Памятник Никифору Дровняку открыт во Львове в 2006 году. В этом году знаменитому художнику-примитивисту, чьё имя теперь упоминают рядом с именем другого известного мастера жанра Николо Пиросманишвили, исполнилось 111 лет.

В мире известно всего два памятника этому человеку. Трускавец санатории Один установлен на родине художника – в польском городе Криница. Город Львов посчитал, что тоже имеет право увековечить память мастера. Дело в том, что имя Никифора Дровняка открыл миру, да ещё и при жизни художника, львовский художник Роман Турин. Никифор Дровняк, как уже упоминалось, родился в польском городе Криница 21 мая 1895 года.

Его матушка была русинка. Об отце почти ничего не известно. Никифор Дровняк был ущербным в интеллектуальном плане, но весьма одарён творчески. Учился он мало. Много рисовал. После смерти матери в годы первой мировой войны Никифор Дровняк очень бедствовал. Продавал свои работы туристам. Криница – курортный город. Слава пришла к Никифору Дровняку в 1932 году.

Однажды в Криницу приехал Путевка в Трускавец художник Роман Турин и заинтересовался картинками Дровняка.. Роман Турин собрал около 200 произведений Никифора и передал в парижскую галерею Leon Marseille. Там как раз проходила выставка украинских, французских и итальянских художников, устроенная Украинским народным музеем им. Т.Шевченко. Никифора признали ярким представителем примитивизма. Через несколько лет состоялась ещё одна выставка.

Она была устроена в львовском Доме архитекторов под названием «Выставка художника-самоучки Никифора». С тех пор его выставки устраивались часто. Картины художника экспонировались в Италии, Бельгии, Англии, Швейцарии, США, Бразилии, Израиле, Югославии, Чехословакии, Польше. Художнику заказывали картины, иконы.

За свою жизнь он скопил приличное состояние. Мечтал купить себе дом, но так до конца жизни и ютился у чужих людей. Скончался Никифор Дровняк в 1968 году после продолжительной болезни. Подлинное наследство, которое художник оставил миру, - Цены Трускавец это более 30 тысяч акварелей и рисунков. Они хранятся во многих музеях мира и в частных коллекциях. Во Львовском национальном музее есть несколько работ Никифора Дровняка.

Памятник Ивану Подкове установлен во Львове на ул. Розы Люксембург.

Памятник атаману Ивану Подкове – это ещё одно свидетельство украинского возрождения. В городе Львов он появился в 1982 году. Автор произведения – львовский скульптор Петр Кулик. Трускавец санатории

Иван Подкова был выдающейся личностью, какие рождает земля в те моменты, когда непосильным для неё становится иго иноземного гнёта. Жил он в XVI веке. Иван Подкова считается одним из предводителей запорожских казаков. Известно, что в Сечи он выдавал себя за брата молдавского господаря Ивана Водэ Храброго, возглавлявшего национально-освободительное движение и убитого турками. Он завоевал молдавский престол по просьбе народа, но со всех сторон окружённый врагами не сумел удержать власть.

Иван Подкова стал заложником политической ситуации того времени. У польского короля Стефана Батория  назревала война с Россией. Он не захотел ссориться с Турцией, на молдавские владения которой покусился запорожский казак. Иван Подкова обманом был пленён. Путевка в Трускавец Вопрос о его казни обсуждался на варшавском сейме. Многие из участников сейма высказались против казни, отдавая должное заслугам Ивана Подковы как реального борца с турецкой агрессией. Но политические соображения перевесили. Подкова был переправлен во Львов.

16 июня 1578 года перед Львовской Ратушей на Рыночной площади его казнили. Именно на этом месте и стоит Львовский памятник Ивану Подкове. В этом году город будет отмечать 434- летие памятной даты.

Каждое лето горожане устраивают празднества в память этого выдающегося человека. Не все достопримечательности Львова так ярко иллюстрируются народной памятью и признательностью. За организацию торжеств в честь героя обычно отвечает казачье общество «Кіш». Шаровары, вышитая сорочка, сапоги и старинное оружие – в таком виде члены общества приходят на площадь. Здесь они стоят у памятника почетным караулом, смена которого сопровождается Цены Трускавец барабанным боем и выстрелами из мушкетов.

Туристы обычно пристают с просьбой сфотографироваться рядом с казаком. Львовяне не отказывают, но делают при этом строгие лица.
Любопытный факт: казачьему обществу «Кіш» принадлежит реконструкция казачьего корабля (чайки), возведённого своими руками на пожертвования львовян. Корабль вполне действующий. Он стоит в Гданьске. Несколько членов общества постоянно живут в этом польском городе, работают там и охраняют судно.

Якщо підійти до справи неформально, то Славському краще підходить статус селища не міського типу, а — курортного. Адже протягом десятків років основні події тутешнього життя пов’язані з туризмом, відпочинком, лижами, і відбуваються вони переважно взимку. Решту часу місцеві жителі зайняті підготовкою до чергового сезону — будівництвом котеджів, готелів, турбаз, ремонтом підйомників. У радянський період Славське стало відомим на всю неосяжну імперію центром гірськолижного спорту. Не зменшується потік туристів і нині. Хтось приїхав на два дні — і зарікся, а більшість повертається сюди щорічно. Часто на вибір гостей не впливає навіть досвід відвідування альпійських курортів і доволі товстий гаманець. За що така вірність? Але спочатку трохи історії й топоніміки.

Легенда про «сколоту» головуТрускавец санатории
У липні 1015 року в Берестові під Києвом помер Володимир Великий. Спадкоємців у нього було багато — почалася боротьба за київський «стіл», яку князі завжди вели без особливих моральних принципів. Так, Святополк (в історії залишився під прізвиськом Окаянний) почав з того, що підіслав найманих убивць до своїх братів Бориса і Гліба. Згодом вони були канонізовані і стали першими християнськими святими Київської Русі. Після їхньої смерті своїм головним конкурентом на престол Святополк вважав древлянського князя Святослава Володимировича. Відчуваючи загрозу, той намагався втекти до Угорщини, але військо підступного брата наздогнало його на одному з карпатських лугів (урочище Святослав’є). Подальші події відобразив Нестор у своїй «Повісті временних літ».
У кривавій (а за літописом — дуже кривавій) битві князю Святославу «скололи» голову, і саме від цього давньоруського дієслова бере свою назву один із райцентрів Львівської області — Сколе. Доньку князя Парашку убивці наздогнали на ближній вершині... Гора Парашка має висоту 1236 метрів над рівнем моря і сьогодні є одним із туристичних об’єктів Львівщини. Воїнам Святослава, які залишилися живими після жорстокого бою, Святополк пропонував перейти до нього на службу. Незважаючи на загрозу для життя, ті відмовилися, полишили військову справу і заснували поселення. Назвали — Славське. Подіями суворої давнини віє і від назв тутешніх рік: Опір, Славка, Славчик.
Треба додати, що убивства братів не допомогли «окаянному» князю утвердитися на престолі — через чотири роки, у 1019-му, його військо розтрощили полки Ярослава Мудрого. Сам Святополк був поранений в битві і помер під час втечі десь на кордоні між Польщею та Чехією.
А перша письмова згадка про Славське датована 1483 роком. Виписка із судового документу свідчить про те, що шляхтич Іванко Дідич оформив права своєї жінки Марусі на половину власності, яка належала йому в Криниці та Славському Перемишлянського округу.
A Нижня станція крісельної дороги. трускавец цены  Найбільші черги у вихідні
B Підсадка на крісельну дорогу
C Верхня станція крісельної дороги. Багато різноманітних палаток з їжею, колиба, прокат спорядження, інструктори
D Нижня станція Верхнього Заходу. Зазвичай тут найменші черги
E Нижня станція Середнього Заходу. Чи не найпопулярніший витяг на Тростяні
F Нижня станція Нижнього Заходу. Збирається весь народ з «Долини чайників»
G Нижня станція Дальнього Заходу. Новий витяг
H Нижня станція Півночі. Тут дуже смачна грибна юшка
I «Верхній» готель ФСО «Динамо»
J Котеджі «У трьох поросят». Проживання, бар, прокат спорядження, інструктори
K Центральний бугель. Людне місце. Пункт рятувальників
Карта схилів: «Клуб Любителів Тростяну»
Хто відкрив Тростян
Номінально гірськолижна історія Славського починається з гори Погар, де у 30-ті роки минулого століття поляки збудували перший примітивний витяг і трамплін. Тоді для транспортування, напевно ж, не бідних спортсменів використовували кінську силу та звичайні сані. Коні ходили по колу і крутили велике колесо, на яке був намотаний трос. У 1960 році залишки цієї споруди знайшла група ентузіастів гірськолижного спорту під керівництвом Анатолія Архангельського. Нині ім’ям цього чоловіка названа вулиця, яка проходить попри базу «Динамо» і є початком дороги до гори Тростян (1232 метра). Адже, по суті, Тростян для широкого гірськолижного загалу відкрив власне Анатолій Архангельський. Трускавец санатории Він багато років пропрацював у товаристві «Динамо» та був ініціатором і керівником будівництва майже всієї тутешньої спортивної інфраструктури. Справжня історія гірськолижного Славського почалася саме по його приїзді.
Вільям Школьніков, нинішній заступник директора НСБ «Динамо», працює у Славському з 1975 року. Запросив його той же Архангельський, який зазвичай підбирав у свою «команду» людей завзятих і рішучих. Ще раніше Вільям Школьніков приїжджав сюди у якості учасника перших українських змагань зі швидкісного спуску. Сталося це у 1961 році. Тоді на Тростяні ще не було ані крісельної дороги (2750 метрів), ані шести чеських витягів (перший побудували у 1968-му). Після офіційної частини спортсмени пішки йшли на вершину для старту. За словами пана Вільяма, всі хати у Славському тоді були криті соломою — шиферних та черепичних дахів він не пам’ятає.Санатории Сходница 
Це вже потім побудували базу «Динамо» на 180 місць, гуртожиток для спортсменів на Тростяні, біатлонний стадіон, а шість слаломних трас були сертифіковані за світовими стандартами для проведення міжнародних змагань. На початку 1970-х років почався справжній наплив туристів з усього СРСР. Відповідно почало розбудовуватись і Славське.
Справжні лижники не танцюють
За офіційною статистикою, нині Славське відвідують приблизно 100 тисяч туристів на рік, а за неофіційною — вдесятеро більше. Гостей поселяють з комфортом або з розкішшю, смачно годують, влаштовують їм кінні прогулянки на санях, гріють для них сауни та басейни, пропонують більярд і пінг-понг, запускають в небо на парапланах, тобто — будь-які послуги на будь-який смак і гаманець. Напевно, саме за таке різноманіття вибору у співвідношенні «ціна-якість» селище і користується популярністю.
Ціни теж коливаються в широкому діапазоні. Проживання у приватному секторі коштує від 50 до 100 гривень за добу, харчування — 30-40 гривень, прокат лиж і сноубордів — до 50 гривень. А гості нових «люксірних» готелів часто взагалі не звертають уваги на ціни... Знову ж таки, все залежить від бажань та можливостей. Пік сезону — Новий Рік. Ціни на свята теж — пікові.
Навіть на доволі екстремальній дорозі до підйомників (ГАЗом, УАЗом, 4-8 гривень з пасажира) кожен може знайти для себе або добру порцію адреналіну на мить, або жахливі враження надовго. До речі, за словами Вільяма Школьнікова, цього року знамените «бездоріжжя на Тростян» має бути покращене за кошти селищної ради та бази «Динамо».
Єдине, чого немає у Славському, так це банкомату. Касир у місцевому Ощадбанку каже, що картками все одно ніхто не користується, а валюту всі привозять готівкою. Із дискотечно-танцювальних розваг — лише один клуб «Лимон». Завзяті лижники кажуть: «Якщо добре покатався, то найкраще — гаряча суха сауна, смачна кухня і добрий сон. Які там танці!». (Але «цитрусовий» диско-бар теж не пустує).
Можна й добре покататися. З Тростяна — майже у будь-який бік — Центр, Північ, Захід. Тут кожен знайде для себе трасу і дешеву та гарячу їжу просто на вершині. Бувають черги на підйомники, тому народ часто мігрує з місця на місце. Так натовпом і «бігають» — то на західний бік гори, то на північний.
Гора Погар (857 метрів) — два витяги по 800 та 700 метрів, гора Політехнік (173 метри) — тільки для початківців, теж два бугельні витяги — 500 і 700 метрів. Взагалі, останнім часом кожен небідний пансіонат намагається побудувати власний підйомник. А от снігові «гармати» у Славському ще не використовують, тому задоволення від катання часто прив’язане до примхливої погоди. трускавец цены 
До списку переваг Славського можна сміливо додати вдале географічне розташування. Від Львова — 120 кілометрів, майже на автотрасі Київ-Чоп. Якщо їхати зі столиці, то за кілька кілометрів від Сколе є поворот на Славське. Ще 20 кілометрів — і ви на місці. Крім того, через місцевий вокзал проходять всі потяги у напрямку Ужгорода і далі на Словаччину та Угорщину. Відповідно, і у зворотному напрямку також. Зупинка тут, правда, нетривала — дві хвилини. Часу на роздуми майже нема.
Криївка у дровах
Цікавий туристичний об’єкт, який не залежить від пори року, наявності або відсутності снігу, знаходиться у Славському на вулиці Січових Стрільців, будинок № 2. Карпатський музей визвольної боротьби України Юрія Микольського.

Іноді у цьому закладі може побувати за день з десяток екскурсійних груп. Сам господар називає своє «дітище» скромно — збіркою, оскільки у розміщенні експонатів не дотримується канонів музейної справи. Грошей за відвідування пан Юрій не бере і просить, щоб і гіди, які привозять сюди туристів, включали його музей у програму безкоштовно для екскурсантів.
«Збірка» Микольського розміщена у двох невеликих будинках. Дві третини експонатів належать до військової тематики: ордени, шоломи, шаблі, гвинтівки, снарядні гільзи (найбільша — від австрійської мортири калібром 30,5 сантиметри), автомати і т.д. «Мирна» експозиція: книжки (на почесному місці — раритетні «Кобзарі» видання 1862, 1907 та 1912 років), різноманітні знаряддя праці, медальйони, горнятка-ножі-виделки, відро ґудзиків тощо. Багато оригіналів підпільних видань УПА і серед них — самвидавний некролог на смерть Романа Шухевича.
Тема визвольної боротьби настільки близька Юрію Микольському, що він побудував на подвір’ї власну криївку. Екскурсію до неї господар зазвичай починає несподіваною тирадою. «Товарищ полковник, в радиусе пяти метров обнаружен бункер банды буржуазных националистов. Попробуйте его найти», — з хитринкою запитує пан Юрій, вдаючи з себе бійця спецзагону НКВД. (Справді, знайти нелегко, особливо, якщо майже нічого не знаєш про УПА). Далі пан Юрій (тепер вже в ролі підпільника) підходить до кладки з дровами і тихо промовляє: «Степан, Степан — це я». Невелика ділянка кладки виявляється дверима, десь у тайничку знаходиться ключ. «Заходьте». трускавец цены 
У криївці майже все відтворено так, як бувало насправді: криничка, пічка-буржуйка, радіоприймач і рація, зброя, друкарська машинка, протигази, мапи і ще багато потрібних речей. Всі тутешні експонати — оригінали. Муляжними є тільки фігури Романа Шухевича, Василя Кука та радистки — криївка задумана штабною.
Юрій Микольський каже, що ця екскурсія часто справляє неабияке враження на іноземних туристів, особливо німців та французів, а група жінок-вчителів з Донецька колись попрощалися з господарем музею, промовивши хором: «Ще не вмерла і не вмре!»...

Нам дивовижно пощастило з погодою. Вирушаючи на початку жовтня у триденний похід, творча група журналу «Карпати. Туризм. Відпочинок», не дивлячись на обнадійливий прогноз синоптиків, готувалася до всеможливих сюрпризів природи. Відповідно комплектували спорядження: теплий одяг, взуття, спальники, водонепроникні куртки, накидки, газовий примус. Але Чорногора подарувала нам приємний сюрприз — три доби безхмарної сонячної погоди, ще не вражені приморозками квіти, ягоди, гриби, дивовижні барви золотої осені на півторакілометровій висоті. .Трускавец санатории

…А нам наліво
Від центру Ворохти до спортбази Заросляк приблизно 21 кілометр автомобільною дорогою. Аби не стратити цілий день лише на подолання цієї відстані, слід скористатися автотранспортом. Автобуси та маршрутки з Івано-Франківська курсують до Ворохти та Верховини від сьомої ранку. У Ворохті можна замовити авто на Заросляк (це коштуватиме гривень сто). Трохи більше як за 12 кілометрів від Ворохти, в урочищі Завоєля, знаходиться контрольно-пропускний пункт Карпатського національного природного парку, а також туристичний притулок. На КПП туристи сплачують невеликі внески.

Стежка до Несамовитого

Метеостанція «Пожижевська»
Порада: підготуйте маршрутний лист з переліком учасників групи та вказанням маршруту. Цей документ доречно передати на КПП — для вашої ж безпеки.
Телефони командирів аварійно-рятувальних підрозділів:
Ворохтянського — (03434) 4-13-97;
Верховинського — (03432) 2-19-41.
Останнім часом національний природний парк обладнав інформаційні стенди, поновив розмітку маршрутів, що значно полегшує орієнтування. Ще не цілих дев’ять кілометрів від КПП — і ми у Заросляку. Найпопулярніший підйом звідси — в західному напрямку, на Говерлу. Ми ж повертаємо наліво — проходимо через місток біля каплиці та рухаємося в південному напрямку серпантинною дорогою, вимощеною ще до Першої світової війни, до підніжжя гори Пожижевська (1822 метри), де розташовані два об’єкти — Високогірний стаціонар Інституту екології Карпат Національної академії наук України та метеорологічна сніголавинна станція. трускавец цены Узимку на стаціонар лише час від часу навідується обслуговуючий персонал, а от метеостанція працює цілий рік.
Неспішний підйом від Заросляка до стаціонару забрав всього 35 хвилин. Із цього місця на північному заході добре видно Говерлу (2061 метр) та Брескул (1912 метрів), на півдні — гору Данціж (1848 метрів). До Несамовитого (інша назва — Туркул — від гори (1933 метри), що височіє над ним) від метеостанції можна пройти двома стежками: Чорногірським хребтом, піднявшись на вершину Пожижевської, повз Данціж та Туркул, до прикордонного стовпчика № 32, або низом, трасованою шестикілометровою стежкою, що починається південніше інститутського стаціонару. Тут встановлено стенд з описом маршруту та інформацією про озеро. Такий же стенд стоїть за півкілометра перед озером на розвилці. Співробітники метеостанції порадили іти низом. Стежка, між іншим, цілком придатна і для велосипедної мандрівки (але ж не взимку!), вона також прокладена за Австро-Угорщини, а нині чітко промаркована, не має стрімких підйомів-спусків, розчищена від повалених дерев. Осіння двогодинна прогулянка цим відрізком видається вельми цікавою та пізнавальною. Десь посередині, неподалік Данціжа, ми зауважили сліди сходження снігових лавин, припустили, що взимку і навесні це місце небезпечне.
Фрагмент Чорногори
Легендарне Несамовите, здається, насолоджувалося останніми теплими днями. Притча каже: якщо кинеш у воду камінь — здіймеш бурю. Знову пересвідчуватися в цьому ми не збиралися — не треба сердити Духів гір. Натомість Тарас, наш фотограф, захоплено фіксував на «плівку» і «цифру» унікальні осінні сюжети довкола озера. (Плануючи похід, ми передбачали час на фотосесії, але першого дня таки забракло години, аби засвітла розкластися на ночівлю у заздалегідь визначеному місці).
Власне, хребтом Чорногора, від 32-го стовпчика над Несамовитим до лівого повороту на північний схід, до Шпиців, менше двох кілометрів. За спиною — в незвичному для учасників масових сходжень ракурсі — Говерла. Легка хмарка ледь ховає стовп на вершині. Попереду — ще один карпатський двотисячник, гора Ребра. (Аби збагнути, чому вона Ребра, треба глянути на гору знизу зі східного боку, з урочища Гаджина). Зліва від стежки два скелясті хребти — Малі та Великі Кізли. Не доходячи до вірного орієнтира, стовпчика № 30, ми повернули траверсом на північний схід, паралельно до Великих Кізлів. Адже були ми тут не вперше, і за чіткої видимості помилитися не могли. Інша справа, коли потрапляєш в туман, то зблукати можна на якійсь сотні метрів.
Ключова точка
Шпиці були головним пунктом нашої мандрівки. Із заходу хребет, що відходить від Чорногори, гладкий, пологий, вкритий травою, килимом низькорослих кущів чорниць і брусниць, а зі сходу — урвище, з якого піднімається ціла гряда прямовисних, химерної форми скель. Східні відроги Ребер та Шпиців утворюють тут майже непрохідну стіну своєрідного котла, що позначений на мапі як урочище Гаджина. Туристи потрапляють сюди досить рідко. Нам відомий лише один туристичний комплекс — «Легенда Карпат» (місто Косів Івано-Франківської області) — який, в числі інших, пропонує своїм відвідувачам пішохідний маршрут підвищеної складності від села Бистрець Верховинського району до гори Шпиці. Не так масово, як у Бубнищі, навідуються сюди скелелази. Влітку на Гаджині гуцули з Бистреця випасають корів, коней та овець. Один курйозний випадок колись оповів нам місцевий пастух: «Кілька бистрецьких погостилисі та й полізли на Шпиці. А їден став на скалу, дивисі — якийсь шнурок висит. Він смикнув, а здолини чує: «Дадя, нє нада!». Ну, але всьо було добре…».Трускавец санатории
Щойно ми побачили скелі, як зі сходу насунув туман. Кам’яні велетні лиш зрідка вимальовувалися з мороку. Засівши в окопі часів першої світової, сподівалися дочекатись, коли хмари перейдуть на захід. Але там сонце уже хилилося за обрій, тож вирішили сходити вниз. Зійти зі Шпиців до Гаджини влітку можна лише стрімким, зарослим травою схилом на північному сході від скель. Якщо погода дощова, ніякої гарантії від падінь немає. Тому конче потрібне надійне взуття. (Взимку ж і цей спуск буває недоступним.)
Починаючи спуск, вимикаємо мобільні телефони — внизу сигналу немає. Сходимо по траві, намагаючись натрапити на стежку, що губиться трохи нижче крайньої скелі. Стежка виводить до потічка. Від неї ідуть якісь відгалуження направо, але туди іти не треба — ці непевні стежки впираються у непрохідний жереп. Сутеніло, тож вирішили розкласти намет. Ранок під Шпицями видався чудовий. Черговий фотосеанс, і ми з тугою покидаємо Гаджину.
Від колиби до колиби
Стежка веде повз великий самотній камінь, вздовж правого берега потічка Мреє виводить на полонину, де знаходиться добротна стоянка бистрецьких пастухів (дерев’яний будинок на кілька кімнат, колиба, кошара). Саме тут ми планували першу стоянку. Люди і тварини покинули це місце кілька тижнів тому, до наступного літа. Але в колибі — стійкий запах будзу (вудженого сиру) та сушених грибів. Господарі залишили запаси дров, сіль, прив’ялі яблука, наповнений лоєм каганець. Над дверима — ікона. На одній стіні напис чотирирічної давності: «Дякуємо Богу і людям, які поставили цю колибу. 13.10.01...». Поряд — релігійний календар.
Звідси на схід веде дорога до Бистреця (приблизно 10 кілометрів), на північному сході чітко видно полонину Кострич, де також стоять господарські будівлі. Ми ж піднімаємося від колиби на північ, у бік гори Маришевська Велика (1564 метри). Виходимо на полонину, де зліва, на межі лісу, починається доволі нечітка лісова стежка через урочище Мариш до однойменної гори (1340 метри). Спершу на стежці часто трапляються повалені дерева, далі у лісі ми її згубили, потративши, мабуть, півгодини на блукання. Слід знати: стежка іде східним схилом, по ліву руку — підйом, справа — крутий спуск. Дирекційний напрямок — північ-північний схід. Далі дорога чіткіша. При цьому усі відгалуження наліво так чи інакше виведуть до дороги на Заросляк. Підйом до гори Мариш пологий. А за кількасот метрів перед вершиною виходимо на розвилку траверсної стежки. Дорога направо — до гори Кострич, наліво — до стаціонару географічного факультету Львівського університету. Ідемо в бік стаціонару, на північний захід. По дорозі збираємо білі гриби.
Трохи більше, як через годину виходимо до правого берега Прута на насип від колишньої вузькоколійки, далі — вниз за течією, минаємо будинок лісника, повз стаціонар виходимо на дорогу. Зліва — форельне господарство, яке по кількох роках занепаду саме почали відновлювати. Нижче цього господарства у Прут впадає потік Форещинка (урочище Бабина Яма). Звідси можна починати сходження на Кукул (трохи більше кілометра вздовж потоку до дерев’яної будівлі, далі стрімкий чотирикілометровий підйом на північний захід).
Проте ми обрали іншу стежку. Ще два кілометри дорогою в бік КПП, до розташованої з правого боку хати, на якій є напис «Марійчина колиба». Якраз навпроти цього подвір’я починається екскурсійна фенологічна стежка*, про що вказує відповідний стенд; є обладнані місця для відпочинку. В ідеалі нам належало вийти на полонину Кукул і заночувати біля колиб. Та позаяк нам знову забракло часу для сходження, зупинилися тут.
Короткий опис маршруту: спортивна база «Заросляк» — сніголавинна метеорологічна станція «Пожижевська» — озеро Несамовите — гора Шпиці (1863 метри) — урочище Гаджина — урочище Мариш — стаціонар географічного факультету Львівського національного університету — гора та хребет Кукул — залізнична станція Вороненка.
Приблизна довжина — 40 кілометрів
Тривалість — три дні.
Маршрут проходить повз будівлі, де, при необхідності, можна заночувати чи зігрітися.
Застереження: маршрут тільки для підготовлених.

Можливі різкі перепади температур, пориви вітру, сильні опади. Окремі ділянки маршруту малопрохідні, стежки завалені буревіями. У зимовий період підвищена небезпека сходження лавин, хуртовини.
КАТЕГОРИЧНО НЕ РЕКОМЕНДУЄМО ВИРУШАТИ В ПОХІД БЕЗ ДОСВІДЧЕНОГО ПРОВІДНИКА
Рай для тварин та... лижників
Вранці третього дня зі свіжими силами ми здолали доволі стрімкий трикілометровий підйом до Кукула за годину і 10 хвилин. На широкій галявині біля межі лісу стоїть велика — хоч танцюй — колиба з кошарою. Підйом на вершину (1539 метри) починається біля високого дерев’яного хреста. Через Кукул проходить старий чесько-польський кордон (теперішня межа Івано-Франківщини та Закарпаття).
Іти можна через вершину, але обігнути її траверсом з півдня пізнавальніше. Чіткою стежкою проходимо повз колибу до лісу і за якихось триста метрів натрапляємо на розвилку — стежка наліво якраз веде до урочища Бабина Яма. А ще через кількасот метрів траверсну стежку перетинає кордон (стовпчик № 10/7). По кордону найкоротший шлях від Кукула до Говерли, але він надзвичайно складний, з майже кілометровим перепадом висот. Траверсна стежка виводить нас на велику полонину Кукул, де влітку випасають сотні голів худоби. Тут знаходиться кілька десятків будівель, у тому числі й з кам’яними печами.
На зиму пастухи ніколи не замикають колиб, відтак любителі лиж іноді поселяються в них на кілька днів. Як правило, на полонину Кукул взимку піднімаються з Вороненки, це займає цілий день. Лижники заночовують в колибах, а кататися виходять уже наступного дня. Втім, трапляються фанати, котрі полюбляють нічний слалом — місячної морозної ночі з ліхтариком на голові. Пологі схили без каміння та горбиків для цього дуже надаються.
Практично весь маршрут від Кукула до Вороненки (з вершини до залізничної станції менше 15 кілометрів) пролягає чіткою дорогою, яка виходить перед тунелем. Єдине місце, де можна помилитися — правий поворот біля прикордонного стовпчика № 20. Лінія кордону веде чітко на північ і проходить над тунелем, а дорога до села повертає на північний схід. Знаменитий Транскарпатський трамвай, потяг Рахів — Івано-Франківськ, вирушає з Вороненки о 17.00.?трускавец цены
Поради досвідчених
Василь Завалко, голова Івано-Франківської федерації альпінізму та скелелазіння:
— Тим, хто вирушає сюди влітку, раджу обов’язково мати добротне трекінгове взуття, плащі чи накидки від дощу, резервний запас харчів. Взимку ж без надійного провідника взагалі не можна йти. Цей відрізок Чорногори, а також Ґорґани — не для початківців.
Михайло Сопріянчук, інструктор з альпінізму, КМС зі скелелазіння (м.Косів):
— Саме біля Шпиців природні гірські розломи найбільше притягують опади. Велика небезпека сходу карнизів. Бувало, зимою, стоїмо на рівному місці і раптом чуємо, як трясеться земля — починає сходити лавина. Зимою пройти від Шпиців можна лише одним гребенем, повз гору Гомул. Якщо ви не самогубець, то без провідника туди не пхайтеся.

Кажуть, що на карті не лишилось білих плям, і відчути себе першовідкривачем вже майже неможливо. Це не зовсім так. Замість нерозвіданих територій на мапі, зокрема України, з'явилося багато забутих місць. Про одну таку «пропажу» на Тернопільщині і піде мова: про Червоноград*. Дехто надає перевагу назві Червоногород. Дискутувати з приводу правильного варіанту, мабуть, не варто, оскільки населений пункт не позначений на жодній з карт, навіть на кілометрівці. А проте, саме сюди щороку приїздять з різних куточків країни й закордону тисячі туристів та відпочиваючих. Багато туристичних фірм включають до своїх турів відвідання замкових руїн та найвищого у рівнинній частині України 16-мет­рового Джуринського водоспаду. Хто був — дорогу сюди не забуде. А от знайти це місце самостійно нелегко. Киевская Русь

* Не слід плутати з шахтарським містом Червоноград, що на Львівщині.
Княжий замок
Дізнатися про історію Червонограду нам може допомогти стаття з відомої польської енциклопедії «Slownik Geograficzny» за 1880 рік. Спочатку — статистичні дані: населення 465 чоловік, греко-католицька парафія, діють ґуральня та водяний млин. А далі в солідному виданні помилка, яка до наших часів обросла легендами та теоріями. Багряно-гранітні ґрунти кратеру, в якому лежало місто, зачарували польських істориків своїм насиченим незвичним кольором. На їхню думку, термін «Червона Русь» (так називали за Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої землі на сході сучасної Польщі) походить від червоних подільських пісковиків. Елегантна версія про те, що сама земля дала назву краю, однак, не підтверджується українськими вченими. Вони виводять етимологію терміну від легендарного міста Червен, яке лежало далеко на захід від подільського Червонограду.Вилла Grand Сходница
І автори «Словника Географічного», і відомі українські історики Михайло Грушевський та Іван Крип'якевич посилаються на літописи ІХ?сто­річчя. Там є свідчення про існування на південно-західному Поділлі «Червоного городу». А тамтешній замок давні літописці називають «castrum rubricum» (червоний замок — авт.). Князі Київської Русі сперечалися та билися за нього ще до татаро-монгольської навали 1240 року.
Через століття після степовиків у долину Дністра приходять великі князі литовські. Ольгерд завдає татарам нищівного удару на річці Синюсі і приблизно у 1313 році дарує Поділля своїм небожам, трьом братам Корятовичам. Вони укріплюють замок, а ще зводять тут перший кляштор (монастир) для місіонерів-домініканів.
Король Ягайло у 1395 році вогнем та мечем міняє «прописку» замку — віднині ці землі належать Польщі. Червоноградські господарі змінюють один одного: юний Спитко з Мельштина, його молода вдова, бунтівний князь Свидригайло, Великий князь Вітольд...Вилла Гранд Сходница
У 1434 році Червоноград отримує статус королівського міста, а через 14 років — магдебурзьке право. Розвиваються торгівля та ремесла, а невдовзі у місто повертаються домінікани. На початку ХVІІ сторіччя русинські магнати Даниловичі, нові власники цих земель, замість дерев'яної фортеці зводять тут оточений валами мурований замок. А у 1615 році й ченці-домінікани справляють новосілля: поруч постає величний костел, збудований на кошти побожного подружжя Лісецьких.
Турецьке ярмо (1621-1672 роки) не сприяло розвитку княжого міста, і коли яничари покинули цей край, замість Червоногороду існувало лише маленьке сільце. Жителі покинули захоплений Портою край та не поспішали повертатися.
Сільський палац Сходница
Сухі рядки енциклопедичної статті перетворюються на справжню пое­му в прозі, коли мова заходить про мальовничість місцевого замку та водоспаду. Проте в ній немає пояснення, яким чином войовнича твердиня перетворилася на затишний маєток.
Ці дані знаходимо у багатотомному польському бібліографічному раритеті «Польські садиби» Романа Афтаназі, відомого дослідника маєтків у Польщі та на теренах, що колись входили до Речі Посполитої. Одна з його книг присвячена подільським палацам — як тим, котрі збереглися, так і знищеним часом або людьми. Саме з неї можна дізнатися, що у 1778 році Червоноград переходить до князя Кароля Понінського.Вилла Ксения Сходница У 1820 році князь на мурах напіврозваленої часом та війнами старої твердині зводить розкішний замок-палац. Його син Калікст продовжує справу батька. Цей момент увіковічнено на гравюрі Антонія Лянге: від фортечних башт не лишилося й сліду, видно лише палац та кляштор.
Важко впізнати замок, що пережив не одну турецьку навалу. Тепер це будівля з новомодними кам'яними терасами, літніми салонами, балконами та балюстрадами. Кімнати умебльовані скромно, але елегантно, про що свідчить єдина (!) збережена світлина салону палацу. Всюди панує ампір.
Широкі сходи ведуть від парадного входу повз клумби до прикрашеного фонтанами італійського парку. Навіть там, серед тополь, акацій та дубів, чути бурхливу мову водоспаду на річечці Джурин. Легенда каже, що русло потоку колись змінили підступні турки, аби прискорити капітуляцію оборонців фортеці.
Поруч із замком — костел Вознесіння Діви. Інтер'єр храму прикрашають старі фрески, пам'ятні таблиці ще з 1618 року та портрет такого собі Антонія Хржановського, на кошти якого була зроблена прибудова до костелу.Санаторий Сидус (SIDYS) Сходница
Щоби увіковічнити пам'ять про предків, господарі зводять сімейний мавзолей на горі, сусідній із замковою. Гелена Понінська, безутішна у своєму горі мати, що втратила сина та доньку, встановлює в мавзолеї надгробок, виконаний геніальним данцем Бертелем Торвальдсеном. Вони зустрілися у 1835 році в Римі. І тоді володарка Червонограду замовила митцю барельєф на знак пам'яті про дітей. Торвальдсен працював над своїм шедевром сім років. Еліта Польщі мала змогу оцінити працю майстра — перш ніж зайняти своє місце в мавзолеї, надгробок протягом року виставлявся у Варшаві. (Сьогодні ця робота зберігається у Львівській картинній галереї і їй нічого не загрожує. Чого не скажеш про родинну усипальницю власників замку, яка нині знаходиться в жахливому стані: уламки колон біля входу, розорені склепи, обдерті стіни).
У 1846 році княгиня Гелена, що вирішила присвятити себе благодійництву, відкриває у Червонограді монастир Сестер Милосердя, які займалися вихованням сиріт та опікою над хворими. А її маєток, що замріяно спочивав у затишку під охороною високих червоних скель та прадавніх лісів, видання тих часів визнали наймальовничішим серед усіх сільських садиб Польщі.Мини-отель Валентина Сходница
Остання з власників резиденції над Джурином, княгиня Марія Любомирська, старалася підтримувати замок у належному стані. Та хіба змогла б одна жінка протистояти арміям Першої світової, які проходили по цих теренах, не шкодуючи на своїй дорозі нічого?
Зникнення самого поселення — сумний наслідок подій 60-літньої давності. Жорстоке ХХ сторіччя зіткнуло у незбагненній ненависті два народи, що століттями жили пліч-о-пліч у цьому придністровському краї. Історія україно-польського протистояння часів другої світової війни й досі болісно відлунює в душах тисяч людей в обох державах. На півдні Тернопільщини внаслідок тих трагічних подій зникло з поверхні землі не одне поселення. Пішли у небуття «осади» польських колоністів Костюшківки, Бартошівки, Якубівки. Старші люди пам'ятають про події у Скородинцях, Полівцях, Росохачі, Ягільниці.
Саме в той час (лютий 1945 року) було знищено польське село Червоноград, яке пізніше зникло і з географічних карт.
Ченці — туристи: сумна нічияCанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница
Не перше десятиліття функціонує біля самісіньких замкових стін дитячий табір «Ромашка». У 2003 році поруч з'явилися ченці Української автокефальної православної церкви — будується чоловічий монастир. Незграбний барак під сяючим на сонці дахом з бляхи виглядає серед руїн чужорідним тілом. Підходи до башт стереже дерев'яний хрест.
Сторонніх тут не люблять. Особливо ревні ченці завзято проганяють з костелу допитливих, не забуваючи, однак, ставити біля храму скриньку на пожертви. Тріщини, що вкривають стіни башт, загрожують завалити уламками туристів, котрі приїздять сюди «на шашлики», та озброєних ло­патами «Індіанів Джонсів», які не по­лишають спроб щось відрити у підземеллях костелу.
У радянський період важкий підйом від руїн не завадив одному з голів колгоспу села Ниркова наказати збудувати свинарник з палацового каміння.
По суботах та неділях кілька кілометрів дороги-узвозу до залишків замку куряться пилом: машини їдуть одна за одною. Тернопільські, хмельницькі, франківські, київські, чернівецькі номери. Далі — розкладання палатки, «незабутній» похід на пошуки старого графського туалету, що зберігся в одній з башт, затоварення у кіоску біля табірних воріт... А гори сміття, які залишаються тут після вихідних, прибирати немає кому.Гостиница Эдем Сходница
Якщо вже зараз не почати бити на сполох, то через кілька років на цьому місці залишиться лише купа каміння і великий смітник. А могла би бути чудова рекреаційна зона, що приносила б серйозні гроші. На ці кошти можна відновити замок і зробити сучасний туристичний комплекс. Треба тільки почати...

Є туристи, які відмовляються ходити у горах топтаними стежками. На їх думку, це надто просто і дуже вже нецікаво, особливо після того, як один раз тією стежиною колись пройшов. «Магелани» нестримно прагнуть маленьких відкриттів — нових і нових проходів, нових і нових відчуттів та випробувань своїх можливостей. І з кожним наступним походом таким людям стає мало навіть того, що продираються крізь чагарники, блукають, пруть догори, зсуваються донизу, грузнуть по пояс у снігових заметах, натрапляють на звірину, падають до холодних потоків. Вони ускладнюють собі життя ще більше, наприклад, беручи у гори велосипед. Санаторий Сидус (SIDYS) Сходница

Далі піде матеріал не для необдуманого наслідування. Будь-яка спроба відтворення чогось подібного сповнена достатньо високого ризику для життя. Автор знімає із себе відповідальність за наслідки практичного використання подальшої інформації.
Отже, із села Луги Рахівського району прокладено кілька маршрутів: на Говерлу та на Піп Іван Чорногірський. Обидва шляхи тягнуться довгою ходженою гірською дорогою до верхніх полонин із гуцульськими колибами, сходячись у стежину перед самим штурмом вершин. Обидва маршрути не дуже популярні, оскільки основна маса відвідувачів Говерли та Попа Івана добираються туди з протилежних боків: урочища Заросляк, сіл Лазещина, Дземброня, Шибени або по Чорногірському хребті. Ми ж поведемо мову про те, як воно вийшло мандрувати із села Лугів та вилізти на озері Бербенескул, що посередині Чорногірського хребта.
Надворі початок червня. Такий собі молодий та міцний екстремал із ровером (Романтик гірських походів, або просто Роман, Ромко, Ромек, кому як подобається) доїхав потягом Івано-Франківськ—Рахів до кінцевої станції десь біля восьмої години ранку і помчав у бік села Богдан, а далі — до Лугів. План мандрівки був не надто складний — на Піп Іван та назад донизу. Вилла Ксения СходницаТою дорогою він ще не ходив, напевно, тому розпитував про шлях у кожного зустрічного гуцула. Ніби все робив, як треба, от тільки в якийсь момент підвела інтуїція, а в інший — узяла гору над глуздом цікавість. Про зраду інтуїції — зарано звернув до лісу на тракторну дорогу. Про цікавість — не повернув вчасно назад, навіть коли стало ясно, що це не те, про що говорили гуцули. Таке трапляється досить часто з надто цікавими туристами. «А що це за гора (полонина, ліс, стежка...)?». «А куди можна вийти цими «городами»?» З такими запитаннями важко боротися, і тоді торуєш вибраний шлях, аби побачити, що там попереду.
За кілька годин Ромко з велосипедом подолав достатньо підйомів, щоб вимордуватися, та дістався до невеличкої полонини. Деколи такого не надибаєш, мандруючи і три, і п’ять днів. Блаженна тиша, самотність, зелень, хатина і вода. Саме так Ромко часто уявляв собі щастя, але цього разу воно трапилося надто рано. Треба йти далі, точніше, тиснути на педалі. Півгодини вузькою стежкою вниз із полонини — і маєш дозу вражень. Якби велосипед трохи кращий, то враження були би ще яскравіші. Але скоро стежина розчинилася у потіку.Мини-отель Валентина Сходница А Ромко став губитися у думках та у просторі, бо, на лихо собі, злегковажив і не взяв компаса. Попереду видніють якісь горби. Які? Те, що він іде не на Піп Іван, зрозумів ще біля колиби на полонині. Звідтіля було добре видно весь Чорногірський хребет. Роману важко бути внизу, понад усе він любить дивитися на все зверху… Від потоку велосипед на Ромкових плечах рухається серед урвищем чагарників. Тут у нього виникає ідея таки спробувати побачити світ згори. Але тій ідеї не судилося втілитися. Велосипед зачепився за гілля кущів і потягнув донизу. Ромко преться далі, але врешті знесилюється… І ось велосипед лежить у потоці, Роман сидить на камінні і шепоче «Отче наш».Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница А битий шлях назад навряд чи коротший за той, що попереду. Отже, треба йти вперед. Але як? Лише б вилізти на хребет, а там — можна й на ровері. Дасть Бог, на хребті трапляться люди і при потребі поможуть. Хребет уже видно, але, ой, як нелегко до нього сунеться. Ромко знову з велосипедом на плечах (не дивлячись на нестрімкий підйом, деколи легше нести, аніж пхати). Після того падіння до потоку він не перестає подумки молитися. За таких обставин присутність поруч когось ще, як ніколи, відчутна. Хочеться, щоб то був «Отець наш».Вилла Гранд Сходница
Далеко по обіді вони з ровером довжелезним звором натужно добираються до озера Бербенескул, де зустрічають групу поляків. Поляки вражені, але Роману якось не до того. Він, не затриманий більше, ніж на півгодини, своїм невеликим успіхом, намагається штурмувати хребет. У нього небагато часу для завершення маршруту. У нього у наплічнику лише компактний спальник та згущівка, бутерброди вже давно у шлунку.
На хребті Ромка спіткало розчарування. На ровері тут не поїдеш, хіба подекуди. Планів на ночівлю не було і немає взагалі. Тому він чимдуж прискорив штовхання велосипеда у напрямку Говерли.Сходница
Величезним сніговим заметом (залишки снігу на високогірних хребтах — явище звичне) Роман спускається до озера Несамовите, пригальмовуючи велосипедом. Туристи біля озера не відводять очей від цікавого видовища. Тепер можливі два шляхи до урочища Заросляк, куди вирішив прямувати Ромко. Зазвичай простіший з них — нижньою дорогою — у цю пору таким не є. Дорога залита талими водами, рухатись нею майже неможливо. Інший шлях — угору. Роман випиває горнятко чаю та лізе далі на хребет — у нього божевільні сподівання таки встигнути на вечірній чи нічний потяг до Івано-Франківська. В сутінках він спускається з хребта біля Говерли старою занедбаною стежиною у напрямку до метеостанції Пожижевська. «Наступного дня випадкові туристи там же знаходять велосипед і тіло бідного Ромка…» Жарт!Киевская Русь
Хоча все було дуже близько до такого фіналу. Там на спуску — знову купа білих снігових плям, по яких не втримаєшся, щоб не з’їхати. Схили ж стрімкі та непередбачувані і впираються у пасмо альпійки чи інших чагарників. Саме там мав би ночувати Ромко. На щастя йому в сутінках вдалося спуститися до метеостанції, де, геть знесилений, він залишився на ніч. Наступного ранку легким накатом велосипед провіз Романа до Ворохти. Переважаючі схили на дорозі додали насолоди від руху. Потяг Рахів—Івано-Франківськ був заключним етапом мандрів. Чотири години у ньому дозволили неквапливо поміркувати про звершене...
На перший погляд здається суцільним божевіллям — тягати за собою велосипед у такий спосіб. Але з іншого боку...Вилла Grand Сходница
Загальна протяжність маршруту за картою становить приблизно 80 кілометрів. Ділянка Рахів — Богдан складає 15 кілометрів, Богдан — Луги — 15 кілометрів, польова дорога за Луги — 5 кілометрів, метеостанція Пожижевська — Ворохта — 25 кілометрів. Разом буде 60. Цей шлях можна подолати на велосипеді десь за години чотири. Всю решта частину маршруту по гірській місцевості — 20 кілометрів — велосипед то штовхаєш, то несеш, плюс кілометрів п’ять — виключно тарабаниш його на собі. Такі мандри важко назвати велотуризмом. І екстремального даунхілу (катання вниз з гори) тут небагато. Зате видно, що у такий спосіб за один день такий собі міцний та впертий Романтик здатен подолати практично сотню кілометрів. Це дуже важливо для людей з доброю фізичною кондицією (якщо є велике бажання мандрувати і мінімум на це часу). Гостиница Эдем Сходница І велосипед — гальмо на гірських бездоріжжях — перетворюється у потужне прискорення на бодай трохи придатній до їзди стежині. Навіть за найприскіпливішої критики у таких мандрах можна побачити долю сенсу, а це непогане підґрунтя для експерименту.

Вийшовши на Свидовець, кожен мандрівник неодмінно відчує захоплення, і це відчуття перетвориться у вперте бажання побувати тут ще і ще. Під поетичною назвою Свидовець мають на увазі групу гірських хребтів Закарпаття неподалік селища Ясіня. Пропонуємо вам вийти на нього, аби захотіти повернутися сюди знову. Відтак — маршрут з варіантами тривалістю п’ять-сім днів. Підйом з Ясіні або села Кваси на Закарпатті, сходження — до села Бистриця Івано-Франківської області. Санаторий Сидус (SIDYS) Сходница

З Ясіні
Безпосередньо від залізничної станції Ясіня чітко на захід відкривається вид на ошатну дерев’яну церкву, в народі її називають Струківською. Якраз повз цю церкву веде дорога до турбази Драгобрат.
Ліричний відступ. Легенда. Струківська церква є серцем Ясіні. Від покоління до покоління передається серед місцевих мешканців переказ про походження топоніма «Ясіня». Було це восени. Багатий господар на ім’я Андрій Струк гнав через Свидовець отару овець, куплених у румунів. Численна зграя вовків почала оточувати отару. Оборонитися від них не було змоги, і чоловік поспіхом звів на рівній місцині огорожу з колод Ясеня, зігнав туди овець, а сам подався додому (хижаки його не переслідували, бо отара — набагато краща здобич). Аж навесні наступного року вирушив пастух до того місця, не маючи й надії, що отара пережила зиму. Та на свій подив знайшов овець живими — протягом зими вони обгризали кору ясенів. Звідси походить назва теперішнього селища. На тому місці Андрій Струк звів церкву.Киевская Русь
Навіть при найкращих погодних умовах виїхати нею можуть лише ГАЗ-66, УАЗ-469, «Нива», ну, і, звісно, повнопривідні іномарки. Для піших туристів маршрут доступніший — із спорядженням підйом до турбази (кілометрів 12) можна здолати десь за чотири години. Добрі місця для ночівлі є західніше Драгобрата біля будь-якого зі струмків, що зливаються у потік Свидовець. А якщо маєте час, обійдіть базу з південного заходу, пройдіть ще зо два кілометри та розбийте табір біля південного підніжжя гори Стіг (1704 метри). Перед вами буде добре вторована не те що стежка — дорога на хребет Апшинець, справа — вид на гірськолижний підйомник, а зліва — фрагмент Близниці.
З Квасів
Але вирушивши на Свидовець із Ясіні, ви втратите неймовірну насолоду піднятися на мальовничу і примхливу, особливо небезпечну взимку, Близницю (1881 метр). Відтак радимо стартувати з села Кваси. Центр Квасів знаходиться майже посередині між Близницею та Петросом. Підйом на Петрос звідси дуже зручний, пологий, він веде повз стаціонар біофаку Львівського університету. Цей шлях доступний для автотранспорту, ним можна проїхати аж до Говерли (з чого кілька разів користався теперішній Президент України).
Ліричний відступ. Новочасний міф. Місцем подій свого роману «Непрості» Тарас Прохасько обрав цілком конкретну географічну точку між горами Шешул та Петрос, розмістивши на ній міфічне місто Ялівець з каналами, які ніколи не замерзають, палацом і літнім садом, звідки відкриваються дивовижні пейзажі... Взявши з собою «Непростих», турист легко знайде цей неіснуючий в тривимірному просторі Ялівець...Сходница
Заангажованих політикою та заінтригованих Прохаськом мандрівників мусимо залишити на лівому березі Тиси. Від залізничної станції в Квасах приблизно кілометр ідемо шосейною дорогою на північ, до моста, де в Тису впадає її права притока Тростянець. Звідси ґрунтовою дорогою трохи більше кілометра рухаємося на захід та повертаємо на стежку, що повз сільські садиби веде вгору на північ, до полонини Браїлка. При підйомі, не виключено, можна трохи зблукати, але тримаючись північного напрямку, ви обов’язково вийдете на відкриту місцевість, де випасають отари овець і табуни коней. Якщо вже вечоріє, то краще саме тут, біля полонини, зупинитися на ночівлю, бо далі чекає тривалий підйом урочищем Стримческа та вихід на хребет з екзотичною назвою Урду-Флавантуч, до якого, власне, й належать три вершини Близниці — «Мала», «Велика», «Середня», або «третя».
Стежка веде по самому гребеню, іноді за яких півметра над урвищем. Під вами на північному сході — мальовничі місця з озерцями, на заході — розлогі полонини. Велика Близниця попереду майже до останнього моменту схована від ока: здається, ви уже піднімаєтеся на неї, аж тут, здолавши підйом, нарешті бачите перед собою гострий овал справді вершини з геодезичним знаком... По дорозі на Близницю мандрівники неодмінно зупиняються біля складеного з каміння пам’ятника тим, кого три десятки років тому знесла з хребта снігова лавина.Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница
З Близниці видно далеко навкруг. За ясної погоди на сході можна роздивитися Петрос, «чубок» Говерли та інші вершини Чорногірського масиву. На півночі відкриваються голі верхи Братківської, Гропи, Дурні, а поруч, на північному заході — Свидовець.
Рухаючись хребтом далі, долаємо «третю» Близницю (1763 метри) та сходимо до того-таки південного підніжжя гори Стіг. Тут можна заночувати.
«Ах!» і «Ох!»
Погожої сонячної днини мандрівка хребтами Апшинець і Свидовець схожа на казку. Стежки ведуть гладкими плаями, траверсом огинаючи вершини Котел (1771 метр), Догяска (1762 метри), Трояска (1703 метри). На легкому вітрі трави хитаються, мов хвилі, то тут, то там в улоговинах переливаються ультрамарином ночі гірські озерця. Можна покупатися, позасмагати. У дощ, а тим паче в грозу, сховатися дуже складно (в такому разі залишається хіба зійти з хребта і пересидіти негоду під накидками). За поганої видимості нескладно зблукати, помилково рушивши якоюсь із численних стежок на хребті.
Весь масив ми пройдемо протягом дня. Є кілька місць, де слід особливо пильнувати дороги.Гостиница Эдем Сходница Одразу за горою Стіг, через якихось три кілометри після місця ймовірної ночівлі, стежка повертає на південний захід та роздвоюється. Рухаємося тією, що веде на північ, повз гору Котел (на ній встановлено геодезичний знак). Звідси добре видно озеро під горою Догяска. Не слід огинати це озеро та повертати в бік гори на південь — наш маршрут пролягає на північний захід. Зі Свидовця можна зійти на гору Татарука (1707 метрів). Поворот на Татаруку десь за два кілометри після розвилки над озером. Стежка вклинюється в Свидовець з півночі під гострим кутом, веде траверсом повз розлогий грунь (так в Карпатах називають незначні, часто безіменні горби) західніше гори Трояска. Якщо ж мандрувати Свидовцем далі на захід, повз гору Унгуряска (1708 метрів), слід орієнтуватися на «яйцеподібну» вершину Подпула (1630 метрів), на якій навіть без бінокля можна розгледіти геодезичний стовп. Саме цей стовп буде для нас орієнтиром.
Через Татаруку
Із двох варіантів для повернення цей маршрут значно коротший та легший, ніж той, який запропонуємо далі.Вилла Ксения Сходница Огинаємо, як описано вище, із заходу гору Трояска та проходимо приблизно три кілометри до Татаруки. З її вершини також можна оглянути краєвиди, а стоянку для ночівлі зручно обладнати на межі лісу північніше гори. Якщо ж до вечора ще далеко, за півтори години лісовою дорогою з порослими травою слідами від вантажівок (тепер по ній проїзду немає) дійдемо до перевалу Околи (висота 1170 метрів). На перевалі є будинок лісників та залишки приміщень для худоби, обладнане місце для багаття. Дорога на схід (її проклали ще до першої світової війни та називають «військовою») веде до Ясіні через село Чорна Тиса вздовж однойменної річки, на захід — до закинутого поселення Усть-Турбат, а на північ — до гори Братківська (1788 метрів). Від Околів до центру Ясіні — 30 кілометрів (на радянських військових картах чомусь вказано 20). При потребі можна годин за вісім зійти у селище.
Але помандруємо на північ. Хвилин за 40 вийдемо на невелику галявину, в кількох десятках метрів від якої, справа у лісі — витік річки Чорна Тиса. «Тут починається річка Тиса», — сповіщає напис над викладеною з каменю чашею джерела. Від цієї галявини до Братківської ще приблизно п’ять кілометрів, але слід взяти до уваги поважний набір висоти (на останніх півтора кілометрах — приблизно 400 метрів).
З вершини Братківської кидаємо прощальний погляд на Свидовець і рухаємося на північний захід колишнім чесько-польським кордоном (тепер це межа Закарпатської та Івано-Франківської областей) через гору Гропа (1759 метрів), траверсною стежкою повз гору Дурня (1701 метр) та виходимо на кам’яний прикордонний стовпчик № 50. Далі орієнтуємося за аналогічними стовпчиками.Вилла Гранд Сходница (На них зверху викарбувано напрямки сторін світу та напрямок стежки-кордону). Стежка якийсь час веде майже рівною місцевістю, порослою невеликими хвойними деревами. А далі, мішаним лісом — різко вниз до полонини Пантир. Після стовпчика № 53 радимо заночувати, зручне місце для стоянки є на позначці 53/10. Справа в тому, що наступного дня доведеться здолати кілометрів 15 до села Бистриця. А автомобільне сполучення звідти до міста Надвірна, ну, безумовно бажає бути кращим. Для певності на автостанцію в Бистриці треба потрапити не пізніше 15.00.
Через Подпулу та Латундур
Однак розтягнемо собі задоволення та підемо довшим маршрутом, на якому заодно повправляємося у вмінні орієнтуватися на місцевості й долати водні перешкоди.
Дорогою повз гору Подпула возять сіно, тому йти нею по відкритій місцевості зручно і надійно. Рухаючись на північ, приблизно через півтора кілометри після вершини потрапляємо на розвилку. Справа — химерний придорожній хрест. Під статуеткою Ісуса — череп та кістки, що дуже нагадують символіку «Веселого Роджера», піратського прапора. (Насправді в народній християнській традиції таке зображення означає перемогу над смертю). Повернувши направо, через сотню-другу метрів знайдемо місце для стоянки.
Наступного дня від розвилки вирушаємо вгору і на північ, хребтом Шаса. Цим рівним хребтом, обабіч якого часто трапляються джерельця, а на полонинах пасуться отари, проходимо кілометрів вісім, поки справа не побачимо дві старі дерев’яні будівлі, так звані колиби. Поряд з ними на північ від хребта і второваної ґрунтової дороги починається стежка через ліс. Вона веде до гори Латундур (1444 метри). Спочатку нас чекає затяжний чотирикілометровий спуск до галявини з сінокосами, а з неї досить виснажливий підйом на Латундур (пологу вершину майже до кінця підйому не видно). Зі сходу від вершини є траверсна дорога, поряд з якою, на межі лісу, біжить потічок. Тут і розкладемо намети.Вилла Grand Сходница
Дорога заглиблюється у ліс, серпантином веде на схід до річки Турбат, на протилежному березі якої стоїть будинок лісорубів. Подекуди стежка завалена деревами, однак радимо не сходити з неї, бо йти вниз «напролом» значно складніше. Перейшовши річку, рухаємось повз будинок уверх проти течії потоку Турбацил. Колись тут діяла вузькоколійка, сліди якої майже зникли після повеней сім років тому. Відтак доведеться проходити шестикілометрову відстань, постійно перестрибуючи по каменях через потік — зберегти взуття сухим неможливо. Далі ще кілометр мочарами та сінокосами до підйому на Пантир. Підйом короткий і після напруженого переходу видається легким. Виходимо до прикордонного стовпчика № 54. Незайве просушити взуття, відпочити — позначка 53/10 триста метрів південніше.Гостиница Респект**** (RESPECT) Сходница
Від стовпчика № 54 до Бистриці веде виїжджена важкою технікою дорога вздовж потоку Дурдинець через присілок Климпуші. Вдягаємо спорожнілі наплічники та, поскубуючи придорожні кущі малини, рухаємось до цивілізації.

Орхідеї оселились у Карпатах ще кілька тисяч років тому. Півсотні різних видів цих квітів обрали гори своєю домівкою. Адаптувавшись до тутешніх, досить суворих природних умов, орхідеї з ліан перетворились на наземні рослини. Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница На відміну від своїх тропічних родичів, які подібні на дивовижних птахів, ящірок та велетенських метеликів, орхідеї Карпат не такі показні й барвисті. Однак довершеністю форми квіток та оригінальністю забарвлення карпатські екзоти анітрохи не поступаються орхідеям екваторіальних широт. Саме тому біологи вважають їх королевами гірських квітів.

Розумні
Родину орхідей представляють у Карпатах переважно зозулинці. Саме так називають орхідеї, які колись перебралися з дерев на землю. Луки, болітця, галявини, узлісся, береги річок — тут їхнє царство. Рослини віддають перевагу відкритим вологим місцинам і вапняковим схилам гір. Як справжні представники королівського роду, ростуть поодинці, досить далеко один від одного.
Учені  Санатории Трускавца відносять зозулинці до вищих рослин не тільки за дивовижну красу, розмаїття форм та досконалість будови квіток. Їх вражає й те, що ці рослини впродовж віків виробили унікальні, майже головоломні пристосовні механізми запилення й розмноження. У тому, як вони живуть, вбачають — хочете вірте, хочете ні, — навіть певні ознаки розумного існування.
Лукаві
Орхідеї вміють по-особливому приманювати комах. Наприклад, яскравим забарвленням, а також мітками, крапочками й рисками на пелюстках. І ще — формою квіток, яка є начебто дороговказом до смачного солодкого нектару, а насправді — не що інше, як пастка. Ваблять вони й особливими пахощами. Запах зозулинців надзвичайно розмаїтий — від гнилого м’яса до витонченого аромату, що може конкурувати з дорогими парфумами.
Найбільш вигадливо продовжують свій рід зеленувато-жовті орхідеї роду офрис. Ці невеликі рослини, висотою 20-30 сантиметрів, зустрічаються лише на Прикарпатті. Гостиница Эдем Сходница Їх квітки зібрані у суцвіття: на одному стеблі, подібно до конвалії, цвіте щільна колосовидна китиця. Нижні пелюстки кожної квіточки зрослися й мають незвичайну форму — так звану губу. Вона схожа на комаху зі складеними крильцями — на самку мухи, бджоли чи джмеля. Так орхідеї приваблюють самців. Навіть під час «шлюбних танців», спокушені рослинами, вони прилітають до квітів за десятки кілометрів. Адже рослини ще й пахнуть їх подружками — орхідеї виділяють леткі сполуки, ідентичні статевим феромонам самок. Та замість очікуваного спарювання, комахи потрапляють всередину квітки, де мимоволі набирають на себе пилок. А коли вибираються, знову очманіло летять на запах, запилюючи наступну квітку.
Місцеві мешканці називають ці орхідеї «зозулині сльози». Кажуть, ростуть вони там, де плаче птаха за своїми дітьми, погубленими по чужих гніздах. На Говерлі, на Пожижевській полонині, на Брескулі та Свидовці — на висоті близько тисячі метрів над рівнем моря, — зустрічається ця розумна маленька квітка.
Химерні
Одна з найгарніших північних орхідей — «зозулині» або «Венерині черевички» (так дослівно перекладається з латини її родова назва). Санатории Трускавца Ця орхідея — найбільша з карпатських зозулинців: до 80 сантиметрів заввишки, із міцним стеблом, трьома-чотирма яйцевидними листками та однією великою квіткою. Жовту губу, всередині з яскравими червоними плямами, оздоблюють червонувато-бурі оцвітини.
Свою назву рослина отримала за те, що її красива середня пелюстка має форму черевичка із задертим догори носочком. Навіщо? Знову підступ. У носочку є невеличкий отвір. Збираючи нектар, бджола знаходить вхід у черевичок і раптом падає вниз, просто в пилок. Щоб видобутися назовні, вона мусить докласти чимало зусиль, а головне — майже повністю викачатися в пилку, який потім комаха понесе на собі в іншу квітку. Слабші ж комахи іноді назавжди залишаються у «черевичку».
Цей зозулинець — дуже рідкісна рослина, розсіяна в Карпатах по вологих лісах, чагарниках, галявинах. «Венерині черевички» ростуть у Закарпатті та на Івано-Франківщині.
Звабливі
Трапляються серед орхідей і хижі. Родич африканського коріантеса, північний дрімлик болотний, полює на комах. Але не для того, щоб їх з’їсти. Дурманний, майже наркотичний нектар потрібен рослині, аби змусити бджолу якнайдовше залишатися всередині і, знову ж таки, набрати на себе якнайбільше пилку. Комахи проводять у губі квітки до 40 хвилин Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница і вибираються назовні цілком захмелілі.
Ароматний і п’янкий нектар приваблює комах і до рожевого зозулинця та білої любки. На відміну від інших гірських орхідей, ці рослини запилюють не комахи, а нічні метелики. Їх квіти, зібрані у пухку китицю, розпускаються й починають пахнути із заходом сонця. Метелики у цілковитій темряві летять на аромат.
Горяни, знаючи про нічне життя квітки, вважають дволисту любку незвичайною рослиною. Її наділяють здатністю продовжувати любощі та приворожувати серця. Кажуть, що одним із складників спеціального «напою любові» мусить бути корінь цієї орхідеї — її бульба.
Дрімлик, рожевий зозулинець та любка дволиста досить часто зустрічаються в масивах Чорногори. Ці орхідеї ростуть не тільки в зоні Карпат, а й у передгір’ях Закарпаття та на Опіллі. Трапляються і в Поліссі, у світлих листяних лісах, переважно на вапнякових ґрунтах.
Делікатні
Усі орхідеї співіснують із грибами. Ці квіти не здатні розмножуватися без них. Насіння орхідей є дуже дрібним, пилевидним, із недорозвинутим зародком, воно не має запасу поживних речовин. Для того щоб прорости, Гостиница Эдем Сходница насінина мусить зустрітись із грибом. Нитки грибниці постачають проросткові необхідні органічні речовини. А квітка навзаєм живить гриба вуглецем.
Зозулинці мають дуже складну біологію розмноження і надто вразливі до змін довкілля. Ці рослини потерпають від втручання людини в природу. Викопуючи кореневища, зриваючи квіти, а також змінюючи умови зростання (вирубування лісів, випасання худоби, розорювання земель, осушування боліт), люди значно зменшили чисельність зозулинців у Карпатах. Квіти все більше віддаляються в гори, переселяються в недоступні місця. Сьогодні їх залишилося зовсім небагато. Саме тому карпатські орхідеї знаходяться під охороною — їх занесено до Червоної книги.

Часом навіть дивно, як багато всього ми знаємо. Знаємо, як правильно курити кальян, як танцювати танець живота, їсти паличками, драпірувати індійське сарі... Стільки цікавого можемо розповісти одне одному про бушменів, мексиканців, чукчів, папуасів. Значно важче доводиться, коли розмова заходить про те, що поряд. Наприклад, про Лемківщину. Санатории Трускавца Що не кажіть, а про Китай ми знаємо значно більше. Але починати ніколи не пізно. Для початку можна податись у містечко Монастириськ, що на Тернопільщині. Там щороку у перші вихідні червня відбувається лемківський фольклорний фестиваль. Але не в самому місті, а на лісовій галявині, кілометри за два від райцентру.

Спробуй вдати з себе лемка
Офіційна назва цього свята — Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Жодних посвідок а чи квитків для гостей не потрібно. Достатньо самого факту, що ви приїхали. Форма одягу — довільна, хоча добре приїхати у лемківському народному строї — це одразу підніме ваш статус в очах фестивального люду. Гостиница Эдем Сходница Одяг варто готувати заздалегідь. Для дами: сорочка, плісирована в дрібну складку спідниця, приталена безрукавка з «пелюстками». Лемківська сорочка не так щедро прикрашена вишивкою, як народний одяг інших регіонів України. Увесь акцент робиться на елегантну жилетку, намисто, спідницю з нашитими барвистими стрічками і такий же фартух. Краса костюму по-справжньому відкривається в танці — жінка у цій спідниці перетворюється на барвисту дзиґу. Чоловічий костюм виготовити легше. Це сорочка, світлі штани й безрукавка. Якщо нема традиційної сорочки із застібкою ззаду, підійде і звичайна вишиванка. Лемки — справжні металісти: сукняні безрукавки густо всіяні заклепками. Коли ви одягнете народну ношу, зразу ж відчуєте себе іншою людиною. Трішечки стрункішою, гарнішою, витонченішою... (Разюча відмінність від перебування у тренувальному костюмі).
Щоб почуватися на фестивалі ще органічніше, варто вивчити хоч півдесятка лемківських слів. Скажімо, родак (земляк, співвітчизник), гушлі (скрипка), барз (дуже), лем (лише, тільки), гев (тут), фраірка (коханка), фрас (чорт). Але попереджаємо: говорити, як справжній лемко, зможете далеко не відразу. Бо ж треба постійно пам’ятати, що наголос завжди падає на передостанній склад від кінця слова, а також правильно вимовляти напівм’яке «л», тверде «ы» (окрім «і» та «и», тут є ще й «ы»). Тож, якби, не дай Боже, вам довелося між лемками шпигувати, то через акцент вас би тут же ж і розсекретили.
Зниклий край
Отже, нарешті ви на фестивалі. Як і на всіх фольклорних імпрезах, побачите тут народні танці, почуєте пісні та вірші. Коли на небі спалахнуть зорі, а на ватряному полі заіскряться вогнища, почнеться молодіжна забава. Але танцювати підуть усі. Бо всі лемки тут чуються молодими. І — аж до ранку! Буде багато жартів та веселощів — у цьому лемки чимось нагадують габровців: не можуть вони жити без дотепного слова.
Та на лемківських акціях завжди є хвилина мовчання, завжди поруч з радістю присутні сум, туга. І цим лемківські культурні акції відмінні від інших фольклорних свят. Щоби зрозуміти, у чому річ, треба зважити на те, що лемки дуже відрізняються від інших українських етнічних груп, також і від гірських сусідів — бойків та гуцулів. Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница Відмінності у мові, культурі, ментальності такі суттєві, що це навіть давало привід деяким науковцям виокремлювати субетнос у самостійний народ, а то й помилково зараховувати до польських чи й словацьких етногруп. І ця «несхожість» часто спричинялася до непорозуміння, серйозних проблем.
Історія лемків — історія багатьох малих етнічних спільнот. Їх протягом століть утискали могутніші сусіди. Але сорокові роки ХХ століття взагалі заледве не поставили в житті цього етносу велику крапку. В 1944 році понад 200 тисяч лемків не просто депортували з рідної землі, а дрібками розкидали, розсіяли по всій Україні, щоб якнайшвидше асимілювати. У 1947 році польський уряд продовжив справу Сталіна, але вже на своїй території. Ще 140 тисяч лемків було розкидано (по дві родини на село) північним заходом Польщі. Чехословацький уряд вирішив учинити інакше: асимілювати лемків «на місцях», поступово перетворюючи їх на словаків, бо країна маленька — депортувати нікуди. Що ж, тут безвідмовно спрацював принцип «розділяй і владарюй». Гостиница Эдем Сходница Саме геополітичне положення надто вже «міжкордонне»: 48 відсотків Лемківщини знаходиться в Польщі, 41 відсоток — у Словаччині й 11 відсотків — в Україні.
Та сьогодні всі ці три частини об’єднуються для співпраці, збереження зникаючої мови, культури, відновлення пам’яток історії, культури, архітектури. Творяться лемківські товариства, як-от Всеукраїнське товариство «Лемківщина», яке вже всьоме організувало фестиваль у Монастириську.
Багато що відновити неможливо. Але лемківські ентузіасти збирають вцілілі крихти скарбів народної культури, фіксують, консервують все для прийдешніх поколінь. Тому лемківські культурні акції — не просто розвага, зустріч з давніми піснями чи обрядами. Отдых в Карпатах Наче казкове затонуле місто, що раз на рік піднімається із дна моря, Лемківщина — по суті, зниклий край — піднімається та постає в усій красі перед тими, хто хоче її пізнати.
Назад у майбутнє
Є ще одна особливість лемківських свят. Це завжди (а може, й передусім) місце зустрічі. Концерт концертом, вистава виставою, пісні піснями, але головне — побачитися й поговорити з розкиданими по всіх усюдах односельцями, родичами, друзями та знайомими. Депортація розділила родини й села, і це особливо болісно діткнуло лемків, для яких спільнота, громада, гурт означає дуже багато. Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница Лемки — землероби і мандрівники. Колись вони фірманили по всій Європі, потім їздили на заробітки за океан. Але водночас понад усе цінували малу батьківщину і завжди поверталися у свою сільську громаду, з якою були пов’язані міцною сув’яззю. Без неї себе не мислили.
Дуже любили лемки приймати гостей, ходити в гості. Після повернення з будь-якої подорожі зазвичай у себе в хаті мандрівники влаштовували «прес-конференцію» для цілого села. Після «офіційної» інформації лемки — чудові оповідачі — поступово переходили до різних дотепів, історій та курйозів у стилі барона Мюнхгаузена. Любили спілкуватись, оповідати і слухати, особливо довгими зимовими вечорами. Такі зустрічі були важливим компонентом життя лемків. От і тепер вони, зустрівшись, не можуть наговоритися. Бо ж питають не лише про найближчих — питають співрозмовника, як маються (поіменно !) цілі села, роди й родини, численні знайомі по всьому світу.
А ще на лемківських фестивалях всі легко знайомляться. І надовго. Скажімо, на найбільшому такому заході, фестивалі у Ждині (Польща), багато гостей не тільки перезнайомились, але й згодом одружилися...
Монастириськ не випадково став центром проведення фольклорного свята. Санатории Трускавца Це одне з місць компактного проживання лемківських переселенців, а отже, і невеличкий центр лемківської культури. Гордість містечка — створений ентузіастами народний Музей лемківської культури і, звичайно, фестиваль, що збирає до 80 мистецьких гуртів та п’ять-сім тисяч (а цьогоріч було більше) глядачів. Притягальністю фестиваль завдячує й гарно дібраному місцю: похила лісова галявина так нагадує краєвиди Лемківщини.
Того, хто хоч раз побував на лемківському фольклорному святі, знову і знову буде тягнути на ці імпрези. Радимо поїхати чи на український «окраєць» Лемківщини, що на Закарпатті, чи ж далі у Західні Карпати — на північні схили, що у Польщі, або на південні, що у Словаччині. Не має значення, які двері ви відчините. Бо з якого боку б не увійшли — відкриєте для себе новий незвіданий світ, котрий, виявляється, існував так близько.

Ось воно, знамените Яйце-Райце — Коломийський музей «Писанка». В путівниках і на туристичних веб-сайтах означене як «єдина в світі культурна установа, де зберігають і експонують твори писанкового розпису».

Санатории Трускавца Заходимо до холу. В центрі його — кам’яне яйце — композиція, створена з суцільної мармурової брили. Автор скульптури, коломиянин Роман Захарчук, назвав її «Народження життя». За задумом художника, яйце, як і Воскресіння Христове, символізує оновлення.

Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница На панно ліворуч від входу — писанки з різних регіонів України. Майстри Вінницької, Сумської, Київської, Херсонської, Миколаївської областей відроджують писанкарство за зразками кінця XVII — початку XX століття.

Київські художниці Оксана Білоус та Зоя Сташук вимальовують на великодніх яйцях трипільські візерунки. Вони дослідили, що ці знаки — символи давньої землеробської культури — упродовж віків повторювалися у вишивці, ткацтві, малярстві українців. Водночас аналогічні елементи орнаментів належали до знакових систем інших народів. Так, космічне дерево життя, що з’єднує небо й землю, вважається символом родючості землі і плідності в Індії та Іраку, в Туреччині та Румунії, в Угорщині та Словаччині.

Поруч — роботи українців діаспори. Французів навчає писанкарству Галина Хоткевич-Козакевич, донька письменника Гната Хоткевича. Два роки тому вона приїздила на батьківщину і подарувала коломиянам свої писанки. Канадійка Юстина Нагірняк зробила для музею особливу писанку — з яйця страуса. До речі, в середньовічній Європі страусиними яйцями, оздобленими щирим золотом, прикрашали на свято Пасхи інтер’єр соборів.
Звичай обдаровувати близьких розмальованими яйцями властивий не лише українцям, але й японцям, пакистанцям, євреям, грекам, сирійцям, мешканцям рі-Ланки. Єгиптяни, наприклад, вітають одне одного великодніми яєчками з дорогоцінного каменю оніксу.  Cанаторий Респект**** (RESPECT) Сходница  «Наші найближчі європейські сусіди декорують на Пасху різні пташині яйця, — продовжує розповідати пані Ольга. — В Чехії розмальовують яйця курей та гусей і розвішують їх на різнокольорових стрічках у домі. У Польщі їх прикрашають аплікаціями та витинанками, які наклеюють на шкаралупу.
А румуни накрапують орнамент різнокольоровим воском.

Вилла Grand Сходница Малюнок на яєчках-«восковках» виходить яскравий і рельєфний». Так і хочеться торкнутися!
Експозиція в залі на другому поверсі не така барвиста, експонатів менше. Однак, кожне яєчко тут — унікальне, другого такого немає. «Писанки, крапанки, дряпанки або шкрябанки, мальованки, крашанки — вони ж галунки», — перераховує екскурсовод види великодніх яєць. Вони різняться технікою декорування. Крашанки — найпростіші. Їх тонують у рослинних барвниках (переважно в лушпинні цибулі, яке надає яєчній шкаралупі червоного кольору — авт.). Якщо взяти голку і видряпати на галунці візерунок, отримаємо шкрябанку. Розфарбоване фломастерами, акварельними фарбами чи кольоровими ручками варене яйце називають мальованкою або декоративним. Санатории Трускавца

Автентичні візерунки писанкарів із прикарпатських сіл Космача Косівского району, Замагори Верховинського та Чорного Потоку, що на Надвірнянщині, вирізняються серед інших. Саме ці села вважають осередками писанкового мистецтва. «Яйця розписують цілими родинами, а малюнки передають із покоління в покоління. Кожна школа має власну кольорову гаму й найчастіше повторювані символи», — пояснює Оксана Беспалова. Косівські писанки — «гарячі», вкриті дрібним жовто-червоним геометричним орнаментом. Чим вище у гори, тим холоднішою стає кольорова гама. «Білі» писанки — верховинські.
Дослідники нараховують у розписах писанок понад сто різних елементів. Крапочки, рисочки, завитки тут не випадкові. Малюнки мають певне значення і разом складають послання (подібно до того, як букви поєднуються в слова і речення — авт.). Їх комбінація, вірять селяни, робить писанку магічною річчю. Від лихого ока захищає оселю «Безконечна дорога». Таку писанку кладуть в домі на видне місце. Яйце нібито забирає на себе зло. Все недобре потрапляє на символічну дорогу і вічно кружляє по безкінечному шляху.
Алегоричний зміст та порядок розпису має точно відповідати призначенню писанки, інакше вона втрачає свою магічну силу. За 40 днів до Пасхи, в День сорока святих, починають малювати «Сорокаклинку». Вилла Grand Сходница Яйце орнаментом із 40 клинів послідовно розписують 40 заміжніх жінок. Кожна виводить окремий клинчик і задумує бажання. Якщо у розписі дотримано канонів, усі сорок бажань здійсняться.

Невідомо, наскільки магічними є яйця, розкладені на останній вітрині. Але туристи перед нею одразу зупиняються. Ще б пак, на писанках залишили підписи відомі політики. Іван Плющ, Анатолій Кінах, Юрій Костенко, Віктор Ющенко. «На відміну від своїх колег, — наголошує екскурсовод, — Віктор Андрійович розписав яйце власноруч». Щоправда, було це за часів його прем’єрства. Писанка кілька років пролежала у фондах і зовсім недавно з’явилася в експозиції — замість іншого яйця з підписом Леоніда Кучми. Однак це вже інша історія.

Практично в самому центрі Івано-Франківська — для орієнтації скажемо, що зліва від монстра-будівлі держадміністрації — знаходиться територія, обгороджена цегляним муром. Ця стіна фрагментами є автентично фортечною, себто походить із XVII століття. Щоправда, йдеться лише про використання старого каменю при пізнішій перебудові. А за стіною — палац Потоцьких. Втім, так називати комплекс споруд за муром теж можна лише з певною натяжкою. Чотири століття жвавого урбаністичного життя пройшлися цією територією і кількаразово трансформували будинки згідно з вимогами часу. санаторий Киевская Русь Сходница Про це місце можна би писати товстенні наукові праці, не кажучи вже про захоплюючі історичні романи з інтригами, зворушливими історіями кохання, пристрастями, породженими галицьким патріотизмом, польським гонором, австро-угорською шляхетністю, російським нахрапом.

Резиденція засновників
Отже, орієнтовно в році тисяча шістсот сімдесят якомусь (Галичина тоді входила до складу Речі Посполитої) «краківський каштелян і польський коронний гетьман» Андрій Потоцький звів тут будинок для себе й родини. А позаяк рід магнатів Потоцьких на той момент був одним з найзаможніших і найшанованіших у Польщі, а Андрій — син Ревери, першого відомого нам власника міста між двома Бистрицями* — мав відповідні амбіції, то й, очевидно, побудувався відповідно. Принаймні гість міста, довірений дворянин польського короля Речі Посполитої Яна ІІІ Франциск Далейрак наприкінці століття побачив Станиславів ось таким: «Має він величний палац, збудований гарно й декоративно з каменю. Ринок, доми, мешканці й арсенал відзначаються над всі інші міста Руси... Роблячи висновок з одягу чоловіків і жінок, не менше також з частих ярмарків, які щодо багатства й різноманітності товарів не поступалися ярмаркам у Львові та Варшаві, Санатории Трускавца можна б назвати Станиславів серцем королівства, хоч його околиця зовсім знищена». Це мало не все, що відомо українським дослідникам про вигляд резиденції засновників станиславівської фортеці. Більше знають про самих засновників.
До речі, про засновництво. Тутешні краєзнавці пропонують версію, що це місто з майже триста п'ятдесятилітньою історією заснував великий коронний гетьман Ревера Потоцький. Це він, титан Ревера, згідно з легендою, йшов за плугом, окреслюючи територію. Легенда ж опирається на ідею утопіста Кампанелли. Франсуа Корасіні, виконуючи замовлення Потоцького, спроектував фортецю-місто згідно з концепцією послідовника Кампанелли П'єтро Скамоцці. В ній місто-Сонце є самодостатнім, самоврядним і оборонно досконалим в нових мілітарних умовах. Воно оточене фортецею чіткої геометричної форми. І все в її межах знаходиться доцільно і чітко на своїх місцях.
Так і у Корасіні. В центрі міста квадрат Ринкової площі, чотири сторони якої орієнтовані на сторони світу. Саме осердя — ратуша-магістрат. Отже, громадське правління має визначальну роль. В чотирьох кутах середмістя розташовані церкви, костьоли і божниці, що свідчить про рівноправність різних громад (польської, української, вірменської, іудейської). Дещо збоку середмістя звели резиденцію Потоцьких. Тож структура міста-фортеці в основі своїй була демократичною.
Не зовсім «земне» і походження назви міста. Одні дослідники пов’язують її з іменем внука Ревери, сина Андрія Потоцького — Станіслава. Інші кажуть — завелика честь для юнака. А йдеться про святого Станіслава Костку,Отдых в Карпатах дуже набожного хлопчика, що помер від хвороби у п’ятнадцятирічному віці. Культ святого поширився у Польщі в XVII столітті. В той період мало не кожен новозведений костел називали його іменем. Однак повернемося у наш палац.
Високі гості
Навіть за тієї умови, що Потоцькі — нащадки Ревери — мали у власності колосальні землі (той же Андрій володів майже всім Покуттям з Галичиною), часто вони воліли жити тут, у своїй резиденції в Станиславові. В її ж покоях приймали високих гостей. Документи свідчать про те, що сюди приїздив великий коронний маршалок польських військ Ян Собєський, котрий незадовго після цього став королем.
В 20-х роках XVIII століття дружина гетьмана Пилипа Орлика (творця першої української енциклопедії) Анна знайшла прихисток у єзуїтів Станиславова й, очевидно, якийсь час перебувала в палаці..
Очевидно, навалу різного панства пережив палац у 1751 році, коли помер його власник Юзеф (той з Потоцьких, за якого місто зазнало найбільшого у польський період піднесення). Адже похорон був фантастично помпезний. Івано-франківський краєзнавець Володимир Полєк опублікував такі дані щодо цієї оказії: на похорон з’їхалися «10 єпископів, 60 каноніків, 1705 ксьондзів» (десь же це духовенство розмістилося на ночівлю). Тільки на один поминальний обід для гостей пішло «20 бочок угорського вина, 11 бочок бургундського, шампанського і рейнського». Похорон, за словами дослідника, тривав чотири дні, а найзавзятіші гості затрималися в замку на три місяці.
У 1783 році до міста прибув австрійський імператор Йосиф ІІ. З такої нагоди в місто знову ж таки з’їхалася численна родина Потоцьких. Цісаря, зрозуміло, приймали «на замку».санаторий Киевская Русь Сходница
Кінець ХVIII століття для Станиславова є початком австрійського періоду (до Австрії Галичина перейшла у 1772 році). Останній власник палацу Прот Потоцький, кажуть, втратив маєток через ризиковані фінансові операції. Втім, з огляду на зміну влади на цих теренах, палац так чи інакше мусив перейти в інші руки. Австрійці облаштували на території палацу військовий шпиталь.
Один з найдавніших в Європі
Лікарня для цивільних у Станиславові з’явилася через півсотні років після цього шпиталю. Зазвичай лікаря викликали додому. Він казав, як зарадити хворому. А вже доглядали його або рідні, або прислуга.
Незаможних людей лікували лише при церквах. Як пояснює краєзнавець Леонід Орел, приблизно триста років тому шпитальництво в місті започаткували отці єзуїти. «В будинку біля колегіати у двох кімнатах перебували хворі з убогих верств населення. В кімнаті навпроти — монах-аптекар. Єзуїти були одними з найкращих лікарів». А кошти на все це давав священик — чи не найбагатша людина в місті. Повноцінна медична установа, хоч і тільки для військових, виникла власне в палаці Потоцьких. І був це один з перших військових шпиталів у Європі. Зрозуміло, що замок не міг відповідати новим функціям. Австрійці почали перебудову. Хотілося б вірити, що бодай поважні ворота зі скульптурами-лицарями відкривають нам шлях у часи засновництва цього міста. На жаль, як зауважують фахівці, мілітарні фігури на брамі — достатньо типові для австрійської військової архітектури XIX століття. Втім, чому на жаль? Просто це інший період, інший пласт культури. До нього ж, очевидно, належать і найстаріші на території палацу будівлі. А от підвали одного з медичних корпусів, що притулився до муру на оборонних валах, безперечно є колишніми фортечними казематами. Спостережливий архітектор впізнає стару кам’яну кладку...
Початок нової історії?
З приходом радянської влади «об’єкт» не змінив спеціалізації. Тут розташувався «івано-франковський гарнізонний госпіталь». В ньому військові лікарі «лагодили» солдатиків та офіцерів ще донедавна. Санатории Трускавца Не минуло й півроку, як вони покинули цю територію. У палацу з’явилися нові власники (на даний момент право власності ділять місцева обласна влада та приватний бізнес). Про попередніх господарів не важко здогадатися, якщо поблукати «замком». На горищі ні-ні та й хрусне під ногою шприц (скляний, себто ще радянський). З колишніх палат не вивітрився дух карболки. В актовому залі зі стін не злізла фарба патріотичного багряного кольору, а підлога встелена пожовклими газетами «Слава Родины». В одному з приміщень припадає пилом декілька «фуражок» і стосик табличок з написом «МАЙНО ІІ КАТЕГОРІЇ. Білизна натільна» (українською — відносно свіжі). Усе це вже ознаки минулого.
Між іншим, минуле палацу мало-мало відоме. Воно, можливо, зберігається десь у польських, австрійських архівах. З українськими складніше. Дослідники висувають версії, припущення. Але щодо більшості сторінок історії палацу — нема й цього. вилла Grand Сходница Немає навіть приблизного «портрету» резиденції Потоцьких. Є надія, що новим господарям буде цікаво довідатися, як тут ґаздували їх попередники. Якщо довідаються — хай поділяться з громадою.

Звичай розмальовувати до Великодня пташині яйця у кожному регіоні України має свої особливості. Для різних місцевостей характерний різний вид орнаменту, кольорова гама і технологія розпису. Наприклад, полтавські писанки мають жовті, зелені, білі барви, чернігівські — червоні, чорні та білі, а на Прикарпатті — жовті, оранжеві, червоні й чорні.

На Гуцульщині широко поширена воскова техніка розпису яєць за допомогою спеціального писальця. На півдні Поділля, Буковині застосовують техніку «краплення» — капання воском на яйце. На Прикарпатті, Волині поширені техніки «шкрабання», «крашення», звідси і назви писанок — «крашанки», «галунки», «мальованки». Крашанки з’явились значно пізніше від писанок. Їх варять і фарбують у природних барвниках. Крашанки їдять. Писанки ніколи не варять і не їдять, «аби не вбивати живу силу зародка». Їх дарують і зберігають як священний талісман.Санатории Трускавца
Приступаючи до розпису, кожна писанкарка мусить мати в своїй уяві певний план, схему розташування елементів на поверхні яйця. Важливо запастися терпінням і виконувати все послідовно: від простого до складного, від загального до деталей, не забігаючи наперед.
Технологія воскового розпису писанок передбачає поступовий перехід у фарбуванні від світлих до найтемніших відтінків шляхом накладання кольорів. Якщо на писанці має бути зелений колір, вилла Grand тоді ці місця попередньо необхідно перекрити пензлем жовтим і голубим. Отримаємо зелений. Щоби отримати синій, біле перекриваємо синім або блакитним і покриваємо воском. В минулому використовували природні фарби (відвар з лушпиння цибулі, дубової, вільхової кори, настою звіробою тощо). Сьогодні — здебільшого анілінові барвники для фарбування вовни. Для виготовлення писанки потрібен натуральний бджолиний віск.
У півлітрову банку наливаємо склянку окропу, в якому розчиняємо одну чайну ложку барвника. Для розпису яйця використовуємо саморобний писачок у вигляді малесенької металевої лійки, застромленої у дерев’яний держачок. Для роботи потрібно хоча б три писачки з отворами різного діаметру, які залишають лінії різної товщини. При виготовленні писанок необхідно дотримуватися наступної послідовності:санаторий Респект**** (RESPECT) Сходница 
1. Підготовка. Вибираємо сирі курячі, качачі або гусячі яйця з міцною шорсткою шкаралупою, промиваємо чистою водою і висушуємо.
2. Розкреслення. Поставивши лікті на стіл і взявши яйце в ліву руку, а олівець середньої твердості в праву, на вершині гострішого кінця ставимо хрестик, кінці якого продовжуємо по всьому периметру. Таким чином отримаємо поділ яйця меридіанами на чотири частини. Виконуємо також поперечний поділ яйця, наносячи паралелі. Якщо лінії виходять нерівні, що в перших роботах буває часто, їх легко можна стерти гумкою. Писанкарки з досвідом пишуть писачком відразу, без попереднього розграфлення олівцем.
3. Нанесення малюнка воском. Аналогічно відбувається розписування писачком. До того, як проводити ним лінії на яйці, необхідно розігріваємо віск і, вмокнувши в нього писачок, перевіряємо товщину та якість лінії на папері. Писачок треба прикладати перпендикулярно і щільно, не відриваючи його від поверхні яйця. В процесі роботи, коли віск застигає, його підігріваємо на полум’ї свічки. Для успішного розпису писачок час від часу треба чистити, прогріваючи на вогні. Наносячи віск на біле яйце, ми цим самим захищаємо місця орнаменту від дії фарби. Вони залишатимуться білими.
4. Фарбування. Перед першим фарбуванням яйце занурюємо на 10 секунд в оцтовий розчин (беремо дві столові ложки оцту на склянку води). Після цього яйце кладемо у першу, найсвітлішу фарбу (жовту) і тримаємо доти, вилла Grand Сходница поки воно не набере насиченого кольору. Далі виймаємо його ложкою з банки, споліскуємо холодною водою, злегка промокаємо ганчіркою і просушуємо. Тоді знову малюємо воском. Ці місця залишаться жовтими, оскільки будуть захищені від наступної фарби — темнішої (наприклад, оранжевої). В такій послідовності наносять всі кольори від світлішого до темнішого (скажімо так: жовтий, оранжевий, червоний, вишневий, чорний).Санатории Трускавца
5. Зняття воску. Далі писанку із сирого яйця прогріваємо 10-15 хвилин у духовці при температурі 80 градусів. Віск злегка пом’якне. Ще трохи нагрівши писанку на полум’ї свічки чи каганця, знімають віск ганчіркою. Писанка готова.

Зазвичай приблизно з березня на форумах туристичних інтернет-сайтів починаються розмови про Долину нарцисів. Хтось уже був — і досі вражений, хтось тільки збирається, але не знає дороги, а дехто ніяк не може потрапити саме на час цвітіння. Були звернення і до нашої редакції. Тобто, цей матеріал з'явився в журналі, як казали колись, «на численні замовлення трудящих». °хали ми заздалегідь, точно знаючи, що нарциси ще не цвітуть. Тому фотографії квітів у репортажі минулорічні. Решта знімків — просто з дороги, ще пахнуть трасою, Закарпаттям, весною. санаторий Алмаз Текст — якомога об'єктивніше викладені суб'єктивні враження. То що, поїхали? Тільки не треба сильно гримати дверима авто — водії цього не люблять.

Як дорога ляже
Оскільки редакція знаходиться в Івано-Франківську, стартували ми не з Києва. Будемо вважати, що зустрілися у Стрию, на трасі Київ-Чоп. Між столицею та Львовом автомандрівника навряд чи чекають якісь несподіванки. Знаємо точно, що у квітні значна ділянка траси від Житомира до Рівного нагадувала польові дороги другої світової війни. Але це просто сніг в Україні сходить разом із великими шматками асфальту. Потім діри швиденько латають до наступної весни.
Так от, від Стрия до Долини нарцисів, яка (відкрию таємницю одразу) знаходиться поруч із закарпатським містом Хуст, можна доїхати двома шляхами: або на Мукачеве, або на Міжгір'я. Ми обрали перший варіант. Про дорогу через Міжгір'я місцеві водії пліткують, що там є шанси не тільки розбити амортизатори, а й втратити зубні пломби. Вирішили проїхати зайві 30 кілометрів, але зубами не ризикувати.Санаторий Весна ТрускавецВзагалі, наш водій Саша каже, що все буде, «як дорога ляже». Якщо добре, то сільський «Москвич», який зазвичай уперто суне посередині траси, візьме вправо, при обгоні знайдеться місце між фурами далекобійників, і навіть даїшники не звернуть на ваше авто жодної уваги. Буває й навпаки: водійське щастя відвертається, і єдина яма на шляху «забирає» шарову опору вашої коханої машини.
Цього разу все було нормально. Дорога майже європейської якості. Автомобіль — 124-й «Мерседес», 1987 року (для машини цього класу такий вік — лише зрілість, особливо, якщо водій — добрий ґазда). В салоні працює програвач mp3 з дисками від «Океану Ельзи» до вальсів Штрауса. Перед очима відкривається панорама із засніженими вершинами Бескидів. За вікнами — весняний ранок. Що й казати, душа співає...санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
На трасі другий рік працюють інтернаціональні бригади македонської шляхобудівельної фірми «Граніт»: румуни, угорці, македонці, болгари. Дорогу роблять поступово і на совість. Хоч годинник показує лише сім сорок ранку, люди вже на роботі. Біля знака «Сколе» мандрівників зустрічає відомий монумент: кам'яний солдат і двійко гуцулів, які трембітають про те, що почалися Карпати. Після автобусної зупинки «Коростів» дорога стає значно гіршою. Мабуть, ремонтники сюди ще не дісталися. Власне Закарпаття починається з Латірського перевалу (від Стрия 80 кілометрів). Поки доїдемо — дещо про нарциси.
Міфи давньої Греції
Існує три легенди про походження назви гордої квітки. За однією з них, парубка звали Наркіс, і був він сином річкового бога Кефіса та німфи Ларіопи. Щоби дізнатися про майбутню долю сина, батьки звернулися до оракула. Старець напророкував хлопцеві легке і довге життя за умови, що той ніколи не побачить власного обличчя.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)
Наркіс виріс і став парубком незвичайної краси. Багато жінок домагалися його, але серце легеня було холодним, як лід. Любив тільки розваги. Так, від нещасного кохання до нього нанівець висохла німфа Ехо, залишився тільки її голос. Ображені давньогрецькі красуні звернулися до богині правосуддя Немезіди, і вона (теж жінка) обіцяла покарати безсердечного юнака.
Якось Наркіс повертався із полювання, вирішив напитися зі струмочка води, побачив своє досконале обличчя — і пристрасно полюбив його. Він почав розглядати себе з різних боків, вже не маючи сили відійти від потічка. Виснажений спрагою й голодом, яких просто не помічав, бідолаха вмер. А на тому місці з'явилася квітка. °ї назвали нарцисом.
Друга легенда значно простіша. Юнак Нарцис був дуже вродливим, добре це знав, бо любив дивитися на себе в дзеркальних плесах озер та річок. Одного разу він так собі сподобався, що вирішив поцілувати відображення у гірському озері. Втратив рівновагу і впав у воду. Плавати красень не вмів, тож одразу й утопився. Щоби люди пам'ятали про шкідливість самозакоханості, грецькі боги перетворили тіло Нарциса у біло-холодну красиву квітку.
Третій варіант дещо подібний на два попередні, але характеризує Нарциса зовсім інакше. Там він теж вродливий до нестями і постійно дивиться на своє відображення у воді. Але милується не собою, а обличчям своєї сестри-близнючки, яка померла й лишила хлопця сумувати на самоті. В решті решт жаль переповнює душу парубка, і він кидається у воду. Далі ми вже знаємо. Тільки у цьому міфі образ нарциса символізує вічну любов.
Закарпаття
На перевалі зупиняємося. Ринкові продавці вже розкладають карпатські сувеніри: ліжники (240 гривень), великі дерев'яні тарелі (від 100 гривень), різноманітні шкатулки (від 25 гривень), дерев'яні шахи, ложки, браслети — стандартний набір Косівського ринку, але за київськими цінами. Є навіть півтораметрові і теж дерев'яні кобри, які вражають не тільки виглядом, а й ціною — 850 гривень. За ринком стоїть трухлявий туалет, і краще туди не ходити...
Трохи далі трасою з лівого боку розташоване невеличке кафе «У Марії». Звичайно, так само звуть і господиню. Пані Марія каже, що кафе роками відвідують одні й ті ж далекобійники, а це — гарна рекомендація. Пристойна кава — півтори гривні. Нормальний придорожній заклад.санаторий Шале Грааль
Закарпаття дуже відрізняється від решти областей України. Тут навіть час інший: в одному районі живуть «за Києвом», в іншому рівняються на Будапешт, а є й такі, що користуються часом Гринвіча. Закарпатський інтернаціонал дивує на кожному кроці — ніколи не вгадаєш, якою мовою отримаєш відповідь. Кухня теж позбирала особливості страв багатьох європейських народів.
За кілька кілометрів від перевалу знаходиться така собі кулінарна пастка: три шашличні палатки, розташовані за сотню метрів одна від одної. Звідки б не їхали — помічаєте першу й отримуєте першу порцію запаху, проїжджаючи другу, згадуєте про сніданок (обід, вечерю), третя — «контрольний постріл», сил опиратися вже нема, стоп. Молоденька пані Оля радо вітає першу «здобич». Майже одразу за нами з різних боків зупиняються дві вантажівки (Калуш, Мукачеве) й легковик з Хмельницького. Поки гріється шашлик, роздивляємося довкола: шпаківні на деревах, дрова дивного кольору червоної риби на зрізах, гори ніби вкриті охрою.
Три невеликі порції доброї свинини (кетчуп і гірчиця на додачу) з чудовим білим хлібом і капустяним салатом — 24 гривні. Підкріпились. Можна їхати далі. До Мукачева — ще година. Продовжимо флористичні оповідання.
Хліба і квітів
Людство завжди виділяло нарциси серед інших квітів. Ними лікували рани і труїли ворогів. °х дарували на знак любові або як символ жалоби (залежно від народних традицій), ними прикрашали одяг, поети складали про них вірші. Сказав же ж колись Магомет: «В кого два хліба, той мусить один продати, щоби купити квітку нарциса, бо хліб живить тіло, а нарцис — душу». Взагалі, вислови відомих (і не дуже) особистостей про цю квітку можна видати окремою книжкою.
У давньому Римі нарцисовими вінками зустрічали переможців. Китайці упродовж віків вирощують ці квіти у скляних чашах з водою та камінням і не мислять без них зустрічі Нового року. У Західній Європі нарцис — обов'язковий елемент багатьох свят, хоча в одній німецькій провінції квітку вважають вампіром, і, чомусь, жіночої статі.
День нарциса у швейцарському Монтре — окрема тема. Його традиційно проводять на початку травня. Протягом одного уїкенду невеличке місто прикрашають квітами: магазини, кафе, ресторани, будинки, автомобілі, люди, коні, осли — тобто, все, на що можна причепити бутоньєрку, букет або гірлянду, обвішане нарцисами й відповідно духмяніє. Туристи з'їжджаються з усієї Європи. Супроводжується свято міфологічними виставами та виступами дитячих і дорослих танцювальних колективів. Вінчає дійство «битва квітів», коли всі у всіх кидають нарциси — справжня квіткова вакханалія.
Мукачево
Символ міста — замок Паланок. Його просто неможливо не помітити, звідки б ви не під'їхали, адже він височіє над всією округою. У більшості туристів, котрі вперше чують автентичну назву замку, вона асоціюється з нікому невідомими паланками — чи то монашками, чи ще якимись дівчатами. Насправді, паланок — це дубовий частокіл, яким були огороджені кам'яні мури фортеці. Коли її заснували, достеменно невідомо, а перша згадка датована 1089 роком. Тоді замок не змогли захопити половці хана Кутешко, хоч і промучилися тут майже два місяці. У 1241 році на ці стіни двічі дерлися нукери Батия — теж марно.
На початку XIV сторіччя князь Федір Корятович на місці дерев'яного замку збудував кам'яний. П'ятиметрові стіні, понад 150 гармат, великі запаси пороху, ядер і провіанту, 86-метровий замковий колодязь — постійний гарнізон у 5-6 тисяч вояків міг витримати будь-яку облогу.
Наразі потрапити до замку просто. Автостоянка під грізними стінами — дві гривні, вхід — три гривні (для дітей удвічі менше), 45-хвилинна екскурсія — 10 гривень. Зважаючи на багату історію та стан замку, він мав би бути переповнений туристами, але... А може квітень, міжсезоння? В одній кімнаті на стіні побачили напис «ДМБ-2004». Отакої.
Якщо схочете зупинитись у Мукачевому на ніч, любите комфорт і маєте гроші — у самому центрі міста є чотиризірковий готель «Star» з відповідними цінами (від 196 до 682 гривень за номер). Дещо дешевші: «Альфа», «Дельфін». Ще нижчі ціни у так званих приватних готельних номерах пані Марії (тел. (050)668-79-67) та пані Клавдії (тел. (050)186-23-47). Двомісний номер — 130 гривень, без харчування. По телефону голоси в жінок приємні.
Ресторанами ми не ходили, а кави попили у підвальчику з простою назвою «Винбар» на вулиці Воз'єднання, 7. Кава нормальна, ціна — 80 копійок. Кияни можуть не повірити, але у Закарпатті таке не рідкість. А на провокаційне питання: на честь возз'єднання кого з ким названа вулиця, ніхто з місцевих відповісти не зміг або не схотів. Тільки посміхалися.Санаторий Сидус (SIDYS) Сходница
Вулиці у Мукачевому неширокі, а водії терплячі й ввічливі. Хоча, може й не всі. З центру — назад, через сіро-зелену Латорицю, за мостом направо на Чернечу гору — жіночий Свято-Миколаївський православний монастир. Славний Федір Корятович і тут залишив по собі пам'ять. У цьому місці його ніби хотів проковтнути змій, але не зміг. Князь попросив Святого Миколая про допомогу і таки врятувався. Згодом Корятович збудував церкву, будинок для монахів та видав їм грамоту на землі, виноградник і млин.
Сьогодні тут живуть 72 монашки. Отець Мартініан, один з трьох монастирських священиків, каже, що туристи сюди приїжджають постійно. Екскурсії для них проводять безкоштовно, але гості все одно щось жертвують на храм.
З монастиря рухаємося на Хуст (70 кілометрів). Головне — не проґавити поворот на Іршаву, бо доведеться їхати через Берегово й Виноградів, а там дорога не дуже, і плюс зайвих 10 кілометрів. За вікнами авто «пролітають» виноградники. Під віденські вальси Штрауса від водія Саші повертаємось до нарцисів.
Нарцис вузьколистий
Латинська назва narcissus angustifolius. Південно-європейський високогірний вид. Багаторічна трав'яниста рослина заввишки 20-40 сантиметрів. Пелюстки жовтувато-білі, гофрований привіночок з червоним краєм. Розмножується насінням і цибулинами. Цвіте у травні-червні, плодоносить у червні.
Поширений на висотах 1000-2000 метрів над рівнем моря: в Альпах, на Балканах, у Південних Карпатах, Середземномор'ї. В Українських Карпатах — на Свидовецькому та Мармароському масивах. Долина нарцисів — єдине місце у світі, де нарциси ростуть у природі на висоті 180 метрів над рівнем моря.
Нарцис вузьколистий — рідкісний вид, охороняється, його занесено до Червоної книги України у 1980 році. Взагалі, нарцисів існує приблизно 60 видів, 12 тисяч декоративних сортів. Всі види отруйні.Респект(RESPECT) Сходница
А тепер, скажімо так, менш наукова інформація. На Хустщині, дорогами якої ми вже їдемо, кажуть, що греко-міфічний Нарцис задивився на себе у потічок Хустець. І не дивуйтеся, якщо раптом почуєте, що насправді хлопця звали Штефан.
Хуст
Тисячолітнє місто із руїнами замку на високій горі. Назву міста пов'язують з угорським воєводою на ім'я Хуст, який розбив ординців Батия у 1242 році. Замок збудований ще раніше, в XI столітті, за часів угорського короля Іштвана (1101-1138). Витримав багато облог, поміняв купу власників, поки в 1766 році у порохову вежу замку не вдарила блискавка. Легенд вистачає й тут: про чорта, що зачепився хвостом (хвустом) і волав на все Закарпаття; про того ж воєводу Хуста, який вбив чергового татарина, а потім виявилося, що то був його рідний син; про Драга Марамороша та його нащадка графа Дракулу (і цей, виявляється, звідси).санаторий Женева
Під'їхати до замка машиною не вийде, а до цвинтаря, що знаходиться під руїнами — можна. Далі доведеться йти вгору десь 20 хвилин. Замок знаходиться у жалюгідному стані, він не тільки зруйнований, а й засмічений. Але бути в Хусті й не подивитися ці руїни — шкода.
Під замковою горою є туристичний комплекс «Нарцис», в якому при потребі можна зупинитися. Будівля ще 1970-х років, ціни на проживання від 35 гривень. Кажуть, що зовсім непогано приймають гостей у невеличких готелях «Атлант» і «Карпати». До речі, різноманітні «нарциси» в місті — на кожному кроці. Крамниці, бари, кіоски, фірми, транспортні і страхові компанії не дуже фантазують з назвами.Вилла Grand Сходница
Обідали ми в тихому кафе в центрі міста. Закарпатські ковбаски, картопляне пюре, грузинська (а може тут вона й закарпатська?) кисла капуста, трохи пива. Дуже смачно, відносно дешево — 40 гривень на трьох. Вирішили запам'ятати назву. Без проблем — кафе «Нарцис»!
Урочище Кіреші
Проїзд у Долину нарцисів вам покаже кожен дорожній вказівник і кожен житель Хуста. Але ми шукали вулицю Косичну. Колись вона називалася Ліліомутцо (з угорської — вулиця Лелій, а косиця — це букет на місцевому діалекті — авт.). Мешкає там Іван Попадинець, колишній лісник і лаборант при місцевому відділенні Карпатського біосферного заповідника, а нині — пенсіонер і ентузіаст. Він народився в урочищі Кіреші, тобто саме в Долині нарцисів, і все життя нею опікується.санаторий Шахтер,
Пан Іван каже, що раніше нарциси цвіли в долині Тиси в урочищі Пінгови від Хуста аж до Тячева, в долині Ріки в районі села Ізи, і в теперішній Долині нарцисів на всіх її 256, 5 гектарів. А сьогодні — тільки на 10 гектарах (десь зо 20 острівців).
За часів Австро-Угорщині урочище Кіреші належало до лісового господарства і пильно охоронялося. Було тут багато лікарських рослин, якими місцеві медики лікували хворих. Коли територія відійшла до Чехословаччини, частину цих земель продали жителям Хусту. Тоді місцеві мешканці ставилися до природи з великим розумінням. Випасати худобу на заповідних землях їм дозволялося до шостого травня (Юріїв день), і господарювати знову можна було тільки з 14 жовтня.
У 1949 році радянська влада вирішила провести в Долині нарцисів меліорацію з хімізацією, і рідкісні квіти й трави почали щезати. Але й нині тут зростає понад 400 видів рослин, серед них декілька рідкісних. Науковці заповідника намагаються захистити унікальний об'єкт, «воюють» на конференціях, пишуть статті в журнали й подають запити в різноманітні інстанції. На все потрібні кошти, яких зазвичай гостро не вистачає, особливо на науку й культуру.
За словами Івана Попадинця, тисяча порядних туристів не нашкодять так, як пара «відморозків».санаторий Женева Ми ходили по Долині майже навшпиньки, намагаючись не наступити на квіти теж червонокнижних первоцвіту і крокусу Гейфеля. Нарциси будуть цвісти в середині травня. Приїжджайте, будьте чемні.
А ми — додому, через Тячів, Солотвино, Рахів, Кваси, Яремчу. Вже темніє, а ще 250 кілометрів дороги. Нічого, додому завжди легше...

Широка дорога вела не зовсім у Борислав, до самого міста доїхали маршруткою. Випадково їхали в маршрутці з чоловіком, який власноруч здав в Бориславський історичний музей зуб мамонта, що його знайомий знайшов в Новому Роздолі разом з декількома ребрами. Хвалився, що зуб важить 11 кг, руками показував щось подібне за габаритами на середню мікрохвильову піч і запевняв, що болгарці з диском по металу цей зуб не піддався. Нажаль, музей на Трійцю був зачинений, тому зуб залишився неоглянутий. Музей нафти при НГДО також мав бути зачинений. Санаторий Весна Трускавец

Покинутий, але готовий до роботи, нафтовидобувальний "журавель" в бориславському парку.
Вже в Уричі зустрічаються виходи нафти, яка тече просто з землі, наповнюючи цистерну, з якої раз на тиждень її забирає нафтовіз. А Борислав є справжнім містом нафтовиків. Нафтовидобувальні "журавлі" тут стоять навіть на подвір'ях та в парку.санаторий Женева
Послухавши разом зі святково вдягеними бориславячанами проповідь з нагоди П'ятидесятниці, сідаємо в маршрутку на Трускавець.

Будинки XIXст. У ТрускавціРеспект(RESPECT) Сходница
В Трускавці довго звикали до карти маштабу 1см = 60м, постійно пролітаючи потрібні повороти і ризикуючи, замислившивсь, вийти далеко за межі міста. Трускавець –то є місто санаторіїв, Нафтусі і салонів проявки фотоплівок та краси (з надписами "загадковим жінкам знижки"), кафе-барів і продавців мигдалю, анонімних лікарень від курортних хвороб, фотогенічних позаминулостоллітніх дерев’яних віл і щовечірньої гастролюючої російськомовної нудоти – СНД-шної попси та шансону, яку хаває відпочиваюча target group. Народ потужно споживає декалітри нафтусі, не відходячи від бювету, бо напис застерігає, що під дією кисню органічні сполуки нафтового похожденя швидко руйнуються (в цьому власне її унікальність -- будь-яка інша мінералка містить ненафтову органіку). І хоч спеціальні келихи для води мають носики для пиття і вузькі шійки для наливання, їх все одно прикривають шматками кульків, щоб “перекрити кисень” нафтусі, яку набрали всередину.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
На території Трускавця зосереджені великі запаси підземних мінеральних вод з 14-ма природними джерелами та поклади "гірського воску" - озокериту. Перша письмова згадка про Трускавець відноситься до 1469 року. Археологічні знахідки, зокрема, римський бойовий чекан, який датується ІV століттям нашої ери, свідчать про те, що територія Трускавця могла бути ареною бойових дій готів разом з прикарпатськими племенами на чолі з карпами - з одного боку, і легіонами Римської імперії - з іншого.

Макети українських церков
Прогулюючись музеями Трускавця, завітали у досить цікавий музей Леся Курбаса, розташований у віллі “Гопляна”, де виставлялися макети українських (переважно лемківських) церков і гобелени-картин.санаторий Шахтер,
Нагулявшись вдосталь по місту та наївшись несмачних пельменів у місцевій столовій (праворуч вулицею, що веде до вокзалу), ми сіли у фірмовий потяг Трускавець-Київ, наповнений атиповим для решти Карпат видом туристів – у сукнях та сорочках, з валізами на колесах.
PS. На останок дамо посилання, де ви можете почитати про решту цікавих місць в районі СколеВилла Grand Сходница

Десь о 2й годині нас висадили в с. Підгірці. А музей знаходиться у с. Урич, туди треба йти пішки. Через годину ми вже були у музеї, в якому тільки-но закінчилась дитяча екскурсія. Діти з галасом вибігли на подвір'я.санаторий Алмаз,
Ціна квитка на відвідування музею виявилася досить символічною – 5 грн. А екскурсія коштувала 10 грн. Тому ми вирішили послухати екскурсію, тим паче вона виявилася дуже цікавою. Взагалі не радимо думати, що без "ввідної" екскурсовода музею оглядин Тустані вам буде досить для створення повноцінного враження від фортеці. Без музею ви не зможете комплексно уявити її як ланку системи попередження про напад, не побачити її мінливий вигляд із століття в століття, не знатимете про торгівельні шляхи тих часів, на шляху яких вона стояла, не побачите зброю воїнів, які її боронили.санаторий Женева
Приміщення музею невеличке, трохи сире, всі стіни завішані плакатами з зображенням розкопок, проекту фортеці, карт, макетів та ін. Одна з кімнат музею облаштована і має вигляд часів Тустані.
Самі скелі, на яких була фортеця, знаходяться вже за селом, і зараз вони облаштовані як музей. В епоху Руси – України і Галицько-Волинського князівства на цьому місці існував княж-град Тустань, історія якого творилася багатьма поколіннями русичів-українців. Тут проходив один з рукавів шовкового шляху з Китаю до Португалії.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) Тустань, що стояла на цьому шляху, була одним з основних пунктів торгівлі галицькою сіллю, видобуваної в Бориславі. Археологічні дані та писемні документи свідчать, що Тустань виконувала роль митниці з ІХ до середини ХV ст.

Зовнішній вигляд фортеці
(зі стенду в музеї)

Скелі Тустані. Сучаний виглядсанаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)
Археологічні дослідження Тустані почалися не так давно – у 1962 році і продовжувались у 70х-80х роках. Матеріали цих археологічних досліджень датують час існування дерев’яної забудови Тустані IX-XIIIст.ст., а архівні документи і матеріали досліджень підтвержують існування фортеці до XVIст. включно. На основі натурних обмірів наскельних слідів (пазів, сількість яких більше 4000) дослідникам вдалося однозначно реконструювати п’ять будівельних періодів. Як нам сказали в музеї, повне і однозначне (завдяки великій кількості пазів) відновлення фортеці на скелях коштуватиме не більше не менше, 42 млн.грн. Тепер і думку гадаємо, де ж їх взяти :).

Вигляд внутрішнього двору (зі стенду в музеї).

Макети внутрішнього інтер'єру фортеці (зі стенду в музеї). Велика кількість червоного кольору – вимога до робіт студентів художніх закладів часів СРСР – насправді у Галицько-Волинському князівстві червоний колір не був поширений санаторий Шахтер,

Кімната часів Данило-Галицького князівства
Центральна частина укріплень площею три гектари була розташована на скельній групі Камінь. Лише тут збереглися 4000 пазів і врубів, висічених у скелі. Фортеця була важливим стратегічним пунктом і входила в єдину систему карпатської лінії оборони південно-західних рубежів Київської Русі. Висотна структура наскельної забудови, наземні оборонні стіни висотою 15 метрів, п`ятиповерховий житловий комплекс XIII століття з висотою поверхів 3,5-4 метри, складна система водозабезпечення (криниця, видовбана в скелі, та дві цистерни, спеціальну процедуру очищення води у цистернах (на дно клали ялинкові гілки, потім пісок, і так в декілька ярусів, для того щоб вода у цистерні насичувалась киснем і довше була придатною для пиття)) свідчать про високий рівень тодішньої будівельної техніки. Завдяки цистерні і мулу який там устворився, археологи знайшли повністю збережений дерев’яний кухоль, який зараз експонується в музеї.санаторий Шале Грааль
На території фортеці проживав лише чоловічий склад гарнізону без сімей, на відміну від інших прикордонних фортець, де гарнізони жили сім’ями і займались господарчою діяльністю.
За легендою, Тустань "з того називається, що як до руських князів приїжджєли купці, так була варта і казала їм: "Тут стань", тож мусіли платити цло і брати пашпорти". Цло тут і зараз беруть у вигляди продажу квитків на огляд.

Давні єдині ворота до фортеці зі сходу
Існувало декілька ліній оборони Тустані, всі зроблені із використанням переваг рельєфу та природніх утворень. По дорозі, якою зараз потрапляють через декоративні ворота раніше був міст і дамба, яка підіймала рівень води в струмках Гусячий та Вороний, що течуть з південного сходу Каменю. Зараз це важко уявити, дивлячись на низьке русло струмка, але раніше він тік вище і був повніший водою.санаторий Карпаты Далі йшла система паралельних ровів з водою, які утримували супротивника від основних стін укріплення. Друга лінія оборони складалася із стіни, що з’єднувала дальній “відроги” Каменю і оточувала всю фортецю. Всередині її розміщувалися каменометні машини. За нею починався крутий 50-градусний підйом до стіни у вузькому проході. Єдині ворота Тустані знаходилися зі сходу, де й зараз побудовані дерев’яні сходи, яки потрапляють усередину Дитинця.
Усі скелі в дитинці усипані відмітками пазів – слідів місць кріплення балок, та поверхів фортеці. Самі ці пази дозволили точно відновити досліднику М. Рожку всі 5 будівельних періодів Тустані, що робить Тустань єдиною серед зразків середньовічної дерев’яної фортифікації в усій Європі, що дозволяють точну реконструкцію.

Острий Камінь. Світлина зроблена, сидячи на борті цистерни
Крім основного масиву скель трохи далі по дорозі, що виводить на хр. Цюхів, є два менш відвідуваних, але не менш два цікавих скельних останця – Мала Скеля та Острий Камінь. Обидва слугували раніше оглядовими вежами з мінімальним гарнізоном, а під постійне проживання був придатний лише Острий Камінь. Ці пункти неможливо було оминути, якщо сунути від Борислава, оскільки вони виросли прямо на давній дорозі, що йде з хребта Цюхів.
Острий Камінь, розташований у вологому лісі ближче до виходу на хребет, – важко доступний вертикальний монолітний палець, на який і зараз важко залізти – карабкатися доводиться тримаючись за стовбури дерев та по вузьких стежках, прокладених просто по стіні на висоті від землі метрів 10-12. Але, якщо ви всеж залізли, то згори побачите декілька скельних пальців, між якими були вирівняні ділянки для закріплення житлових приміщень. Також згори вирубана цистерна завглибшки 8 м. для води такого ж типу, як і в Тустані.Санатории Трускавца Нею можна було забезпечити водою гарнізон в 50 чоловік протягом 250 днів. Зараз укріплення заселене неповороткими саламандрами, і іноді використовується сучасними поганами для своїх ритуалів.
Як і Тустань, Острий Камінь використовувався із ритуальною метою це в хтойзна в які часи – на них знайдено декілька сотень солярних знаків (коло або овал із крапкою всередині)Ю які чудово збереглися й донині За 10 метрів від Осторого Каменю розташований окремий вихід невисокої трьох-метрової скелі, яка має великий наскрізний отвір, – тому мабуть вона була особливо приваблива для давніх людей, – і розписана різними солярними знаками та примітивними викарбовуваними малюнками.
Для більш докладного опису і Тустані, і Острого Каменю із Малою Скелею радимо придбати брошюрку, що продається при вході до Тустані – там розписаний оглядовий маршрут із малюнками реконструкції разних історичних періодів фортеці, а також довідник із оточуючої флори.
Хоча на перший погляд ця скеля здається непідступною, але на неї також можна вилізти по видовбаним сходам. Що ми й зробили. Це вже було о 18-30 вечора.
Радимо придбати якісну як за оформленням, так і за наповненням брошюрку “Стежками легендарної Тустані” (М. Рожко, В. Крамарець, Львів, 2005), що продається за 15 грн. при вході до укріплення – там розписаний оглядовий маршрут із малюнками реконструкції різних історичних періодів фортеці та коментарями до місць, де зупиняється маршрут.санаторий Рубин
Далі дорога далі йшла до славного міста Борислав, і вже по дорозі почали зустрічатися нафтові “журавлі” під охороною злючих собак – якраз на сідловині, де хр. Цюхів з’єднується з г. Турків. Від нафтовидобувальників паганюща дорога виходить на хр. Цюхів звідки можна або спуститися в Орів або в долину Тисмениці, що ми й зробили. Місто чекало на нас завтра, а сьогодні вже треба було становитись на ночівлю. Після блукань, вийшли на широку дорогу, яка траверсує початки відрогу від хребта до г. Верх, і о 19-50 стали в лісі на ночівлю. Поруч із цією дорогою йде страшенно захаращена дорога по самому відрогу з калюжами та стовпчиками старого кордону.

Від скель обійшовши каплицю спустилися просто до низу і дещо поблукавши в руслах струмків, спустилися до струмка Кам’яний та підйому на хребет який мав нас вивести до гори Ключ. По правому борту струмка йде стара лісовозна дорога, яка виводить до галявини із горілими деревами, звідки вже по градієнту можна вийти на стежку і зрештою на широку дорогу по хребту, в якому знаходиться г. Ключ.санаторий Женева Ця дорога о 18:10 вивела нас до повороту біля висоти 883 м.
За планами ми також мали б зайти на гору Ключ, де знаходиться могила українських стрільців, проте, поблукавши серед густого лісу і скельних стовпів висотою до 25 метрів, розкиданих по ньому, повернулися на дорогу і пішли вже до села. А правильний поворот побачили нижче, скоріше за все, це був перший поворот після великої кам’яної брили, що частково випирає на дорогу, вже коли вона починає спускатися.санаторий Алмаз,
Продовжували йшли широкою дорогою, яка в один прекрасний момент повернула не туди. Як завжди. Вирішили тікати в ліс навпростець вниз, тим паче почався сильний дощ. В лісі під деревами не так накрапало. Наблукавшись літнім лісом серед малини та чорниці вдосталь, о 20-00 стаємо на ночівлю відпочивати, після десь 300-метрового моціону по руслу струмка-лівої притоки Лужків із крутими берегами. Завтра підемо на Мертве озеро та водоспад. Ввечері визирнуло сонечко, маленькі дощові краплинки у траві почали виблискувати тисячами діамантів.

оз. Журавлине, або Мертве Санатории Трускавца
Вранці по потічку Лужки вийшли до дороги і об 11-00 були біля вказівника до озера. Озеро, до якого треба піднятися по слонячий стежці, наче висить на крутому схилі та поступово претворюється в сфагнове гірське болото. Однак, ніякого водоспаду, зпадаючого прямо з озера, ми не знайшли. Він виявився на основній дорозі трохи нижче.
Озеро знаходиться недалеко від автомобільної грунтової дороги (десь 20хв підйому по дорозі), тому часто примощує біля себе відпочиваючих. От і коли ми вийшли до нього, зустріли місцевих, святкуючих свято Трійці.

Водоспад Кам’янка
Водоспад знаходиться біля самісінької дороги, це є дуже зручним для туристів-відвідувачів. Підхід до водоспаду загорожений дротом з підписом не заходити на мокре каміння. Водоспад знаходиться на р. Кам’янка біля г. Ключ (927 м), найвищою вершини хребта, який замикає долину Кам'янки від півночі. Безпосередньо під вершиною Ключа знаходиться могила Українських Січових Стрільців, які загинули тут у боях Першої світової війни в 1915 р., стежку на яку ми не змогли знайти вчора.санаторий Карпаты
Через 15 хв. йдучи по дорозі, побачили вказівник на мінеральне сірководневе джерело. Вода в ньому виявилась досить специфічною на смак.
Скоро спустилися до села. За планами далі наш маршрут мав йти на гору Парашка (за легендою така назва походить від імені дочки Святослава Параскеви, яку наздогнали на цій горі і вбили, самому Святославу стяли (скололи) голову, -- від того й пішла назва Сколе), але погода в цей день виявилася не найкращою, гора була в тумані, небо наливалось дощем. Тому вирішили їхати зразу до Тустані у с. Урич.
Але замість того, щоб їхати, довелося пішки пройти аж до села Корчин по трасі, оскільки автобусу і не передбачувалося, а попутні машини неохоче дивилися на рюкзаки за нашими плечима. По дорозі на зустріли групу дітей, напевне, туристів-скаутів.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Цікаво, що саме у цих місцях було пройдено чи не найперший в Україні туристский похід, і першим туристом був ... Іван Франко. Він подорожував спочатку сам, а влітку 1884 року Іван Франко провів тут свою першу групу студентів-мандрівників за маршрутом: Борислав -- Східниця -- Урич -- Корчин у Бубнище і далі у Гуцульщину. Під враженнями від цієї мандрівки він написав поему "Україно-руська студентська мандрівка" і вірш "В дорогу".
Обідали вже у Корчині. Місцева жінка чомусь жодного слова не могла сказати про Турецький Камінь, який знаходиться тут, тому відшукати його не мали надії. В районі села за описом також знаходиться вдсп. Гуркало (на схід від г. Парашка в потоці Великої Річки), але в нас було обмаль часу, щоб його шукати. Тому о 13:15 ми сіли на автобус до с. Підгірці із заїздом у Ямницю. По дорозі проїзджали цікаві місця – заїздом до Ямниці минаємо повз стовпів скель, що стирчать на навколишніх пагорбах. Село Верхнє Синьовидне, за яким видніється крутий берег ріки із скелями червоного кольору (Соколиними). Легенда розповідає, що на цьому місці під час бою із жандармами було поранено Олексу Довбуша,санаторий Шахтер та його кров залила берег. У селі також є сліди руїн колишнього монастиря, в якому у 1240 році зупинявся князь Данило Галицький, повертаючись з Угорщини.

Одноденні походи — це нагода розім'яти «закоцюблі» за зиму м'язи, активно відпочити у вихідний, а в липні-серпні ще й «попастися» лісовими ягодами. Короткі подорожі горами мають і ще одну суттєву перевагу. Вони не вимагають ретельної підготовки спорядження, а прогулянка без важкого рюкзака — особливе задоволення. Тож розповімо про два можливі одноденні маршрути, точніше, маршрути до двох вершин, розташованих недалеко від містечка Яремча — до Маковиці та Синячки. санаторий Алмаз

Маковиця. Від трьох до ста трьох
Цю гору (984, 5 метра) у безхмарну погоду бачить ще із села Дора кожен, хто в’їжджає до Яремчі потягом чи автомобілем. Вона височіє над містечком на сході. На лисій вершині встановлено високий хрест.
Ще з середини минулого століття, відколи Яремчу заходилися робити центром туризму та відпочинку, пішохідні маршрути на Маковицю стали одними з найпопулярніших. Підйом на вершину великих зусиль не вимагає, а пейзажі, що відкриваються з неї, повірте, вартують більшого — саме звідси для багатьох починається любов до Карпат. Зійти на вершину може і трирічний малюк, і людина похилого віку.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Найкоротший шлях на Маковицю — з Ямни, вздовж потічка Маківчик, майже на північ, а потім на північний схід (довжина приблизно 4,5 кілометра). Але цікавішою видається мандрівка від залізничного вокзалу в Яремчі (в бік тої таки Ямни), узбіччям автотраси через центр містечка повз ринок сувенірів, розташований перед мостом на самому березі Прута. (Тут можна зробити і невеличкий гак, помилуватися водоспадом Пробій). Від вокзалу дорогою треба йти приблизно два кілометри.
Маркована стежка до Маковиці починається на лівому узбіччі автотраси майже навпроти водоспаду перед крутим лівим поворотом. З траси водоспаду не видно, лише чути шум води. Перші хвилин сорок підйому дещо важкуваті, стежка веде поміж камінням, утворюючи природні східці. (Чотирирічний малюк мусить підніматися ними з допомогою рук). Але потім ви виходите на невелику галявину, де стоїть кілька величезних каменів. На одному — численні автографи відвідувачів. Інший, у формі паралелепіпеда, слугує чудовим столом (є тут і місця для багаття). На північному заході крізь гілля мішаного лісу перед вами відкриється панорама Яремчі. З іншого боку, метрів за 300 на схід — новітні вілли Ямни. А біля самої галявини на схилі справа можете натрапити на залишки партизанської землянки (квадратної форми яма з кількома прогнилими та порослими мохом колодами).санаторий Женева
Стежка, уже пологіша, далі веде лісом до металевої вежі, обігнувши яку, ви майже одразу виходите на відкриту місцевість, на полонини з сінокосами. Від межі лісу круто наліво і вниз є стежка, що збігає вздовж яру до центру Яремчі (трохи нижче яр перетворюється в потічок). Цією стежкою можна вийти до хат на лівому березі Прута, перейти міст і опинитися неподалік автостанції. Але нам не наліво, нам прямо. Попереду, кілометра за півтора, — Маковиця. Перед самою вершиною — розвилка. Від неї траверсна стежка веде прямісінько в Дору. Підйом на вершину трохи забере сили, але ще якісь хвилини — і ви на Маковиці, біля хреста. Оглядаєте хребет Явірник, горді силуети Хом’яка, Синяка, розлогу Добошанку на південному заході; на заході у вас під ногами — Яремча, на горизонті видно гору Синячку; на північному сході — Рокита з ретрансляційною вежею...
Повертатися з Маковиці можна тим же маршрутом (як варіант, згаданою стежкою вздовж яру). Але дехто вважає, що йти власними слідами — ознака поганого смаку. Оберіть дорогу на Дору, лівим від вершини схилом, майже чітко на північ.санаторий Карпаты
Отже, ви пройшли зо два кілометри Яремчею, здолали трохи менше п’яти кілометрів підйому, а тепер залишиться ще неповні п’ять кілометрів приємного спуску. На неспішну мандрівку з оглядинами, перепочинками, якимись розвагами, навіть обідом коло багаття з лишком вистачить годин шість, а самий лише підйом стежкою забере не більше двох годин.
Синячка.Мандрівка з варіаціями
Гора Синячка (1401 метр) знаходиться на північному заході від Яремчі, на відстані семи кілометрів по прямій. Але, звісно, Карпати — не Філадельфія — прямих доріг немає.
Варіант А
Дістатися на Синячку з Яремчі можна лише через перевал Переслоп, що теж за сім кілометрів від залізничного моста через Прут (саме тут у Прут впадає ліва притока, дуже холодна річка Жонка). санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Маркована туристична стежка на Переслоп впродовж п’яти кілометрів тягнеться лівим берегом цієї річки, в напрямку проти течії. На самому початку мандрівки ви проходите повз вольєри з майже ручними оленями і кумедними кабанчиками. Детально описувати маршрут нема сенсу — на ньому є достатньо маркерів та інших вказівників. Діставшись Переслопа, ви побачите анахронізм радянської доби, сріблясто-червону металеву конструкцію, що возвеличує «капеесес», та напіврозвалену дерев’яну будку, коло якої можна вибрати місце для стоянки. З перевалу розходяться три дороги: прямо — до річки Зелениця, вздовж якої добротною (для Карпат) автодорогою можна дістатися в село Зелена; наліво стежка веде через урочище Буковець на хребет Явірник; направо, в північному напрямку, — дорога на Синячку. Ви побачите гору з полонини Щівка (тут понад 60 років тому вели запеклі бої партизани Ковпака). Аби дістатися вершини, слід обігнути гору з південного заходу — виходите на відкриту місцевість, де за кількасот метрів розташовані вагончики і техніка нафтовиків. Кам’яниста стежка на вершину — справа вгору. Про ту, що веде направо вниз, — згодом.
Варіант В
Є щонайменше два аргументи за те, аби йти до Синячки з Дори. Один з них знайдете прямо на вершині. На цій горі відбуваються місійні богослужіння монастиря святого Іллі, що знаходиться в Дорі. (Ілля вважається повелителем грому, а відтак туристам доконче рекомендується дружити з цим святим; мешканці Дори вважають Синячку своєю). Інший аргумент — стартуючи з Дори, ви, скоріш за все, проходитимете повз Білий Камінь (інша назва Пірс-Дора, 961,5 метра), 29-метрової висоти суцільну скелю, місце паломництва скелелазів (вони тут здебільшого тренуються) та численних туристів, включно з «матрацниками».
Від залізничної станції Дора, перейшовши колію, рухаєтесь сільською дорогою повз церкву та кладовище, за яким повертаєте вправо, на північ, попри сінокоси, далі лівіше, через галявини та мішаний ліс. Від залізничної станції до скелі приблизно три кілометри. Довкола є місця для стоянок — зліва від дороги, метрів за чотириста перед Білим Каменем б’є джерело. Окремі ділянки маршруту характерні крутими підйомами. Без досвідченого інструктора не варто пробувати піднятися на скелю (з півдня вона прямовисна, якраз тут вправляються спортсмени, а з північного боку можуть спробувати сили любителі). Завше слід пам’ятати, що спускатися важче, тобто страшніше, ніж підніматися.санаторий Шале Грааль Вами може цілком оволодіти, цитуємо Ільфа з Петровим, «нудотний жах», як отцем Феодором, котрий, вкравши в Остапа Бендера шмат ковбаси, видерся на прямовисну скелю, а потім своїм виттям заглушував шум Терека.
Обігнувши з півдня Білий Камінь, приблизно через три з половиною кілометри виходимо до нафтовидобувних машин. Після них за найближчим поворотом вліво відкривається панорама Синячки та двох невисоких хребтів, які тягнуться на північ. До підніжжя гори ще понад три кілометри. Доведеться траверсом обійти невисокий, але стрімкий пагорб, второваною дорогою підійти до підніжжя Синячки, і тепер уже з півночі підійти до того ж місця, з якого починався підйом на вершину у варіанті А. Зрозуміло, що то за стежка направо?
Варіант С
З Делятина до Синячки дорога найдовша, але нескладна. Її варто обрати хоча б задля спортивного інтере­су: пройти маршрут Делятин-Синячка-Дора мішаною групою (з жінками та дітьми) не довше як за сім годин, включно з перепочинками та обідом. Інша перевага цього маршруту — він цілком підходить для велосипедної мандрівки.
Стартуємо в Делятині метрів за триста південніше залізничного вокзалу . Дорогою з твердим покриттям вибираємось до невеликого глиняного кар’єру. Повз нього на захід ґрунтова дорога виводить до мішаного лісу. Тривалий пологий підйом тягнеться приблизно чотири кілометри. Виходимо до розвилки. Перед нами — поросла чагарниками, малиною та ожиною колишня вирубка. Внизу, на північному заході, видно наземні споруди військового містечка. Це — колишній секретний об’єкт міністерства оборони СРСР, де, кажуть, цілі ешелони заходили під землю. У поштовій адресі містечка вказувалося місто Москва, а діти військовослужбовців нібито вчилися у московській школі № 148.санаторий Шахтер Зараз об’єкт належить українському військовому відомству, пропозиції перетворити його в туристичний заклад досі відхилялися. Дорога вправо веде в Делятин до річки Перемиська, вліво — виводить на полонину, звідки приблизно півтора кілометра до згаданих нафтових свердловин. До речі, хребтом на цю полонину зі сходу виходить дорога від Білого Каменя. Подальша частина маршруту відома — торованою дорогою рухаємось на південний захід до Синячки.
Велосипедистам краще податися повз базу нафтовиків до річки Зелениця і виїхати в Зеленій. Для піших є інший маршрут.
Без варіантів. Повернення (D)
Підйом на Синячку займе хвилин 20. Помилувавшись з кам’янистої вершини навколишніми пейзажами та постоявши коло місійного хреста, сходимо у південно-східному напрямку до полонини Щівка.Санатории Трускавца Приблизно кілометр рухаємось на схід, а потім беремо вправо та виходимо на вкритий лісом хребет Чорногориця. У Дору йти кілометрів сім. Десь при середині дороги справа відкривається панорама Яремчі, видно й Маковицю. Сходити в містечко повз численні садиби з огорожами не надто зручно. Обираємо стежку направо, в Дору. Попереду — доволі стрімкий спуск листяним лісом, але стежка чітка. За яких півгодини — ми в селі перед містком через річку Кам’янка. До залізничної станції сто метрів. Вклалися у сім годин?санаторий Янтарь

Одноденні походи — це нагода розім'яти «закоцюблі» за зиму м'язи, активно відпочити у вихідний, а в липні-серпні ще й «попастися» лісовими ягодами. Короткі подорожі горами мають і ще одну суттєву перевагу. Вони не вимагають ретельної підготовки спорядження, а прогулянка без важкого рюкзака — особливе задоволення. Тож розповімо про два можливі одноденні маршрути, точніше, маршрути до двох вершин, розташованих недалеко від містечка Яремча — до Маковиці та Синячки. санаторий Алмаз

Маковиця. Від трьох до ста трьох
Цю гору (984, 5 метра) у безхмарну погоду бачить ще із села Дора кожен, хто в’їжджає до Яремчі потягом чи автомобілем. Вона височіє над містечком на сході. На лисій вершині встановлено високий хрест.
Ще з середини минулого століття, відколи Яремчу заходилися робити центром туризму та відпочинку, пішохідні маршрути на Маковицю стали одними з найпопулярніших. Підйом на вершину великих зусиль не вимагає, а пейзажі, що відкриваються з неї, повірте, вартують більшого — саме звідси для багатьох починається любов до Карпат. Зійти на вершину може і трирічний малюк, і людина похилого віку.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Найкоротший шлях на Маковицю — з Ямни, вздовж потічка Маківчик, майже на північ, а потім на північний схід (довжина приблизно 4,5 кілометра). Але цікавішою видається мандрівка від залізничного вокзалу в Яремчі (в бік тої таки Ямни), узбіччям автотраси через центр містечка повз ринок сувенірів, розташований перед мостом на самому березі Прута. (Тут можна зробити і невеличкий гак, помилуватися водоспадом Пробій). Від вокзалу дорогою треба йти приблизно два кілометри.
Маркована стежка до Маковиці починається на лівому узбіччі автотраси майже навпроти водоспаду перед крутим лівим поворотом. З траси водоспаду не видно, лише чути шум води. Перші хвилин сорок підйому дещо важкуваті, стежка веде поміж камінням, утворюючи природні східці. (Чотирирічний малюк мусить підніматися ними з допомогою рук). Але потім ви виходите на невелику галявину, де стоїть кілька величезних каменів. На одному — численні автографи відвідувачів. Інший, у формі паралелепіпеда, слугує чудовим столом (є тут і місця для багаття). На північному заході крізь гілля мішаного лісу перед вами відкриється панорама Яремчі. З іншого боку, метрів за 300 на схід — новітні вілли Ямни. А біля самої галявини на схилі справа можете натрапити на залишки партизанської землянки (квадратної форми яма з кількома прогнилими та порослими мохом колодами).санаторий Женева
Стежка, уже пологіша, далі веде лісом до металевої вежі, обігнувши яку, ви майже одразу виходите на відкриту місцевість, на полонини з сінокосами. Від межі лісу круто наліво і вниз є стежка, що збігає вздовж яру до центру Яремчі (трохи нижче яр перетворюється в потічок). Цією стежкою можна вийти до хат на лівому березі Прута, перейти міст і опинитися неподалік автостанції. Але нам не наліво, нам прямо. Попереду, кілометра за півтора, — Маковиця. Перед самою вершиною — розвилка. Від неї траверсна стежка веде прямісінько в Дору. Підйом на вершину трохи забере сили, але ще якісь хвилини — і ви на Маковиці, біля хреста. Оглядаєте хребет Явірник, горді силуети Хом’яка, Синяка, розлогу Добошанку на південному заході; на заході у вас під ногами — Яремча, на горизонті видно гору Синячку; на північному сході — Рокита з ретрансляційною вежею...
Повертатися з Маковиці можна тим же маршрутом (як варіант, згаданою стежкою вздовж яру). Але дехто вважає, що йти власними слідами — ознака поганого смаку. Оберіть дорогу на Дору, лівим від вершини схилом, майже чітко на північ.санаторий Карпаты
Отже, ви пройшли зо два кілометри Яремчею, здолали трохи менше п’яти кілометрів підйому, а тепер залишиться ще неповні п’ять кілометрів приємного спуску. На неспішну мандрівку з оглядинами, перепочинками, якимись розвагами, навіть обідом коло багаття з лишком вистачить годин шість, а самий лише підйом стежкою забере не більше двох годин.
Синячка.Мандрівка з варіаціями
Гора Синячка (1401 метр) знаходиться на північному заході від Яремчі, на відстані семи кілометрів по прямій. Але, звісно, Карпати — не Філадельфія — прямих доріг немає.
Варіант А
Дістатися на Синячку з Яремчі можна лише через перевал Переслоп, що теж за сім кілометрів від залізничного моста через Прут (саме тут у Прут впадає ліва притока, дуже холодна річка Жонка). санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Маркована туристична стежка на Переслоп впродовж п’яти кілометрів тягнеться лівим берегом цієї річки, в напрямку проти течії. На самому початку мандрівки ви проходите повз вольєри з майже ручними оленями і кумедними кабанчиками. Детально описувати маршрут нема сенсу — на ньому є достатньо маркерів та інших вказівників. Діставшись Переслопа, ви побачите анахронізм радянської доби, сріблясто-червону металеву конструкцію, що возвеличує «капеесес», та напіврозвалену дерев’яну будку, коло якої можна вибрати місце для стоянки. З перевалу розходяться три дороги: прямо — до річки Зелениця, вздовж якої добротною (для Карпат) автодорогою можна дістатися в село Зелена; наліво стежка веде через урочище Буковець на хребет Явірник; направо, в північному напрямку, — дорога на Синячку. Ви побачите гору з полонини Щівка (тут понад 60 років тому вели запеклі бої партизани Ковпака). Аби дістатися вершини, слід обігнути гору з південного заходу — виходите на відкриту місцевість, де за кількасот метрів розташовані вагончики і техніка нафтовиків. Кам’яниста стежка на вершину — справа вгору. Про ту, що веде направо вниз, — згодом.
Варіант В
Є щонайменше два аргументи за те, аби йти до Синячки з Дори. Один з них знайдете прямо на вершині. На цій горі відбуваються місійні богослужіння монастиря святого Іллі, що знаходиться в Дорі. (Ілля вважається повелителем грому, а відтак туристам доконче рекомендується дружити з цим святим; мешканці Дори вважають Синячку своєю). Інший аргумент — стартуючи з Дори, ви, скоріш за все, проходитимете повз Білий Камінь (інша назва Пірс-Дора, 961,5 метра), 29-метрової висоти суцільну скелю, місце паломництва скелелазів (вони тут здебільшого тренуються) та численних туристів, включно з «матрацниками».
Від залізничної станції Дора, перейшовши колію, рухаєтесь сільською дорогою повз церкву та кладовище, за яким повертаєте вправо, на північ, попри сінокоси, далі лівіше, через галявини та мішаний ліс. Від залізничної станції до скелі приблизно три кілометри. Довкола є місця для стоянок — зліва від дороги, метрів за чотириста перед Білим Каменем б’є джерело. Окремі ділянки маршруту характерні крутими підйомами. Без досвідченого інструктора не варто пробувати піднятися на скелю (з півдня вона прямовисна, якраз тут вправляються спортсмени, а з північного боку можуть спробувати сили любителі). Завше слід пам’ятати, що спускатися важче, тобто страшніше, ніж підніматися.санаторий Шале Грааль Вами може цілком оволодіти, цитуємо Ільфа з Петровим, «нудотний жах», як отцем Феодором, котрий, вкравши в Остапа Бендера шмат ковбаси, видерся на прямовисну скелю, а потім своїм виттям заглушував шум Терека.
Обігнувши з півдня Білий Камінь, приблизно через три з половиною кілометри виходимо до нафтовидобувних машин. Після них за найближчим поворотом вліво відкривається панорама Синячки та двох невисоких хребтів, які тягнуться на північ. До підніжжя гори ще понад три кілометри. Доведеться траверсом обійти невисокий, але стрімкий пагорб, второваною дорогою підійти до підніжжя Синячки, і тепер уже з півночі підійти до того ж місця, з якого починався підйом на вершину у варіанті А. Зрозуміло, що то за стежка направо?
Варіант С
З Делятина до Синячки дорога найдовша, але нескладна. Її варто обрати хоча б задля спортивного інтере­су: пройти маршрут Делятин-Синячка-Дора мішаною групою (з жінками та дітьми) не довше як за сім годин, включно з перепочинками та обідом. Інша перевага цього маршруту — він цілком підходить для велосипедної мандрівки.
Стартуємо в Делятині метрів за триста південніше залізничного вокзалу . Дорогою з твердим покриттям вибираємось до невеликого глиняного кар’єру. Повз нього на захід ґрунтова дорога виводить до мішаного лісу. Тривалий пологий підйом тягнеться приблизно чотири кілометри. Виходимо до розвилки. Перед нами — поросла чагарниками, малиною та ожиною колишня вирубка. Внизу, на північному заході, видно наземні споруди військового містечка. Це — колишній секретний об’єкт міністерства оборони СРСР, де, кажуть, цілі ешелони заходили під землю. У поштовій адресі містечка вказувалося місто Москва, а діти військовослужбовців нібито вчилися у московській школі № 148.санаторий Шахтер Зараз об’єкт належить українському військовому відомству, пропозиції перетворити його в туристичний заклад досі відхилялися. Дорога вправо веде в Делятин до річки Перемиська, вліво — виводить на полонину, звідки приблизно півтора кілометра до згаданих нафтових свердловин. До речі, хребтом на цю полонину зі сходу виходить дорога від Білого Каменя. Подальша частина маршруту відома — торованою дорогою рухаємось на південний захід до Синячки.
Велосипедистам краще податися повз базу нафтовиків до річки Зелениця і виїхати в Зеленій. Для піших є інший маршрут.
Без варіантів. Повернення (D)
Підйом на Синячку займе хвилин 20. Помилувавшись з кам’янистої вершини навколишніми пейзажами та постоявши коло місійного хреста, сходимо у південно-східному напрямку до полонини Щівка.Санатории Трускавца Приблизно кілометр рухаємось на схід, а потім беремо вправо та виходимо на вкритий лісом хребет Чорногориця. У Дору йти кілометрів сім. Десь при середині дороги справа відкривається панорама Яремчі, видно й Маковицю. Сходити в містечко повз численні садиби з огорожами не надто зручно. Обираємо стежку направо, в Дору. Попереду — доволі стрімкий спуск листяним лісом, але стежка чітка. За яких півгодини — ми в селі перед містком через річку Кам’янка. До залізничної станції сто метрів. Вклалися у сім годин?санаторий Янтарь

Це місто немов обплутане павутинням історії, співом флейти і терпким запахом кави. Воно немислиме без кав'ярень або каварень, як казали раніше. Без їхнього затишку та того особливого відчуття, що тут зупиняється час. Непомітно й тихо він присідає в куточку, аби відпочити за філіжанкою кави по-львівськи.

Починаючи з турецького кавника Санаторий Весна Трускавец
Перші згадки про каву в Україні датуються 1672 роком — саме тоді у Кам'янці-Подільському турки заснували першу каварню. Львів по-справжньому розсмакував цей напій у XVIII столітті. До міста кава потрапляла не лише зі Сходу (зокрема, з Туреччини), але й із Заходу, з Відня, де галичанин Юрій Кульчицький 1683 року відкрив каварню «Під синьою фляжкою». Згодом заклад відомого галичанина творив моду на каву у цілій Європі. Замість вивіски тут був почеплений турецький кавник, який згодом став знаком усіх каварників. А віденський скульптор Емануїл Пендель увіковічнив Юрія Кульчицького пам'ятником у столиці Австрії.
У XIX столітті Львів немов очманів від кави. °ї пили всі: спросоння і натще, вдома і під час гостювання, до їжі і після. Вважалося, що біла кава — з молоком та цукром — напій символічний, а чорну вживали хіба за пиятикою. По-особливому ставилося до кави жіноцтво. Траплялося, що деякі пані брали її із собою до церкви, аби випити після причастя.
Та при всьому цьому в місті не було каварень!санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Цукерні
Спершу традиції кавування у Львові творились у цукернях. В цих кондитерських до кави пропонували випечені тут же свіжі тістечка. До речі, перші пекарі у Львові з'явились ще в середньовіччі і мали вони навіть своє фахове свято — день Святого Антонія (13 червня). А першу справжню цукерню у місті Лева створив 1803 року швейцарець Домінік Андреолі. Проіснувала вона аж 80 років.
У середині XIX століття цукерень побільшало. Місцева еліта, себто художники, письменники, журналісти, любила проводити час у цукернях Костецького та Ротляндера. На місці закладу останнього у 1893 році збудували «Гранд-отель».
Цукерня Александера Бенецького відрізнялася вершковим та фруктовим морозивом, яке подавали у хрустких трубочках. Це було рідкістю на той час.
Улюбленим місцем дітей була цукерня Людвіка Залевського (нині тут розташована фірмова крамниця «Світоч»). Про дивовижу цього закладу згадував відомий польський письменник-фантаст Станіслав Лем: «Здавалося, що Залевський потрафить цілий космос відтворити в чоколяді, оздобивши сонце лущеними мигдалями, а зорі — глазуром».
Каварні
Як засвідчують історичні документи, 1829 року у місті Лева була одна каварня — «Віденська». Лише на початку XX століття, у передвоєнний період, каварень стало значно більше. Найохочіше люд збирався у «Віденці» та «Театралці». Місцем відпочинку за філіжанкою кави були також «Американка», «Монополка» та «Централка». Останні дві свого часу стали прихистком для творчих людей, котрі сперечались і дискутували, читали й цитували класиків. У «Кришталевій» та «Народній Гостиниці» за кавою черпали сили політики й публіцисти.санаторий Женева
Нині на місці «Централки», на площі Бернардинській, 7, розташована міжміська телефонна станція, а історичне місце «Монополки» займає Будинок книги.
Каварні як місце творення ідей і затишку особливо поважали галицькі митці. Кажуть, що всесвітньо відомий композитор Станіслав Людкевич провів тут половину свого життя, хоча й не на жарт лютував, слухаючи недосконалу гру «каварняних» оркестрів. А письменник Михайло Рудницький колись висловився так: «Каварня стала демократичною установою, щось наче читальня «Просвіти», де всі рівні, з тою ріжницею, що голос тут мають не ті, яких мусили слухати, а ті, яких можна слухати... Приймаємо каварню як необхідне зло тому, що не можемо всіх приймати у себе вдома».
Львів дорослішав і любив каву все більше і більше. Особливо міцну, по-віденськи, що в той час була найпопулярнішою. (До неї подавали три склянки зимної води). Відмінністю тодішніх каварень було спеціальне місце для танцю, а вже у 30-их роках минулого століття танцювальні майданчики змінили на ложі для інтимних розмов.
Впродовж своєї історії львівські каварні переживали і не найкращі часи. Одним із таких моментів негаразду були повоєнні роки після першої світової, коли кава, цукор і майже всі продукти харчування значно зросли в ціні.
У пана Атлясса
Упродовж першої більшовицької окупації каварні не перестали бути улюбленим місцем відпочинку львів'ян. З того часу можна відзначити декілька популярних, як-от: «Козьол» (мала три зали — Античний, Лицарський та Малиновий), «Касино де парі» (артистичне кабаре), «Міраж» (у ній продавалися всі польські та закордонні газети), «Пегас» (літературно-мистецька). Та було кілька закладів, які диктували моду у цілому місті.
Найшанованішою кнайпою був «Атлас». (Корчма, кнайпа — кафе, де подавали ще й спиртні напої, — ред.). Назва її походила від прізвища першого власника — відомого виробника «Сметанкової» горілки та настоянки «Атлясівки» пана Атлясса. У час окупації каварнею опікувався його зять Едвард Тарлерський. Саме завдяки вмінню пана Едзя згуртувати різношерстих людей, за одним столиком сиділи знаменитий поет і графоман, професор і студент, священик та кишеньковий злодій. Це була безупинна круговерть гостей, розмов та зустрічей.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)
Цілодобова каварня «Атлас» ділилася на кілька залів: Білий, Зелений, Сірий, Бочковий, Мистецький. Бочковий зал славився своїми оригінальними декораціями — бочками, на яких сиділи відвідувачі, та кухлями, прикутими ланцюгами. Богема тут знаходила свій другий рідний дім. Повсякчасні презентації картин, книг, літературні вечори, концерти були обов'язковими атрибутами «Атласу». А на стіні каварні господар пан Едзьо вивісив укладені ним приписи. Були вони дотепні та жваві, як ось: «Якщо гість залишився в закладі понад годину, фірма відповідає за його зуби, капелюх, торбу, паличку і, звичайно, коханку». Нині на вулиці Театральній, на місці такої колись популярної каварні, розташована крамниця спортивного одягу «Reebok».
Окрім «Атласу», славилися також «Центральна», «Віденська», «Монополь», «Caf? De La Paix», «Міллера».
Посидь собі зі Швейком
Час біжить. Знамениті корчми, кнайпи, каварні залишаються в минулому, стають предметом для написання книжок. А Львів не перестає любити каву. °ї, як і колись, п'ють спросоння й натще, вдома і під час гостювання, до їжі і після. Навіть час не може закреслити минулого. Старі каварні оживають знову. Хоч трохи змінився інтер'єр, музика та забаганки кавоманів, але традиції не зникають.
Сьогодні у центрі міста на проспекті Свободи є «Віденська каварня». °ї історія сягає XIX століття, часу тої першої. Сучасну відкрили шість років тому. Нині тут функціонують ще й ресторан, літній майданчик, тераса, більярд. Персонал розповідає, що це єдиний подібний заклад, де подають каву подвійної заправки — 15 грамів. Також популярні кава з лікером, з віскі, з корицею, з жовтком. Однією з елітних є «Blue mountain». Кавові зерна арабіки для цього напою збирають один раз у рік на острові Ямайка. Гордість «Віденської» — бронзова скульптура бравого вояка Швейка, котрий сидить у кріслі, в одній руці тримаючи люльку, а в іншій — горня кави.санаторий Шахтер,
...Якщо не боїшся привида
Ще одним своєрідним продовженням давніх традицій є каварня на вулиці Руській «Під синьою фляжкою» — спадкоємиця закладу Юрія Кульчицького. Існують легенди, що у тутешніх підвалах живе привид, котрий в ніч з суботи на неділю не дає заснути мешканцям будинку, гримаючи порожніми бочками з-під вина. Місцеве меню — правдива подорож Австро-Угорщиною. Тут запропонують напої та наїдки з Галичини, Богемії, Угорщини, Польщі, Далматинії, Боснії, Воєводини, Хорватії, Моравії, Буковини, Словенії, Австрії.
Один із фірмових напоїв кнайпи — кава «Карнавацька», до складу якої входять лимон, мед, гвоздика. Кава «Богемська з вогником» готується з цукру-рафінаду та коньяку, що горить. Можна замовити каву по-мадярськи з ваніллю та вершками. Оригінальною за складом є кава по-римськи — це коньяк, кориця та лід. Окрім цього, тут можна поласувати смачнючими чаями, як-от: «Карпатський» (лісова яблуня, глід, горобина),санаторий Рубин, «Ранковий» (апельсин та цукор), «Чай на присмерки» (з ромом або з коньяком).
Інтер'єр у дусі часів герцогства Галіції, свічки, прапор того часу, декори, якими каварню облаштував власник, відомий львівський митець Володимир Костирко, музика, підібрана із смаком — все це примушує забути, що на вулиці XXI століття. Такою атмосферою та філіжанкою кави приходить потішити себе львівська богема та численні туристи звідусіль. А улюбленим місцем багатьох львівських студентів є каварня «Квіти на руїнах».
Нині їх не злічити Санатории Трускавца
Ще однією місциною, де черпає сили творча еліта, є антикварна каварня «Під клепсидрою», що знаходиться у приміщенні мистецького об'єднання «Дзига», на Вірменській. Зазвичай після презентацій у виставковому залі торжество плавно, під звуки музики, переходить у каварню. Сюди приходять художники, поети, письменники, музиканти.
Найбільше кави, здається, у «Світі кави», що на Кафедральній, та у «Галці», що на Корнякта. Тут зерна мелють та одразу готують напій за найрізноманітнішою рецептурою. Стіни закладів оздоблені кавовим начинням, почепленим на гачки, що довершує загальний інтер'єр справжнього світу кави.
Але Львів і досі не може існувати без цукерень. Однією з найбільших та найпопулярніших є «Цукерня», що знаходиться на вулиці Староєврейській. Стіни цієї кондитерської прикрашені ідилічними пейзажами, а під стелею висять симпатичні люстри з бронзовими ангелами. Хоч якоїсь особливої кави тут немає, зате є величезний вибір солодких смаколиків.
Окрім цих популярних кнайп, у львівських вуличках ховається ще багато цікавих каварень із своєю історією, міфами та рецептами кавоваріння. Минули часи, коли каву забороняли, бо вважали, що вона відволікає ченців від молитви, а у добропорядних мешканців викликає невдоволення і схиляє до розмов про політику. Нині кава є запорукою гарного настрою, веселого товариства або тихої розмови. І давнє місто надалі асоціюється з легендами та міфами, які творяться за філіжанкою міцної чорної кави.санаторий Карпаты

Лижі
°х ще називають нартами чи лещатами. Раніше вони були дерев'яними. Сучасні — це складна конструкція з використанням металів, пластику, карбону, дерева та інших матеріалів. Лижі відрізняються:
n   геометрією (носок-талія-п'ятка). Наприклад, якщо талія (ширина під кріпленням) менше 70 мм — це лижі для підготовлених трас, від 70 до 80 мм — універсальні, а більше 80 мм — для катання непідготовленими схилами.
n   довжиною. На коротких лижах легше повертати, кататись на коротких, жорстких, нерівних схилах. Довші лижі легше «їдуть» глибоким снігом, вони більш стабільні та інерційні на швидкості, ними краще гальмувати. Відповідно, підходять для катання на довгих та широких трасах.
n   спеціалізацією. Залеж-но від досвіду та техніки лижника існують моделі: універсальні, спортивні (слалом, швидкісний спуск), дитячі та жіночі (у цих конструкціях враховані особливості або жіночої, або дитячої фігури), карвінг (для лижників, що володіють відповідною технікою), паудер (для катання глибоким снігом), лижі для екстремалів (фрірайд, «нова школа») та багато інших.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Кожен досвідчений лижник має свої власні уподобання. А що можна порадити людині, яка тільки збирається долучитися до гірськолижного спорту?
Критерії вибору:
n   Довжина. Раніше існувала думка, що лижі мають бути на 10 см довші від росту людини. Сьогодні є тенденція вибору довжини рівно за власним ростом і навіть коротше. Початківцям найкраще підійдуть карвінгові (звужені в середині) лижі, які сантиметрів на 10-15 коротші від росту власника.
n   Б/в чи нове? Зрозуміле амбіційне бажання лижника з'явитися на схилі у новенькому блискучому спорядженні і продемонструвати низку віртуозних лижних па. Однак, якщо ви новачок і будете вчитися практично «з нуля» — візьміть лижі напрокат. Конче хочеться власного — придбайте спорядження, що було у використанні. Обидва варіанти достатньо дешеві, і кожна нова подряпина на спорядженні буде сприйматися не так боляче. Комплект (лижі, кріплення, палки, черевики) у пристойному стані можна придбати за 1000 грн. А вже коли навчитесь добре їздити, можна сміливо приглядатися до нових моделей.
n   Виробник. Фірм, які виробляють гірське спорядження, багато. Серед найавторитетніших — Salomon, Rossignol, Atomic, Fischer, K2, а крім них ще декілька інших виробників. Скажімо, вироби фірм Elan або Dynastar не гірші за якістю, але значно відрізняються ціною від продукції більш відомих брендів.
Середня ціна: 800 грн. (без кріплень), 1200 грн. (з кріпленнями)

Черевики
Поруч із кріпленням вони становлять опорно-стопову систему, яка відповідає за зчеплення й керування. Конструктивно черевики складаються з двох частин — утеплюючо-пом'якшуючої вкладки та зовнішньої пластикової «скорлупи», яка забезпечує жорсткість зв'язку з лижами та захищає ноги від травм. Внутрішню вкладку можна виймати — так черевик швидше і простіше висушити.Санаторий Весна Трускавец
Критерії вибору:
n   Будь-який гірськолижний черевик має фіксатори закріплення на нозі — замки. В різних виробах їх буває від одного до чотирьох. Чим більше замків, тим надійніше можна закріпити й пристосувати черевик до ноги, зменшити ризик травм.
n   Пересуватися в гірськолижному взутті досить незвично. Бувають черевики, в яких можна міняти режим із робочого на ходовий. В таких ходити значно легше.
n   Є черевики з регуляторами жорсткого і м'якого катання. Цю функ-цію слід відрізняти від режиму руху. В жорсткому режимі нога в черевику фіксується більш твердо. Це виправдано при складних маневрах, які вимагають більшої чутливості лиж.
n   Незручні черевики можуть зіпсувати задоволення від катання. Тому рекомендуємо враховувати, що:
1) пальці ніг не повинні торкатися носка черевика;
2) у магазині краще пройтися у черевиках, щоб відчути, чи вони анітрохи не тиснуть. Бо інакше після декількох годин катання можна натерти ноги;
3) розмір слід підбирати практично ідеальний — не всі виробники пропонують проміжні величини типу 42,5 або 81/2, хоча в цьому є необхідність. Розмір черевика є для вас найкращим, коли нога відразу «лягає» в ложе і є відчуття, наче взуття «на тебе шите». Ступня повинна «сидіти» щільно, почуватися затишно, не має ковзати чи бути перетиснутою;
4) іншою проблемою може бути вузька колодка черевика — цього разу нога наче заходиться у лещатах, тоді пальці терпнуть і мерзнуть;
5) деякі знавці радять міряти взуття на дві товсті зимові шкарпетки, тобто брати розмір з запасом. Краще міряти так, як плануєте їздити. Є люди з недостатнім теплопостачанням ніг, тобто схильні до постійного змерзання незалежно від взуття. Таким дійсно доведеться міряти черевики на теплі шкарпетки. В усіх інших випадках радимо придбати спеціалізовані шкарпетки, в яких буде і тепло, і зручно. Утеплювачі в нових черевиках провідних фірм достатньо теплозберігаючі, аби ви не мерзли при -15° та швидкості вітру 10 м/с.
n   Виробники: рекомендуємо брати вироби провідних фірм (Salomon, Rossignol, Technica та інші). Кожен бренд має свої недоліки і переваги. Вибір спорядження — це своєрідна наука, опанувати яку доводиться самостійно або з допомогою досвідченого продавця. Але жодна теорія не замінить практики.
Середня ціна: 800 грн.
Кріплення
Одразу пригадуються перші наївні спроби спускатися з паркових гірок на старих бігових лижах «Снеговик» із пружинним кріпленням. Авантюра закінчилася досі пам'ятним сальто-мортале та зламаною лижею. І добре, що тільки цим. Адже кріплення — одна з найважливіших частин спорядження. Специфіка гірського катання передбачає надійну фіксацію стопи на поверхні лижі. На цей елемент припадає чи не найбільше навантаження, і, відповідно, саме ця частина винна у більшості травм. Практично всі сучасні гірськолижні кріплення-автомати мають функцію аварійного самовідкривання у випадку перевантаження системи. Зроблено це для того, щоби запобігти серйозних ушкоджень при падінні, оскільки з лижами на ногах небезпека травмуватися набагато вища. У всіх сучасних видах кріплення ви можете самі відрегулювати, від якого навантаження спрацює система. Останнім часом відомі виробники продають кріплення разом з лижами, аби уникнути їх кустарного встановлення та порушення дизайну.
Критерії вибору:
n   Рекомендуємо купувати спорядження у комплекті, наприклад, лижі разом із фабрично встановленими кріпленнями. По-перше, на такі вироби продавець може пропонувати суттєву знижку.санаторий Алмаз По-друге, комплект є гарантією сумісності (рідко, але трапляються випадки нестиковки лиж і кріплення від різних виробників). По-третє, не потрібно самостійно або за допомогою «народних умільців» нарізати шурупи. По-четверте, комплект завжди виглядає естетичніше. Дрібничка, але приємно.
n   Шкала регулятора сили самовідстібання (в кріпленні їх дві - на носі і на п'ятці) повинна охоплювати максимально можливий діапазон. Переважно зустрічаються системи до 12 (у спортсменів іноді навіть більше) одиниць. Це дозволить точніше підігнати роботу автоматики та уникнути випадкового спрацювання в нормальних умовах.
n   Виробник: переважна більшість виробників поруч з нартами практикує і виробництво кріплень. Краще брати те й інше однієї фірми. Досвідчені лижники комбінують спорядження, враховуючи переваги чи недоліки різних моделей. Але для новачка різниця буде непомітною.
Середня ціна: 400 грн.
Палиці
У більшості гірськолижних технік катання палиці відіграють дуже важливу роль. Якісний поворот без них практично не можливий. Палиці у всіх виробників переважно стандартні. Лише спортсмени користуються спеціально вигнутими — такі конструкції краще витримують навантаження і ефективніше передають зусилля на рельєф при повороті.
Критерії вибору:
n   Висота палиць — це головне. Досвідчений продавець підкаже: треба взяти палиці в обидві руки і поставити їх на підлогу вертикально. При цьому ліктьовий суглоб має бути зігнутий під прямим кутом. Можна взяти дещо довші, враховуючи глибину снігу та висоту лиж з кріпленнями у черевиках. Це порада на випадок, якщо приміряти палиці у повному спорядженні немає можливості.санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья)
n   Темляк чи здвоєну стрічку-петлю, прикріплену до ручки, забезпечують усі виробники. Старі моделі комплектуються шкіряними темляками. Попри все позитивне, шкіра тріскає на морозі і швидко рветься.
n   Пластикові кружечки-обмежувачі на кінцях палок виконують далеко не декоративну роль. Вони потрібні, щоби вістря палиць не провалювались у глибокий сніг. Інакше лижникові буде важко повертати на спуску чи просто пересуватися по кучугурах. У старих «совкових» виробах кружечки були металеві, зараз фаворитом є легкий і надійний вуглецевий пластик. Бажано підбирати палиці з цільними обмежувачами середнього розміру (дуже малі в діаметрі провалюються в сніг, а дуже великі швидше ламаються).
n   Зручніші ручки — ергономічні, тобто з «грибочком» і рівчачками під пальці. Усе це полегшує катання.
Середня ціна: 80-150 грн.
Одяг
Для комфортного катання бажано мати куртку, брюки-напівкомбінезон, шапку та рукавиці. Знехтувавши рукавицями, можна примерзнути руками до крісельного підйомника. А старі джинси, одягнуті замість лижних штанів, як це практикує місцеве населення, за два-три падіння стануть зовсім мокрими.
Багато виробників спортивного спорядження шиють одяг для гірськолижного катання. Із зарубіжних — O'Neill, Columbia, Tresspass Campus, Hannah, вітчизняні — Commandor, Polaris.санаторий Шале Грааль,
Висока вартість продукції відомих фірм часто виправдана застосуванням передових технологій. Практично всі виробники розміщають між зовнішнім шаром одягу й утеплювачем так звані мембранні матеріали (Goretex, Sympatex, Hi-Pora). Вони не пропускають зовнішню вологу і не перешкоджають обміну повітря. Одяг «дихає» і заодно набуває водонепроникних властивостей. Варто звертати увагу на утеплювачі: Thinsulate від фірми 3М або Thermolite від DuPont. Дорого, але тепло.
Цільні комбінезони відомі фірми вже майже не випускають. Комбінезон є дешевшим за окремий комплект, але незручним через відсутність поперечного замка-блискавки на талії. Весь наряд іноді знімати незручно... Крім того, в зимовій куртці цілком можна ходити й по місту, чого не скажеш про комбінезони.
Середня ціна: 400 грн. за брюки-напівкомбінезон, 650 грн. за комбінезон.
Курткасанаторий Шахтер
Тут дуже бажаний теплий капюшон, зав'язки, аби регулювати продувність, та об'ємні кишені для потрібних дрібниць (рукавиць, грошей, мобільного телефону тощо). Рукави теж мають бути із зав'язками для кращої теплоізоляції вразливих кистей рук. Стяжки повинні бути також знизу куртки та на поясі.
Середня ціна куртки: 650 грн.
P.S. Пуховики для катання занадто теплі і непрактичні — швидко зволожуються і дуже погано сохнуть.
Шапка
Шапка потрібна завжди. Під час інтенсивного катання може стати жарко і захочеться все познімати. Однак в чергах на підйомник, на відпочинку чи підйомі на витягу ви про неї неодмінно згадаєте. Шапки з матеріалу Polartec швидко сохнуть і краще гріють мокрими, ніж вироби з вовни, поліакрілу чи поліаміду. Інноваційні технології «Windbloc» чи «Windstopper» застосовуються для виробів, розрахованих на сильний вітер. Якщо жарко в шапці, можна придбати пов'язку на вушка (хайратник) — дуже елегантно.
Середня ціна: 60 грн. за шапку і 25 грн. за пов'язку.
Рукавиці
Рукавиці захищають руки — частину тіла, яка найчастіше контактує з рельєфом. Гірськолижні товстіші від класичних за рахунок значної кількості утеплюючих і пом'якшуючих матеріалів. Шкіра, вовна та пух не підходять — надто непрактичні в умовах інтенсивного гірськолижного катання. На зап'ястку рукавиці зазвичай роблять довшими і з потрібними стяжками, аби уникнути обмерзання цієї частини рук. При падіннях, сніг на зап'ястку — частий гість. Добре, коли на рукавицях є кільце і карабін — так простіше їх підвісити для сушіння або просто причепити до куртки.санаторий Карпаты
Середня ціна: 100 грн.
Аксесуари
Окуляри. Багато хто від них відмовляється через високу ціну і не завжди виправдане використання в умовах Карпат. Неякісні і дешеві вироби дійс-но краще не купляти тільки за принципом «аби було». Окуляри досить помічні в умовах завірюхи, швидкого катання й інтенсивного ультрафіолету (сонце і сліпучо-білий сніг можуть зіпсувати очі на кілька днів). Більшість лижників послуговуються простими сонцезахисними окулярами. Але найкраще мати навіть дві пари спеціальних: маску (для катання в непогоду) і «легкий варіант» для сонячної погоди.
В цій ринковій ніші багато підробок (про які свідчить у першу чергу ціна). Найкращі — це маска з подвійним фільтром, антизапотівальним покриттям і сонцезахисною плівкою.
Виробники: Uvex, Carrera, Julbo та інші.
Середня ціна: 140 грн.
Чохли для транспортування стануть в пригоді шанувальникам власного спорядження. Вони не дорогі і, крім безпеки, дозволяють простіше переносити спорядження. Особливості: оброблений водовідвідним шаром матеріал «кордура» (а не армований нейлон) та підсилювачі дна та верху. Виробляють чохли всі провідні фірми, а також вітчизняні: Commandor, Elita-Sport і т.д.санаторий Женева
Середня ціна: 150 грн.
Інші аксесуари: різноманітні гумки, приліпки та стяжки сприяють закріпленню лиж та палок вкупі, що теж доречно при транспортуванні.
Косметика: можна виділити креми проти надмірної засмаги та гігієнічну помаду. З першими все зрозуміло. Тим, хто страждає невиліковним вірусом герпесу, радимо лікарські мазі «Зовіракс» або «Ацикловір». Окрім цих препаратів, добре змащувати губи сонцезахисним кремом (комбінація морозу, вітру, сонця і перепаду висот — сприятливий ґрунт для захворювання). А наслідки цієї напасті здатні зіпсувати задоволення від катання на добрих два тижні.
Наплічники для гірськолижного взуття спроектовані під відповідну фор-му. Досить зручні через компакт-ність (зникає потреба брати більшу і часто завелику туристичну торбу) і пошану до дорогого спорядження. На ринку присутні від фірм Salomon, Hannah, віт-чизняної Commandor та інших.
Середня ціна: 300 грн.
Прокат
Наразі рівень прокатного сервісу в Карпатах помітно зріс: з'явилося багато нового спорядження, розширилась географія розташування пунктів, зросла кваліфікація персоналу. У заставу переважно забирають паспорт. Хоча це заборонено законом, але вигідно всім — залишити в заставу гроші може далеко не кожен. Попросіть перевірити справність спорядження та відрегулювати його саме під вас.Санатории Трускавца
Вартість прокату: 25-70 грн. за добу, залежно від стану спорядження та статусу курорту, на який ви поїдете.