****

Ночами мені чутно,
Як проростають насіння мандаринок,
Розділених нами на прощання.
Воно стиха дзвенить,
Випинаючись з-під землі,
І на дзвін сходяться ті,
Хто носить зелені плащі з капюшоном.
Вони сідають у коло
І починають слухати,
Як народжуються нові сонця у гірких шкоринках,
А потім розходяться –
Кожен своїм квітнем.

Колись я також матиму зеленого плаща,
А отже, і право бути з ними в одному колі...