В’ється, наче змійка, неспокійна річка,
Тулиться близенько до підніжжя гір.
А на тому боці – там живе Марічка,
В хаті, що сховалась у зелений бір.

А як з хати вийде, на порозі стане, –
Аж блищить росою далечінь ріки.
А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне:
"Хоч стрибай у воду!" – кажуть парубки.

Не питайте, хлопці, чом я одинокий
З вечора допізна тут один ходжу!
Там, на тому боці, загубив я спокій,
Та туди дорогу, мабуть, не знайду.

Та нехай сміється неспокійна річка,
Я туди дорогу все одно знайду.
Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко?
Я до твого серця кладку прокладу.

Ця пісня претендує бути вписаною в Книгу рекордів Гіннеса за тривалу популярність на українській естраді, а прообраз її героїні — Марія Федорівна Киселиця — на еталон скромності і внутрішньої краси. Тож доки політики дискутують, чи може кухарка керувати державою, талановиті буковинці — поет Михайло Ткач, композитор Степан Сабадаш та співак Дмитро Гнатюк — довели піснею, яка облетіла півсвіту, що прима кулінарії може керувати найвитонченішими струнами людського серця.

Особливо переконливим у цій справі був композитор і акордеоніст Степан Сабадаш, який на одному з міжнародних музичних конкурсів підкорив своєю творчістю королеву Румунії. Вона, кажуть, запрошувала його працювати у своїй країні, але митець переконаний: надихати його на творчість можуть найгарніші куховарки в Україні, бо «як тільки переїдеш Черемош, уже співати хочеться».
А починалося все легко й грайливо, як тільки може бути в юності. Студенти-медики приїхали на практику в Путильську районну лікарню. Свіже повітря було, здається, найдоступніше в післявоєнні 1950-ті роки, коли буханець білого хліба був смачніший від торта. Головний лікар гірського району, втішений такою професійною підмогою, оселив молодих колег у тій самій лікарні й дозволив харчуватися в їдальні, де вправною кухаркою була 16-річна симпатична гуцулочка Марічка. Щоб улестити юну королеву громадського харчування, спритні хлопці доручили своєму талановитому колезі, який ще знався на витребеньках Пегаса, написати їй оду з надією, що її добрий настрій обов’язково позначиться на обсягах обідніх порцій. Втім, дівчина й без слів розуміла шлункові мрії майбутніх ескулапів.

Як сказав сім років тому на творчій зустрічі зі своїми шанувальниками з нагоди півстолітнього ювілею пісні нині вже покійний поет-пісняр, автор «Ясенів», «Снігу на зеленому листі» та ще майже сотні пісень, Михайло Ткач, у цей вірш була вкладена краса гір і дівчини, які бентежили душу.

Вірш уперше прочитав на ра?йонному стадіоні «Карпати» у День врожаю. Коли оголосили вірш, Марічка захвилювалася: що там придумав той студент! Після перших рядків «В’ється, наче змійка, неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір. А на тому боці — там живе Марічка, в хаті, що сховалась у зелений бір. Як із хати вийде, на порозі стане — аж блищить росою широчінь ріки. А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне: «Хоч скачи у воду, — кажуть парубки…» заспокоїлася.

«Чи кохали вони одне одного — кухарка і студент?» Це питання ставили собі десятиліттями нові й нові покоління. І навіть тоді, коли Марію Киселицю через півстоліття запросили на зустріч із поетом, вона почула таке від своєї сусідки, яка й не знала, що поруч — сама героїня твору. Бо вже тоді в неї був наречений, за якого згодом вийшла заміж, народила трьох дітей. Чоловік завжди на родинні ювілеї і дні народження замовляв її пісню. А путильці не лінувалися телефонувати щоразу своїй землячці, коли пісня звучала на радіо й телебаченні.

А композитор Степан Сабадаш у 1960-му створив у Чернівцях популярний, уже двічі народний ансамбль «Марічка», назвавши його так на честь пісні, яка стала однією з візитівок краю, презентує Україну в багатьох країнах і континентах.