Читаю Кобо Абе "Жінка в пісках"... на рідкість гнітюча, хоч і класна річ... йдеться про життя селища на пісчаних дюнах. Пісок посійно насуває і поступово будинок опиняється на дні глибокої ями... з якої НЕМА ВИХОДУ!!! І постійно мешканці мусять відгрібати пісок, щоб їх не засипало, перетворюючись на його рабів. Більше того: якщо бодай хтось припинить ці каторжні роботи, будинок засипле і загине все село... на мотузці їм щодня спускають воду і все необхідне. і вони, що найжахливіще, задоволені положенням...

Тепер відчуваю себе - на дні піщаної ями...

"Песок, не имеющий своей собственной формы, кроме среднего диаметра в одну восьмую миллиметра... Но ничто не мжет противостоять этой этой сокрущающей силе, лишенной формы... А может быть, как раз отсуствие формы и есть высшее проявление силы..."