http://www.youtube.com/watch?v=4zgB1Jfpjdw&feature=related
ВІДРЯДЖЕННЯ
Зібралися ми як-то разом з товаришами-колегами, щоб вирішити, яку назву нашому навчальному закладу дати. Спочатку то школа була, потім – інститут, а згодом, коли пристосувалися, стали грошей більше брати та більше дисциплін вивчати – горду назву університету йому дали. Хтось сказав, що того замало, потрібна якась нова, гучна назва – щоб там було щось таке сполучене: “Чи то пак Королівство, чи то, чим чорти не шуткують? – навіть Штати!”
- Ти, Васильку, збирайся, ми тебе послати хочемо. У відрядження. До Жори, далеко, за море. Ти дорослий вже став, тобі сім’ю вже власну мати треба. Там дружину собі пошукай. Будуть пропонувати Є.С. чи Є.П. - не бери! Тільки Нату запитуй! Та ще хай Жорка скаже точно – яку назву нам дати.
Натка, мені, звичайно, подобалася, гарна така дівчинка, сильна! Язичок такий, що дай боже! Як вона їм бомбардує, всі бачили! А от хто такі Є.С. чи Є.П. – в першій раз чув. А що, може, також гарні дівчатка?
- Дурний ти, одне слово, - Василь! Є.С. – то Євгенія Свєтланова, а Є.П. – то ж Єкатерина Пєтрова! У обох такі вимоги до наречених, що не приведи Господь! Женька каже, щоб до неї підійти, французьку спочатку вивчити треба, а Катька – російську. Українську вони самі не дуже вивчати хочуть, як ми їх не змушували. Вже й залізо гаряче застосовували, і знущалися з них, як могли, чим більше вимагаємо – тим більше віддаляються. А нам тільки українська потрібна, щоб як в Німеччині було. Та й хто знає, що з того шлюбу вийти може? А за Нату багато грошей дають, та й чекати вона тебе згодна ще три роки.
- Ну добре, - кажу їм. - Їду.
- Ні з ким, окрім Жорки, не розмовляй! Можеш хоча б з Борькою побалакати. Послухай нас хоч раз, дурнику!
Я було, образитися хотів, потім подумав та вирішив, що їм краще знати. Пішов додому речі збирати. Мати до мене підійшла – сумно так дивиться.
- Куди це ти, Васильку, зібрався?
- Я у відрядження їду. Мене туди послали.
Сорочку помаранчеву натягнув та й шкарпетки такі ж. Мати підійшла до мене, жовто-блакитну сорочку простягає.
- Одягни оцю. Вона тобі краще личить. А ця дивна якась, аж очі ріже. Ти, що її, хіба з Макдоналсу зняв?
- Ти б мені, стара, ще біло-блакитну порадила. То не модно вже давно. Зараз помаранчевий в моді.
- Ти, синку, головне, пам’ятай, що старий друг краще двох нових.
- Та я це й сам, мамо, знаю, тому до Жорки і їду.
Купив квиток на літак – та вже по аеродрому йшов. Як раптом французик якийсь пришелепуватий причепився.
- Що тобі треба, дитино? - запитую я його.
- Же мапель Жорж, – каже він мені.
- Та який з тебе Жорж? – зареготав я.
- Парле ву франсе? – не відстає він від мене.
- Ноу, онлі юкреньєн, – відповів я йому чистою українською.
- Ай спік юкреньєн ту. Джаст е літл, – прошепотів він мені. Та й підморгнув одним оком.
- Ну пішли, коли спікаєш українською. Добре, що вже з тобою робити, протягом польоту послухаю тебе пару хвилинок.
Зайшли ми в літак. Аж раптом товариши мої – звідки не візьмись.
- Ваньку з собою візьми. Відрекомендуй Жорі, скажи, що гарний хлопець.
А на вухо мені: - Скажи йому, що п’яничка та волоцюга страшний.
“Та який з нього волоцюга?” – здивувався я . - Не повірять.
- Роби, що тобі кажуть, Васильку. Нас слухай. Щасливим та багатим будеш. Дружину гарну матимеш. Не те що Катьку чи Женьку якусь.
- Ну добре, - зітхнув я. Щось вже сумніватися почав щодо цієї авантюри. Але ж то мої любі друзі були, я їх давненько вже знав, вони добре в житті облаштувалися. То я їм, мабуть, за поради ще й дякувати маю, а не сумніватися.
- Доброї дороги! Бувай! Все добре запитай! Пам’ятай, що тобі казали!
- Добре, товариши! Я Вам звідти напишу. Картку надішлю з бабою, як її, свободою отою.
- Ну, бувай.
Злетіли ми. Я Ваньку позаду посадив, очі б мої його не бачили, - хоч і знав його давненько, але в нього зараз еполєти були, а я москалів не люблю, добре хоч бороди не відростив ще. Молодий дуже. То ті ще кацапи. Французисько сам до мене підсів.
- Ти мені, жабенятко, тут очі не замилюй! До себе в болото йди. Мені добре проінформували, хто такий Жорка. А ти на нього щось не дуже схожий.
- То мій тезко, – каже мені француз. – Сусід мій.
- Який він тобі, в біса, сусід? Він за океаном, а ти далеко десь, мабуть в Африці живеш.
- Жабіт ан Франс! - вип’ятив груди француз.
- Ю маст спік юкрейньєн. Ай донт андестенд ю.
- Вел. Вері вел. Ай лав Паріс, – сказав він.
Ха! Отож бо й воно! Виявив себе французишко! Не Жорж то був! Бо української не знав!
- Ти хотів сказати, мабуть, що ю лів ін Періс, бідненький?
- Уі, соррі, йес!
- То ти, спочатку, українську би вивчив, а потім вже й зі мною розмовляв!
- Ві хев Жорж ан Франс ту, – сказав він мені.
- То не такий Жорж, який треба! Мені Жорка потрібен.
- Вай? – То він, мене, мабуть, запитати хотів, навіщо.
- Щоб дружину мені дав з приданим. Та назву нову придумав.
- Ай хев е фіансе пур ву, – знову забув він українську.
- Що ти там сказати хотів?
- Зіс із Є.С.
- Забирай ти собі ту Є.С. до біса. Мені Натка потрібна.
- У меня тоже невеста для тебя есть. Е.П., – то вже Ванька позаду висунувся.
- Ви мені тут своїми абревіатурами очі не замилюйте. Інтелігенти кляті. В мене два класи освіти, з ними навіть вас не розумію, не те, щоб перекласти таке.
- Катю тебе предлагаю, говорю.
- Мені Натка потрібна.
- А если узнаешь, что не любит она тебя? Что использовать хочет? Катьке в пику?
- Уі, уі, – захрюкав французик. – Же ву пропоз Є.С.
- Женька твоя мені також ні до чого. Я вже Натку полюбив, а я вірний хлопець. Не лізь! Ю маст льон юкрейньєн, тоді може й побалакаємо. А ти, Ванько, також юкреньєн би краще вивчив.
Замовкли вони там нарешті. Ми вийшли. Я до Жорки помчався.
- Хелоу, френд! – як любо почути так далеко українську мову! Я зомлів.
- Хелоу! – кажу. – Я до Вас за Наткою. Руки її просити хочу.
- Оу, йес, оф кос! Ю маст вейт фор хер срі йез.
- Що? – кажу. - Я, мабуть, з французиком та з Ваньком балакаючи, також українську вже забув. Ото вже жабуїни та москалі кляті! Повбивав би! Що він мене, образити хоче?
- Вот срі?- нахмурив я брови.
- Три роки, кажу, Натку чекати треба. Але придане багате за нею буде, – сказав Жорка.
- Ти, мені, любий друже, одразу її давай. Козаки довго чекати не люблять! Коня візьму, шашкою рубану, то одразу моя буде!
- Вел. Ві віл сінк ебаут іт, – з переляку перейшов він знову на українську.
- Отож бо й воно. Ти мені ще одну річ скажи. Прапори ми вже з Макдоналсів зняли, як ти казав, на Майдан перенесли. Тепер над назвою думаємо. Хочемо щось Сполучене. Що брати – Королівство чи Штати? Порекомендуй нам щось.
- Ю маст меріт зіс нейм! Льон рашен, бьєлорашен, ві віл сенд ю ін Кьюба.
- То не хочеш зараз казати?
- Гоу ту Боріс ін Ландан.
Я потилицю почухав. До чого тут Бен-Ладен? Туди мені грошей не вистачало. Мені на відрядження таку суму не давали.
- Ай віл гів ю зіс мані, – зрозумів він мене.
- Хау мач?
- Енаф.
- Ти тут Натку з приданим готуй, а я поки до Борьки з’їжджу.
- Вел. А віл вейт фор ю, – підморгнув він мені одним оком так само, як француз.
- Слухай, - кажу йому. - Тут мені всю дорогу якийсь французишко нерви псував. Казав, що він також Жорж.
- Оу, Жорж, Жорж, - зареготав Жорка.
- То він і справді Жорж?
- Джордж ітс мі! Андестенд? Хі хелп мі онлі. Хі із блек фрог, йо френч.
- Нот френч, бат френчмен, – стало мені соромно за нього. Та що з нього візьмеш, я українську все ж таки краще знав.
- Зісіз фор ю. Фор Боурис енд Кьюба.
- Сенк ю вері мач. Дзенькую баджо. Прощавай. Натку готуй, я після Борьки за нею заїду.
Обнялися ми з ним, розцілувалися, в мене аж сльози на очах виступили.
- Донт край! Айм олвейс віз ю, – підморгує він мені.
Підбадьорив він мене цим. Я сміливіше себе почувати став.
- Я забув ще тобі, Жорко, сказати, що Ваньку до тебе привіз. Але він волоцюга страшний та п’яничка.
- Ай ноу, ай ноу,- хитро підморгнув він мені. – Ай віл спік ебаут іт.
- Окей! Де вже наша не пропадала! До скорої!
Guerre anglo-américaine
Я буду вместо него.
Я буду вместо него.
