http://ukurier.gov.ua/uk/articles/volodimir-kobilyanskij-koli-mene-zapituyut-chi-pit/

Володимир КОБИЛЯНСЬКИЙ: «Коли мене запитують, чи питна вода з-під крана, я відверто кажу: ні!»
Галина ЗВАРИЧ


Керівник Науково-дослідного центру
водопостачання та якості води
Володимир КОБИЛЯНСЬКИЙ

На тлі гучних заяв про те, що людство входить в епоху дефіциту прісної води, і що саме вода, а не газ і нафта, може стати причиною війн на планеті в найближчі кілька десятиліть, звичайнісінький водяний кран у міській квартирі видається неабияким благом цивілізації, а заодно і предметом суперечки — пити чи не пити з-під нього воду.

«Той факт, що в Україні фірми з реалізації фасованої артезіанської води успішно розвиваються останні два десятиліття, свідчить, що люди розуміють, що таке якісна вода, і готові за неї платити», — підкреслив в інтерв’ю «УК» Володимир Кобилянський — фахівець у сфері новітніх технологій водопідготовки та контролю якості води, керівник харківського Науково-дослідного центру водопостачання та якості води.



Якщо п'єте воду з-під крана, то хоч профільтруйте її. Фото Володимира ЗАЇКИ

— Володимире Ярославовичу, майже 30 років ви займаєтеся питанням якості та безпеки води. Наскільки гострою для Харкова є проблема питної води, враховуючи маловодність регіону — аж 24 місце серед регіонів України за водними ресурсами?

— Природно, що в кожного регіону є свої джерела питного водопостачання. Харків’янам, приміром, менше пощастило, ніж сусідам-полтавчанам, які водогоном отримують артезіанську воду, що її харків’яни купують з цистерн за 50 коп. за літр. Харків бере воду, як і більшість міст країни, з поверхневих джерел — Сіверського Дінця і Дніпра, частка води з артезіанських свердловин — мізерна.

Втім, за нинішніх реалій розвитку регіону і обсягів споживання води, дефіциту водних ресурсів для питного водопостачання на Харківщині немає. Проектні потужності міського водогону розраховані на подачу до Харкова щодоби практично більше 1 млн кубів води, тоді як потреби міста сьогодні становлять майже 600 тис. кубів.

Натомість, на мою думку, є дефіцит якості води. І людям потрібно чесно пояснювати, що економічно нереально всю водогінну воду зробити високоякісною і питною. Цього не в змозі забезпечити жодна країна світу. Наприклад, в США нормативи якості води розподіляють на два рівні — технологічно можливої якості та бажаної. Щоб не провокувати безперервних спекуляцій навколо водогінної води, потрібно воду, яку людина споживає, розмежовувати за її призначенням: для фізіологічних, санітарних, побутових потреб, вирощування городини тощо.

— До якої ж тоді категорії треба зараховувати водогінну воду, яку споживає більшість городян?

— Нагадаю, до літа 2010 року ми керувалися документом радянських часів — ГОСТом 2874-82 «Вода питна», який останні роки швидше відображав наші технологічні можливості, а не якість питної води, яку ми можемо споживати і не боятися за своє здоров’я. Та вже другий рік в Україні діють нові Державні санітарні норми та правила «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною», в яких нарешті з’явилося таке поняття як «вода фасована» і виписано чітке нормативне її розмежування з водогінною водою. Цим документом Україна наблизилася до європейського водного законодавства і світових стандартів питної води, але лише в частині фасованої води.

— Тобто лише тієї, що реалізується з цистерн, продається в пластикових бутлях. А щодо водогінної?

— Новий ДержСанПіН істотно посилює вимоги і до якості водогінної води, але більшість з них вступають в дію з 2015 року, а найпроблемніші — з 2020 року. Втім, документ потрібно доопрацьовувати. Для мене, приміром, незрозуміло, чому для питної води різного походження введені різні норми якості. Чому вода з колодязя та джерела може бути гіршою, ніж водогінна, а водогінній дозволяється бути гіршою за фасовану? Ось і виходить, що з крана тече питна вода для споживання людиною, оскільки відповідає вимогам нового ДержСанПіНу, наведеним у таблиці для водогінної води. Але цій воді чомусь дозволяється за деякими показниками бути в 10 разів гіршою за фасовану. Тобто, ми можемо пити в 10 разів токсичнішу воду…

— Це при тому, що вона відповідає новим санітарним нормам?

— З гігієнічної точки зору — це нісенітниця, тому що для організму людини все одно, якого походження питна вода. Як член робочої групи Мінрегіону з обговорення нового ДержСанПіНу я цікавився в гігієністів — розробників документа, чому у водогінній воді марганцю (до речі, токсичний метал) може бути на рівні 0,5 мг/дм куб, а у фасованій — 0,05 мг/дм куб. Різні нормативи і за іншими показниками, наприклад, амоній — 2,6 і 0,1 мг/дм куб. відповідно. У такому разі логічно було б воду для споживання людиною розбити за сортами, як будь-який харчовий продукт. Є ж ковбаса вищого, першого сортів, які дозволені до споживання, але вони різної якості. Я бачу цю інформацію на етикетці й роблю свій вибір усвідомлено.

— Але в тім-то й проблема, що до споживачів долинає досить суперечлива інформація про якість води з централізованого водогону. Якій із них вірити?

— Потрібно чітко усвідомлювати і постійно роз’яснювати людям те, що системи централізованого водопостачання — це цивілізаційний момент, це важливий чинник національної безпеки. Це, без перебільшення, основа безпеки та виживання населення в містах, і особливо в мегаполісах. Водогінна вода — це санітарія й комфорт нашого житла. Зрозуміло, що її пити можна, тому що вона не повинна завдавати шкоди і викликати інфекційні захворювання у людини. Але якщо є можливість її не пити, краще не пити. По-перше, це не питна вода вищого ∂атунку. По-друге, і це основне, є проблема вторинного, в тому числі аварійного, забруднення води при її транспортуванні водогінними мережами, стан яких добре відомий.

Тому коли мене запитують «Вода з-під крана питна?», я кажу відверто – «ні».

— А яку воду ви п’єте вдома?

— Як більшість харків’ян — водогінну, але доочищену та знезаражену побутовим, встановленим на кухні, фільтром з активованим вугіллям і ультрафільтраційною мембраною. Розумієте, очищена — то вже якісно інша вода, вона — питна. За моїми багаторічними підрахунками затрати на доочищення водогінної води для однієї людини становлять майже 15 грн на місяць. Але потрібно витратити значну суму на придбання та встановлення фільтра, що не кожному по кишені. І тому, щоб населення могло реалізувати своє право — пити високоякісну воду, Верховною Радою наприкінці минулого року до Загальнодержавної програми «Питна вода України на 2011—2020 роки» були внесені зміни щодо запровадження в усіх регіонах пунктів доочищення водогінної води.

— Виходить, законодавець офіційно визнав, що в системах централізованого водопостачання України питна вода не відповідає стандартам…

— Саме тому в рамках цієї програми планується зведення станцій доочищення питної води із систем централізованого водопостачання, насамперед, для забезпечення дошкільних закладів, шкіл, лікарень, а також для облаштування пунктів розливу питної води з доставкою її спеціальним автотранспортом. Загалом, по країні до 2020 року мають звести 23 тис. таких установок, аби всі жителі України мали високоякісну питну воду. Для цього виділяються державні кошти.

— Але нині тільки 2012 рік і за кілька місяців у нас велике європейське футбольне свято. А ми лише плануємо облаштувати в Харкові такі пункти.

— Наскільки мені відомо, в деяких харківських готелях уже стоять системи доочищення води. Власники кав’ярень, інших закладів харчування також зацікавлені у таких установках. На джерелах є такі пункти доочищення. На ринку з’явилися автомати розливу води.

А загалом, не бачу водної проблеми, адже УЄФА на перший план висуває вимоги щодо гарантування безпеки централізованого водопостачання. У цьому плані Харків — місто безпечне. Наші водоочисні споруди, хай і спроектовані ще за радянських часів, але на той час за стандартами, що не поступалися кращим світовим. Споруди, зрозуміло, технічно застаріли, але функціонують безперебійно і надійно. У Харкові, як свідчить статистика, уже протягом кількох десятиріч якість води залишається стабільною, тому немає спалахів захворювань, пов’язаних з водою.

Крім того, Харків має одну з кращих в Україні сучасну відомчу лабораторію санітарно-епідеміологічного контролю якості води, яка здатна на період проведення футбольних матчів у Харкові забезпечити європейський рівень контролю якості води на всіх основних інфраструктурних об’єктах Євро-2012. До речі, у цьому плані досвід лабораторії Харківського водоканалу міг би бути цікавим і корисним іншим містам України, що приймають Євро-2012, і які, я впевнений, теж працюють у цьому напрямку.

Щодо фізіологічно повноцінної питної води, яка б відповідала європейським стандартам, то її завжди можна купити — ринок питної води в Україні досить розвинутий. Для більшості європейців така практика звична.

— І ви радите харків’янам її переймати?

— У людини завжди є вибір: купувати фасовану воду, очищати водопровідну побутовими фільтрами або, у крайньому разі — відстоювати її і кип’ятити. А наше завдання — давати достовірну та об’єктивну інформацію для усвідомленого вибору.

Галина ЗВАРИЧ
для «Урядового кур’єра»



ДОВІДКА «УК»

До Харкова водяна цивілізація прийшла 130 років тому разом з пуском першої магістралі централізованого водогону довжиною 41 км. Городяни купували воду у водорозбірних будках — за 0,25 копійок за відро, недешево, як на ті часи, бо 2 рублі (або 800 відер води) тоді коштувала корова. А ось таку розкіш як вода у дворі або в квартирі могли собі дозволити лише багаті. До речі, в ті часи були водоміри, за якими вівся облік водопровідної води відрами.

Сьогодні харків’янам відро з міського водогону обходиться у трохи більш як 2 копійки (1 куб — 2,27 грн ). І при цьому нерідко нарікають, що пити воду з-під крана не наважуються, а тому для приготування їжі купують фасовану воду, але вже від 50 копійок за літр і більше.

ДОСЬЄ «УК»

Володимир КОБИЛЯНСЬКИЙ. Народився 1961 року. Закінчив радіофізичний факультет Харківського держуніверситету ім. О. Горького за спеціальністю «біофізика», аспірантуру Всесоюзного науково-дослідного інституту охорони вод. Працював у Спеціальному проектно-конструкторському бюро автоматизованих систем управління водопостачанням ТВО «Харківкомунпромвод», обіймав посаду начальника лабораторії санітарно-епідеміологічного контролю якості води Харківського водопроводу. З 2009 року — керівник ТОВ «Науково-дослідний центр водопостачання та якості води». Кандидат технічних наук, член-кореспондент Міжнародної академії наук ЖКГ. Співавтор 3 монографій, 62 наукових статей та 6 патентів на винаходи з питань технічного та методичного забезпечення лабораторного контролю якості води на підприємствах водопостачання.