Бери

Безглузде питання – як ти міг, правда? Бо як – я знаю. І чому – здогадуюсь. Але все одно хочеться напитись і забутись.
Ти… ти пам’ятаєш, як все починалося? Як це було – коли тебе розриває ніжністю ізсередини? Коли у тебе цілунком відбирають подих і його не хочеться повертати назад – ось він, ось, бери, не біда, що останній, бери, бери!
А потім боялися і божеволіли, а потім збирали зорі, а потім хотіли віддати і забрати одне одного повністю, і нам це вдавалося, чорт забирай!
Тоді що… як можна було це втратити? Як?!
Плече до сих пір болить, синець на лівій скулі пожовк, сходять басамани зі спини… Поверни мені їх назад.
На кухні тебе чекає твоя чашка. Біля каміну на бильці крісла – розкрита книга. Розстелений край ліжка. Мило у ванній. Я біля порога.
Знаєш… якщо тобі буде цікаво… у мене почали труситися руки. Дивлюсь на них – і розумію: це вони гинуть без твоїх пальців. Скоро взагалі перестануть слухатись.
Тому у нас уже майже не залишилось посуду. Я знову розбиваю тарілку – і забуваю поїсти. Холодильник бурчить невдоволено, але я не зважаю.
Без тебе немає тепла. Ні опалення, ні теплої води. Камін не гріє. Подарований тобою шарф майже не допомагає.
А я знаю, що ти колись прийдеш. Або смерть прийде, або ще хтось такий… невідворотний. Певно, тоді я вже не зможу говорити, тому зараз прошу вибачення – нема кому дивитись за моїм волоссям, яке ти так любив. Ти ж любив моє волосся, правда? Бери. Його. Мене. Останній подих. Бери…

«Не слушайте тех, кто говорит, что вы не умеете что-то делать. Это чепуха. Решайте всё сами, и тогда вам не придётся снова и снова опираться на чужое мнение. Учитесь, играйте во все игры, в которые вы хотите играть. Бывайте везде, где вам хочется. Но никогда, никогда не позволяйте людям убеждать вас, что что-то слишком для вас сложно или невозможно».
Дуглас Бадер

Боже, любові! Лютої, ненаситної, ненастанної. Щирої і терпкої, як хороше вино. Гарячої, горючої, запальної, вибухової. Щоб мурашки по шкірі і по серцю. Любові. Довірливої, як маленьке кошеня. Трохи хижої, трохи егоїстичної. Всерозуміючої і всепрощаючої. Жертовної. Затишної. Кожного дня, кожної хвилини, кожної миті – і на все життя. На весь світ, і нехай поміститься в наших серцях. Без кінця. Без кінця.
Любові, Боже! Любові…

Є у мене така людина. Познайомилась з ним в неті кілька років тому, і з того часу ми спілкуємось. Живемо в одному місті, але бачились всього кілька разів. Але є у ньому щось таке... рідне. Согодні написала йому ось таке повідомлення:

роззява ти, от знову десь пропадаєш. а до вас весна прийшла? бо до нас - лиш 1 березня, а далі сніг знову падав і все таке... така собі лагідно-сніжна весна) мені мама передала з дому сумку, я сьогодні зранку її забирала. сама, але цього разу вона була підйомна і я не дуже втомилася, поки дотягла її до гуртожитку. мама поклала мені кульк цукерків. різних-різних!)) а ще ми з сусідкою сьогодні пили какао, і робили маску на обличчя з вівсянки, какао, меду і молока. намастилась - і вилитий негр!)) зате шкіра після неї гладенька і така ніжна-ніжна... тепер сидю і читаю. вчитися не хочеться... ех!

Ну хіба можна писати таке неблизькому комусь? :)

Сьогодні додивилась перший сезон аніме Nodame Cantabile (2007). Його порадила мені моя подруга О., котра, за її ж власними словами, "любить красиві історії". Хто б міг подумати, що я взагалі таким зацікавлюся. Аніме про консерваторію, головні герої - скрипач-піаніст, котрий хоче стати дирижером, та піаністка-віртуоз, котра погано читає ноти, а мелодії сприймає на слух. І... Бах, Шопен, Шуберт, Брамс, Рахманінов... Класична музика заворожує і не відпускає протягом усіх 23-ох серій. Прекрасно!

На завтра (ну не факт, але ми в групі все-таки порадилися і вирішили, що на завтра. Є у нас такий викладач - В. Д., який у новому семестрі, якщо вірити розкладу, веде у нас два предмети. Ну, ми-то знаємо, що їх два, а от пан Д... не факт:) а молодий, ніби, іще чоловік...) - написати невеликий прозовий уривок із використанням художньої деталі. І як його писати?
По-перше, отут прокидається добре відома багатьом студентам "собача хвороба" - все розумію, але сказати не можу. Отак із художньою деталлю.
Можна ще було б спертися на приклад, але оповідання, яке пан Даниленко читав нам на попережній парі - не дуже хороший приклад, як на мене. Там йдеться про дівчинку, яку хрещена мати вкладала спати голяка із своїм сином та ще й обійматися примушувала, бо хотіла, щоб вони одружилися в майбутньому. Отака психологічна травма у дівчинки на все її подальше життя. А художньою деталлю там було намисто із шипшини (себто намистини були схожі на ці ягоди) - певно, найпристойніша і найприйнятніша річ із всього оповідання.
Ось така штука в мене вийшла:

На столі – склянка. Ступінь чистоти – десь мінус один. Тобто умовно чиста для людини, яка згадує, що потрібно помити посуд, лиш тоді, як цей посуд з нею мало не говорити починає.
Важка і марудна це справа – пам’ятати про отакі нібито й потрібні речі. Нібито – от-от. Бо не треба їх мені, чуєш, не треба!
Вчора від мене втік мій здоровий глузд. Як собака, підібгавши хвіст. І скавулів жалібно. А що я йому?.. Годувати треба було краще. Або хоча б інколи. Годувати.
Що? Склянка, кажеш, нечиста?
А у нас кажуть – «шклєнка». Саме так – майже ніжно і трохи шепеляво. Бо «скло» - гостре і гладке. А «шкло»… то є зовсім інша бесіда. Воно м’яке і трохи шершаве на дотик – аби можна було втримати в руці.
Людину, кажуть втримати важко. Ну, так мало б бути. Важче, ніж пильнувати за порядком в домі, вчасно мити посуд, тримати собаку (або здоровий глузд в голові)…
Тебе втримати легко. Було б хотіння. Жадання було б.
А ні. Була жадоба.
Тепер вона помістилась у брудну склянку на столі. І лупає, волохата, звідти на мене чорно-каламутними очицями.
Лиш тебе нема.

→ Дивися – сьогодні мене немає. Я – остання станція останнього в світі метро.