Серце

Я хочу жити, мріяти, любити,
Не так, як всі, а просто жити...
Не бачу радості, а лиш печаль,
Вічну журбу і чорний колір...
А може пекло? Може рай...
Ніколи не побачу ані того, ані того...
А може все ж була надія?.. Жевріла?..
Та хоч була, то певно згасла вже...
А я чекала, вірила й чекала...
Та оминула вона серце моє,
Тепер живе, його чомусь я чую,
Але невже воно моє? Чуже...
Чуже, я знаю, відчуваю,
Бо моє серце битись так не може,
Тривожно, щиро... ах, воно ж твоє...
Тепер впізнала, а чиє ж іще?
Тільки твоє буває ніжне і мрійливе,
Тільки в твоєму – добрий усміх снів.
Невже його ти загубив?
Коли? Чи уві сні, чи на яву?
А може, як летів тоді на крилах?
Не знаю... звідки воно в мені?
А може, просто ти його подарував?..
Так, так... подарував, коли пішов...
Але чому мені? Не вірю і не розумію...
Проте, я чую голос твій... та ні....
Не ти... то знов не ти... то - мить...
То – свічка жовта так горить...
А я подумала, що ти... що тут,
Що поруч, але ти чомусь далеко...
І чи повернешся, не знаю...
Але я серце твоє маю... Питаю...
Чому пішов? Скажи! Ти знов мовчиш...
Не відповідаєш, а я згораю...
Прийди, хоч серце забери, бо і воно згорить
Зі мною... а може ще комусь віддаш...

Ірця Вовк

Все останнім часом було так стабільно й тихо. Та зараз весь мій оптимізм вивітрився.... Дістали відносини з батьком, дістало то життя, яким воно є на даний момент (в плані: життя не дома, а поза його межами... і все, що до того можна прив"язати. А іноді так би хотілось то всьо спростити...). Я наче доволі сильна людина, та іноді так сильно вибиває з колії, що не одразу починаєш мислити тверезо... Зараз саме такий момент...

Трошки звичайно пізнувато пишу... Та так склалось.

А почалось все з 27квітня - ГАЇВОК,) Той хто знає, що то таке, і хоч раз бував на гаївках в Шевченківському гаю - то знає, що воно таке і з чим його їдять. Шаленію від гаївок!!!!!!!

Потім 28 квітня - на Площі Ринок виступ "Оркестр Янки Козир", "Карпатіани" (Великобританія) та ін. Я ше тоді так з роботи гнала, щоб встигнути,,)

29 квітня - Просто відпадна етно-фольк вечірка "Український відрив" у клубі "Пікассо" за участю гуртів: "Русичі, "Тінь Сонця" і ін. Це був такий драйв, просто суперсько! Ледь на ногах трималася)

30 квітня - 2 травня КОСЬМАЧ
Там було дуже гонсько, добирались весело,) Як сам фест - музична програмка була просто жахнюча!!! Такого"м ше ніде не чула... От якби не ярмарок. А ярмарок таки справді був суперовим! Тепер я модна маю повний український стрій, автентична від голови до п"ят,)))І хоч як "фест" як такий - організатори трохи пролузерили, та все ж емоцій, позитив, та ще нове до того, за виїзд з міста було забезпечено,)

фЛЬГЕРИ ЛЬВОВА 2008, ТА ДЕНЬ МІСТА ЛЕВА
На цьому все не закінчмлось, а навпаки - набирало великих обертів,) Взагаліто "Флюгери" почались 1 і до 4 травня, та з Косьмачем то троха накладалось. 3.04 - день етно-стилю: "Бурдон", "Гуляйгород", "Русичі","ДримбаДаДзига". Просто тупо жир,))) Так наскакалася, що ледь-ледь доволокла нозі домів. Це було так потужно й суперсько!!!!

І то ше й 4 день був, на який я збиралась потрапити, але вийшло трошки йнакше. То ж дні міста - по цілому Львову концерти! На той день було 6 сцен. Я потрапила на "ДДТ", "Скай", "Н-три", і "Оратанію") Здибала файних знайомих, і 2 друзів - одним словом - КАЙФ)))) А потім з того всього йшли пішки домів й співали пісень,))))))))))))))))))))))))))))))))))))))

А в понеділок на роботу - і після того всього це найменше вписувалось у мій графік.
8-го ходила на концерт "Атмосфери"))

Дожила до п"ятниці - і знову виїзд,))) То було Окружне Свято Весни,) Проводили його в урочищі під назвою Левурда, 100 км від Львова. Там просто неперевершено гарно, давно не дачила такої гармонії зі всім в комплексі. Лише нині приїхала. Потім одразу на концерт "Великодні Дзвони", на який була запрошена наша капела.) І після того всього на роботу.... Дуже втомлена, але дуже рада від всіх подій, які відбулись за цей час,)))

Їду!,)))) Нині їду в Косьмач)))))) Всім, хто їде - файної дороги,))) Юхууууу!!! Будуть і знимки, і враження, і багато шальоного настрою,)))). Пропадаю до 5,)

В колонках играет - Русичі "Вербовая дощечка"

Настроение сейчас - Передвеликодньо

Так, саме так! Так чекала того дня, І ось,)... Ще ця ніч...І коли рано-раненько, йтиму з кошиком до церкви, на 5.00, зустрічатиму сонце... А прокидатимусь під шалений бій дзвонів... Це відчуття... Не тільки в душі, а й у тіла виростають крила,)) Це все в суміші з весною і шаленим настроєм.... Я відчуваю. Життя... Шалене, прекрасне й божевільне! ,)


Христос Воскрес!

Замріяла Блакить,

Заграло Сонце кольором Любові.-

Дзвони Храмів освітили

Величний Вогонь Благодаті! -

Христос Воскрес!

Погляди щирі і вітальні...

Христос Воскрес!

Прощають поцілунки прикрощі останні...

Христос Воскрес!

Очистилась Душа крилата. -

Великдень забринів,

Затвердив радість Свята!
(Г.Гличка)

Коли в бабусі почався артрит, вона не могла більше нагинатися і фарбувати лаком нігті на ногах. Тоді дідусь став робити це для неї, навіть після того, що в нього теж почався артрит у руках. Це кохання.

Коли тебе хтось любить, він вимовляє твоє ім’я по-особливому. Твоєму ім’ю затишно в нього на язичку.

Кохання - це коли ти ділишся своєю смаженою картоплею й не чекаєш, щоб з тобою поділилися теж

Кохання - це те від чого ти посміхаєшся, навіть коли утомився.

Кохання - це коли мама варить татові каву й спершу пробує сама, чи смачно вийшло.

Кохання - це те що виявляється разом з тобою в кімнаті на Різдво, якщо ти перестанеш розгортати подарунки й прислухаєшся.

Якщо ти хочеш навчитися краще кохати, потрібно почати з когось, кого ти терпіти не можеш.

Кохання - це коли ти говориш хлопчикові, що тобі подобатися його сорочка й він починає носити її щодня.

Кохання - це як старенькі дідусь і бабуся, які дотепер друзі, навіть після того, що вони так добре один одного довідалися.

Більше всіх мене кохає мама. Щось не видно, щоб хто-небудь ще мене цілував на ніч.

Кохання - це коли мама дає татові кращий шматочок курки.

Кохання - це коли мама бачить тата брудним і пітним і однаково говорить, що він гарніше, ніж Роберт Редфорд.

Кохання - це коли твоє щеня тебе облизує навіть після того, як ти його залишив одного на цілий день.

Я знаю, що моя старша сестра мене кохає, тому, що вона мені віддає всі свої старі речі і їй доводиться купувати собі нові.

Коли ти когось кохаєш, у тебе вії розорюються й з-під них вилітають зірочки.

Не треба говорити "я тебе кохаю", якщо це не так. Але якщо це правда - повторюй це частіше, а не то ті кого ти кохаєш можуть забути.

Під ковпаком...

Ми, мешканці мегаполісів - під ковпаком у нього. А ви що, цього ніколи не помічали? Ви думаєте, що він існує для нас? Ан ні... Це ми існуємо для нього... Тепер це чудовисько, яке ми будували задля себе, розважається за наш рахунок... Можливо бажаючи помститись нам. За що? Та просто, за своє існування. Бо, якби йому було добре, то хіба все було б так, як є? Або, просто, від нудьги. Ось декілька спостережень.

Метро в час пік розважається... Воно грає людьми у тетріс... Складає складні фігури у одну цільну конструкцію... І знаєте, що найцікавіше? Воно ніколи не програє... Фігури завжди лягають чи стають (кому як пощастить) так, що конструкція складається... Нехай фігура буде дуже складною - пузатою, чи високою, чи з ерокезом. Складєються всі. У фігур ніхто не питає, в них немає вибору...

А іноді йдеш собі у юрбі людей, бо під вечір на вулицях повно людей, що повертаються з роботи не поспішаючи додому. Бо надворі тепло, хрущі плутаються у косах (ну, в кого вони є, звичайно). Так от, ідеш собі і намагаєшся ні про що не думати, бо після напруженого робочого дня думати не хочеться... І ти бачиш, як із зустрічного потоку людей вигулькнуло Його забуте обличчя. У тебе перхоплює подих і неймовірно починає калатати серце. І є декілька розвитків цієї ситуації. Перший: ти кидаєш сумку і пальто, що несла в руках і стрімголов летиш назустріч Йому (можливо, навіть, від хвилювання забувши його ім"я). Другий: ти йдеш і стараєшся втримати себе в руках, спокійно вишукуючи це обличчя. Третій: ти відвертаєшся у інший бік, щоб, якщо він тебе теж помітить (так хочеться все ж цього), сам вирішив - кидатись до тебе, чи пройти повз, зробивши вигляд, що тебе не помітив. Четвертий: ти акуратно і стримано виглядаєш його, але бачиш поруч з Ним іншу кралечку і ти вибиваєшся з потоку людей, ховаєшся за стіною першого ж будинку і акуратно виглядаєш з-за нього (от тільки для чого? Щоб ще раз подивитися на нього і цілу ніч сидіти на блконі з пивом і вашими улюбленими піснями? Чи для того, щоб роздивитись кралю? Хто ж тепер з ним? Хто кращий? І заспокоївшись, чи не заспоївшись, різниці немає, купити пива і йти на свій балкон)... Але закінчення цих варіатів не залежить від твоєї поведінки. Бо, чи ти біжиш на зустріч, чи ти спокійно йдеш Йому на зустріч, чи ти чекаєш від Нього перший крок, чи ти ховаєшся за стіною будинку, як шпигунка... У всіх випадках ти не знаходиш більше поглядом його. А чи було взагалі це обличчя серед натовпу? Чи то знову місто грається з тобою і твоїми почуттями? Бо що йому до тебе? Йому самому дуже нудно.

А ще. Прийшла собі весна. Вона ж не вибирає (поки що) куди їй приходити, а куди ні. Але ми не помічаємо квітучих вишень, абрикос і тюльпанів. Квіти ми бачимо тільки у підземних переходах, поспішаючи до когось на свято. А так... мегаполіс так втягує нас, що ми не те що квітів, а й небо нечасто бачимо, хоча воно завжди є над нами... Але у нас немає часу... Офіси, кондиціонери, монітори комп"ютерів. Мені, іноді, здається, що зоряне небо ми бачимо частіше у планетарії, ніж в живому вигляді. От так непомітно все проходить. Добре, що хоч небо залишається завжди на місці. І в нас кожен день є шанс. А весна... Весна йде майже непоміченою. Тільки гормони дають знати про те, що вона прийшла. Хоч би не образилась і повернулась через рік.

Є тільки одне "хоча". Хоча тільки вулиці українських мегаполісів можуть (але можуть і не мати) химерний вигляд... От запитуєте у когось з перехожих: "Вибачте, Ви не підкажете де можна найближче придбати картку поповнення рахунку на телефон?"... А тобі вказують поглядом у правильному напрямку і відповідають: "Ось там, на розі вулиці"... Українські вулиці мають роги... Цікава штука...

Вечір. Тихий. Навіть чути цвіркунів (як вони потрапили сюди?). Багатоповерхівки запалюють вікна, і якщо вдивитись в них, абстрагувавшись від поняття "будинок", то можна розгадувати ребуси... Щось шифрує місто, щось хоче сказати. Прямо сказати боїться. А, може, просто, боїться бути непочутим. А так... Хтось, та й задумається... Все ж таки мегаполіс теж переживає... (за нас чи за себе?)
Ю.Сойка

Мій український рік починається не в ніч між груднем і січнем. Мій український рік починається серпневого дня, коли гордо вдягаю вишиванку і йду святкувати незалежність своєї Батьківщини. Довкола бачу обличчя нашого українського року – простого люду з вогниками в очах, готових йти, рости, робити. Тут є свої борці, свої філософи, свої генії. Кожен трудиться, вірить у високе та потужне, за необхідності чинить спротив, заслуговує на достойне життя. Творить собі історію та сучасність. Таке мистецтво.

У незалежному натовпі думаю про свою причетність. Співвідношення Україна-Я позначене для мене відчуттям любови до Батьківщини та можливістю використовувати набуті знання на користь рідної землі. Прищеплені багаторічною працею почуття патріотизму та розуміння необхідності вкраїні стоять дороговказом до високої мети. Клопітка робота над собою, щоденне вдосконалення себе, пізнання нового повністю визначають хід нефальсифікованих подій в моєму житті.

Переношу модель власного буття на якісно інший рівень. Вона проступає у постійній метушні мегаполісу та в тихоплині провінційного життя. Моє око вловлює натяки проблем в обличчях простих мешканців. У різноманітті поглядів шукаю достойних звання українця. Бачу однодумців – моральна підтримка твоїх спільників, спорідненість інтересів та вмотивована спорідненість дій. Вони так само відчувають, розуміють хаотичну сутність на перший погляд незрозумілих обставин. Висловлюю готовність до співпраці, щоб потім насолодитися скромним умінням звершень та перемог. Відтворювати речі такими, якими вони є. Робити речі такими, якими вони мають бути.

Додаю наступний елемент нерозривного ланцюга закономірностей – Світ. Розширюю часові рамки до Завтра. Не хочу проводити паралелей, шукати спільних ознак, робити порівняння. Мені йдеться про щось складніше – про практичну можливість змін.

Я не хочу, аби про Україну за кордоном знали у спотвореннях та викривленнях. Бачу образ виняткової неповторності своєї Батьківщини. Тому з усіх сил намагатимусь подарувати частину знання про рідну землю тим, хто дотепер знав про неї рівно нічого.

Мій вектор життя направлений виключно у майбутнє. Моя роль в тому, аби перенести набуте в площину реальности. Завдячувати внутрішнім переконанням, даних мені родиною та найближчим оточенням. Це не іншість, а бажання змін помножене на прагматичність свіжих ідей та певність того, що ти можеш достойно зреалізувати їх. Бо еволюцію створюють людські бажання. А моя причетність – невід’ємний елемент майбутнього.

Іра Бочар