A mes grand-parents
Моей любимой бабушке, Царевой (Задорожной) Нине Александровне,
И моему деду Задорожному Павлу Сильвестровичу,
Который не смог пережить ее ухода и ушел через полгода после нее, подарив перед смертью цветы...
Ноябрь 2002 г.
Tu es encore partie
Tu es encore partie
Comme tu faisais toujours,
Tes éternelles sorties…
Mais cette fois sans retour
Cette fois-là tu as pris
Au lieu de tes affaires
Ton sourire, ton esprit
Et moi, que dois-je faire
Avec ces tas
De robes,
De manteaux,
Et de jupes,
Tes parfums,
Tes bijoux …
Des bouteilles de vin vidées,
Des montagnes de mégots,
Tes photos sur le lit
Toutes trempées de mes sanglots
Cette crise d’hystérie
Causée par mes remords
Et la peine d’une vie
Seule après une mort…
Ai-je tort
De croire
Que je suis fort ?
Retenir
Mes espoirs,
Bien qu’encore…
Tu es encore partie,
Comme des fois, comme toujours,
Tes éternelles sorties…
Mais maintenant de retour
Tu es dans mes pensées,
Devant moi, réveillant
Rêves de jours du passé,
Rêves de nuits du présent…
Et pourtant
Tu est là,
Je le sais,
Je le sens…
Ironique
Et souriante
Bien qu’absente…
Tы опять ушла
Ты опять ушла.
Как ты делала это всегда.
Твои эти постоянные уходы…
Но на этот раз безвозвратно.
На этот раз ты забрала
С собой
Вместо своих вещей
Свою улыбку, свою душу
А я, что же я должен делать
Со всей этой кучей
Платьев,
Пальто,
Юбок,
С твоими духами,
Твоими украшениями …
Опустошенными бутылками из-под вина,
Горами окурков,
Твоими фотографиями на кровати
Размокшими от моих слез..
Этим приступом истерики,
Вызванным моими угрызениями совести
И болью одной жизни
Одинокой после одной смерти…
Ошибался ли я
Думая, что я сильный ?
Пытаясь удержать
Мои надежы,
Несмотря на то, что опять…
Ты опять ушла,
Как ты делала это иногда,
Как ты делала это всегда.
Твои эти постоянные уходы…
Но на этот раз снова
Ты - в моих мыслях,
Передо мной, пробуждая,
Мечты прошлых дней,
Сны настоящего…
И, тем не менее,
Ты здесь
Я это знаю,
Я это чувствую…
Ироничная
И улыбающаяся
Хотя и отсутствующая…
http://www.youtube.com/watch?v=iBwGmOexmNo&feature=related
вместо него
ВІДРЯДЖЕННЯ
Зібралися ми як-то разом з товаришами-колегами, щоб вирішити, яку назву нашому навчальному закладу дати. Спочатку то школа була, потім – інститут, а згодом, коли пристосувалися, стали грошей більше брати та більше дисциплін вивчати – горду назву університету йому дали. Хтось сказав, що того замало, потрібна якась нова, гучна назва – щоб там було щось таке сполучене: “Чи то пак Королівство, чи то, чим чорти не шуткують? – навіть Штати!”
- Ти, Васильку, збирайся, ми тебе послати хочемо. У відрядження. До Жори, далеко, за море. Ти дорослий вже став, тобі сім’ю вже власну мати треба. Там дружину собі пошукай. Будуть пропонувати Є.С. чи Є.П. - не бери! Тільки Нату запитуй! Та ще хай Жорка скаже точно – яку назву нам дати.
Натка, мені, звичайно, подобалася, гарна така дівчинка, сильна! Язичок такий, що дай боже! Як вона їм бомбардує, всі бачили! А от хто такі Є.С. чи Є.П. – в першій раз чув. А що, може, також гарні дівчатка?
- Дурний ти, одне слово, - Василь! Є.С. – то Євгенія Свєтланова, а Є.П. – то ж Єкатерина Пєтрова! У обох такі вимоги до наречених, що не приведи Господь! Женька каже, щоб до неї підійти, французьку спочатку вивчити треба, а Катька – російську. Українську вони самі не дуже вивчати хочуть, як ми їх не змушували. Вже й залізо гаряче застосовували, і знущалися з них, як могли, чим більше вимагаємо – тим більше віддаляються. А нам тільки українська потрібна, щоб як в Німеччині було. Та й хто знає, що з того шлюбу вийти може? А за Нату багато грошей дають, та й чекати вона тебе згодна ще три роки.
- Ну добре, - кажу їм. - Їду.
- Ні з ким, окрім Жорки, не розмовляй! Можеш хоча б з Борькою побалакати. Послухай нас хоч раз, дурнику!
Я було, образитися хотів, потім подумав та вирішив, що їм краще знати. Пішов додому речі збирати. Мати до мене підійшла – сумно так дивиться.
- Куди це ти, Васильку, зібрався?
- Я у відрядження їду. Мене туди послали.
Сорочку помаранчеву натягнув та й шкарпетки такі ж. Мати підійшла до мене, жовто-блакитну сорочку простягає.
- Одягни оцю. Вона тобі краще личить. А ця дивна якась, аж очі ріже. Ти, що її, хіба з Макдоналсу зняв?
- Ти б мені, стара, ще біло-блакитну порадила. То не модно вже давно. Зараз помаранчевий в моді.
- Ти, синку, головне, пам’ятай, що старий друг краще двох нових.
- Та я це й сам, мамо, знаю, тому до Жорки і їду.
Купив квиток на літак – та вже по аеродрому йшов. Як раптом французик якийсь пришелепуватий причепився.
- Що тобі треба, дитино? - запитую я його.
- Же мапель Жорж, – каже він мені.
- Та який з тебе Жорж? – зареготав я.
- Парле ву франсе? – не відстає він від мене.
- Ноу, онлі юкреньєн, – відповів я йому чистою українською.
- Ай спік юкреньєн ту. Джаст е літл, – прошепотів він мені. Та й підморгнув одним оком.
- Ну пішли, коли спікаєш українською. Добре, що вже з тобою робити, протягом польоту послухаю тебе пару хвилинок.
Зайшли ми в літак. Аж раптом товариши мої – звідки не візьмись.
- Ваньку з собою візьми. Відрекомендуй Жорі, скажи, що гарний хлопець.
А на вухо мені: - Скажи йому, що п’яничка та волоцюга страшний.
“Та який з нього волоцюга?” – здивувався я . - Не повірять.
- Роби, що тобі кажуть, Васильку. Нас слухай. Щасливим та багатим будеш. Дружину гарну матимеш. Не те що Катьку чи Женьку якусь.
- Ну добре, - зітхнув я. Щось вже сумніватися почав щодо цієї авантюри. Але ж то мої любі друзі були, я їх давненько вже знав, вони добре в житті облаштувалися. То я їм, мабуть, за поради ще й дякувати маю, а не сумніватися.
- Доброї дороги! Бувай! Все добре запитай! Пам’ятай, що тобі казали!
- Добре, товариши! Я Вам звідти напишу. Картку надішлю з бабою, як її, свободою отою.
- Ну, бувай.
Злетіли ми. Я Ваньку позаду посадив, очі б мої його не бачили, - хоч і знав його давненько, але в нього зараз еполєти були, а я москалів не люблю, добре хоч бороди не відростив ще. Молодий дуже. То ті ще кацапи. Французисько сам до мене підсів.
- Ти мені, жабенятко, тут очі не замилюй! До себе в болото йди. Мені добре проінформували, хто такий Жорка. А ти на нього щось не дуже схожий.
- То мій тезко, – каже мені француз. – Сусід мій.
- Який він тобі, в біса, сусід? Він за океаном, а ти далеко десь, мабуть в Африці живеш.
- Жабіт ан Франс! - вип’ятив груди француз.
- Ю маст спік юкрейньєн. Ай донт андестенд ю.
- Вел. Вері вел. Ай лав Паріс, – сказав він.
Ха! Отож бо й воно! Виявив себе французишко! Не Жорж то був! Бо української не знав!
- Ти хотів сказати, мабуть, що ю лів ін Періс, бідненький?
- Уі, соррі, йес!
- То ти, спочатку, українську би вивчив, а потім вже й зі мною розмовляв!
- Ві хев Жорж ан Франс ту, – сказав він мені.
- То не такий Жорж, який треба! Мені Жорка потрібен.
- Вай? – То він, мене, мабуть, запитати хотів, навіщо.
- Щоб дружину мені дав з приданим. Та назву нову придумав.
- Ай хев е фіансе пур ву, – знову забув він українську.
- Що ти там сказати хотів?
- Зіс із Є.С.
- Забирай ти собі ту Є.С. до біса. Мені Натка потрібна.
- У меня тоже невеста для тебя есть. Е.П., – то вже Ванька позаду висунувся.
- Ви мені тут своїми абревіатурами очі не замилюйте. Інтелігенти кляті. В мене два класи освіти, з ними навіть вас не розумію, не те, щоб перекласти таке.
- Катю тебе предлагаю, говорю.
- Мені Натка потрібна.
- А если узнаешь, что не любит она тебя? Что использовать хочет? Катьке в пику?
- Уі, уі, – захрюкав французик. – Же ву пропоз Є.С.
- Женька твоя мені також ні до чого. Я вже Натку полюбив, а я вірний хлопець. Не лізь! Ю маст льон юкрейньєн, тоді може й побалакаємо. А ти, Ванько, також юкреньєн би краще вивчив.
Замовкли вони там нарешті. Ми вийшли. Я до Жорки помчався.
- Хелоу, френд! – як любо почути так далеко українську мову! Я зомлів.
- Хелоу! – кажу. – Я до Вас за Наткою. Руки її просити хочу.
- Оу, йес, оф кос! Ю маст вейт фор хер срі йез.
- Що? – кажу. - Я, мабуть, з французиком та з Ваньком балакаючи, також українську вже забув. Ото вже жабуїни та москалі кляті! Повбивав би! Що він мене, образити хоче?
- Вот срі?- нахмурив я брови.
- Три роки, кажу, Натку чекати треба. Але придане багате за нею буде, – сказав Жорка.
- Ти, мені, любий друже, одразу її давай. Козаки довго чекати не люблять! Коня візьму, шашкою рубану, то одразу моя буде!
- Вел. Ві віл сінк ебаут іт, – з переляку перейшов він знову на українську.
- Отож бо й воно. Ти мені ще одну річ скажи. Прапори ми вже з Макдоналсів зняли, як ти казав, на Майдан перенесли. Тепер над назвою думаємо. Хочемо щось Сполучене. Що брати – Королівство чи Штати? Порекомендуй нам щось.
- Ю маст меріт зіс нейм! Льон рашен, бьєлорашен, ві віл сенд ю ін Кьюба.
- То не хочеш зараз казати?
- Гоу ту Боріс ін Ландан.
Я потилицю почухав. До чого тут Бен-Ладен? Туди мені грошей не вистачало. Мені на відрядження таку суму не давали.
- Ай віл гів ю зіс мані, – зрозумів він мене.
- Хау мач?
- Енаф.
- Ти тут Натку з приданим готуй, а я поки до Борьки з’їжджу.
- Вел. А віл вейт фор ю, – підморгнув він мені одним оком так само, як француз.
- Слухай, - кажу йому. - Тут мені всю дорогу якийсь французишко нерви псував. Казав, що він також Жорж.
- Оу, Жорж, Жорж, - зареготав Жорка.
- То він і справді Жорж?
- Джордж ітс мі! Андестенд? Хі хелп мі онлі. Хі із блек фрог, йо френч.
- Нот френч, бат френчмен, – стало мені соромно за нього. Та що з нього візьмеш, я українську все ж таки краще знав.
- Зісіз фор ю. Фор Боурис енд Кьюба.
- Сенк ю вері мач. Дзенькую баджо. Прощавай. Натку готуй, я після Борьки за нею заїду.
Обнялися ми з ним, розцілувалися, в мене аж сльози на очах виступили.
- Донт край! Айм олвейс віз ю, – підморгує він мені.
Підбадьорив він мене цим. Я сміливіше себе почувати став.
- Я забув ще тобі, Жорко, сказати, що Ваньку до тебе привіз. Але він волоцюга страшний та п’яничка.
- Ай ноу, ай ноу,- хитро підморгнув він мені. – Ай віл спік ебаут іт.
- Окей! Де вже наша не пропадала! До скорої!
Guerre anglo-américaine
Я буду вместо него.
Я буду вместо него.
