Не знаючи, що буде «завтра» і чи воно настане завтра. Чи буде воно кращим чи гіршим? Чи нагадає останню зустріч, чи додасть чогось свого, завтрашнього? Коли невідомо чи зустрінетесь, чи торкнетесь один одного, чи привітаєтесь. Не можливо описати, розказати чи порівняти тих відчуттів, коли "завтра" є і воно наповнене ним, нами, нашим. Коли очі сяють від задоволення, слів бракує, щоб щось вимовити, губи не рухаються, не можуть промовити привіт, бо з зсередини підтискає горло радість, яку ти боїшся показати назовні, щоб не злякати «післязавтра». Водночас, як боляче, коли минає це «завтра», коли знову присутнє відчуття кінця, який є або його просто нема. Невідомо нікому… Ніхто не скаже «кінець» і не запитає чи так воно є і як воно є взагалі. От, як сходить сонце раненько, так і сідає, заходить за гори. Зранку воно це зробить знов і знов сяде, але чи з тобою і чи буде він? Чи згадається «вчора» і чи вартує його згадувати? Воно свій обов’язок вчорашнього, а на той момент сьогоднішнього виконало. Не треба витрачати час на спогади вчорашнього, краще творити сьогоднішнє і не планувати завтрашнього. Не заглядати що і як буде там, пізніше, далі… Далі може і не бути… Плануючи ми робимо гірше собі, ми все ламаємо, викривлюємо, штучно формуємо в нашій свідомості, до якої приєднується вже уява, фантазія, сподівання, нав’язані нам оточенням чи нашими потребами або очікуваннями. Коли існує загадка, непевність, яка ж нас і лякає, ми тоді відчуваємо всю суть кожного дня і кожної миті, крім того ми аналізуємо кожнісіньке слово, як своє, так і звернене до нас. Ми отримуємо додатковий заряд того позитиву, який пережили за сьогодні. Нема обов’язку, відповідальності, потреби. Існує просто бажання, є просто твоє «я хочу». Ми самі творимо для себе сьогодні, яке переходить у вчора і з нього випливає завтра, яке стає сьогодні.

Забулось вже все… Спогади не тягнуть назад, а тільки лежать запакованими у валізку десь під ліжком і припадають порохом. Тіло не стоїть на місці, а рухається по сходинках догори, ще добре не усвідомивши куди, але впевнено крок за кроком тільки щоб не стояти на місці і не повертатись. Лише несвідоме щось заховало собі на згадку, яке проявилось після довгого спокою у сні. Сні дуже дивному і незвичному, який тривав один момент, а залишився перед очима вже декілька днів. Цей образ, контури обличчя, посмішка. Це була секунда, яка відкрила валізу зі спогадами, яка зупинила тіло і повернула голову назад. Секунда, яка залишила фото на згадку, щоденну згадку, пронизила тіло до тремтіння і викликала тугу на душі. Але це був сон. Сон з минулого. Минулого без вороття…

Живеш, дихаєш, засинаєш і прокидаєшся. Сьогодні тут, а завтра, можливо, деінде. Життя настільки непередбачуване, що невідомо куди воно може тебе звернути, закинути, заштовхати. Коли ми плануємо, заглядаємо в майбутнє, ми відразу змінюючи його потрапляємо зовсім в інше оточення, зовсім з іншими потребами і зовсім з іншим світосприйняттям.
Наскільки цікаво прокинутись зранку і не знати куди ти помандруєш сьогодні, куди звернеш, кого зустрінеш.
Який кайф приносить життя, коли ти, немовби, стоїш за склом і дивишся як розгортаються події, як поводиш себе в різних ситуаціях, як можна підлаштуватись під різних людей і в різних ситуаціях. Ти ніби дивишся кіно, в головній ролі якого сама ж ти.
Наскільки цікаво пробувати себе в різних ролях, в різних масках, стилях, образах. Ти спостерігаєш, як на тебе реагують сьогодні, як буде завтра чи потім. Ти робиш те, що забагнеться в даний момент. Ні на кого не зважаючи і не беручи до уваги чиюсь думку. Почути її… Так, цікаво для аналізу, для повного портрету, для діагнозу. Але не більше. Коли ти не думаєш про завтра чи про те, що буде за тиждень і так далі. Ти просто прокидаєшся і воно є таким, як є і ти не втручаєшся в нього, а просто отримуєш задоволення від кожного сказаного слова, зробленого вчинку чи подарованої комусь посмішки або від того, що нікому нічого не кажеш.
Коли ти не думаєш, що вдягнути, а просто вдягаєш і бал дієш від себе. Коли все одно чи світить сонце чи падає дощ. І в першому і в другому випадку є щось неповторне.
Коли ти біжиш чи йдеш, розуміючи те, що нічого не пришвидшиш, що все йде в певному темпі з рівномірним ритмом і в певному жанрі.
Коли ти ні від кого не залежиш і ніхто від тебе. Коли ти йдеш вперед і не хочеш озиратись назад. Коли ти розумієш, що такого дня, як сьогодні більше не буде і висмоктуєш з нього всі соки.
Коли ти просто вивчаєш життя, людей, себе…

Бажання забути про все і всіх, бажання забити на все і всіх. Нікого не чути і не бачити, вирватись і пропасти. Залишити все і не повертатись до цього. Почати все з нової сторінки, чистої як сніг. Завершити все почате, закінчити непочате. Не думати, не говорити, не дивитись і не чути. Не сміятись і не плакати, не кричати і не мовчати.
Бажання вирватись в гори… в Коломию… на етноеволюцію. Подуріти, пострибати, розрядитись. До понеділка ще так довго чекати…

весілля брата

лісова сльоза

сльоза

заплакана...

Скажи мне - и я забуду.
Покажи мне - и я может быть запомню.
Дай мне попробовать - и я пойму.
Конфуций

«Живіть усвідомлено в часі і знаходьте час для важливих справ!»
«Знаходьте час для роботи, це — умова успіху».
«Знаходьте час для роздумів, це — джерело сили».
«Знаходьте час для гри, це — секрет молодості».
«Знаходьте час для читання, це — основа знань».
«Знаходьте час для дружби, це — умова щастя».
«Знаходьте час для мрії, це — шлях до зірок».
«Знаходьте час для любові, це — істинна радість життя».
«Знаходьте час для веселощів — це музика душі».
«Найважливіше у Вашому житті – це, в кінцевому результаті, Ваш час»

В колонках играет - Океан Ельзи "Все буде добре"
Настроение сейчас - як кава з молоком

Небажання втратити переростає у бажання забути.
Відчуття «хочу» перекривається «не рухай».
Бажання почути, зустріти, глянути одним поглядом.
Доторкнутись, прочитати, вдихнути.
Бажання зупинитись, перервати, закрити.
Бути черствою…
Чекаючи даремно і дивлячись в нікуди. Згоряючи, перегоряючи і погасаючи. Дивитись сни і жити ними, віддатись ним блокуючи реальність. Чи варто це продовжити?
Опустити штори, зачинити двері, зав’язати вузол. Зашити рану, заліпити гіпсом і чекати одуги. Без алкоголю, трутки і образ.

Соломинка, гілочка, галузка… Іскра, вогнище, полум’я… Дим, тепло, жар, який повільно поливається крижаною водою. Вереск, тріск, шум води.
Сльози, які витікають ще з щойно зрубаного зеленого деревця, яке огорнуте полум‘ям.
Сила вітру, яка задуваючи вогонь робить його вищим, пекучішим, жаданим. Капля за каплею, яка краде надію, забирає її силою, відриває незважаючи ні на що.
Віддати те, про що ти мріяла. Віддати, забути, але як це? Як задушити себе саму? Як???

В колонках играет - Nelly Furtado - Scared of you

Нема що сказати, хоч говорити є про що. Не можеш нічого зробити, хоч бажання є. Не можеш на це вплинути, але цього прагнеш. Не хочеш зникати, але воно зникає, залишаючи слід, шрам, біль. Біль, який мине без сліз, істерик, криків. Який затихне і не повернеться. Який буде благати забути його і не згадувати. Крик, який буде закритий так, щоб і звуку не чути було. Істерика, яка станеться всередині, а ззовні залишиться посмішка і погляд байдужості. Стан тіла такий, що ти стоїш каменем, а все навколо тебе крутиться з неймовірною швидкістю і затягує тебе у вихор. Витягує назовні сльози, вереск і розуміння кінця. Сум за відчуттям відчутого відчуття…

В колонках играет - Лама "Не сліди"

Те все, що було в тіні, прихованим від всіх і від кожного з вас набуло певної форми, яка не просто порожня форма чогось, вона наповнена до самого верху. Вона містить в собі рідину, немов би мед, який притягує і такий солодкий-солодкий. Наповнена пристрастю, яка виражається у погляді, частоті дихання, вчинках. На дні її лежить великий кусок магніту, який притягує і не відпускає. А ти і не хочеш, щоб відпустив.
Був початок з нічого. Появився як вітер серед поля. Невідомо звідки, чи надовго, чи забере зі собою? Ненадовго. Він вже летить туди, звідки взявся. Летить залишаючи після себе пустоту, важкість душі і тіла, скляність погляду.
Залишається чекати чи відпустити разом з вітром. А може не пускати або летіти з ним. Але руки чомусь зв’язані, а ноги закопані в землю. Відчуття такі, що не хочеться навіть поворухнутись, щоб нічого не зіпсувати, не зламати, не зігнути. Воно дуже делікатне, ніжне і приємне.
Залишились останні хвилини, які ще не усвідомлені як останні. Як хвилини прощання. Розуміння того, що ти вже 25 кілометрів їдеш під знаком «СТОП» і не можеш зупинитись, точніше не хочеш. Готовність в будь-який момент оплатити штраф, але їхати далі. І кожен наступний сантиметр ще і ще, а може ще декілька…
Кожна секунда проведена поруч відкладена в пам’яті назавжди. Погляд, слова, рухи – немов зафіксовані на фотографіях перед очима. Дихання поверхневе, не глибоке, щоб не втратити цього відчуття, щоб зберегти, продовжити. А в голові музика плачучої гітари, яка захлинається від сліз, розриває тебе на куски. Тіло німіє, пальці терпнуть, холод огортає з голови до ніг. Очі закриті від небажання бачити того, що це кінець, що це насолода останніми днями. В думках їх кількості нема, є тільки пряма, яка скоро обривається, яка зупинить час, музику, голоси, рух. Не буде бажання щось робити, щоб продовжити це все у звичному руслі. Бо зараз його нема…

Маючи все ти не маєш нічого. Бажаючи мати хоч щось, ти не хочеш мати навіть все. Тобі дають, а ти не хочеш брати. Тобі пропонують, а ти диктуєш умови. Єдине, що хочеться - віддатися танцю з голови до ніг чи авто з голови до коліс. Забути хто ти, де і з ким знаходишся. Дати волю почуттям і відчуттям та щоб раціо дало спокій.

Куди йти, куди лягти і де переночувати? Куди дивитись, куди спішити, куди хилитись? Куди вертатись, куди втікати і де спинитись?
Кричати, плакати чи реготати? Боятись, бігти чи вередувати? Каятись, вмирати чи напитись? Гортати книжку чи купити пляшку? Нюхнути газу чи просто лягти спати? Вдягнути джинси чи обгорнутись рушником? Виключити телефон, включити музику чи піти до холодильника?
Зітхнути чи набрати повні груди повітря? Випити чаю чи кави з миш’яком? А може власної крові…

Опинившись там, де не такі, як ти... Де не так думають, як ти, не так дивляться і не на те дивляться на що дивишся ти, не те цінують, що цінуєш ти. Вони живуть не задумуючись, живуть не плануючи собі завтра чи останнього дня. Вони вдихають повітря, знаючи, що видихнуть. Вони засинають, знаючи, що завтра прокинуться. Вони напиваються, знаючи, що зранку протверезіють. Вони діляться з іншими своїми банальними душевними переживаннями, які викликають у тебе сміх з розпачем, через те, як таке може когось хвилювати та ще й „вішають” це комусь на вуха, а той хтось повинен це слухати і можливо ще й радити щось. Але ж діляться вони лише з такими, як вони. Вони не думають ні про когось і ні про що, крім себе. Їх так багато! Їх більше і вони мають намір керувати всім і всіма. Наскільки краще не бачити, не чути і не стикатися з ними. А жити собі в іншому світі, в своєму світі, до якого ніхто з них не має доступу.

В колонках играет - Lama "Мені так треба"

Пакуючи у валізу думки, спогади, бажання ти вирушаєш в подорожд щодня, щоночі і щохвилини. Ти йдеш не знаючи куди, не знаючи кого зустрінеш і кого покинеш, не знаючи кого знайдеш і покохаєш. Ти часто розпаковуєш її, валізу,перекладаєш все, сортуєш, викладаєш щось непотрібне, а дещо, навіть, викидаєш. І знов вирушаєш, мандруєш, йдеш.
Іноді ти сідаєш в потяг, який в певному ритмі, з певною швидкістю і в певному напрямку везе тебе до певної зупинки в твоїй мандрівці. Ти можеш зійти з нього або поїхати до наступної зупинки, незнаючи, що вона собою являє. А деколи тебе везе автобус, яким ти також не керуєш, який має свій маршрут, на який ти не маєш впливу, як і їдучи у потязі. Ти можеш сісти за кермо власного автомобіля з власним маршрутом і сама керувати зупинками і часом між ними. Час від часу ти ідеш пішки, повністю віддаючи себе в свої руки. Ти керуєш і думаєш над кроком, над напрямком, метою. А так хочеться просто зупинитись, закрити очі і подумати, викинувши валізу і зупинивши час.

Музика… Ти ї чуєш… Голосно чи тихо, байдуже, але ти її чуєш. Вона, наскрізь, проникає у твоє тіло, душу, розум, в твою суть. Все завмирає, тіло холоне і терпне. Вона вселяється в тебе… вона в тобі… вона пестить твої вуха, свідоме і несвідоме. Ти її чуєш і вона звучить для тебе.
Музика – це існування, це повітря, це кисень. Класика, джаз, рок, реп, кантрі – це стиль життя, це відображення тебе, це твої фантазії.
Музика – це бажання і не бажання; це активність і пасивність; це насолода і біль; це сміх і сльози; це день і ніч.
Музика – це джерело життя. Це та вода, яка м’яко, легко і ніжно обмиває кожен камінчик, травинку, піщинку.
Музика – це відображення тебе тілесної і духовної у дзеркалі.

В колонках играет - Океан Ельзи

Важко самій повірити в те, що може таке бути..., що твої давно сформульовані думки змінюються на протилежні, що крім тих кольорів, які ти бачила колись є ще інші. Що крім відчуття голоду, холоду, спраги, байдужості є інші відчуття, які супроводжуються лише одним Почуттям: коли ти бачиш, що світлофор має не два кольори - чорний і білий, а три - червоний, жовтий і зелений; коли в голові не домінує слово "треба", а слово "хочу"; коли сміх має інтонацію і звучання, а не просто гримасу на обличчі; коли зсередини і ззовні щось так душить, тягне і кричить від задоволення; коли ноги не тримають тіло, а в голові туман; коли на обличчі радість, а в душі трепет; коли тобі все і всі стають байдужі, крім Однісінької Душі.