НЕиСТОРик, Вы, я думаю, понимаете украинский язык. Поэтому я Вам хочу подарить стихотворение, которое я написала уже давненько, ещё летом. Оно отражает моё видение проблемы.
Зовсім трохи… Ще трішечки часу мине,
Й два народи прокинуться після тяжкої розбрати,
І настане у них на похмілля прозріння страшне:
Чорна прірва між ними - і вже її не подолати.
І один – від ілюзій звільнивши своє повсякденне життя,
Зрозуміє, що зовсім не з тими весь час він кохався.
З жахом візьме на руки він мертворожденне дитя,
Що у муках народжував й так на дива сподівався.
Ну а другий відчує, що раптом ураз зупинивсь,
Провалившись в глуху і ніяку страшну порожнечу,
Й зрозуміє, що зовсім не тому він Богу моливсь,
Та шляху вже немає назад. Й годі думать про втечу.
Та я вірю – народить ще мати здорове дитя,
Тільки б сили лишились, та поруч були лиш достойні.
Ну а ті, хто вбивав… Марно ждати від них каяття:
Є у світі ще місія вбивць, доки є ще беззбройні.
А та прірва залишиться. Наче Берлінська стіна,
Як відчуження символ, немов незагоєна рана…
Хто стріляє у спину – тому вже довіри нема.
Може, згодом і вщухне той біль, та мене вже не стане.
Так багато років промине… Втім, настане той час,
І онуки онуків під небом високим й блакитним
Створять світ, де не буде ні кривди, ні війн, ні образ,
Ну а я їм з-за хмар посміхнуся щасливо й привітно.