Українська мова як літературна та нормована. Питання норми української літературної мови в академічних колах

Дискусії про зміни в українському правописі не втратили своєї актуальності: суспільство знову й знову повертається до орфографічних проблем.
Коли ми говоримо про зміни до правопису, то це не зовсім правильно. Йдеться насамперед про повернення до так званого “Харківського” правопису 1928 року, який спробував зняти проблеми між “центральноукраїнським” і “західноукраїнським” підходами до орфографії.
Відтак, автори “Проєкту найновішої редакції “Українського правопису” 1999 р. прагнуть повернути українській мові ті природні, на їх думку, притаманні їй питомі елементи, які відібрано від літературної норми в радянську добу.
Сьогодні Правопис 1928 року діє у діаспорі. Це пов’язано з тим, що українська еміграція за кордоном та діаспора ніколи не визнавали брутальних змін 1933 р. в нормах “Українського правопису” 1928 р., через це в орфографічній практиці двох частин нації стався розкол.
У цьому контексті слушно зазначити, що зміни в чинному Правописі вимагають не лише об’єктивні, а й суб’єктивні причини, як суто мовні, так і позамовні фактори, серед останніх – намагання об’єднати всю українську націю. Це можна робити і через правопис. А тому у цій орфографічній проблемі останнє слово має належати мовознавцям. Проте вони поділилися на прибічників і противників правописних змін.
Важливе значення у контексті орфографічної реформи має праця директора Інституту української мови НАНУ Василя Німчука “Проблеми Українського правопису в ХХ ст.”, з якої зацікавлений читач може конспективно дізнатися, як постав і розвинувся наш правопис, чому потребує зміни чинна його редакція, та як саме автори Проєкту обґрунтовують свою концепцію. Основна думка названої роботи зводиться до того, що сучасні мовознавці мають право не тільки спрощувати й уточнювати правила орфографії, а й надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань було несправедливо й примусово витіснено на другий план чи на периферію спілкування або й зовсім заборонено. Цю ж ідею обстоюють такі видатні мовознавці, як О.Пономарів, І. Вихованець, Н. Тоцька, Ю. Шевельов, І. Фаріон, М. Жулинський.
Незважаючи на доволі обґрунтовану позицію прихильників правописних змін, у мовознавчому колі побутує й інша думка щодо орфографічної реформи. Як зазначає академік НАН України Віталій Русанівський, “наукова громадськість, насамперед філологічна, уже втомилася від упертого нав’язування їй таких орфографічних змін, які руйнують не тільки існуючий від часів Б. Грінченка український правопис, але й замахуються на саму мову”. На думку академіка, правописні проблеми зовсім не такі нагальні, вони перебувають десь на периферії сучасної лінгвістики та сучасної мовної практики.
Зауважимо, що В. Русанівський є керівником проекту “Український правопис” – 2003. Разом із ним до групи авторів увійшли авторитетні мовознавці –
С. Єрмоленко, Л. Шевченко, Н. Непийвода, О. Тараненко, П. Толочко. Згадані дослідники виступають проти кардинальних змін до правопису. П. Толочко вважає, що “жодного реформування українська літературна мова не потребує… Адже до всіх бід – економічних, соціальних, екологічних, які переживає сьогодні Україна, ми … намагаємося додати біду з реформуванням мови”. Лінгвістичним аргументом на користь недоторканності нині чинних правил може слугувати й той факт, що в Україні дуже багато людей, які здобули освіту в середній і вищій школі, виховувалися на єдиних мовних стандартах. І ці стандарти протягом півстоліття залишалися практично незмінними.
Щоправда, як прибічники, так і противники орфографічної реформи пропонують не змінювати чинні норми на колишні, а впровадити функціонування паралельних варіантів. У цьому контексті слушною є думка Ніни Тоцької: “… жоден правопис не може всіх задовольнити, тому він для досягнення великої мети має бути компромісним».
Водночас у аргументах прихильників ідеї повернення до норм “Харківського” правопису можна помітити певні протиріччя. З одного боку, вони наголошують на узаконенні паралельних форм, а з іншого вважають, що варіанти розхитують мовну норму. “Нам вкрай важливо якнайшвидше припинити наявне “різнонаписання” в сучасній видавничій практиці в Україні”, - наголошує Микола Жулинський. У своїй праці “Проблеми Українського правопису в ХХ ст.” Василь Німчук зауважує, що “розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всі норми літературної мови… правописні варіанти, а тим паче – різні правописні системи не дозволено навіть у найдемократичніших країнах світу”.
Розгляньмо, як відображаються правописні проблеми у мовленні тележурналістів. Було помічено такі тенденції:
1. Відмінювання іншомовних іменників середнього роду з кінцевим – о.
“їздять авта”, “на своєму авті” (Руслана Москаленко. Факти. ІСТV);
“ 2 мільйони єврів” (Олена Анастасьєва. Вікна. СТБ);
“станції метра” (Сергій Андрущенко. Вікна. СТБ).
2. Вживання флексії “и” в родовому відмінку однини іменників третьої відміни:
“За участи” (Наталія Мосейчук. Час новин. 5 канал);
“На Майдані Незалежности” (Валентина Доброта. Вікна. СТБ);
“уклали угоду співдружности”, “для більшости” ( Світлана Коляда. Подробиці. Інтер).
3. Уживання буквосполучення “ія” всередині іншомовних слів:
“спеціяльно” (Сергій Андрущенко. Вікна. СТБ);
“асоціяція” (Наталка Соколенко. Вікна. СТБ).
4. Вимова звука “т” замість “ф”:
“Атени готуються до Різдва (замість Афіни) (Роман Скрипін. Час новин. 5 канал);
“Добрий день. В етері “Вікна” (Наталка Якимович. Вікна. СТБ).
5. Уживання початкового “и” у питомих та давно засвоєних словах:
“Більше схиляються до инших варіантів” (Олег Поліщук. Вікна. СТБ);
“иноді” (Ірина Барановська. Вікна. СТБ).
6. Уживання літери “ґ”:
“оператор аґенції “Ройтерс” (Галина Баланович. Вікна. СТБ);
“усе було леґітимно” (Варвара Лобода. Вікна. СТБ).
Прослідкувавши втілення правописних пропозицій у мовленні тележурналістів, ми можемо відзначити функціонування варіантної норми. Найбільш активно впроваджують правописні норми 1928 року журналісти телеканалу СТБ. Цей факт може свідчити про послідовне і свідоме втілення правописних пропозицій, бо на інших телеканалах спостерігається випадкове слідування правилам “Харківського” орфографічного кодексу.
З іншого боку, у мовленні журналістів СТБ також помітне вживання паралельних форм (радости – радості, спеціяльно – спеціально). Це можна пояснити редакційною політикою телеканалу, яка спрямована на пропаганду “Проєкту найновішої редакції”, аніж бажанням самих журналістів утілювати орфографічні новації.
З огляду на сказане вище, зазначимо, що при формуванні нового правописного кодексу слід враховувати не лише історичну доцільність, а й реальну мовну практику, наскільки ті чи інші орфографічні пропозиції наявні у живому мовленні, зокрема й у ЗМІ. Однак ця тема потребує окремого дослідження.

Матеріал упорядкував методист міського методичного центру з гуманітарного циклу знань Мандровний О.М.