Ну, теперь расскажем, как именно деньги налогоплательщиков откачиваются в частные карманы.

Допустим, ты нечистый на руку бизнесмен, и либо успешно растыкал своих людей на ключевые места в горсовете и мэрии, либо купил тех, которые там уже сидели.

Теперь твоя задача – получить тендер на выполнение каких-либо работ от городских структур.

Чем ты занимаешься по жизни, вообще неважно — можно за пять минут зарегистрировать шарашкину контору с нужным видом экономической деятельности с юридическим адресом в собачьей будке на заднем дворе завода, принадлежащего троюродной куме твоего свояка. Главное — выбрать, на чем именно ты будешь пилить свою часть бюджета, чтоб не наступать на хвост остальным.

Допустим, ты выбрал, как братья Дубинские, ЖКХ. Ты регистрируешь под это дело целый веер фирм с красивыми названиями: ООО "Экосфера Днепр", ООО "Энергия ТМ", ООО "Алиас-компани", ООО "Городкомстрой", ООО "Спецкоммунхоз", ООО "Строймакс-компани", ООО "Вавилон-Строй", на что фантазии хватит. И когда департамент ЖКХ, а точнее, одно из коммунальных предприятий, ходящих под ним, объявляет тендер на, скажем, ремонт теплосетей, ты выдвигаешь на этот конкурс несколько своих предприятий и устраиваешь между ними "борьбу нанайских мальчиков". У нас же ж борьба с коррупцией, и в рамках этой борьбы городское начальство не может просто так взять и отдать тебе этот кусок, ты его должен кагбэ получить в честной борьбе.

Само собой, ты его получаешь. Например, твоя контора ООО "Строймакс-компани", выиграла у твоей же конторы ООО "Алиас-компани" тендер на ремонт теплосетей на сумму в 5,8 миллионов гривен.

У тебя нет оборудования для ремонта теплосетей? А оно тебе и не нужно! Оборудование тебе предоставит в аренду аварийная служба того самого КП "Днепропетровские городские тепловые сети". Дешево. И специалистов тоже легко найти — как раз 90 человек уволили из этой самой аварийной службы.

Точно так же твое ООО "Алиас-компани" получит тендер на ремонт электросетей. И вот ведь какое удивительное совпадение — это самое ООО зарегистрировано по тому же адресу, по которому находится жилищная контора "Жилсервис-2", которая перед твоим "Алиасом" по уши в долгах. Самой собой, если ты привлечешь оборудование и специалистов этой жилконторы как субподрядчиков, то расплатишься ты с ними, просто "простив" часть долгов.

А твой же "Вавилон-Строй" выиграет подряд на ремонт крыш и подъездов на общую сумму в 38 миллионов гривен. Крыши ты будешь ремонтировать в ЖЭКовских домах, а то ОСББшники и кооперативщики шибко грамотные, ЖЭКовским же на все плевать (а то они давно бы откололись от ЖЭКов и устроили ОСББ).

20 миллионов ты получишь сразу авансом.

Ремонтировать ты будешь так: снимать старый рубероид и класть новый. И все. Стяжка, смола — на все это тратиться дураков нет. Разве что жильцы заметят и возбухнут, ну тогда можно немного и потратиться. Все равно сумма работ завышена вдвое.

Твоя контора "Днепробудстрой" (украинцы, зацените языковой микс) получит тендер в 48 миллионов гривен на покраску фасадов и подъездов.

Для этих работ твоя шарашкина контора навербует школоту из Днепродзержинска, коротающую лето между школой и ПТУ. Эта школота будет работать фактически за еду (2000 гривен на всю бригаду). Работать соответственно тяп-ляп. Но жильцам, которые попытаются вякать, твои люди из горсовета популярно объяснят, что свиньи они неблагодарные, им даром отремонтировали подъезд, а они не ценят.

Таким образом ты нагреешь город более чем на 106 миллионов гривен.

Само собой, это совсем даром не пройдет. Активисты поднимут хай, неблагодарные жильцы поддержат их, когда на головы им через слой нового рубероида осенью польется вода, заинтересуется НАБУ, налоговая сунется за налогами, полиция возбудит уголовные дела — но все эти фирмешки-прокладки-однодневки связаны с тобой настолько опосредованно, что ты легко можешь их просто бросить на растерзание закону и общественности и с легкостью фокусника зарегистрировать новые.

Отследить хвосты непросто. Например, главой и конечным бенефициаром "Днепробудстроя" является Симеон Дарина Юрьевна. До того, как занять этот ответственный пост, она работала старшим диспетчером в ООО "Группа КапиталСтрой". Где она взяла 600 000 гривен на учреждение "Днепробудстроя" - неясно; видимо, диспетчерам хорошо платят. Но что особенно интересно — "КапиталСтрой" участвовал в тендерах все того же Днепровского департамента ЖКХ, и победил в 17 из них, на общую сумму 113 429 975.52 грн.

Руководителем ООО "Группа КапиталСтрой" числился Крамарь Алексей Николаевич, который одновременно руководит и ООО "Строительный гранд", которое выиграло в том же Днепровском Департаменте ЖКХ 27 тендеров на сумму 19 760 561.69 грн. Сейчас эту контору возглавляет странный товарищ Николае Ботнар, который одновременно рулит 9 такими же шарашкиными конторами.

Бондаренко Максим Олегович, который рулил "Строительным грандом" до Ботнара, является также соучредителем ООО "Комунальник", которое выиграло, ну вы только подумайте, у того же Департамента ЖКХ Днепра 35 тендеров на общую сумму 76 774 524 грн. Всего же в Днепре и в области "Комунальник" подписал 121 контракт на сумму 887 351 433.56 грн

За каждым из этих предприятий тянется хвост уголовных расследований.

В общем, принцип понятен: постоянно тасуй фирмы и руководителей, отхватывая все новые и новые тендеры на проведение работ и перебрасывая их мутным субподрядчикам. Сим победиши.

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2956752.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3028334.html

У нас радость — доктор тронулся!

В смысле, Геннадий Корбан подает иск на "Громадский Контроль" за публикацию про шахер-махеры с фальшивыми польскими фирмами (кому интересно – сюда хады: https://www.facebook.com/gromkontrol.ua/posts/2077951655610697:0 )

Получается, сама судьба подсказывает тематику для третьего очерка: кто является основными бенефициарами днепровской коррупции.

Само собой, это не сами коррумпированные чиновники и депутаты. То есть, они тоже имеют свой кусок хлеба с маслом, но они, что называется, живут на процент. Слизывают взбитые сливки и съедают вишенку с торта. А кто же ест сам торт?

Если кто-то хоть что-то знает про деловую жизнь Днепра, у него в голове сразу всплывают слова "Группа Приват" и фамилии Коломойского, Боголюбова, Милославского и Мартынова. Но обычно только Коломойского, он больше светится в открытую.

Если финансово-промышленная империя Ахметова продуманно строится вокруг энергетики и металлургии, то Коломойский сотоварищи производили впечатление совершенно неразборчивых бизнесменов. Как сказано у Латыниной, "и кабана съест, и про муху скажет "мясо"". Металл, газ и нефть, банковское дело, недвижимость, машиностроение, масс-медиа, транспорт, авиаперевозки, девелопинг — все в дом. Единой структуры у группы "Приват" нет, даже самой группы "Приват" как какого-то холдинга вроде СКМ, не существует — это условное название триумвирата магнатов, объединенных общими интересами.

Именно аморфность и неформальность группы "Приват" обеспечивает ей непотопляемость. Ее нельзя придушить, заблокировав какой-то один актив или группу активов — она, как морская звезда, сбросит "больной" актив и где-то прикупит другой, здоровый. Так, например, Коломойский сбросил то, что многим казалось становым хребтом группы "Приват" — собственно, ПриватБанк.

При этом поначалу "Приват" держался вне политики, но время показало, что такой подход невозможен, и любому бизнесмену, добившемуся определенного положение необходимо защищать свои активы, лоббируя интересы в политических кругах. Поэтому Коломойский довольно сильно вложился в "Оранжевую Революцию", а впоследствии — и в Майдан.

В Днепре интересы группы "Приват" столкнулись лбами с интересами Пинчука, с которым приватовцы сначала сотрудничали, а потом крупно поссорились, и, что важнее, с интересами Ахметова и Фирташа. Интерес Ахметова в Днепровском регионе огромен: уголь Павлограда, руда Кривого Рога, металлургия Днепра, энергетика в конце концов (в 2011 ахметовский ДТЭК прикупил себе Приднепровскую ТЭС). А как уже было сказано выше, Коломойский хватал все, что плохо лежит. При таком раскладе они не могли не наступать друг другу на ноги. Например, в 2008 году "Приват" и Ахметов бодались за Днепроэнерго. Ахметов и Фирташ продвигали свои интересы через Партию Регионов, которая заняла в 2010 году ключевые позиции в Приднепровье. Александр Вилкул стал тогда головой облгосадминистрации. Приватовцам ничего не осталось, как податься в оппозицию.

Теперь два слова о Корбане. Корбана называют бизнес-киллером Коломойского. То есть, когда Коломойскому нужен был какой-то бизнес, туда сначала приходил Корбан, искал слабые места, "кошмарил" акционеров (ходят слухи о какой-то самой мрачной уголовщине), после чего контрольные пакеты акций и активы оказывались в руках Коломойского. Корбан не из тех бизнесменов, о которых точно известно, чем они занимаются. Пинчук варит сталь и катает трубы, Порошенко делает конфеты и автобусы, Ермолаев стоит моллы, а Корбан что? А ничего. "Господин Бемиш часто покупает компании, но я не слышал, чтобы он хоть одну купил". Корбан — не производственник и не созидатель, он корпоративный хищник, рейдер. Это важно. Если интересно, как этот человек мыслить — вот есть его обширное интервью, почитайте:

http://gordonua.com/publications/korban-ahmetov-reshil-potorgovatsya-s-kievom-chtoby-sohranit-vliyanie-na-donbasse-no-pereblefoval-i-seychas-stradaet-103299.html

Нынешний мэр Днепра Борис Филатов — ягода немного с другого поля, он птенец гнезда Лазаренко-Тимошенко. Но когда дерибанили империю павшего премьера, он переменил знамена и они с Коломойским, что называется, сработались. И когда специфические навыки "юристов Карибского моря" понадобились губернатору Днепропетровской области Коломойскому, он вспомнил о Корбане с Филатовым. Оба стали его заместителями и помогли удержать Днепр, который вполне реально мог скатиться в "Днепропетровскую народную республику". Когда я в 2014 году сказала, что Коломойскому надо поменять фамилию на Вишневецкого — я не шутила и не делала ему комплимент: Коломойский с упорством феодального магната воевал за свою вотчину.

Однако Коломойский не отличается верностью своим бывшим партнерам и тем более вассалам. Да если бы и отличался — сколько можно быть "Зимним солдатом" на побегушках? Геннадий Корбан вырос, у него свои амбиции. Так что когда в 2015 году Коломойского попросили с воеводства, ребята запилили партию "Укроп" с подкидным и хвойдами, и сначала зашли в Раду, а потом Филатов выиграл выборы на пост мэра Днепра. У Корбана в Чернигове номер не прокатил, против него даже возбудили уголовное дело и ему пришлось сильно заболеть, чтоб не оказаться в СИЗО.

В общем и целом, сейчас Корбан с Филатовым и Коломойский не друзья. Но у них много общих контактов, связанных все с той же группой "Приват", которая в силу ее аморфности задевала и объединяла очень многих. И вот эти контакты Филатов с Корбаном сейчас пытаются переключить полностью на себя.

Соответственно, Борис Филатов полностью под себя формирует днепровский городской "кабинет". Кто в него входит?

Знакомьтесь, Михаил Лысенко. До 2014 года подвизался в Крыму. Строил там очистные сооружения как бы при помощи "чешских подрядчиков по чешским технологиям", упс, оказалось, что и подрядчики донецкие, и технологии тоже, и при запуске систему прорвало и все говно потекло обратно в море.

Само собой, такой человек заведует департаментом Благоустройства и инфраструктуры. Не на культуру с искусством же его ставить. А, да, вишенка на торте: в 1996 году он был осужден за разбойное нападение. Состоял в Партии Регионов. Уж не знаю, засчитался ли тюремный срок как квалификационный экзамен в партию…

Секретарь горсовета Александр Санжара. Верный "оруженосец" Филатова, прикормленный Борисом Альбертовичем еще в Таможенной академии, бывший деловой партнер по предприятию "АССОЛЬ-СЕРВИС" (ЄДРПОУ 35201551), бывший его заместитель в юрфирме "Бона фиде консалтинг" (кгторую журналисты чего-то транскрибируют как "Бона Файд", видимо не знают, что такое bona fide), бывший помощзник Филатова в бытность его нардепом, словом, "Мы с Санжарой ходим парой". Такого прямо уж дерьма на Санжару вроде нет, но очевидно, что это человек, полностью подконтрольный Филатову.

Его предшественник на этом посту, Вячеслав Мишалов, как раз замарался в таком количестве дерьма, что это достойно отдельного постинга. Он достал так, что общественники попробовали отозвать его из депутатов, для чего собрали аж 8 000 подписей. Но Мишалов сделал финт ушами, и через судебное решение оспорил свой отзыв, и сейчас суд по этому вопросу тянется и тянется — боюсь, протянется до конца каденции. Про Мишалова надо писать отдельно и много. И про его со-экс-партийца (обоих выперли из "Самопомощи") Хмельникова. Но самое главное, что нужно сказать про Мишалова уже сейчас — что его отец, Дмитрий Мишалов, владеет несколькими строительными фирмами, на счету которых — вертодром для Януковича под Киевом, реконструкция крыши НСК "Олимпийский" и еще несколько жирных государственных заказов. В годы мэрства Филатова не менее жирные заказы его фирмы получили при пособничестве его сына.

Владимир Миллер, глава Департамента экономики, финансов и бюджета, — сам по себе чувачок совершенно неприметный, но всю жизнь проработавший в структурах, связанных с группой "Приват". Еще один полностью подконтрольный Филатову фигурант.

И наконец, глава Департамента жилищного хозяйства Владислав Грицай. Это старый проверенный кадр, занимавшийся дерибаном ЖКХ еще при Куличенко. Он держит руку, точней, две руки братьев Владимира и Леонида Дубинских, которые в 90-х годах активно светились на Днепропетровщине, протмо попродавали все свои бизнесы и подорвали в США, но там попали пол следствие в связи с жилищными аферами и вернулись на родину, мутить тут.

Итак, три большие рыбы — Корбан, Мишалов-старший и братья Дубинские — стоят в начальной и конечной точке цепи "деньги – политика – деньги". Вкладывая деньги в политиков регионального масштаба, они получают их обратно с процентами на тендерах, которые проводят горсовет и департаменты мэрии. Как видите, нужные люди сидят на всех местах, непосредственно связанных с распределением бюджета.

Как же работает эта цепочка — расскажем в следующих выпусках.

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2956298.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3028093.html

https://twitter.com/MundtMad/status/1023870874947149824

170 тысяч человек видели, как Генри Кавилл перезаряжает свои кулаки, а вы еще нет.

А еще есть классный обзор на "Миссия Невыполнима"

https://morreth.livejournal.com/3027950.html

Как провести антикоррупционное расследование

Вместо эпиграфа.

Умирать буду – не забуду мастер-класс журналистки Марии из шведского города Мутала, который я прослушала в шведском городе Линчёпинге в 1998 году.

Мария посадила городское начальство своей Муталы в полном составе.

В этой Мутале сейчас живет где-то 41 тысяча жителей, тогда жило где-то 30 тысяч. На наши деньги райцентр. Там выходила своя газетка. Наверное, и сейчас благополучно выходит, а Мария в ней работает. Или уже вышла на пенсию. В любом случае я желаю ей всяческого счастья.

В 1995 году городское начальство на свою голову пригласило эту Марию на какой-то фуршет. И на фуршете была как-то не по масштабам события дорогая еда. Вместо того, чтобы жрать и не вякать, как поступил бы на ее месте любой порядочный наш журналист, Мария решила поинтересоваться, за чей счет такой шик, и чиновник, у которого она поинтересовалась, ответил подозрительно уклончиво. "Ага", подумала Мария и взяла на карандаш.

После чего Мария провела антикоррупционное расследование. Расследование состояло в том, что она пошла в коммуну (так в Швеции называется горисполком) Муталы, потребовала и получила на руки копии финансовых документов, проштудировала их со знакомым аудитором и нарыла злоупотреблений на сумму свыше 50 000 долларов.

НЕ РЖАТЬ! Это Швеция. Это город Мутала с 30 000 населения. Пятьдесят тонн зеленых — серьезная сумма. Руководство Муталы улетело на нары как те 12 лебедей у Андерсона. Видели бы вы те нары, вы бы и сами не отказались улететь. Да, на экскурсию в тюрьму нас тоже возили.

От мастер-класса Марии у нас, украинских журналистов, был культурный шок. В нашей стране закон тоже обязывал госорганы уже тогда предоставлять информацию любому желающему по первому свистку, но мы все понимали, что в реале ее пришлось бы добывать, как в фильме Миссия Невыполнима, см. картинку.

А уж если бы мы ее добыли, то хрен бы нашелся в городе судья, который отправит городское начальство на нары.

К чему был этот рассказ?

К тому, что сейчас, после Революции Достоинства, в открытых реестрах появилось столько данных, что можно действовать вполне себе методом журналистки Марии, а не косплеить Итана Хоука.

Это, конечно, хорошо.

Плохо другое. Коррупционные разоблачения в нашей стране чаще всего упираются даже не в сопротивление разоблачаемых, а в огромный и бесконечно инертный ПОХУЙ всего населения.

Ничего не меняется. Те воровали, эти пришли – воруют, новые придут – тоже будут воровать. Такова человеческая природа. Ты что, самый умный? Ой, да на Западе тоже воруют, просто лучше скрывают.

Моя покойная бабушка совершенно на голубом глазу была уверена, что снимки Варшавы и Кракова, которые я ей привезла посмотреть, как правнуки живут — показуха. Ага, вот специально к приезду Оли Брилевой поляки везде подмели, помыли и понасажали деревьев. А как я уехала – опять все засорили, поломали обратно и стали жить в говнище. Не, ну я утрирую, конечно, но она правда считала, что такая красота у поляков только на главных улицах и в больших городах, а мусор просто запихан куда-то за кусты и во дворы.

Вот перед этим состоянием умов у меня опускаются руки. Проще будет посадить Ахметова, чем преодолеть этот грандиозный ПОХУЙ, в котором, как в вате, тонет любой голос.

Но. Тем не менее. Все-таки. Открытые реестры у нас есть, МИ ЗДОБУЛИ! Пусть нас мало, тех, кто хочет понимать, что к чему, и не завернулся в похуй. Но мы можем отслеживать, рассказывать и показывать.

И еще одно "Ми здобули!" — это децентрализация.

Штука на самом деле очень хорошая: основная часть финансирования остается в регионах, благодаря чему местные власти могут сами решать, какие направления в финансировании им приоритетны, на что в развитии города лучше всего обратить самое пристальное внимание.

Чтоб вы понимали, о какой величине пирога идет речь: в 2013 году бюджет Днепра составлял 2,79 млрд. гривен. В 2015 — 9 млрд. В этом году Днепр проедает 13 млрд.

Ну как, проедает. Понятно, что не весь Днепр. А отдельно избранные граждане. Понятно, что не целиком проедают, а кое-что таки вкладывают в город. Просто зацените размер пирога. Даже с учетом инфляции за 13 миллиардов из Днепра можно сделать если не Краков, то как минимум Гданьск.

Но местные власти так не думают. Они думают "Это сколько же можно спиздить, а?"

То есть, децентрализация, направленная на развитие регионов, превратилась в кормушку для региональных властей.

А поскольку это теперь наша бузина в нашем огороде, и никакой дядька в Киеве за нас уже ничего не решает — нашим делом стало и присматривать за этой бузиной.

Организация "Громадський контроль", где я сбоку припека, является вот таким вот добровольно надзирающим органом. Она проводит расследования методом Марии, собирает материалы для возбуждения уголовных дел и пинает наши дорогие следственные органы, чтобы эти самые дела веселее возбуждались. Ну и еще кое-чем занимается.

Существует эта организация на гранты. Потому что американцам и европейцам, внезапно, не похуй. Они готовы давать деньги нам, чтоб мы у себя тут следили за порядком. Подозреваю, это потому, что давать деньги на беженцев в конечном счете будет дороже. Я потом отдельно поговорю про "грантоедов" и почему я считаю их всяко более достойными людьми, чем "бюджетоедов" (да, не в малой степени потому, что "бюджетоеды" проедают в том числе и МОЕ БАБЛО! Но не только).

Короче, благодаря этим ребятам я немножко вошла в курс того, как выглядит и работает коррупция на нашем местном уровне. О нем вот и пойдет речь.

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2956181.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3027549.html

Даруйте, знову вийшла вступна. Але в третьому нарисі буде вже до діла.

Як провести антикорупційне розслідування

Замість епіграфа.

Помирати буду - не забуду майстер-клас журналістки Марії зі шведського міста Мутала, який я прослухала в шведському місті Лінчопінгу в 1998 році.

Марія посадила міське начальство своєї Мутали в повному складі.

У цій Муталі зараз живе десь 41 тисяча жителів, тоді жило десь 30 тисяч. На наші гроші райцентр. Там виходила своя газетка. Напевно, і зараз благополучно виходить, а Марія в ній працює. Або вже вийшла на пенсію. У будь-якому випадку я бажаю їй всілякого щастя.

У 1995 році міське начальство на свою голову запросило цю Марію на якийсь фуршет. І на фуршеті була якось не по масштабам події дорога їжа. Замість того, щоб жерти і не варнякати, як вчинив би на її місці будь-який порядний наш журналіст, Марія вирішила поцікавитися, за чий рахунок такої шик, і чиновник, у якого вона поцікавилася, відповів підозріло ухильно. "Ага", подумала Марія і взяла на олівець.

Після чого Марія провела антикорупційне розслідування. Розслідування полягало в тому, що вона пішла в комуну (так в Швеції називається міськвиконком) Мутали, зажадала і отримала на руки копії фінансових документів, простудіювала їх зі знайомим аудитором і нарила зловживань на суму понад 50 000 доларів.

НЕ ІРЖАТИ! Це Швеція. Це місто Мутала з 30 000 населення. П'ятдесят тонн зелених - серйозна сума. Керівництво Мутали полетіло на нари як ті 12 лебедів у Андерсона. Бачили б ви ті нари, ви б і самі не відмовилися полетіти. Так, на екскурсію до в'язниці нас теж возили.

Від майстер-класу Марії у нас, українських журналістів, був культурний шок. У нашій країні закон теж зобов'язував держоргани вже тоді надавати інформацію будь-кому за першим свистком, але ми всі розуміли, що в реалі її довелося б добувати, як у фільмі Місія Неможлива, дивися картинку.

А вже якщо б ми її здобули, то хрін би знайшовся в місті суддя, який відправить міське начальство на нари.

До чого була ця розповідь?

До того, що зараз, після Революції Гідності, у відкритих реєстрах з'явилося стільки даних, що можна діяти цілком собі методом журналістки Марії, а не косплеєм Ітана Хоука.

Це, звичайно, добре.

Погано інше. Корупційні викриття в нашій країні найчастіше впираються навіть не в опір викриваних, а в величезний і нескінченно інертний ПОХУЙ всього населення.

Нічого не змінюється. Ті крали, ці прийшли - крадуть, нові прийдуть - теж крастимуть. Така людська природа. Ти що, найрозумніший? Ой, та на Заході теж крадуть, просто краще приховують.

Моя покійна бабуся зовсім на блакитному оці була впевнена, що знімки Варшави і Кракова, які я їй привезла подивитися, як правнуки живуть - показуха. Ага, ось спеціально до приїзду Олі Брильової поляки всюди підмели, помили і насадили дерев. А як я поїхала - знову все засмітили, поламали назад і стали жити в лайні. Ні, ну я утрирую, звичайно, але вона правда вважала, що така краса у поляків тільки на головних вулицях і в великих містах, а сміття просто запхане кудись за кущі і у двори.

Ось перед цим станом розумів у мене опускаються руки. Простіше буде посадити Ахметова, ніж подолати цей грандіозний ПОХУЙ, в якому, як у ваті, тоне будь-який голос.

Але. Проте. Все-таки. Відкриті реєстри у нас є, МИ ЗДОБУЛИ! Нехай нас мало, тих, хто хоче розуміти, що до чого, і не загорнувся в похуй. Але ми можемо відстежувати, розповідати і показувати.

І ще одне "Ми здобули!" - це децентралізація.

Штука насправді дуже хороша: основна частина фінансування залишається в регіонах, завдяки чому місцева влада може сама вирішувати, які напрямки в фінансуванні їй пріоритетні, на що в розвитку міста найкраще звернути найпильнішу увагу.

Щоб ви розуміли, про який розмір пирога йдеться: в 2013 році бюджет Дніпра становив 2,79 млрд. гривень. У 2015 - 9 млрд. У цьому році Дніпро проїдає 13 млрд.

Ну як, проїдає. Зрозуміло, що не весь Дніпро. А окремо вибрані громадяни. Зрозуміло, що не цілком проїдають, а дещо таки вкладають в місто. Просто зацініть розмір пирога. Навіть з урахуванням інфляції за 13 мільярдів з Дніпра можна зробити якщо не Краків, то як мінімум Гданськ.

Але місцева влада так не думає. Вони думає "Це скільки ж можна спиздити, га?"

Тобто, децентралізація, спрямована на розвиток регіонів, перетворилася на годівницю для регіональної влади.

А оскільки це тепер наша бузина в нашому городі, і жоден дядько в Києві за нас вже нічого не вирішує - нашою справою стало і доглядати за цією бузиною.

Організація "Громадський контроль", де я п'яте колесо до воза, є ось таким ось добровільним наглядчим органом. Вона проводить розслідування методом Марії, збирає матеріали для порушення кримінальних справ і копає наші дорогі слідчі органи, щоб ці самі справи веселіше порушувалися. Ну і ще дечим займається.

Існує ця організація на гранти. Тому що американцям і європейцям, раптово, не похуй. Вони готові давати гроші нам, щоб ми у себе тут стежили за порядком. Підозрюю, це тому, що давати гроші на біженців в кінцевому рахунку буде дорожче. Я потім окремо поговорю про "грантоїдів" і чому я вважаю їх всяко більш гідними людьми, ніж "бюджетоїдів" (так, не в малому ступені тому, що "бюджетоїди" проїдають в тому числі і МОЄ БАБЛО! Але не тільки).

Коротше, завдяки цим людям я трошки увійшла в курс того, як виглядає і працює корупція на нашому місцевому рівні. Про нього ось і піде мова.

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2955912.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3027353.html

Про коррупцию писать трудно, потому что про коррупцию писать скучно. Это неяркое преступление, неэффектное, зрелищности в нем нет, то ли дело убийство или драка с поножовщиной.

Впрочем, коррупция убивает. Не напрямую, не в упор – но убивает. Например, почти год назад в Днепре погибла студентка из Межевой. На нее упала сухая ветка.



Если бы КП "Горзеленстрой" занималось санитарной обрезкой деревьев, а не гналось за кубометражом спиленной древесины, эту ветку спилили бы и человек остался бы жив. Но в рамках коррупционного хозяйствования делать санитарную обрезку невыгодно: ну что там гонять машину ради одной-двух сухих веток. Выгодно "омолаживать" деревья, срезая все ветки и оставляя голый ствол. Я потом подробнее расскажу про эту схему, пока остановлюсь только на том, что коррупция – она как легендарный "удар пяти шагов" из "Убить Билла": вроде бы не сразу, вроде бы ничего особенного, но вот ты прошел пять шагов – и амба. А убийца вроде ничего и не сделал. А ручки-то вот они.

Ну или то, что случилось у мыжебратьев – Зимняя Вишня, Кемерово, все в курсе, да?

Короче, когда начинается эффектное зрелище, что-либо делать с коррупцией в этом месте уже поздно, остается только выносить трупы. А если ты, храбрый борец с коррупцией, успел вовремя, то твой результат никому не виден, потому что ничего не случилось, и за что тебе говорить "спасибо", а?

Есть еще полуэффектный такой вариант, как поймать чиновника высокого полета на взятке. Он только приготовился что-то себе в карман положить, как ты его за руку цоп! И ходишь красивый и гордый, как Сакварелидзе. Только эффектно за руку цоп – это одно, а довести его, красавца, до суда и не развалить по дороге дело — совсем другое, правда, батоно Давид?

Отсюда вот это вот отношение к антикоррупционным активистам: там, где они сработали хорошо, чисто — результат никому не виден. Мы можем бить себя пяткой в грудь и говорить, что сэкономили городу, скажем, миллиард. А где этот миллиард? – спросят у нас. А покажите этот миллиард! А мы не можем его показать, потому что сэкономленное в одном месте тут же пиздят в другом.

Кроме того, большую роль играет то, что деньги, уплаченные в качестве налогов, перестают восприниматься как свои. Так устроена человеческая психика: то, что ты не держал в руках, ты не считаешь отнятым. Пока я не была ФОПом, 15% гонорара, взимаемые в качестве налога, меня не особо трогали — это были просто деньги, которых я не получила. Меня не волновало, что с ними станет после того, как я их не получила, их с самого начала для меня не было.

Теперь, когда я ФОП, я те же деньги ежеквартально собственными ручками перечисляю в налоговую, и знаете, их потеря таки ощущается как потеря, а развеселые инициативы городской власти, о которых я напишу ниже, вызывают скрежет зубовный и вопль: "Верните, падлы, мое бабло!" Я считаю, если система налогообложения изменится и каждый украинец будет перечислять в налоговую деньги ручками, а не просто "недополучать" их — уровень "видимости" коррупции подскочит на порядок. А то и на два.

Про коррупцию трудно писать, потому что про нее скучно читать. Пока я не занялась гражданским активизмом, я всегда пропускала материалы про коррупцию. Там перечислялись фамилии, должности, названия подставных фирм, их адреса, кто с кем и где чьи ноги, я начинала путаться и все вылетало из головы.

Я очень не хочу, чтобы эти записи возымели такой же эффект. По счастью, я не обязана скрупулезно связывать все концы, потому что это не СМИ, а бложег, и я в нем просто трындю. Я постараюсь писать весело и живенько, не перегружая вас деталями.

Чем я хочу закончить эту вводную.

Где-то я читала, что любая коррупция в своем развитии проходит четыре фазы.

Первая: какие-то вещи делаются коррупционными методами в обход закона или в нарушение закона. Протаскиваются через таможню контрабандные грузы, лучшие места в больницах получают за взятку, кого-то оправдывают, кого-то осуждают "по звонку" или за ту же взятку. Эту стадию мы прошли при СССР. Собственно, все управленцы независимой Украины — выпускники этой школы.

Вторая стадия: за взятку делается даже то, что законно и разрешено, просто чтоб ускорить процесс или повысить качество услуги. Без коррупционной составляющей можно получить только какой-то минимальный пакет, ерундовый госзаказ или что-то в этом духе.

Третья: за взятку или откат делается вообще все.

Четвертая: взятку или откат требуют уже за то, чтоб не мешать. Причем не факт, что дача или откат гарантирует тебя от каких-то неприятностей: есть конкурирующие группы, у которых свои аппетиты. Всем дать невозможно, ресурсов уже не хватит.

Мы плавно переходим от третьей стадии к четвертой. "Революция достоинства" тормознула, но не остановила этот процесс.

Когда мы говорим, что вот клево было бы, чтобы народ перестал заносить конвертики и "порешать" через кумовьев, в этом, конечно, есть сермяжная правда. Но украинская коррупция дошла до такой стадии развития, когда надо уже, наверное, говорить "украинская экономика". То есть, самое жирное, вроде схемы "Роттердам плюс", происходит на самых верхах и завязывается на функционирование всей экономики в принципе. Как это должно все работать без коррупции – просто никто себе не представляет, похоже.

И вот на этой веселой ноте мы открываем серию наших очерков.

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2955538.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3027171.html

интересует ли вас цикл набросов про коррупцию в Днепре?

Потому что душа горит, а сердце плачет, а поделиться не с кем: все, с кем я плотно общаюсь, и так все знают.

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2955474.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3026600.html

Для початку - коротенький текст з повісті Ольги Онойко "Сфера-17"

Однажды Доктора взяли.

"Я помню, как среди ночи летел через город к Линну, начупру юстиции. Я был в панике и в ярости, водитель это чувствовал и помогал единственным, чем мог, – превышал скорость. Если бы мы тогда врезались в какой-нибудь небоскрёб, нам бы пришёл конец… Мне казалось, что всё делается слишком медленно, ужасающе медленно. Мне пять минут пришлось препираться с ночной дежурной, требуя, чтобы она разбудила Рэя, потом сам Рэй, отупевший со сна, не мог понять, что от него хотят".

"Рэй, – кричал я в микрофон гарнитуры, – Доктора взяли!"

"Кто взял? – огорошенно спрашивал Линн. – Как взял? Кто ж его возьмёт-то?!"

Действительно, кто мог взять Доктора… Чрезмерное усердие нижних чинов в сочетании с чрезмерно глубокой конспирацией привело к трагическим последствиям. Якобы опасаясь преследований, Доктор не появлялся ни в Плутоний-Сити, ни в Лоране. Он жил в другом полушарии, на островах Серебряных Скал, в Ситауне, большом портовом городе. Острова считались территориями оппозиции. Но полиция там была и агенты внутренней безопасности тоже… Стерлядь не имел отношения к этому инциденту, я проверил. Виной всему стали исключительно честность, верность и искренний пыл провинциального майора внутренней безопасности.

Майор знал, где живёт знаменитый либеральный журналист, главный идеологический противник Народного правительства. Как-то особенно громкий сетевой скандал совпал с повышением активности островных анархистов (на самом деле те просто получили крупную партию качественных наркотиков с материка). Майор заподозрил бунт, не стал тянуть резину и отдал приказ.

За гражданином Зондером приехали ночью: быстро взяли, быстро осудили, присвоили номер и куда-то отправили.

Я узнал об этом через двое суток.

Времени на то, чтобы отправлять запросы и поднимать документы, уже не было, кроме того, по закону Зондера действительно было за что сажать. Я не знал, как поступить. С одной стороны, провал миссии Доктора влёк за собой непредсказуемые и весьма мрачные последствия, с другой – потерять самого Доктора было бы ещё хуже. Минут десять, признаться, я метался по кабинету в приступе самой жалкой трусости. Доктора могли расстрелять, могли тихо убить на этапе или при допросе… Многие честные люди его ненавидели. Узнав о смерти Макса Зондера, товарищ Кейнс… его реакцию было страшно даже воображать.

Каким-то запредельным усилием воли я сумел взять себя в руки. Я попросил Каэлу принести воды и вызвал Фрайманна. Я подписал приказ, дававший предъявителю исключительные полномочия. Имени предъявителя в приказе не было, зато имелись все печати и наноключи. Такой же приказ я затребовал у начупра юстиции.

Эрвина Фрайманна любой бы узнал в лицо, он не мог решить задачу лично, нужен был верный, опытный, но нигде до этого не засветившийся боец. Некий неизвестный в форме Отдельного батальона с жуткими бумагами с самых верхов, который бы явился за заключённым неведомо откуда и увёз его неведомо куда… Я сознаю, что план был идиотский, но ничего лучше я придумать не смог. Мой звонок решил бы проблему быстрее, но могли пойти слухи. Я знал, насколько важно для Доктора его дело. Прежде всего я должен был думать о том, чтобы дело не пострадало.

…Обратно Зондера привезли ночью же – бледного, исхудавшего вдвое, со сломанным носом и свернутой на сторону скулой. Он криво ухмылялся. Зубов во рту не хватало. Привез его Фрайманн на дачу к товарищу Кейнсу. Кейнсу доложили только после того, как благополучно сняли Доктора с рейса, перевозившего осуждённых на Двойку, поэтому грозы удалось избежать. Опираясь на плечо Фрайманна, Макс выбрался из машины, отстранил комбата и похромал к дому по песчаной дорожке. Эшли стоял на крыльце и смотрел на него, тяжело дыша. Пошёл навстречу, остановился перед Максом, заглянул ему в глаза снизу вверх и долго смотрел, вцепившись в рукава его арестантской робы. Потом обнял так крепко, что Макс пошатнулся и заорал – у него было повреждено ребро.

– Макс, – сказал Эшли медленным гулким шёпотом. – Урод. Не бросай меня. Что я без тебя делать буду?

Зондер коротко хохотнул и снова застонал от боли в рёбрах.

– Если бы тот следак, который сломал мне нос, это видел, – сказал он, – обоссался бы со страху.

– Будет ссаться, – пообещал Кейнс, – каждую ночь до самой смерти.

– Да ты что, – сказал Максимилиан Отто-Фридрих фон Зондер. – Эш, не вздумай его обижать. На таких всё и держится. Верный пёс Революции. Идейный. Я чуть было не раскололся по-настоящему.

Услышав это, я вздохнул с облегчением: фатальных ошибок я не допустил… Я поймал взгляд Фрайманна и с благодарностью кивнул комбату. Тот откозырял и сел в машину. С ним уехал Улли Красавчик: сверх-секретным подразделениям Управления внутренних контактов предстояло заметать следы инцидента в сети.

...

– Ты сейчас на меня смотришь и удивляешься, – сказал Зондер. – Я тебе объясню. Когда всё поутихнет, мы устроим на Циа демократические выборы. На которых – вдумайся! – победит лидер оппозиции, диссидент, а теперь ещё и покалеченный в застенках кровавого режима. Совету ничего не останется, кроме как признать легитимность моего правительства и снять изоляцию. Ни одно едало на Сердце Тысяч больше не раскроется против Циа. А соль в чем? В том, что мы с Эшем полностью взаимозаменяемы.

– Ты только языком треплешь больше, – буркнул Кейнс почти добродушно.

Перше, що треба зауважити: йдеться про ПОЗИТИВНИХ персонажів, які рятують, курка, свою планету.

Друге, що треба зауважити: ані героям, ані авторці на спадає на думку, що тут насамперед вияв страшенної некомпетентності, і саме за некомпетентність - вже в другу чергу за жорстокість - треба гнати того "пса революції" сцяними ганчірками.

Третє - якщо такий пердімонокль можливий з людиною, яку планують висунути у лідери держави, то що ж може статися з пересічним громадянином вже встає руба питання про компетентність самих героїв, бо запасного кандидата в лідери опозиції вони не мають.

І це одна з найкращих, я серйозно. Одна з найкращих.

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2955250.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3026168.html

Вслід до синових нарисів про франшизу у цілому:

https://madmundt.livejournal.com/124364.html
https://madmundt.livejournal.com/124513.html



Насамперед приєднаюся до синової думки стосовно того, що "Вісімці Оушен" (яку в нашому прокаті назвали якогось біса "Вісім подруг ОушенА", трясця їхній матері, наче головний герой чоловік) дуже бракує гендерного коментарю. Але я зосереджуся на драматичному аспекті.

Коли я робила свої перші кроки у сценарних справах, ментор питав мене: "Чому люди співчуватимуть твоєму героєві?"І не давав просуватися далі, аж поки я не відповім на це питання. І в тому є сермяжна правда: якщо люди не співчувають твоєму героєві, як тоді вони переживуть катарсис, коли в твого героя все вийде, або навпаки, ніц не вийде?

Отже: чого люди мають співчувати Деббі Оушен?

Чарів Денні Оушена їй бракує. Сандра Буллок шикарна акторка, я її люблю, але вона не того типажу, щоб посміхнулася - і всі розтанули. Може, я просто не тієї статі, але Клуні на мене в тому плані діяв краще.

Може, їй варто співчувати тому, що вона нещасна? Та начебто ні. Тобто, вона відбула термін у буцегарні через зрадливого брехливого коханця, якого зіграв Річард наш Дубощит... даруйте, Армітедж... але не схоже на те, щоб вона аж надто страждала. І коли вона виходить з тюрі, вона швиденько собі компенсує всі втрати, аж із песцовою шубою включно.

Хіба Деббі хороша людина? Ну то так, вона шахрайка, але, може, вона щось на кшталт Дєточкіна, забирає в багатіїв та роздає бідним? Аж ні.

Може, вона робить якесь праве діло? Та ні, вона грабує світський захід. Звичайно, я не бачу аж надто страшного злочину в тому, щоб поцупити три кіла аж до несмаку величезних діамантів, проте... великої звитяги я не бачу також.

Може співчувати їй треба через нещасне кохання та гніватися на зрадливого підступного Дубощита? Але про нього ми дізнаємося десь ближче до кінця першого акту...

Тобто, я дивлюся кіна про героїню, якій анітрохи не співчуваю... і мені нудно.

Але мій ментор не зупинявся на питанні про співчуття. "Які ставки в цій грі для твого героя? Тобто - що найкраще і що найгірше може з ним трапитися, якщо він досягне своєї мети, або зафейлить?"

Це дуже важливе питання. Якщо ти не змусив глядача співчувати твоїй героїні від початку стрічки, ти маєш змусити його співчувати їй за перебігом подій, ходом яких вона опиниться або аероплані щастя, або у помийній ямі недолі. Тож які ставки Оушен у цій грі?

Якщо вона виграє, вона стане власницею кількох мільйонів доларів, що начебто непогано... А якщо програє?

Ну, тоді вона повернеться до буцегарні, з якої щойно вийшла, тобто до статусу кво.

Повернутися у стан "як було" - це не такий крах, який змушує долоні глядача пітніти, коли він дивиться на гру, яку веде героїня.

Третій пункт. "Що піде не так"? Це важливий елемент розвитку будь-якої історії. Коли подія розвивається врозріз сподіванням аудиторії- це сюрприз, несподіванка, що викликає захоплення й цікавість.

У Оушен все йде так, все за планом. Єдиний момент, коли план знаходиться під загрозою - це коли в ході примірки героїні дізнаються, що кольє замикається на магнітний замок, магнітний ключ від якого є лише в охоронця. Але проблему розрулюють за хвилину, за допомогою малолітньої сестри однієї з героїнь, яка виготовляє магнітний замок лівою рукою.

Все йде за планом - отже нудно.

І нарешті. Під кінець фільму ми дізнаємося, що полювання за кольє з діамантів - то був відволікаючий маневр, а головну роботу зробив акробат Єнь. Тобто, без мужика б не впорались.

Та тю.



This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2954992.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3025679.html

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2954529.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3025472.html

Но я перепощу из фейсбука.


Сергій Дяченко (не тот!) нашел замечательное. Не секрет, что жильцы думают о работниках ЖЭКов, в этот раз нам представилась редкая возможность узнать, что сотрудники КЖЭП N 50 г. Днипро думают о жильцах. ЖЭК же теперь с "камьпюторами" работает.

В начале о серьезном. Только в одном документе имеется более шести тысяч человек - ФИО, адрес, задолженность, данные по квартире, домашний и мобильный телефоны и весьма ценные комментарии, о которых и пойдёт речь.

Судя по ним ЖЭК систематически обманывает жильцов и больше всего боится "грамотных" и сверки через интернет (для тётки, которая пишет слова "желец", "выличила", "говарят" - не удивительно) тут уже не классовая, а эволюционная вражда. На её месте я бы тоже боялся людей в белых (и наверняка чистых) носках.

Так же в этом "образцовом" заведении процветает непотизм и кумовство, свёкры, сестры соседок, кумовья соседей дворника от обмана избавлены. Работников СБУ, КРУ, прокуратуры, юристов, бухгалтеров, администрации они тоже побаиваются. Так что оригинал этого дивного документа пойдёт в Дніпропетровська Обласна Прокуратура

Помимо мошенничества ЖЭК так же собирает массу агентурных сведений, что тоже не должно быть для вас секретом. (Господа из СБУ вас это тоже касается, не светите своими ксивами - потом боком выйдет, ЖЭК вас палит. И не забывайте платить комуналку, вас это тоже касается.)

Я считаю, что интститут прописки-регистрации нужно отменить как можно скорее, а по ЖЭКам пройтись калёной метлой. Мой вам добрый совет - становитесь грамотными и оплачивайте комуналку через Интернет и никогда не заговаривайте с С/Ками из ЖЭКа. Или разговаривайте, но так, чтобы против вашей фамилии в ЖЭКе была надпись "ОСТОРОЖНО! ГРАМОТНЫЙ!"

Избранное (в деперсонализированном и отфильтрованом виде) по ссылке https://docs.google.com/document/d/1UHPnYSeERswN1MhMPf5UtbJfDmnWawyi-XCyFHmNf1g/edit?usp=sharing Правоохранительным органам Днипра - обращайтесь в личку, отдам вам жэковскую двойную бухгалтерию.

#FuckResponsibleDisclosure Ни один канпьютор не пострадал. Данные лежали в открытом доступе.




Добавление от меня лично. Народ, когда мы говорим "коррупция", мы, конечно, в первую голову подразумеваем зажравшийся олигархат, а также прикормленных им чиновников и силовиков. Но не следует забывать, что верхнее не стоит без нижнего, а зажравшийсмя олигархат - без теток из ЖЭКа, смиренно собипрающих с жильцов мзду и передающих своим сюзеренам наверх.

В данном конкретном случае деятельность теток пресек обычный гражданин. И это может каждый из нас. Это ДОЛЖЕН каждый из нас. Долбайте их. Клюйте их. Перепроверяйте счета из ЖЭКов, сверяйтесь со списком наличных в больницах лекарств при помощи приложения "Лекарства Контроль", тормозите дроворубов в своих дворах, не стесняйтесь писать в прокуратуру.

Лупайте сю скалу.

https://morreth.livejournal.com/3025245.html

Но я перепощу из фейсбука.


Сергій Дяченко (не тот!) нашел замечательное. Не секрет, что жильцы думают о работниках ЖЭКов, в этот раз нам представилась редкая возможность узнать, что сотрудники КЖЭП N 50 г. Днипро думают о жильцах. ЖЭК же теперь с "камьпюторами" работает.

В начале о серьезном. Только в одном документе имеется более шести тысяч человек - ФИО, адрес, задолженность, данные по квартире, домашний и мобильный телефоны и весьма ценные комментарии, о которых и пойдёт речь.

Судя по ним ЖЭК систематически обманывает жильцов и больше всего боится "грамотных" и сверки через интернет (для тётки, которая пишет слова "желец", "выличила", "говарят" - не удивительно) тут уже не классовая, а эволюционная вражда. На её месте я бы тоже боялся людей в белых (и наверняка чистых) носках.

Так же в этом "образцовом" заведении процветает непотизм и кумовство, свёкры, сестры соседок, кумовья соседей дворника от обмана избавлены. Работников СБУ, КРУ, прокуратуры, юристов, бухгалтеров, администрации они тоже побаиваются. Так что оригинал этого дивного документа пойдёт в Дніпропетровська Обласна Прокуратура

Помимо мошенничества ЖЭК так же собирает массу агентурных сведений, что тоже не должно быть для вас секретом. (Господа из СБУ вас это тоже касается, не светите своими ксивами - потом боком выйдет, ЖЭК вас палит. И не забывайте платить комуналку, вас это тоже касается.)

Я считаю, что интститут прописки-регистрации нужно отменить как можно скорее, а по ЖЭКам пройтись калёной метлой. Мой вам добрый совет - становитесь грамотными и оплачивайте комуналку через Интернет и никогда не заговаривайте с С/Ками из ЖЭКа. Или разговаривайте, но так, чтобы против вашей фамилии в ЖЭКе была надпись "ОСТОРОЖНО! ГРАМОТНЫЙ!"

Избранное (в деперсонализированном и отфильтрованом виде) по ссылке https://docs.google.com/document/d/1UHPnYSeERswN1MhMPf5UtbJfDmnWawyi-XCyFHmNf1g/edit?usp=sharing Правоохранительным органам Днипра - обращайтесь в личку, отдам вам жэковскую двойную бухгалтерию.

#FuckResponsibleDisclosure Ни один канпьютор не пострадал. Данные лежали в открытом доступе.




Добавление от меня лично. Народ, когда мы говорим "коррупция", мы, конечно, в первую голову подразумеваем зажравшийся олигархат, а также прикормленных им чиновников и силовиков. Но не следует забывать, что верхнее не стоит без нижнего, а зажравшийсмя олигархат - без теток из ЖЭКа, смиренно собипрающих с жильцов мзду и передающих своим сюзеренам наверх.

В данном конкретном случае деятельность теток пресек обычный гражданин. И это может каждый из нас. Это ДОЛЖЕН каждый из нас. Долбайте их. Клюйте их. Перепроверяйте счета из ЖЭКов, сверяйтесь со списком наличных в больницах лекарств при помощи приложения "Лекарства Контроль", тормозите дроворубов в своих дворах, не стесняйтесь писать в прокуратуру.

Лупайте сю скалу.

https://morreth.livejournal.com/3025245.html

Звиняйте, знову російською.



This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2954476.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3024384.html

https://morreth.livejournal.com/3024219.html

Арсеній зробив кльовий відеоесей про мульт "Суперсімейка".

https://morreth.livejournal.com/3023917.html

Ще більше іронії, ніж в оригіналі.

М. Щербаков, "Сурмач"

Переклад Лариси та Дмитра Стрільчук

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2953981.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3023853.html

http://masculist.ru/forum/thread10785-1.html

До гуру патріархату дійшло, о великий халіф...

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2953586.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3021955.html

НІЧНА ВІДЬМА

(супергероїка)

Третього лютого 1945 року начальство табору Маутхаузен оголосило "полювання на зайців". Так жартома нацисти називали ловитву в’язнів, що втекли з табору минулої ночі.

На ноги підняли не лише табірну охорону та частини СС, а й фольксштурм та навіть Гітлерюгенд. Старе й мале ганялося за змученими, змерзлими, напівмертвими від голоду, катувань і важкої роботи людьми. Знаходити та винищувати їх було неважко: в’язні самі тікали до селищ, до людського тепла, до стаєн, горищ чи сараїв, де можна було переховатися, у сподіванні на милосердя простого народу.

Декілька людей таки мали милосердя і переховували втікачів, ризикуючи собою. Решта радо включилася у "полювання на зайців". Бо цей простий народ, власне, і породив нацистів-есесівців.

Але троє з утеклих, попри місяці катувань та експериментів, були все ж радше вовками, ніж зайцями. Вони попрямували в гори.

…Еріку розбудили вночі, і серце її радісно затріпотіло, бо вона відчула: настав її час. Можливість показати себе, якої вона чекала так довго.

Комендант Цирайс особисто викликав її до себе, коли вона отримала зброю.

— Зараз ти покажеш, дівчинко, задля чого Германія витратила на тебе стільки зусиль, — пан штандартенфюрер усміхнувся підбадьорливо. — Почвара втекла в гори. Знайди та вбий її.

— Я не підведу! — палко відповіла Еріка.

Вона давно знала, що не така, як більшість жінок, гідних лише для хатнього господарства та недільних візитацій до церкви. Вона прагнула битви, воліла зустріти ворога обличчям до обличчя, але все чого добилася — це дозвіл служити у частинах ППО.

Але її спортивні успіхи, блискуча фізична форма та прохання, якими вона бомбардувала штаби, не залишились без винагороди. Спершу її прийняли у СС-хільферін, а потім — запропонували участь у програмі "Валькірія".

Матусі вона сказала, що її просто переводять в Лінц, щоб рідненька не хвилювалася.

З шістнадцяти дівчат, обраних для участі в програмі, Еріці першій ввели сироватку. Вона знала про небезпеку експерименту. Знала, що чоловіки гинули ще на стадії випробування на недолюдках. Знала, що на жінках навіть не хотіли випробувати — арійська жінка надто цінний матеріал, щоб служити в бойових частинах. Але майже випадково, через помилку в документації, професорові Швертбергу привезли на досліди чотирьох жінок, і він змушений був поставити експеримент на них, аби не зривати терміни.

Так з’ясувалося, що бажаним чином сироватка діє лише на жіночий організм. Лише одна з піддослідних сконала, на той час, як смертність серед чоловіків була стопроцентною.

Еріці показували їх: трьох радянських військовополонених зі здичавілим поглядом. Двох згодом знищили: пан Швертберг з допомогою вівісекції дізнавався особливості роботи органів "покращеної" худоби. Третя — вкрита ластовинням, кирпата й руда, — втекла під час загального шарварку.

Саме за нею послали чотирьох есесівців та Еріку.

Панкратова вбив бауер. От просто взяв і бабахнув йому в живіт, навмисне, щоб той довше мучився.

Але Ївгу бауер до розрахунку не прийняв — мабуть, вважав, що баби ні на що не здатні. А її ж не дарма весь час тримали у кайданах.

Вона вивернулася з-під пострілу, підскочила блискавично та ударом з ноги зламала бауерові хребет. Перехопила рушницю раніше, ніж та впала на землю.

Бауерова дружина підняла була крик — Ївга вдарила її прикладом. Трохи перестаралася, мозок бризнув та очі вискочили.

Дочка бауерів трусилася та ридала. Чоботар взяв ножа та хотів порішити й її, але Івга сказала: ні, дитину не чіпай.

— Чого це ти розкомандувалася? — спитав Чоботар.

— Бо в мене ружжо. Йди подивися, що там з Панкратовим.

Панкратов сконав.

Ховати його чи бауерів часу не було, поскидали всіх до підвалу, туди ж посадили й дівча. Взяли теплі речі, скільки могли їжі, патронів, запрягли коней і на світанку рушили в гори, на північний схід.

— Треба було з нашими до Дунаю… — буркотів Чоботар.

— То хто ж тебе тримає? — питала тоді Ївга. Чоботар замовкав, але ненадовго. Йому не подобалося, що Ївга стала за головну. Він хутенько забув, що це саме вона видряпалась на вишку та захопила кулемета, а якщо згадував — то лише для того, щоб поремствувати, як добре їй велося у блоці піддослідних на посиленому пайку. Ївга скреготіла зубами та мовчала. Якби вона розповіла, що з ними там робили, на посиленому пайку, він би не зрозумів, а може, й насміявся би. Вона Чоботаря жаліла, у двадцятому всім було кепсько, але краще б він і насправді подався з іншими москалями на Дунай.

На вечірньому привалі він наважився:

— Віддай мені гвинтівку, і я піду.

Ївга мовчки тицьнула йому дулю. Потім показала вниз.

Звідси виднівся бауерів дім. Дорогою до нього повз чи то "хорьх", чи то "стовер" — на такій відстані вже не видно, але видно, що не порожній.

Чоботар усе зрозумів, і це було добре, бо Ївзі не хотілося зайве патякати.

Вони кинули коней після ночівлі, аби ті заплутали слід. Вночі Чоботар поводився пристойно, з руками не ліз. Але вранці втнув дурницю: обжерся шинкою, взятою в бауерів. Тому далі плентався повільно, щохвилини зупинявся, присідаючи на узбіччі, а опівдні взагалі приліг і не зміг іти далі.

— Даруй, — процідив крізь зуби. — Дай гвинтаря, я їх тут затримаю.

Ївга знову тицьнула йому дулю та на плечах випхала до укривки — насипу з каменів, що їх відтягували з дороги.

Машина не могла містити більше за п’ятьох, разом з водієм. Ївга мала план. Якщо вдасться, будуть деякий час з машиною та зброєю…

— Будь тихо, — сказала вона Чоботареві, і побігла з гвинтівкою до скелі, звідки дорога добре прострілювалася.

Ставало холодно, і небо натякало похмуро, що скоро зачнеться хуртовина. Проти сонця сяяв у віддаленні хрест, яким відмітили колись найвищу точку перевалу. Щось підказувало Ївзі, що до того хреста вона не дійде.

Мисливська гвинтівка "Маузер" була, мабуть, ще з часів тієї війни, але бауер тримав її у доброму порядку. Ївга вмостилася зручніше, як дід навчав, щоб під животом нічого не муляло, повикидала всі дрібні камінці, повозилася на торішній травичці. Осада гвинтівки надійно покоїлася на камені, лікті – на землі. У приціл було добре видно дорогу.

Коли на дорозі показалася машина, Ївга згадала "Енеїду". "Іул Енейович, дочувшись до безтолкових сих річей, як шкурка на огні надувшись, злость запалала із очей, вхопив камінчик, прицілився, Зажмурив око, приложився — І Ремула по лобу хвись!"

Пролунав постріл. Водій у передсмертній судомі вивернув кермо — і машина, проломивши камінну огорожу, скотилася в урвище.

Але перш ніж гулькнути униз, вона затрималась на краєчку — і ззаду вискочив хтось такий, прудкий, як коник, перевертом-сальто. Ївга не встигла отямитися, як воно пострибало в кущарі та почало вести заслонний вогонь, аж голови не підняти. Що ж воно, курва мати, таке?

Есесівців у машині теж не всіх подавило, бо знизу чути було постріли. Потім постріли змовкли, і на дорогу виліз поранений есесівець. Мабуть, Чоботареві гаплик, подумала Ївга.

— Лягай! — крикнуло оте стрибуче знизу дзвінким дівочим голосом. Німець чи не почув, чи був надто приголомшений. Ївга зняла його влучним пострілом.

— Ти чудовисько! — закричала знизу німкеня. — Потвора! Я вб’ю тебе!

Ївга посміхнулася. Вона могла б відповісти тій шмаркатій її мовою, але не хотіла помирати з присмаком цієї мови на вустах, тож крикнула своєю, солов’їною, п’янкою та влучною:

— Тримай сраку ширше, Брунгільдо репана!

Вона вже здогадалася, що то за пташеня: результат кропіткої праці професора Швертберга, того штрикання голками, биття струмом та інших тортур, медичних і таких. То це заради тієї німкені було замучено Женю, Ніну та Валю, то через неї без ліку хлопців з контрольної групи билося в путах, вибльовуючи власні легені. Ївзі стало тепло, навіть гаряче всередині. Тепер вона знала, чого хоче Бог. Вона озирнулася, але хреста вже не було видно у хмарі, що насувалася, несучи з собою сніг.

В німкені не було справжнього бойового досвіду, але була кмета. Вона вже зрозуміла, що Ївга стріляє краще, патронів вже обмаль, а товариші знизу, мабуть, вже не допоможуть. Тож вона чекала, поки насунеться віхола, аби в сніговій завії зрівняти шанси.

Ївга лежала непорушно, чатувала, чекаючи, що в німкені першої здадуть нерви. То був не порятунок, але, принаймні, помста.

Вона чекала на рух, на найменше шамотіння — знала, що не схибить. І не схибила. Німкеня спробувала вистрибом-перевертом перемінити позицію, і Ївга у відповідь на свій постріл почула зойк. Усміхнулася і під носа собі проказала:

— Хвастун бездушний повалився, Іул сердешно взвеселився, а у троян дух ожививсь.

Проте німкеня була ще жива, а з нової позиції їй краще було видно схил за Ївгиною спиною і дорогу. Зась було відповзти до німецького трупа по шмайсер. Ївга знову лежала причаївшись, чекаючи на ворожий рух.

Заметіль накрила їх, така щільна, що на п’ять кроків було вже не видно. Сутеніло. Ївга розуміла, що з кухонним ножем проти сильної, вигодованої есесівки в неї не вигорить. Вороже зілля наповнило її м’язи нечуваною силою, тому німці й тримали її в кайданах, які вона все ж спромоглася зламати — але есесівка теж скуштувала того зілля, а її ще й не морили голодом і не виснажували забиранням крові. Треба було на щось наважитись першою, поки не наважилась німкеня — і Ївга почала відповзати схилом вниз, до дороги, сподіваючись першою дістатися до трупа есесівця та взяти шмайсер.

Але й німкеня розуміла тую логіку битви, і на дорозі вони опинилися одночасно, на такій близькій відстані, що на спробу вистрілити Ївга вдарила по стволу стволом, і черга останніх патронів німкені пішла у молоко, що ним кипіли небо й земля, а сама німкеня, вдаривши шмайсером, вибила гвинтівку у Ївги з рук.

Вони покотилися схилом униз, ламаючи та б’ючи одна одну об каміння, і там, внизу, пішли в ножі, пластуючи одяг та передрамення, бо кожна знала, як ножем вправлятися і як від ножа боронитися. Вони брьохалися у снігу, і Ївга розуміла, що це вже кінець, що німкеня ось-ось пересилить та застромить ножа їй в око, але борсалася з останніх сил, бо вмирати отак, під цією шмаркатою, було страх як прикро. Німкеня посміхалася повними, трохи поблідлими вустами, її золотаве волосся вибилося з-під каптура, облямованого хутром,

І раптом сяйнуло їй, і, вивернувши голову, зубами вона перехопила те лезо, а потім її рука з ножем, перехоплена долонею німкені, начебто піддалася, і, вгородивши руків’я в сніг, Ївга страшним зусиллям штовхнула ворогиню так, що та накотилася на вістря спиною, і воно ввійшло їй просто у нирку.

Від болю вона заслабла, і Ївга виборсалася з-під неї, все ще тримаючи її ножа в зубах. Навалилася всією вагою, підняла того есесівського кинжала – та вгородила його німкені в горло, аж поки лезо не стукнуло о хребці.

Захлинувшися кров’ю, есесівка тіпалася. Коли її обличчя не спотворював вираз звірячої люті, воно зробилося напівдитячим, майже прекрасним.

Ївга ковтнула слину і відчула смак крові. Мабуть, порізала вуста о лезо.

Вона озирнулась. Неподалік, задерши зад, упиралася в льодовик машина, вже вкрита снігом майже щільно. Невеличкі замети приховали й есесівців, і Чоботаря. І Ївга попрямувала вперед, на льодовик, без сподівання дістатися хреста на перевалі, а просто для того, щоб не помирати разом із німкенею…

Вона не знала, скільки моторошних кроків вдалося їй зробити у сутінках, але коли небо остаточно згасло, змішане з землею, Ївга зрозуміла, що настав і її час. Вона сіла біля каменю, спираючись на нього спиною, скрутилася у щільний кубаток шмаття та кістлявої плоті, і сховавши обличчя у хустку, стала чекати, поки сніг вкриє її…

Минали роки.

Льодовик сповзав униз, у долину.

Там, де він перетворювався на гомінливі гірські ручаї, пролягли туристичні маршрути.

Війна відступила в минуле. Мертвих поховали. Живі намагалися хто все забути, хто нічого не забувати. Але зрештою забувається все. Навіть пам’ятна стела, яка зберігала згадку про 419 втікачів з концтабору, не мала на собі відмітки про Ївгу, бо барак, з якого вона втекла, був секретний, і документи, в яких вона проходила як піддослідна К-119, теж були секретні, і доктор Швертберг та його підручні спалили їх, перш ніж проковтнути цианідові пігулки, коли до Маутхаузену підійшли американці.

Одного весіннього дня гіперактивна дівчинка Ханна років 14 відбилася від групи та піднялася на льодовик, аби пошукати кращого місця для селфі.

Саме вона побачила в брилі льоду якусь скоцюблену постать, яку спершу прийняла просто за купу мотлоху.

Аж раптом придивилася і побачила, що з того мотлоху визирає рука з чимось схожим на камінний ніж.

Ханна здійняла галас, водночас не забуваючи робити світлини та постити їх у Інстаграм. Решта туристів з її групи, переважно таких само школярів, як вона, теж наробили світлин і запостили їх у мережу —отже ще до вечора про "первісну жінку з льодовика" знала вся країна.

Коли антропологи-археологи з усією ретельністю видобули тіло з льоду, сенсація вибухнула на всю Європу.

Жінка була не первісна — заіржавілий ніж, який крізь льод здавався схожим на камінь, виявився 1934 року виробництва. На руці в жінки був концтабірний номер.

І вона була жива.

(далі буде…)

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2953400.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3021500.html

НІЧНА ВІДЬМА

(супергероїка)

Третього лютого 1945 року начальство табору Маутхаузен оголосило "полювання на зайців". Так жартома нацисти називали ловитву в’язнів, що втекли з табору минулої ночі.

На ноги підняли не лише табірну охорону та частини СС, а й фольксштурм та навіть Гітлерюгенд. Старе й мале ганялося за змученими, змерзлими, напівмертвими від голоду, катувань і важкої роботи людьми. Знаходити та винищувати їх було неважко: в’язні самі тікали до селищ, до людського тепла, до стаєн, горищ чи сараїв, де можна було переховатися, у сподіванні на милосердя простого народу.

Декілька людей таки мали милосердя і переховували втікачів, ризикуючи собою. Решта радо включилася у "полювання на зайців". Бо цей простий народ, власне, і породив нацистів-есесівців.

Але троє з утеклих, попри місяці катувань та експериментів, були все ж радше вовками, ніж зайцями. Вони попрямували в гори.

…Еріку розбудили вночі, і серце її радісно затріпотіло, бо вона відчула: настав її час. Можливість показати себе, якої вона чекала так довго.

Комендант Цирайс особисто викликав її до себе, коли вона отримала зброю.

— Зараз ти покажеш, дівчинко, задля чого Германія витратила на тебе стільки зусиль, — пан штандартенфюрер усміхнувся підбадьорливо. — Почвара втекла в гори. Знайди та вбий її.

— Я не підведу! — палко відповіла Еріка.

Вона давно знала, що не така, як більшість жінок, гідних лише для хатнього господарства та недільних візитацій до церкви. Вона прагнула битви, воліла зустріти ворога обличчям до обличчя, але все чого добилася — це дозвіл служити у частинах ППО.

Але її спортивні успіхи, блискуча фізична форма та прохання, якими вона бомбардувала штаби, не залишились без винагороди. Спершу її прийняли у СС-хільферін, а потім — запропонували участь у програмі "Валькірія".

Матусі вона сказала, що її просто переводять в Лінц, щоб рідненька не хвилювалася.

З шістнадцяти дівчат, обраних для участі в програмі, Еріці першій ввели сироватку. Вона знала про небезпеку експерименту. Знала, що чоловіки гинули ще на стадії випробування на недолюдках. Знала, що на жінках навіть не хотіли випробувати — арійська жінка надто цінний матеріал, щоб служити в бойових частинах. Але майже випадково, через помилку в документації, професорові Швертбергу привезли на досліди чотирьох жінок, і він змушений був поставити експеримент на них, аби не зривати терміни.

Так з’ясувалося, що бажаним чином сироватка діє лише на жіночий організм. Лише одна з піддослідних сконала, на той час, як смертність серед чоловіків була стопроцентною.

Еріці показували їх: трьох радянських військовополонених зі здичавілим поглядом. Двох згодом знищили: пан Швертберг з допомогою вівісекції дізнавався особливості роботи органів "покращеної" худоби. Третя — вкрита ластовинням, кирпата й руда, — втекла під час загального шарварку.

Саме за нею послали чотирьох есесівців та Еріку.

Панкратова вбив бауер. От просто взяв і бабахнув йому в живіт, навмисне, щоб той довше мучився.

Але Ївгу бауер до розрахунку не прийняв — мабуть, вважав, що баби ні на що не здатні. А її ж не дарма весь час тримали у кайданах.

Вона вивернулася з-під пострілу, підскочила блискавично та ударом з ноги зламала бауерові хребет. Перехопила рушницю раніше, ніж та впала на землю.

Бауерова дружина підняла була крик — Ївга вдарила її прикладом. Трохи перестаралася, мозок бризнув та очі вискочили.

Дочка бауерів трусилася та ридала. Чоботар взяв ножа та хотів порішити й її, але Івга сказала: ні, дитину не чіпай.

— Чого це ти розкомандувалася? — спитав Чоботар.

— Бо в мене ружжо. Йди подивися, що там з Панкратовим.

Панкратов сконав.

Ховати його чи бауерів часу не було, поскидали всіх до підвалу, туди ж посадили й дівча. Взяли теплі речі, скільки могли їжі, патронів, запрягли коней і на світанку рушили в гори, на північний схід.

— Треба було з нашими до Дунаю… — буркотів Чоботар.

— То хто ж тебе тримає? — питала тоді Ївга. Чоботар замовкав, але ненадовго. Йому не подобалося, що Ївга стала за головну. Він хутенько забув, що це саме вона видряпалась на вишку та захопила кулемета, а якщо згадував — то лише для того, щоб поремствувати, як добре їй велося у блоці піддослідних на посиленому пайку. Ївга скреготіла зубами та мовчала. Якби вона розповіла, що з ними там робили, на посиленому пайку, він би не зрозумів, а може, й насміявся би. Вона Чоботаря жаліла, у двадцятому всім було кепсько, але краще б він і насправді подався з іншими москалями на Дунай.

На вечірньому привалі він наважився:

— Віддай мені гвинтівку, і я піду.

Ївга мовчки тицьнула йому дулю. Потім показала вниз.

Звідси виднівся бауерів дім. Дорогою до нього повз чи то "хорьх", чи то "стовер" — на такій відстані вже не видно, але видно, що не порожній.

Чоботар усе зрозумів, і це було добре, бо Ївзі не хотілося зайве патякати.

Вони кинули коней після ночівлі, аби ті заплутали слід. Вночі Чоботар поводився пристойно, з руками не ліз. Але вранці втнув дурницю: обжерся шинкою, взятою в бауерів. Тому далі плентався повільно, щохвилини зупинявся, присідаючи на узбіччі, а опівдні взагалі приліг і не зміг іти далі.

— Даруй, — процідив крізь зуби. — Дай гвинтаря, я їх тут затримаю.

Ївга знову тицьнула йому дулю та на плечах випхала до укривки — насипу з каменів, що їх відтягували з дороги.

Машина не могла містити більше за п’ятьох, разом з водієм. Ївга мала план. Якщо вдасться, будуть деякий час з машиною та зброєю…

— Будь тихо, — сказала вона Чоботареві, і побігла з гвинтівкою до скелі, звідки дорога добре прострілювалася.

Ставало холодно, і небо натякало похмуро, що скоро зачнеться хуртовина. Проти сонця сяяв у віддаленні хрест, яким відмітили колись найвищу точку перевалу. Щось підказувало Ївзі, що до того хреста вона не дійде.

Мисливська гвинтівка "Маузер" була, мабуть, ще з часів тієї війни, але бауер тримав її у доброму порядку. Ївга вмостилася зручніше, як дід навчав, щоб під животом нічого не муляло, повикидала всі дрібні камінці, повозилася на торішній травичці. Осада гвинтівки надійно покоїлася на камені, лікті – на землі. У приціл було добре видно дорогу.

Коли на дорозі показалася машина, Ївга згадала "Енеїду". "Іул Енейович, дочувшись до безтолкових сих річей, як шкурка на огні надувшись, злость запалала із очей, вхопив камінчик, прицілився, Зажмурив око, приложився — І Ремула по лобу хвись!"

Пролунав постріл. Водій у передсмертній судомі вивернув кермо — і машина, проломивши камінну огорожу, скотилася в урвище.

Але перш ніж гулькнути униз, вона затрималась на краєчку — і ззаду вискочив хтось такий, прудкий, як коник, перевертом-сальто. Ївга не встигла отямитися, як воно пострибало в кущарі та почало вести заслонний вогонь, аж голови не підняти. Що ж воно, курва мати, таке?

Есесівців у машині теж не всіх подавило, бо знизу чути було постріли. Потім постріли змовкли, і на дорогу виліз поранений есесівець. Мабуть, Чоботареві гаплик, подумала Ївга.

— Лягай! — крикнуло оте стрибуче знизу дзвінким дівочим голосом. Німець чи не почув, чи був надто приголомшений. Ївга зняла його влучним пострілом.

— Ти чудовисько! — закричала знизу німкеня. — Потвора! Я вб’ю тебе!

Ївга посміхнулася. Вона могла б відповісти тій шмаркатій її мовою, але не хотіла помирати з присмаком цієї мови на вустах, тож крикнула своєю, солов’їною, п’янкою та влучною:

— Тримай сраку ширше, Брунгільдо репана!

Вона вже здогадалася, що то за пташеня: результат кропіткої праці професора Швертберга, того штрикання голками, биття струмом та інших тортур, медичних і таких. То це заради тієї німкені було замучено Женю, Ніну та Валю, то через неї без ліку хлопців з контрольної групи билося в путах, вибльовуючи власні легені. Ївзі стало тепло, навіть гаряче всередині. Тепер вона знала, чого хоче Бог. Вона озирнулася, але хреста вже не було видно у хмарі, що насувалася, несучи з собою сніг.

В німкені не було справжнього бойового досвіду, але була кмета. Вона вже зрозуміла, що Ївга стріляє краще, патронів вже обмаль, а товариші знизу, мабуть, вже не допоможуть. Тож вона чекала, поки насунеться віхола, аби в сніговій завії зрівняти шанси.

Ївга лежала непорушно, чатувала, чекаючи, що в німкені першої здадуть нерви. То був не порятунок, але, принаймні, помста.

Вона чекала на рух, на найменше шамотіння — знала, що не схибить. І не схибила. Німкеня спробувала вистрибом-перевертом перемінити позицію, і Ївга у відповідь на свій постріл почула зойк. Усміхнулася і під носа собі проказала:

— Хвастун бездушний повалився, Іул сердешно взвеселився, а у троян дух ожививсь.

Проте німкеня була ще жива, а з нової позиції їй краще було видно схил за Ївгиною спиною і дорогу. Зась було відповзти до німецького трупа по шмайсер. Ївга знову лежала причаївшись, чекаючи на ворожий рух.

Заметіль накрила їх, така щільна, що на п’ять кроків було вже не видно. Сутеніло. Ївга розуміла, що з кухонним ножем проти сильної, вигодованої есесівки в неї не вигорить. Вороже зілля наповнило її м’язи нечуваною силою, тому німці й тримали її в кайданах, які вона все ж спромоглася зламати — але есесівка теж скуштувала того зілля, а її ще й не морили голодом і не виснажували забиранням крові. Треба було на щось наважитись першою, поки не наважилась німкеня — і Ївга почала відповзати схилом вниз, до дороги, сподіваючись першою дістатися до трупа есесівця та взяти шмайсер.

Але й німкеня розуміла тую логіку битви, і на дорозі вони опинилися одночасно, на такій близькій відстані, що на спробу вистрілити Ївга вдарила по стволу стволом, і черга останніх патронів німкені пішла у молоко, що ним кипіли небо й земля, а сама німкеня, вдаривши шмайсером, вибила гвинтівку у Ївги з рук.

Вони покотилися схилом униз, ламаючи та б’ючи одна одну об каміння, і там, внизу, пішли в ножі, пластуючи одяг та передрамення, бо кожна знала, як ножем вправлятися і як від ножа боронитися. Вони брьохалися у снігу, і Ївга розуміла, що це вже кінець, що німкеня ось-ось пересилить та застромить ножа їй в око, але борсалася з останніх сил, бо вмирати отак, під цією шмаркатою, було страх як прикро. Німкеня посміхалася повними, трохи поблідлими вустами, її золотаве волосся вибилося з-під каптура, облямованого хутром,

І раптом сяйнуло їй, і, вивернувши голову, зубами вона перехопила те лезо, а потім її рука з ножем, перехоплена долонею німкені, начебто піддалася, і, вгородивши руків’я в сніг, Ївга страшним зусиллям штовхнула ворогиню так, що та накотилася на вістря спиною, і воно ввійшло їй просто у нирку.

Від болю вона заслабла, і Ївга виборсалася з-під неї, все ще тримаючи її ножа в зубах. Навалилася всією вагою, підняла того есесівського кинжала – та вгородила його німкені в горло, аж поки лезо не стукнуло о хребці.

Захлинувшися кров’ю, есесівка тіпалася. Коли її обличчя не спотворював вираз звірячої люті, воно зробилося напівдитячим, майже прекрасним.

Ївга ковтнула слину і відчула смак крові. Мабуть, порізала вуста о лезо.

Вона озирнулась. Неподалік, задерши зад, упиралася в льодовик машина, вже вкрита снігом майже щільно. Невеличкі замети приховали й есесівців, і Чоботаря. І Ївга попрямувала вперед, на льодовик, без сподівання дістатися хреста на перевалі, а просто для того, щоб не помирати разом із німкенею…

Вона не знала, скільки моторошних кроків вдалося їй зробити у сутінках, але коли небо остаточно згасло, змішане з землею, Ївга зрозуміла, що настав і її час. Вона сіла біля каменю, спираючись на нього спиною, скрутилася у щільний кубаток шмаття та кістлявої плоті, і сховавши обличчя у хустку, стала чекати, поки сніг вкриє її…

Минали роки.

Льодовик сповзав униз, у долину.

Там, де він перетворювався на гомінливі гірські ручаї, пролягли туристичні маршрути.

Війна відступила в минуле. Мертвих поховали. Живі намагалися хто все забути, хто нічого не забувати. Але зрештою забувається все. Навіть пам’ятна стела, яка зберігала згадку про 419 втікачів з концтабору, не мала на собі відмітки про Ївгу, бо барак, з якого вона втекла, був секретний, і документи, в яких вона проходила як піддослідна К-119, теж були секретні, і доктор Швертберг та його підручні спалили їх, перш ніж проковтнути цианідові пігулки, коли до Маутхаузену підійшли американці.

Одного весіннього дня гіперактивна дівчинка Ханна років 14 відбилася від групи та піднялася на льодовик, аби пошукати кращого місця для селфі.

Саме вона побачила в брилі льоду якусь скоцюблену постать, яку спершу прийняла просто за купу мотлоху.

Аж раптом придивилася і побачила, що з того мотлоху визирає рука з чимось схожим на камінний ніж.

Ханна здійняла галас, водночас не забуваючи робити світлини та постити їх у Інстаграм. Решта туристів з її групи, переважно таких само школярів, як вона, теж наробили світлин і запостили їх у мережу —отже ще до вечора про "первісну жінку з льодовика" знала вся країна.

Коли антропологи-археологи з усією ретельністю видобули тіло з льоду, сенсація вибухнула на всю Європу.

Жінка була не первісна — заіржавілий ніж, який крізь льод здавався схожим на камінь, виявився 1934 року виробництва. На руці в жінки був концтабірний номер.

І вона була жива.

(далі буде…)

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2953400.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3021500.html

НІЧНА ВІДЬМА

(супергероїка)

Третього лютого 1945 року начальство табору Маутхаузен оголосило "полювання на зайців". Так жартома нацисти називали ловитву в’язнів, що втекли з табору минулої ночі.

На ноги підняли не лише табірну охорону та частини СС, а й фольксштурм та навіть Гітлерюгенд. Старе й мале ганялося за змученими, змерзлими, напівмертвими від голоду, катувань і важкої роботи людьми. Знаходити та винищувати їх було неважко: в’язні самі тікали до селищ, до людського тепла, до стаєн, горищ чи сараїв, де можна було переховатися, у сподіванні на милосердя простого народу.

Декілька людей таки мали милосердя і переховували втікачів, ризикуючи собою. Решта радо включилася у "полювання на зайців". Бо цей простий народ, власне, і породив нацистів-есесівців.

Але троє з утеклих, попри місяці катувань та експериментів, були все ж радше вовками, ніж зайцями. Вони попрямували в гори.

…Еріку розбудили вночі, і серце її радісно затріпотіло, бо вона відчула: настав її час. Можливість показати себе, якої вона чекала так довго.

Комендант Цирайс особисто викликав її до себе, коли вона отримала зброю.

— Зараз ти покажеш, дівчинко, задля чого Германія витратила на тебе стільки зусиль, — пан штандартенфюрер усміхнувся підбадьорливо. — Почвара втекла в гори. Знайди та вбий її.

— Я не підведу! — палко відповіла Еріка.

Вона давно знала, що не така, як більшість жінок, гідних лише для хатнього господарства та недільних візитацій до церкви. Вона прагнула битви, воліла зустріти ворога обличчям до обличчя, але все чого добилася — це дозвіл служити у частинах ППО.

Але її спортивні успіхи, блискуча фізична форма та прохання, якими вона бомбардувала штаби, не залишились без винагороди. Спершу її прийняли у СС-хільферін, а потім — запропонували участь у програмі "Валькірія".

Матусі вона сказала, що її просто переводять в Лінц, щоб рідненька не хвилювалася.

З шістнадцяти дівчат, обраних для участі в програмі, Еріці першій ввели сироватку. Вона знала про небезпеку експерименту. Знала, що чоловіки гинули ще на стадії випробування на недолюдках. Знала, що на жінках навіть не хотіли випробувати — арійська жінка надто цінний матеріал, щоб служити в бойових частинах. Але майже випадково, через помилку в документації, професорові Швертбергу привезли на досліди чотирьох жінок, і він змушений був поставити експеримент на них, аби не зривати терміни.

Так з’ясувалося, що бажаним чином сироватка діє лише на жіночий організм. Лише одна з піддослідних сконала, на той час, як смертність серед чоловіків була стопроцентною.

Еріці показували їх: трьох радянських військовополонених зі здичавілим поглядом. Двох згодом знищили: пан Швертберг з допомогою вівісекції дізнавався особливості роботи органів "покращеної" худоби. Третя — вкрита ластовинням, кирпата й руда, — втекла під час загального шарварку.

Саме за нею послали чотирьох есесівців та Еріку.

Панкратова вбив бауер. От просто взяв і бабахнув йому в живіт, навмисне, щоб той довше мучився.

Але Ївгу бауер до розрахунку не прийняв — мабуть, вважав, що баби ні на що не здатні. А її ж не дарма весь час тримали у кайданах.

Вона вивернулася з-під пострілу, підскочила блискавично та ударом з ноги зламала бауерові хребет. Перехопила рушницю раніше, ніж та впала на землю.

Бауерова дружина підняла була крик — Ївга вдарила її прикладом. Трохи перестаралася, мозок бризнув та очі вискочили.

Дочка бауерів трусилася та ридала. Чоботар взяв ножа та хотів порішити й її, але Івга сказала: ні, дитину не чіпай.

— Чого це ти розкомандувалася? — спитав Чоботар.

— Бо в мене ружжо. Йди подивися, що там з Панкратовим.

Панкратов сконав.

Ховати його чи бауерів часу не було, поскидали всіх до підвалу, туди ж посадили й дівча. Взяли теплі речі, скільки могли їжі, патронів, запрягли коней і на світанку рушили в гори, на північний схід.

— Треба було з нашими до Дунаю… — буркотів Чоботар.

— То хто ж тебе тримає? — питала тоді Ївга. Чоботар замовкав, але ненадовго. Йому не подобалося, що Ївга стала за головну. Він хутенько забув, що це саме вона видряпалась на вишку та захопила кулемета, а якщо згадував — то лише для того, щоб поремствувати, як добре їй велося у блоці піддослідних на посиленому пайку. Ївга скреготіла зубами та мовчала. Якби вона розповіла, що з ними там робили, на посиленому пайку, він би не зрозумів, а може, й насміявся би. Вона Чоботаря жаліла, у двадцятому всім було кепсько, але краще б він і насправді подався з іншими москалями на Дунай.

На вечірньому привалі він наважився:

— Віддай мені гвинтівку, і я піду.

Ївга мовчки тицьнула йому дулю. Потім показала вниз.

Звідси виднівся бауерів дім. Дорогою до нього повз чи то "хорьх", чи то "стовер" — на такій відстані вже не видно, але видно, що не порожній.

Чоботар усе зрозумів, і це було добре, бо Ївзі не хотілося зайве патякати.

Вони кинули коней після ночівлі, аби ті заплутали слід. Вночі Чоботар поводився пристойно, з руками не ліз. Але вранці втнув дурницю: обжерся шинкою, взятою в бауерів. Тому далі плентався повільно, щохвилини зупинявся, присідаючи на узбіччі, а опівдні взагалі приліг і не зміг іти далі.

— Даруй, — процідив крізь зуби. — Дай гвинтаря, я їх тут затримаю.

Ївга знову тицьнула йому дулю та на плечах випхала до укривки — насипу з каменів, що їх відтягували з дороги.

Машина не могла містити більше за п’ятьох, разом з водієм. Ївга мала план. Якщо вдасться, будуть деякий час з машиною та зброєю…

— Будь тихо, — сказала вона Чоботареві, і побігла з гвинтівкою до скелі, звідки дорога добре прострілювалася.

Ставало холодно, і небо натякало похмуро, що скоро зачнеться хуртовина. Проти сонця сяяв у віддаленні хрест, яким відмітили колись найвищу точку перевалу. Щось підказувало Ївзі, що до того хреста вона не дійде.

Мисливська гвинтівка "Маузер" була, мабуть, ще з часів тієї війни, але бауер тримав її у доброму порядку. Ївга вмостилася зручніше, як дід навчав, щоб під животом нічого не муляло, повикидала всі дрібні камінці, повозилася на торішній травичці. Осада гвинтівки надійно покоїлася на камені, лікті – на землі. У приціл було добре видно дорогу.

Коли на дорозі показалася машина, Ївга згадала "Енеїду". "Іул Енейович, дочувшись до безтолкових сих річей, як шкурка на огні надувшись, злость запалала із очей, вхопив камінчик, прицілився, Зажмурив око, приложився — І Ремула по лобу хвись!"

Пролунав постріл. Водій у передсмертній судомі вивернув кермо — і машина, проломивши камінну огорожу, скотилася в урвище.

Але перш ніж гулькнути униз, вона затрималась на краєчку — і ззаду вискочив хтось такий, прудкий, як коник, перевертом-сальто. Ївга не встигла отямитися, як воно пострибало в кущарі та почало вести заслонний вогонь, аж голови не підняти. Що ж воно, курва мати, таке?

Есесівців у машині теж не всіх подавило, бо знизу чути було постріли. Потім постріли змовкли, і на дорогу виліз поранений есесівець. Мабуть, Чоботареві гаплик, подумала Ївга.

— Лягай! — крикнуло оте стрибуче знизу дзвінким дівочим голосом. Німець чи не почув, чи був надто приголомшений. Ївга зняла його влучним пострілом.

— Ти чудовисько! — закричала знизу німкеня. — Потвора! Я вб’ю тебе!

Ївга посміхнулася. Вона могла б відповісти тій шмаркатій її мовою, але не хотіла помирати з присмаком цієї мови на вустах, тож крикнула своєю, солов’їною, п’янкою та влучною:

— Тримай сраку ширше, Брунгільдо репана!

Вона вже здогадалася, що то за пташеня: результат кропіткої праці професора Швертберга, того штрикання голками, биття струмом та інших тортур, медичних і таких. То це заради тієї німкені було замучено Женю, Ніну та Валю, то через неї без ліку хлопців з контрольної групи билося в путах, вибльовуючи власні легені. Ївзі стало тепло, навіть гаряче всередині. Тепер вона знала, чого хоче Бог. Вона озирнулася, але хреста вже не було видно у хмарі, що насувалася, несучи з собою сніг.

В німкені не було справжнього бойового досвіду, але була кмета. Вона вже зрозуміла, що Ївга стріляє краще, патронів вже обмаль, а товариші знизу, мабуть, вже не допоможуть. Тож вона чекала, поки насунеться віхола, аби в сніговій завії зрівняти шанси.

Ївга лежала непорушно, чатувала, чекаючи, що в німкені першої здадуть нерви. То був не порятунок, але, принаймні, помста.

Вона чекала на рух, на найменше шамотіння — знала, що не схибить. І не схибила. Німкеня спробувала вистрибом-перевертом перемінити позицію, і Ївга у відповідь на свій постріл почула зойк. Усміхнулася і під носа собі проказала:

— Хвастун бездушний повалився, Іул сердешно взвеселився, а у троян дух ожививсь.

Проте німкеня була ще жива, а з нової позиції їй краще було видно схил за Ївгиною спиною і дорогу. Зась було відповзти до німецького трупа по шмайсер. Ївга знову лежала причаївшись, чекаючи на ворожий рух.

Заметіль накрила їх, така щільна, що на п’ять кроків було вже не видно. Сутеніло. Ївга розуміла, що з кухонним ножем проти сильної, вигодованої есесівки в неї не вигорить. Вороже зілля наповнило її м’язи нечуваною силою, тому німці й тримали її в кайданах, які вона все ж спромоглася зламати — але есесівка теж скуштувала того зілля, а її ще й не морили голодом і не виснажували забиранням крові. Треба було на щось наважитись першою, поки не наважилась німкеня — і Ївга почала відповзати схилом вниз, до дороги, сподіваючись першою дістатися до трупа есесівця та взяти шмайсер.

Але й німкеня розуміла тую логіку битви, і на дорозі вони опинилися одночасно, на такій близькій відстані, що на спробу вистрілити Ївга вдарила по стволу стволом, і черга останніх патронів німкені пішла у молоко, що ним кипіли небо й земля, а сама німкеня, вдаривши шмайсером, вибила гвинтівку у Ївги з рук.

Вони покотилися схилом униз, ламаючи та б’ючи одна одну об каміння, і там, внизу, пішли в ножі, пластуючи одяг та передрамення, бо кожна знала, як ножем вправлятися і як від ножа боронитися. Вони брьохалися у снігу, і Ївга розуміла, що це вже кінець, що німкеня ось-ось пересилить та застромить ножа їй в око, але борсалася з останніх сил, бо вмирати отак, під цією шмаркатою, було страх як прикро. Німкеня посміхалася повними, трохи поблідлими вустами, її золотаве волосся вибилося з-під каптура, облямованого хутром,

І раптом сяйнуло їй, і, вивернувши голову, зубами вона перехопила те лезо, а потім її рука з ножем, перехоплена долонею німкені, начебто піддалася, і, вгородивши руків’я в сніг, Ївга страшним зусиллям штовхнула ворогиню так, що та накотилася на вістря спиною, і воно ввійшло їй просто у нирку.

Від болю вона заслабла, і Ївга виборсалася з-під неї, все ще тримаючи її ножа в зубах. Навалилася всією вагою, підняла того есесівського кинжала – та вгородила його німкені в горло, аж поки лезо не стукнуло о хребці.

Захлинувшися кров’ю, есесівка тіпалася. Коли її обличчя не спотворював вираз звірячої люті, воно зробилося напівдитячим, майже прекрасним.

Ївга ковтнула слину і відчула смак крові. Мабуть, порізала вуста о лезо.

Вона озирнулась. Неподалік, задерши зад, упиралася в льодовик машина, вже вкрита снігом майже щільно. Невеличкі замети приховали й есесівців, і Чоботаря. І Ївга попрямувала вперед, на льодовик, без сподівання дістатися хреста на перевалі, а просто для того, щоб не помирати разом із німкенею…

Вона не знала, скільки моторошних кроків вдалося їй зробити у сутінках, але коли небо остаточно згасло, змішане з землею, Ївга зрозуміла, що настав і її час. Вона сіла біля каменю, спираючись на нього спиною, скрутилася у щільний кубаток шмаття та кістлявої плоті, і сховавши обличчя у хустку, стала чекати, поки сніг вкриє її…

Минали роки.

Льодовик сповзав униз, у долину.

Там, де він перетворювався на гомінливі гірські ручаї, пролягли туристичні маршрути.

Війна відступила в минуле. Мертвих поховали. Живі намагалися хто все забути, хто нічого не забувати. Але зрештою забувається все. Навіть пам’ятна стела, яка зберігала згадку про 419 втікачів з концтабору, не мала на собі відмітки про Ївгу, бо барак, з якого вона втекла, був секретний, і документи, в яких вона проходила як піддослідна К-119, теж були секретні, і доктор Швертберг та його підручні спалили їх, перш ніж проковтнути цианідові пігулки, коли до Маутхаузену підійшли американці.

Одного весіннього дня гіперактивна дівчинка Ханна років 14 відбилася від групи та піднялася на льодовик, аби пошукати кращого місця для селфі.

Саме вона побачила в брилі льоду якусь скоцюблену постать, яку спершу прийняла просто за купу мотлоху.

Аж раптом придивилася і побачила, що з того мотлоху визирає рука з чимось схожим на камінний ніж.

Ханна здійняла галас, водночас не забуваючи робити світлини та постити їх у Інстаграм. Решта туристів з її групи, переважно таких само школярів, як вона, теж наробили світлин і запостили їх у мережу —отже ще до вечора про "первісну жінку з льодовика" знала вся країна.

Коли антропологи-археологи з усією ретельністю видобули тіло з льоду, сенсація вибухнула на всю Європу.

Жінка була не первісна — заіржавілий ніж, який крізь льод здавався схожим на камінь, виявився 1934 року виробництва. На руці в жінки був концтабірний номер.

І вона була жива.

(далі буде…)

This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2953400.html. Please comment there using OpenID.

https://morreth.livejournal.com/3021500.html