... Минуле... давно забуте і ніким не прошене... Навіщо ти щораз сильніше гупаєш у двері? Що ти вичікуєш на моєму порозі в люті морози? Невже ти ще маєш надію заполонити мій розум, а з ним мої думки, почуття?..
Навіщо ти говориш до мене, знаючи, що мені боляче згадувати твій голос... Він ріже мене зсередини, і з самих глибоких підвалин моєї пам'яті, а це найгірше... Бо навіть саме міцне рушиться від тріщин на фундаменті...
І я піддаюсь... піддаюсь на твої провокації, хоча знаю, що так не робиться... Я безупинно двигаюся вперед! Це моя мета! Я знаю, що минуле ж навпаки - тягне у прірву, повертає до початку... Я знаю це! Але... нічого не можу вдіяти... Рішуча і безкомпромісна, я стаю безпомічною в руках спокуси повернути те, що було... Хоча ні! Я не хочу повертатися назад, я хочу чогось нового, але з тобою... З тобою старим... Та так не буває... Потрібно зробити вибір, той, що зветься безпомилковим... Але так, напевно, не судилося... Я знову і знову хиблю на півкроку, роблю помилку за помилкою... А все через те, що я самовільно, без сумнівів відчинила двері своїм спогадам, що повернулись із безвісті... Я поринула в них з головою, так, наче це єдине спасіння... Але це лише марево і я знову несповна розуму...