Дончане несут цветы к памятнику Шевченко возле ОДА. Под носом у российских наёмников. К сожалению, оккупанты в очередной раз продемонстрировали свою подлость и мерзость, убрав букеты.
Достеменно відомо: Тарас Шевченко ніколи не бував на території краю. Але його творчість тут знали і шанували ще при житті. А уродженець Донеччини — етнограф, історик Феоктист Хартахай — був серед студентів, які 12 березня 1861 року виносили домовину з тілом поета, і виступав із прощальною промовою на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Її надрукував журнал «Основа». Це — одне з перших документальних підтверджень «донецької шевченкіани».
Ушановували, попри заборону
Історія вшанування творчості Тараса Шевченка у Донецькій області розпочалася аж через півстоліття після його смерті. Відомий краєзнавець з Артемівська Анатолій Шевченко свого часу відшукав у архівах цей важливий факт. «Народна газета Бахмутського земства» наприкінці січня 1911 року повідомила, що Бахмутська міськрада (нині Артемівськ) з нагоди 50-річчя з дня смерті Кобзаря зробила внесок у зведення в Києві пам’ятника поету. А ще через три роки газета «Бахмутська копійка» відгукнулася на сторічний ювілей митця статтею «Крамольний поет». Чому «крамольний»? Бо царський уряд заборонив відзначати цю дату по всій території імперії за винятком Петербурга. «Сталась надто безглузда і конфузна для держави картина: народний поет, представник однієї з гілок державного російського племені витравлюється з пам’яті народної» — обурюється газета. А в іншій статті «Пам’яті народного батька» написала: «…Т.Г. Шевченку не хочуть простити тому, що він писав на своїй рідній мові, для свого рідного народу, жив його життям і приніс йому себе в жертву».
Попри царську заборону, донеччани вшанували Тараса не тільки газетними публікаціями — аматори театру влаштували виставу «Назар Стодоля» за однойменною п’єсою ювіляра. Вона пройшла з величезним успіхом.
Найперша книга «народного батька» на території краю вийшла 1920 року в Маріуполі. Збірка творів «Малий Кобзар» справді була невеликою — всього 22 сторінки. Цього року вже у Бахмуті побачила світ ще одна книга — біографічний нарис «Тарас Григорович Шевченко». Це видання згодом потрапило в перелік раритетів, але дожило до наших днів — примірник зберігається в Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського в Києві.
Достеменно відомо: Тарас Шевченко ніколи не бував на території краю. Але його творчість тут знали і шанували ще при житті. А уродженець Донеччини — етнограф, історик Феоктист Хартахай — був серед студентів, які 12 березня 1861 року виносили домовину з тілом поета, і виступав із прощальною промовою на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Її надрукував журнал «Основа». Це — одне з перших документальних підтверджень «донецької шевченкіани».
Ушановували, попри заборону
Історія вшанування творчості Тараса Шевченка у Донецькій області розпочалася аж через півстоліття після його смерті. Відомий краєзнавець з Артемівська Анатолій Шевченко свого часу відшукав у архівах цей важливий факт. «Народна газета Бахмутського земства» наприкінці січня 1911 року повідомила, що Бахмутська міськрада (нині Артемівськ) з нагоди 50-річчя з дня смерті Кобзаря зробила внесок у зведення в Києві пам’ятника поету. А ще через три роки газета «Бахмутська копійка» відгукнулася на сторічний ювілей митця статтею «Крамольний поет». Чому «крамольний»? Бо царський уряд заборонив відзначати цю дату по всій території імперії за винятком Петербурга. «Сталась надто безглузда і конфузна для держави картина: народний поет, представник однієї з гілок державного російського племені витравлюється з пам’яті народної» — обурюється газета. А в іншій статті «Пам’яті народного батька» написала: «…Т.Г. Шевченку не хочуть простити тому, що він писав на своїй рідній мові, для свого рідного народу, жив його життям і приніс йому себе в жертву».
Попри царську заборону, донеччани вшанували Тараса не тільки газетними публікаціями — аматори театру влаштували виставу «Назар Стодоля» за однойменною п’єсою ювіляра. Вона пройшла з величезним успіхом.
Потрясающая композиция от Ореста Крысы и Юрия Дуды, основанная на фрагменте из дневников Т. Шевченко.
Рассказывает Орест: "Хочу подякувати Національному радіо за проект "Нова пісенна шевченкіана". Ми створили композицію на текст Шевченка, саме текст, тому що це не вірш. Це щоденники Шевченка, написані російською мовою і ми мовою оригіналу використали цей уривок з тексту. Мушу подякувати своєму колезі Юркові Дуді, який по суті став моїм співавтором в цій композиції, і всім, хто приймав участь - це струнний квартет «IMPREZA», Ігор Козак - диктор, Олександр Ходченко, який звів цю композицію. Для мене це був дуже цікавий досвід і мені здається, що російськомовні твори Шевченка можуть зіграти зараз дуже корисну роль для нас, для нашої держави в плані консолідації, в плані розуміння Шевченка як людини, а не як пам'ятника, і в плані того, щоб зняти дуже велику напругу. От я вивчав тексти російськомовні, вивчав повисті і щоденники - його твори надзвичайно цікаві для людей, їх треба розповсюджувати, про них треба говорити."