Мову маємо солов'їну, та тільки тьохкаємо чортзна-що... Це не я, це Ліна Костенко у "Записках українського самашедшого" - книзі, яку зараз читають усі свідомі (бо свідомі) і несвідомі (щоб знати, за що матюкати свідомих)...

Для останніх: перш, ніж почати звинувачувати мене в націоналізмі=фашизмі (за вашими поняттями), ще раз уважно перечитайте заголовок! Різницю вловили? Дякую...

Чого пишу? Бо ДІСТАЛО!
Що саме? Головно, те, що живу я у найдивнішій у світі країні...
Чому так? Бо де ви ще знайдете державу, у якій люди, котрі розмовляють державною мовою, знають історію держави, визнають себе повноцінними представниками нації, яка стала основою цієї держави, автоматично стають її ворогами???
Не шукайте, не знайдете... Немає... Ні двомовна Канада, котру ставлять мені у приклад прихильники двомовності в Україні, ні багатонаціональні США, ні нейтральна і теж багатомовна Швейцарія - та жодна країна у світі не може похвалитися тим, що знищує своє, захищаючи щось інше... Так, я свідомо не написала "чуже", бо у світі, глибоко торкнутому глобалізацією, чужого лишилося дуже мало... Хоча - і свого, на жаль, теж...

Чого пишу? Бо, попри значні домішки у своїй крові білоруських, литовських, російських генів, однозначно ідентифікую себе українкою... Бо, попри рідну з дитинства білоруську мову, однозначно рідною називаю українську... Бо, попри те, що народилася і виросла в Радянському Союзі, однозначно вважаю себе громадянкою України...
Чи ліпше було написати - поки що вважаю? Бо все частіше ловлю себе на думці про те, що радо виїхала б з країни, у якій стає не краще - в багатьох сенсах... Зупиняє те, що в інших країнах, де можна знайти матеріальне благополуччя, буду чужинкою... Хоча, не здивуюся, якщо чужинцями українці стануть і тут... Чи вже стають?

Чого пишу? Бо й досі згадую запитання, поставлене мені в одній гарній, цікавій, теплій, житомирській, російськомовній компанії: "А вам действительно трудно говорить по-русски?" Сама собі тоді нагадала рибину, викинуту на берег: з круглими очима, відкритим ротом, хаотичними рухами, розумінням того, що треба негайно, негайно щось робити, і безпомічністю від перебування у чужому середовищі... Хряснути виделкою об стіл не дозволила вихованість, сказати все, що я думаю з цього приводу, не дозволив поважний вік опонента, завести суперечку з приводу двомовності не дозволив святковий настрій, котрий до того панував за столом... А потім, на зупинці, коли всі роз'їхалися в різні боки, інша російськомовна людина щиро тисла мені руку і висловлювала захоплення тим, що я розмовляю українською... Це прирівнюється до геройства? За це треба дякувати? Дякувати так, щоб ніхто не бачив?

Чого пишу? Бо все частіше стає соромно... За свято соборності країни, яке святкують нарізно і продовжують називати це святом злуки... За чергову міжнародну стибиду в Японії... За націоналістичну гризню у форумах на місцевому сайті й у ток-шоу на всеукраїнських телеканалах... За продавчиню у магазині навпроти, котра довго думала, що ж мені подати, коли я попросила у неї борошно...

Чого пишу? Бо хоч трошки легшає... Трошки, але легшає...