У жизни свои планы на нас. Ты хочешь одного, но все время упираешься в стену взглядом. Навязчиво или нет, но жизнь свои диктует условия. Возможно. НЕТ! Точно ненравятся мне ее нравы. Другого! И буду бороться до конца. Нет! Не до конца! До победы!
Но стоит ли так упираться, противясь ее воли? Разве никогда ты не вел двойную игру? Но жизнь и есть игра! Борьба за свое? Но и не стоит отказываться от прихотей жизни. Сопротивляться возможно бесполезно. Кто знает, возможно права она, и ее победа принесете мне больше добра, чем победа моя, в моей собственной борьбе. Лишь силы тратить в никуда?
Я согласен! Я поиграю в твои игры, но правила все же будут мои. И пока ты играешь мной, я не отказываюсь от своей борьбы.
Кто победит? Решать не мне! Но и не тебе!

Гарний початок. Написати декілька речень. Дивишся. Хто ж буде тут стільки читати. Новела, справжня новела. Так, можливо і цікава, згоден. Але хіба тут їй місце?
Почну спочатку!

Ти незапізнюєшся? А тебе чекають. Пять хвилин, десять. СМС . Ти взагалі будеш? невстигла відправити. Пробач, мені справді соромно. Не зовсім правда. Але це ж ти.
Або в тебе є вагома причина, або ти йдеш на вечірку...вагома причина? хм, так йду...А тепер подивись на себе, ти весь мокрий, звичайно, ти ж стільки часу провів під дощем. Хіба ти схожий на людину? Танцювати? Лишися! Бути чесним перед ким? перед собою? Чи всеж стримати обіцянку. Пробач, напевно неварто. Хоч зараз і перед тобою мені справді соромно. Я бачу твоє ставлення до мене. Ставлення гарне. Котре, однак я зовсім не ціную. А це ж чому? Незнаю. Напевно вибач, чогось не вистачає мені. Можливо я просто небачу? Напевно!
Варто спробувати, зателефонувати, я розповім тобі щось цікаве. емм, що саме я можу розповісти. Потрібен гарний настрій, цікава історія. Так придумав. А що мені втрачати? Нічого. Та що я отримаю. Напевно шанс, шанс повернути таку важливу для мене подругу. Ось зараз. Сигарета. Там на площі краще звязок. Друга. Тут гудуть автомобілі, ось там у парку ні. Треття. Вже пізно. Може неварто, краще завтра? Сьогодні! Гудки. Напевно спить. Заспокоюй себе. Чи зайнята. Заспокоюй себе. А може не хоче розмовляти зі мною. Не раз бачив як роздратована ти, нехтувала підняти слухавку. Можливо! Не думай.

А що ти хочиш. Ти незважаєш почуттям тих, кому ти важливий, ти брешеш їм. Певною мірою, та все ж. Ти ображаєш. Та ось воно, й на тебе незважають. МОЖЛИВО СВІТ ПРОСТО НАДТО КРУГЛИЙ?

Треба вибачитись, щось придбати. Вагомий аргумент ))). Так, обовязково, я маю вибачитись.

Дзвінок. Не так погано як ти думав. Можливо все налагодиться?
ТА КРУГЛИЙ ВСЕ Ж ТАКИ СВІТ!

Живешь на мифах. А кто их придумывает? Кто рассказывает? Кто строит весь этот иллюзорный мир? Сам! Сам живу в иллюзиях! Я один и мне прекрасно?! Иллюзия! Мне нравится ходить на фестивальные показы короткометражек?! Не совсем так, иллюзия! Мне нравится моя новая работа?! Еммм, наверное, но скорее всего это снова иллюзия! У меня есть друзья, с которыми я могу поделиться всеми мыслями?! Я так думал, а оказалось иллюзия! Я хочу жить в этом городе всю жизнь?! Когда появилась возможность купить в скором времени собственную квартиру, я ой как засомневался в этом. Люблю безмерно Львов?! Иллюзия!!!

Но странная в этом есть красота! Все эти сомнения, все от того, что рядом нет НАСТОЯЩИХ ЛЮДЕЙ. Я сам, нет! Мне не скучно. Скучно бывает тем, у кого в голове пустота. Я же могу найти себе занятие, развлечение, мне не скучно провести время лишь со своими мыслями, в тишине…ой нет, только не в тишине…Пусть это иногда и трудно, придумывать каждый раз самому, каждый раз искать события, показы, фестивали, концерты, искать клубы и прочее, прочее. НЕУЖЕЛИ ПОЛУЧУ, ТО О ЧЕМ МОЛЮСЬ Я?! А чего хочу? Просто людей рядом, настоящих людей. Которых сейчас поблизости, увы, нет…еще нету?! Уже нету!..

Я любил, хотел быть с нею и лишь с нею. Я думал вот оно, наконец то ты нашел кого искал. Ты счастлив, ты радуешься ее улыбке. И на прощание вы обнимаетесь и договариваетесь о встрече, а потом...потом одни лишь точки, и почему она решила поставить их? И все? Вот так вот все закончиться? Зачем такая злая жизнь? Я ведь люблю, но почему все так больно?

Який ти дивний, чому ж ти не можеш сказати найважливішого. Хіба ж так важко...Вона знає тебе...ти думаєш здивувати...та кроки прораховані наперед...набагато далі твоїх найсміливіших планів...очі говорять це...обійми говорять...несміливі дотики кричать...а ти все ще мовчиш...ти все ще хочеш несказавши дійти, піднятися, бути...очевидно...їй...тобі...іншим...але поки що без твоїх слів у голос...ти несміливий...кохаю

A.S. - Я тебе люблю. Кохаю. Люблю. Обожнюю тебе. Люблю. Кохаю

- Досить зізнаватися в кохані. Мені здається, що ти хочеш переконати мене, в тому що це правда.

- Зовсім ні. Я себе переконати хочу, що кохаю тебе.

Ми іноді такі самотні, нещасні, шукаємо до кого б це прихилити свою голівоньку, хто б приласкав, цьомнув у губи. Нам все не вистачає когось. Кидаємось на першу ліпшу. Переконуєм себе, що кохаємо. Переконуємо себе тому, що так здається було б правильно. Кохати було б правильно. Переконуємось, і перетворюємо своє життя в суцільні цємчики і обіймашки, в суцільні тремтливі погляди, в суцільну примітивність. Замість того, щоб дотягнутися до зірок на небі, малюємо їх собі тут, на землі. Втрачаємо розум і вміння думати. Перестаємо боротися, забуваємо про усі мрії і цілі. Замість насолоджуватися тим як її ім’я злітає з твоїх вуст, придумуємо інші імена, на кшталт сонечко, зайчик, рибка, маленька. А потім знову і знову розплющуємо очі, коли вітер розвіє туман. Дивуємось собі, своїй наївності.
читати повністю

Темрява парку, будиночок посеред дерев, посеред заплутаних паркових доріжок. Як можна не захоплюватися кружлянням безлічі доріжок, вкладених бруківкою, навколо різноманітних дерев. Жодна з них не устрімлена в певний напрям, вони тут так само прогулюються, як і люди, не поспішаючи нікуди, частенько звертаючи в бік. Світло ліхтарів, загубилося десь поміж гілля, у темряві. Тіні людей, з песиками, закоханих парочок на лавочках, навряд чи хоч одна з тих тіней може кудись поспішати…Осінь дається в знаки, прохолодний вітерець, шурхотить листя під ногами, падає з дерев, намагаєшся сховати пальчики у рукава, заховати шию у комірець куртки, подалі від прохолодної ночі, тобі це вдається? Навряд чи. Сідаєш на східці, в твоїх руках стакан кави, лише у Мак-даку зовсім не жаліють кави, тож можеш насолоджуватися великою кількістю Латте. Щось казково ефемерне навколо тебе. На доріжці танцює листя, поміж тіней, вітерець розповідає свої чудернацькі історії, про свій день, про світи, в яких він побував, а листя підтанцьовує, підтакуючи йому. Повний місяць вже не ховається за кронами, освітлює людей, що проходять повз. Та східці це інший світ, потойбічне царство, з темрявою, і тишою, насолоджуйся. Твої руки зігріє кава, сигарети затуманюють потрохи твою свідомість, ти любиш друзів, любиш її, хоч не можеш, не знаєш як стати для неї найліпшим, як закохати її у себе…тобі просто добре, тобі спокійно на душі, і якось дивно. Чи справді я хочу усього, про що думаю, чи зовсім мені це непотрібно…я сумніваюся, і це найгірше…що мені варто змінити у собі, як розібратися в своїх думках, як зрозуміти чого я справді хочу…чи можна досягнути мети, коли ти не впевнений у ній, коли ти навіть не знаєш чи це твоя мета, чи щось інше…а погані звички, затягують, і найгірше, що ти не розумієш що в них поганого, коли ось зараз ти від них отримуєш задоволення…від кави з сигаретою, від спокою в свідомості, від дивного стану речей і думок в голові…

- Куди ти пропав?
- Пам'ятаєш, я шукав весь час сонце, весь час мені невистачало його світла і променів. Невистачало, щоб освітити мій шлях.
- Так, памятаю. Ти знайшов своє сонце?
- Зустрів, воно завжди було десь поряд, і весь час таке недосяжно далеке.
Я шукав своє сонце у різних світах, у чужих, незнайомих землях. Йшов за кожним, найменьшим проблиском. А воно було поряд. Пломеніло, гріло своїм теплом інших, і згорало в невдячних руках.
- Ти щасливий?
- Незнаю...Сонце поряд, та все ще не дарує мені усе своє тепло. Я гріюся в променях, насолоджуюсь красою його. Однак мені досі холодно. Воно не належить мені, і мені сумно.
- Тоді досягни, завоюй його. Нехай воно належатиме тобі.
- Ні! Сонце ніколи не належатиме мені. Його не можна присвоїти, його неможна завоювати. Воно змарніє, загасне в неволі. Я лише можу наблизить, і доторкнутися, можу преклонитися, подарувати йому свою любов. Подарувати сили сяяти яскравіше, піднятися вище.
Але боюся я доторкнутися, боюся показати свою привязаність, своє захоплення ним.
- Чому ж ти боїшся! Ти прагнув знайти сонце, увесь час, допоки памятаю я тебе.
- Боюся того, що сонцю не довподоби буде дотик моїх рук. Що не сподобаються йому мої дари. Що несприйме воно мого життя задля сонця, задля сяйва і купання в промінні його.
- Можливо ти і правий. Боїшся, і радієш декільком тьмяним, заледве теплим променям сонця. Збираєш по краплині тепло. Несміливо підносиш дари свої, чи й з несміливості боїшся зробити це у слушний момент. А як сонце чекає від тебе цього. Що як сонце плаче без цього? Марніє, чи просто продовжує світись, однак внепеності чому й для кого. Як чекає воно твого дотику. І розливається від найменшого, навідь несміливого твого кроку? Ти втратити можеш його!
- Так мій страх не до хорошого. Мій страх лиш знищує мене. Нищить із середини. Та як відчути той слушний момент, коли варто буде преклонитися перед сонцем, зізнавшись у своїх почуттях, сказавши щиро про усе?
- Певно ти відчуєш сам. Відчуєш, що варто саме зараз зробити цей, настільки важливий перший крок. Перший крок, що буде і останім кроком твого звичного життя, що буде і першим кроком твого життя нового.

Так проще. Проще ждать удачи в будущем, надеяться на хорошие перемены. Говорить что в будущем будет у тебя много друзей которые всегда будут рядом...И жизнь вообще превратится в сказку.

Но я сейчас живу, сегодня, и сегодня друзья есть, но сегодня они не со мною рядом, сегодня у них дела. Все хорошо. Я понимаю, не обижаюсь.

Просто о другом совершенно задумался, ведь большинство отказывается от маленьких радостей, от тепла, от приятных встреч сейчас, ради придуманного, эфемерного будущего. В надежде что в будущем все их трудны будут вознаграждены, и что тогда у них будет множество времени на друзей, на развлечения, на счастье, но ведь в этой погоне они никогда не увидят конца. Финиш всегда будет впереди, далеко, и как всегда не достижим. Так легче, найти смысл в счастливом будущем, нарисованном и несбыточном будущем. Проще чем ценить то что у тебя сейчас, проще чем найти смысл жизни в сегодняшней вечеринке, проще, чем искать смысл жизни в общении с любимыми друзьями сейчас.

Ведь как сложно признаться себе, что проснувшись утром ты проснулся в своем "будущем", что наступила твоя "сегодняшняя" жизнь, что из маленьких радостей и разочарований грядущего дня и состоит все что есть у тебя. И вот он смысл, прожить сегодня с удовольствием. Кто знает что будет завтра, возможно тоже самое, возможно что то изменится к лучшему. Но смысл жизни не в покорении высоких вершин, он рядом, смысл жизни в том как и с кем ты придешь к вершине, во всех невзгодах, разочарованиях, и радостях, улыбках которые тебе встретятся по пути. Как трудно осознать что покоренные вершины не приносят счастья, они нужны лишь для того, что бы указать путь, по которому бы вы прошли с близкими, друзьями. Прошли не стиснув зубы, а с улыбкой на устах...

Цените своих друзей, ведь в борьбе за призрачное будущее вы можете потерять навсегда свое настоящее..