A.S. - Я тебе люблю. Кохаю. Люблю. Обожнюю тебе. Люблю. Кохаю

- Досить зізнаватися в кохані. Мені здається, що ти хочеш переконати мене, в тому що це правда.

- Зовсім ні. Я себе переконати хочу, що кохаю тебе.

Ми іноді такі самотні, нещасні, шукаємо до кого б це прихилити свою голівоньку, хто б приласкав, цьомнув у губи. Нам все не вистачає когось. Кидаємось на першу ліпшу. Переконуєм себе, що кохаємо. Переконуємо себе тому, що так здається було б правильно. Кохати було б правильно. Переконуємось, і перетворюємо своє життя в суцільні цємчики і обіймашки, в суцільні тремтливі погляди, в суцільну примітивність. Замість того, щоб дотягнутися до зірок на небі, малюємо їх собі тут, на землі. Втрачаємо розум і вміння думати. Перестаємо боротися, забуваємо про усі мрії і цілі. Замість насолоджуватися тим як її ім’я злітає з твоїх вуст, придумуємо інші імена, на кшталт сонечко, зайчик, рибка, маленька. А потім знову і знову розплющуємо очі, коли вітер розвіє туман. Дивуємось собі, своїй наївності.
читати повністю

Темнота в парке, дом среди деревьев, среди запутанных парковых тропинок. Как можно не восторгаться заплутавшем танцем множества тропинок, уложенных брусчаткой, вокруг разнообразных деревьев. Ни одна из них не направленна в определенную сторону, они тут точно прогуливаются, как и люди, никуда не спеша, часто сворачивая в сторону. Свет фонарей, потерялся среди веток, в борьбе с темнотой. Тени людей, с собаками, влюбленіх парочек на лавках, врядли хоть одна из этих теней может куда то спешить...Осень дает о себе знать, прохладный ветер, шуршат под ногами листья, падает с деревьев, пытаешься спрятать пальчики в рукава, спрятать шею в воротник куртки, подальше от холодной ночи, тебе удается это? Нисколько. Садишься на ступеньки, в твоих руках стакан кофе, только в Мак-даке не совершенно не жалеют кофе, так что можешь наслаждаться большим количеством латте. Что то сказочно эфемерное вокруг тебя. На дорожке танцуют листья, среди теней, ветер рассказывает свои сказочные истории, о прошедшем дне, о мирах, в которых он побывал, а листья пританцовывают, поддакивая ему. Полная луна уже не прячется за кронами, освещает людей, которые проходят мимо. Но ступеньки это другой мир, потустороннее царство, в темноте, с тишиной, наслаждайся. Твои руки согревает кофе, сигареты затуманивают твое сознание, ты любишь друзей, любишь ее, хоть и не можешь, не знаешь как стать для нее самым лучшим, как влюбить ее в себя...тебе просто хорошо, тебе спокойно на душе, и как то странно. По настоящему ли я хочу всего, о чем думаю, или мне совсем это ненужно...я сомневаюсь, и это хуже всего...что мне стоит изменить в себе, как разобраться в своих мыслях, как понять чего я хочу на самом деле...как можно достичь цели, когда ты не знаешь что это твоя цель, или какая то другая возможно...а плохие привычки, затягивают, и хуже всего, что ты не понимаешь что в них плохого, когда вот сейчас ти от них получаешь удовольствие...от кофе с сигаретой, от спокойствия в сознании, от странного положения вещей и мыслей в голове...

Темрява парку, будиночок посеред дерев, посеред заплутаних паркових доріжок. Як можна не захоплюватися кружлянням безлічі доріжок, вкладених бруківкою, навколо різноманітних дерев. Жодна з них не устрімлена в певний напрям, вони тут так само прогулюються, як і люди, не поспішаючи нікуди, частенько звертаючи в бік. Світло ліхтарів, загубилося десь поміж гілля, у темряві. Тіні людей, з песиками, закоханих парочок на лавочках, навряд чи хоч одна з тих тіней може кудись поспішати…Осінь дається в знаки, прохолодний вітерець, шурхотить листя під ногами, падає з дерев, намагаєшся сховати пальчики у рукава, заховати шию у комірець куртки, подалі від прохолодної ночі, тобі це вдається? Навряд чи. Сідаєш на східці, в твоїх руках стакан кави, лише у Мак-даку зовсім не жаліють кави, тож можеш насолоджуватися великою кількістю Латте. Щось казково ефемерне навколо тебе. На доріжці танцює листя, поміж тіней, вітерець розповідає свої чудернацькі історії, про свій день, про світи, в яких він побував, а листя підтанцьовує, підтакуючи йому. Повний місяць вже не ховається за кронами, освітлює людей, що проходять повз. Та східці це інший світ, потойбічне царство, з темрявою, і тишою, насолоджуйся. Твої руки зігріє кава, сигарети затуманюють потрохи твою свідомість, ти любиш друзів, любиш її, хоч не можеш, не знаєш як стати для неї найліпшим, як закохати її у себе…тобі просто добре, тобі спокійно на душі, і якось дивно. Чи справді я хочу усього, про що думаю, чи зовсім мені це непотрібно…я сумніваюся, і це найгірше…що мені варто змінити у собі, як розібратися в своїх думках, як зрозуміти чого я справді хочу…чи можна досягнути мети, коли ти не впевнений у ній, коли ти навіть не знаєш чи це твоя мета, чи щось інше…а погані звички, затягують, і найгірше, що ти не розумієш що в них поганого, коли ось зараз ти від них отримуєш задоволення…від кави з сигаретою, від спокою в свідомості, від дивного стану речей і думок в голові…

Нащо тільки не здатна сила кохання! Посеред тотальної флегматичності, зажиточного спокою, вона здатна перевернути з ніг на голову життя двох родин.

В будинок по сусідству переїжджає молода сім’я. У новій сусідці – минуле палке кохання. І як не уникав його герой-коханець-невдаха, та не зміг. Сусіди спілкуються, а зі спілкуванням в їх життя повертаються давно задушені почуття.

В спокійному плині життя, навіть палкий роман між ними розгорається тихо і спокійно. Як тут не заснути. Вони не вміють кричати, не вміють злитися, не вміють показати емоцій. Спочатку закохуючись і руйнуючи життя коханій з минулого, він раптово повертається до сім’ї, і забуває про все. Звичайно, подружнє життя, і тихий, усталений спосіб життя краще. Та що ж тепер робити їй, вона в лікарні, вона не хоче без нього жити.

Зустрітися останній раз. «Ні з тобою, ні без тебе». Вона бачить його в останнє, цілунки, він знову хоче оволодіти її тілом. Смерть. Тут навіть смерть зустрічається їм спокійно. Вбити коханого, і покінчити з життям. Навідь смерть за сюжетом Трюффо не сміє порушити спокій…

A.S. Сьогодні я не напишу ані слова, сьогодні я хочу чути ваші думки. Приємного перегляду. Чекаю на ваші коментарі.

"усі фотографії"

Не знаю наскільки мені зараз хочеться будь-що придумувати. Дивне відчуття, котре неможливо описати. Ні, я зовсім не про любов чи кохання, це відчуття непотрібності і абсолютної байдужості з цього приводу. Мені все рівно наскільки я вам потрібен, наскільки потрібен своїм друзям, всьому цьому світу. Я є, я буду, а ви можливо ні! І якщо я потрібен вам, ви будете поряд, ви незабудете мене, і я буду цьому радий. Але якщо ні, нехай так і буде…я не шукаю зараз сенсу в своєму житті, я відпочиваю від свого шляху, хто знає що я вчиню завтра, і куди прямуватиму…тиша перед бурею…останній подих перед пусткою?...

Не знаю насколько мне сейчас хочется придумывать что либо. Удивительное чувство, которое невозможно описать. Нет, я совсем не о любви, это ощущение ненужности и полного безразличия к этому. Мне все равно насколько я нужен вам, своим друзьям, всему этому миру. Я есть, и буду, а вы возможно нет! И если я нужен вам, вы будете рядом, вы не забудете меня, и я буду этому рад. Но если нет, то пускай так и будет…я не ищу сейчас смысла в своей жизни, я отдыхаю от своего пути, кто знает что я сотворю завтра, и куда побегу….затишье перед бурей….последний вздох перед пустотой?...

- Куди ти пропав?
- Пам'ятаєш, я шукав весь час сонце, весь час мені невистачало його світла і променів. Невистачало, щоб освітити мій шлях.
- Так, памятаю. Ти знайшов своє сонце?
- Зустрів, воно завжди було десь поряд, і весь час таке недосяжно далеке.
Я шукав своє сонце у різних світах, у чужих, незнайомих землях. Йшов за кожним, найменьшим проблиском. А воно було поряд. Пломеніло, гріло своїм теплом інших, і згорало в невдячних руках.
- Ти щасливий?
- Незнаю...Сонце поряд, та все ще не дарує мені усе своє тепло. Я гріюся в променях, насолоджуюсь красою його. Однак мені досі холодно. Воно не належить мені, і мені сумно.
- Тоді досягни, завоюй його. Нехай воно належатиме тобі.
- Ні! Сонце ніколи не належатиме мені. Його не можна присвоїти, його неможна завоювати. Воно змарніє, загасне в неволі. Я лише можу наблизить, і доторкнутися, можу преклонитися, подарувати йому свою любов. Подарувати сили сяяти яскравіше, піднятися вище.
Але боюся я доторкнутися, боюся показати свою привязаність, своє захоплення ним.
- Чому ж ти боїшся! Ти прагнув знайти сонце, увесь час, допоки памятаю я тебе.
- Боюся того, що сонцю не довподоби буде дотик моїх рук. Що не сподобаються йому мої дари. Що несприйме воно мого життя задля сонця, задля сяйва і купання в промінні його.
- Можливо ти і правий. Боїшся, і радієш декільком тьмяним, заледве теплим променям сонця. Збираєш по краплині тепло. Несміливо підносиш дари свої, чи й з несміливості боїшся зробити це у слушний момент. А як сонце чекає від тебе цього. Що як сонце плаче без цього? Марніє, чи просто продовжує світись, однак внепеності чому й для кого. Як чекає воно твого дотику. І розливається від найменшого, навідь несміливого твого кроку? Ти втратити можеш його!
- Так мій страх не до хорошого. Мій страх лиш знищує мене. Нищить із середини. Та як відчути той слушний момент, коли варто буде преклонитися перед сонцем, зізнавшись у своїх почуттях, сказавши щиро про усе?
- Певно ти відчуєш сам. Відчуєш, що варто саме зараз зробити цей, настільки важливий перший крок. Перший крок, що буде і останім кроком твого звичного життя, що буде і першим кроком твого життя нового.

Чи перша? Певно перша…Коли дівчина лягала сором’язливо у ліжко, чи могла ж бо вона подумати, що зараз не з чоловіком коханням займатиметься, а професію започатковуватиме…Чи ба за гроші, чи за їжу, чи за щось іще, можливо прикрасу дивну, даруватиме вона свою ніжність випадковому чи не випадковому чоловіку…Була вона перша корислива, чи ні. Так і чому не землероби, не мисливці, а саме вона стане першою сумлінною «героїнею праці»? А все тому, що випадково побачивши все, започатковує професію найдивнішу інший чоловік, чи можливо то жінка заздрісна? Розповісти усім…

новина! Новина! За користь спить жінка одна! За користь, тіло своє віддає, за користь дарує себе! Увага! Дізнайтеся ж про це усі!...Та може вона й не за користь це все?...про етику журналістів згадаєм оце? Навіщо ж?! Звичайно за користь вона, це ж і не вперше, так завжди вона! Можливо, то що ж, лиш так вміє вона, добути свій хліб, і свій келих вина! Звичайно, то першою була вона, й назвемо повією, нехай працює вона! Тепер же розкажемо ще про когось? Про наших мисливців? Тепер як вони, чи вдосталь вполюють вони їжі нам? А як в племенах ворожих до нас? Звичайно в них гірше (кажи саме так, наказує вождь й старійшини), та ще й бач вони, напевно збирають зброї до війни, не варто чекати коли нападуть, ми перші повинні, на них навернуть…ми вже прикрашали, й більше казали, аніж воно насправді було, тепер же змовчали, щоб нас не вбивали, мовчали і слово ховали своє. Не власною волею, а старійшин й вождів, під страхом смертельним, в пітьму заховали ми правду і слова свободу…А як вожді почули, що в племені повірили барду й оповідачу історії життя, то й зрозуміли, ось зброя нова. Нехай він розкаже що вигідно нам, нехай він наставить людей, і супроти наших ворогів, і задля безпеки наших скарбів…То що ж, брехати тепер йому? Він зброя нова, нехай бреше тепер!...І з тих пір, як він сам, роботу дістав, оповідачем нещирим, про першу сказав, так досі, напевно вже через усі віки, він правди шукає для себе й людей. Та не знайде, бо сам нещирим він був, бо ж хліб свій отримав, сказавши не правду. Прикрасив, придумав, і розповів, куди стежка фантазій несла…

А потім сказав, неправда це все, і наші сусіди зовсім не зле, не про війну, а дружбу марять вони…цить! Мовчи! Мовчи! Не то вб’ю засичали старі! Я не жартую! Вождь репетував. Ось і рота стулить вони мені спішать…Це зараз усе, це зараз правда чи брехня. А що ж потомки наші? І не згадають, не знатимуть?! Так запишу, коротко, й легко, запишу не сухо те, що й коли і хто. А розповім чому й навіщо, дізнаються нехай сини, і їх сини. Ось і літописцем став…

Другим чи першим, то марна брехня, сповна за професію він заплатив, й четвертою владою його назива, й брехуном, а хто і світилом, тим, що правду розкаже, що не змовчить. А хтось посміється зухвало. Він журналіст, чи це його хрест? Чи дар? Він був, й не жалкує певно, що став одним з перших, в професій людських рядках...

Так проще. Проще ждать удачи в будущем, надеяться на хорошие перемены. Говорить что в будущем будет у тебя много друзей которые всегда будут рядом...И жизнь вообще превратится в сказку.

Но я сейчас живу, сегодня, и сегодня друзья есть, но сегодня они не со мною рядом, сегодня у них дела. Все хорошо. Я понимаю, не обижаюсь.

Просто о другом совершенно задумался, ведь большинство отказывается от маленьких радостей, от тепла, от приятных встреч сейчас, ради придуманного, эфемерного будущего. В надежде что в будущем все их трудны будут вознаграждены, и что тогда у них будет множество времени на друзей, на развлечения, на счастье, но ведь в этой погоне они никогда не увидят конца. Финиш всегда будет впереди, далеко, и как всегда не достижим. Так легче, найти смысл в счастливом будущем, нарисованном и несбыточном будущем. Проще чем ценить то что у тебя сейчас, проще чем найти смысл жизни в сегодняшней вечеринке, проще, чем искать смысл жизни в общении с любимыми друзьями сейчас.

Ведь как сложно признаться себе, что проснувшись утром ты проснулся в своем "будущем", что наступила твоя "сегодняшняя" жизнь, что из маленьких радостей и разочарований грядущего дня и состоит все что есть у тебя. И вот он смысл, прожить сегодня с удовольствием. Кто знает что будет завтра, возможно тоже самое, возможно что то изменится к лучшему. Но смысл жизни не в покорении высоких вершин, он рядом, смысл жизни в том как и с кем ты придешь к вершине, во всех невзгодах, разочарованиях, и радостях, улыбках которые тебе встретятся по пути. Как трудно осознать что покоренные вершины не приносят счастья, они нужны лишь для того, что бы указать путь, по которому бы вы прошли с близкими, друзьями. Прошли не стиснув зубы, а с улыбкой на устах...

Цените своих друзей, ведь в борьбе за призрачное будущее вы можете потерять навсегда свое настоящее..