Бери

Безглузде питання – як ти міг, правда? Бо як – я знаю. І чому – здогадуюсь. Але все одно хочеться напитись і забутись.
Ти… ти пам’ятаєш, як все починалося? Як це було – коли тебе розриває ніжністю ізсередини? Коли у тебе цілунком відбирають подих і його не хочеться повертати назад – ось він, ось, бери, не біда, що останній, бери, бери!
А потім боялися і божеволіли, а потім збирали зорі, а потім хотіли віддати і забрати одне одного повністю, і нам це вдавалося, чорт забирай!
Тоді що… як можна було це втратити? Як?!
Плече до сих пір болить, синець на лівій скулі пожовк, сходять басамани зі спини… Поверни мені їх назад.
На кухні тебе чекає твоя чашка. Біля каміну на бильці крісла – розкрита книга. Розстелений край ліжка. Мило у ванній. Я біля порога.
Знаєш… якщо тобі буде цікаво… у мене почали труситися руки. Дивлюсь на них – і розумію: це вони гинуть без твоїх пальців. Скоро взагалі перестануть слухатись.
Тому у нас уже майже не залишилось посуду. Я знову розбиваю тарілку – і забуваю поїсти. Холодильник бурчить невдоволено, але я не зважаю.
Без тебе немає тепла. Ні опалення, ні теплої води. Камін не гріє. Подарований тобою шарф майже не допомагає.
А я знаю, що ти колись прийдеш. Або смерть прийде, або ще хтось такий… невідворотний. Певно, тоді я вже не зможу говорити, тому зараз прошу вибачення – нема кому дивитись за моїм волоссям, яке ти так любив. Ти ж любив моє волосся, правда? Бери. Його. Мене. Останній подих. Бери…