- Віддай мені!
- Мені віддай його, мені. - Тягнулися руки з усіх сторін.
- Беріть, - казала вона і виривала з грудей шматочки пульсуючого серця.
Одні пари рук зі здобиччю поринали у тьмі, інші виринали. Вже потім вона стояла на людній зупинці і ніяк не могла дістатися до дверей маршрутки: поперед неї влазили то кремезні хлопці, то напомаджені пані з ридикюлями. Вітер бив у спину, і щеміло горло. Важко було ковтати слину, часом хотілося просто плюнути на тих, хто один за одним відштовхували її від дверей. Проте поперек горла виросла колюча дамба. Піниста вода почала просочуватися крізь губи – витерла рукавом. «Мабуть, зараз схожа на скажену вовчицю, тільки кусатися вже немає сили», - подумала про себе. Її туди таки не впустили – з вечірньої осінньої пітьми до освітленого людного і теплого раю, що поволі плив напівтемним містом. Вмістилися усі, крім неї, а тільки що вона віддавала їм своє серце і не відмовляла жодному.
Коли маршрутка рушила, пасажири почали шарудіти кульками і торбами. Ніхто з них не міг втерпіти діждатися, коли відчинять двері, і вже по дорозі кожен розглядав свій відвойований шматок. Деякі діставали червоні окрайці з-за пазухи чи з кишені, з сумочки чи з-під шапки. На волі сердечка знову пульсували і зігрівали вимерзлу на осінньому холоді шкіру рук. Пальці починали світитися, прозоріти. Змінювалися і обличчя. Вони стали безтурботними і легкими. Тіла одне за одним відривалися від крісел та підлоги і зависали під стелею.
- Капелюх! – скрикнула жінка у довгому в’язаному манто, коли той злетів з голови і приземлився між сидіннями. Усі мимоволі повернули до неї погляди, і враз загальна байдужість перетворилася на прискіпливе розглядання. Між побілілим волоссям почали з’являтися каштанові пасма, а помутнілі жовтуваті очі знову стали кришталево-блакитними. Її молодша сусідка ще міцніше стиснула свій шматочок, зняла з голови шарф, але її волосся не змінилося. Ледь посріблене, але вже доволі рідке не оживало, не темнішало.
- Як же так! – обурилася і раптом почала несамовито вертітися і заходитися сміхом, наче щось лоскотало її за живіт, але зсередини. За мить через розстебнутий комірець виліз маленький рак і, не втримавшись за ворсяний светр, полетів униз, булькнув просто у чорну діру капелюха і більш звідти не показувався. …
Вона вже нікуди не поспішала. Сіла на мокрий бордюр, застібнувши на пальтечку верхній ґудзик. У грудях ще пекло і боліло, і ніяке знеболююче не могло б висмоктати ту недугу. Під бордюр набилося за день сміття і листя, що поволі перекидалося з боку на бік, і дощ обклеював ним її черевики. Очі, як метелики, прагнули знайти хоч десь пасмо світла, але воно не мліло навіть у душах ліхтарів. Наступна зупинка знову назбирувала людей. Вони виринали з пітьми, мов привиди, і часто тупцювали на місці – замерзли. У цю пору будь-який транспорт причалював сюди рідко, або взагалі димів аж наступного ранку. Такий пізній час ще багато кого затримав на вулицях. Люди все прибували: чоловік у старомодному плащі, дівчинка з гімнастичним обручем, дві жінки з герберами, хлопець з дівчиною попід ручку, старий з мольбертом. Мовчали. Навіть ті, що парами. Стомлені. Не тільки сьогоднішнім днем, а наче цілою вічністю.
Тим часом маршрутка уже прибула до наступної зупинки. Двері безшумно відчинилися, але ніхто не виходив. Зате всередину стомлено заплило кілька людей. Вони причаїлися якомога ближче біля водія і, передавши пожовані купюри, притихли. Ніхто з новеньких не підіймав очей, втупившись у підлогу. Усі майже дрімали, та раптом зверху на підстаркуватого чоловіка в окулярах впав гаманець. Чоловік спочатку розстібнув знахідку, здивовано посміхнувся і миттю заховав її до внутрішньої кишені куртки.
- Злодій! – почувся голос зверху. Чоловік підняв голову, прищурився, оторопів... протер окуляри, – картина не змінювалася: стелю обклеїли люди. Та найнеймовірніше те, що вони нічим за неї не трималися. Він перехилився через сидіння до передньої пари, сіпнув за плече іншого чоловіка і, не випустивши ні слова, підняв палець угору. Той і собі підвів очі, а разом з ним і жінка, і всі решта.
- Гаманець віддай, - повторив хлопець, що висів просто над чоловіком в окулярах. Той, не відводячи погляду зі стелі, дістав однією рукою знайдену річ і протягнув власнику. Хлопець переклав свій шматочок до лівої долоні, а правою рукою потягнувся за гаманцем. Коли його вхопив, пульсуюче тільце шубовснуло від нього у рукав піджака чоловіка в окулярах, за мить вискочило десь із нагрудної кишені. Задихаючись, він хапнув червоний шматочок, підстрибнув аж до стелі. Там і залишився. А хлопець впав додолу, вдарившись головою об поручень, але болю не відчув. Вона намагалася пересилити себе і не сканувати їхніх думок, але в таку пізню пору люди стають надто необачними, втрачають пильність і поринають у себе, вивільняючи з душі все, що набралося за довгий день. Піднялася. Повільно почала розстібати молочного кольору пальтечко. Зняла. Акуратно опустила на мокрий асфальт. Тоненька блузка легко виокремлювала усі вигини тіла і, безперечно, не могла затьмарити жовто-червоне сяйво, що все яскравіше просочувалося крізь тонку тканину і виринало назовні. Від нього ставало тепло і затишно. Люди мимоволі все ближче і ближче підступали до неї, інстинктивно простягаючи до тепла свої руки.
- Його залишилося зовсім мало, навіть не знаю, чи вистачить на вас усіх, але якщо я хоч комусь допоможу... – вона просовувала руку під блузку і впивалася пальцями в груди. Тонкі кінчики пальців занурювалися під ребра і витягали звідти згустки сердечного тіла, що світилося у пітьмі.
– Беріть. Черга не зменшувалася. Охочі ставали все нахабнішими і все більше припирали її до мурованої стіни. У маршрутці погасло світло. Хтось ненароком зачепив ногою неонову лампу і стало майже темно. Лише де-не-де під стелею ледь жевріли шматки серця, але їх власники щосили намагалися заховати від тих, хто був унизу. Ті, що сиділи на кріслах, почали підстрибувати угору, вилазити на сидіння і будь-яким чином намагалися відвоювати собі хоч один шматочок. Вони літали до верху і до низу, перестрибували через голови, повисали на поручнях, тягали одне одного за волосся і пильно стежили, куди рухаються пульсуючі тільця. Натовп наступав, і вона відчувала, як холодне каміння все міцніше цілує у спину.
- Віддай мені! – завивали, скавуліли, наполягали, молили.
- Мені віддай, мені. – Стриміли з усіх сторін тремтячі руки. - Беріть, - казала вона... А коли вже почало темніти в очах, а в середині пальці шкребли по ребрах і не мали за що вчепитися, мовила:
- Не маю більше, все віддала. Її не чули. Сунули і сунули вперед. Вона сповзла по мурі додолу. Не пробуючи відбитися від натовпу, водила долонями по мокрому асфальту і намагалася знайти загублений ґудзик від пальтечка. Торкнутися її не осмілювався ніхто. Коли побачили, що тепла вже немає, почали розходитись. Розповзалися у різні боки, наче нічого і не трапилося.
Приїхала маршрутка і забрала усіх, окрім неї. Вона не встигла. Тепер її ніхто не відштовхував. Схрестила руки на грудях. Заснула. Коли блискавка від придорожнього ліхтаря освітила маршрутку, відбивши на мить нутрощі салону, було видно, як у різні боки стирчать людські тіла, знесилені війною за шматочок серця. Вони божевільно розмахували руками і хитали головами, як під час сеансу заїжджого цілителя. Лежала до світанку. Чекала сходу сонця. Лиш воно могло загоїти груди і наповнити їх теплом, наповнити їх собою, сотворити нове серце, яке до останнього стуку віддавало б свою любов людям і нічого не просило б навзаєм.
Л.Воронюк
