Раз людина з смертю згоду підписала,

                   Щоб як прийде та її остання мить,

                  Смерть щоб не в останню хвилю сповіщала,

                   А щоб сповістила ген заздалегідь.

         «Добре, - смерть сказала, - тримаюсь заповіту,

         Я для тебе слово чесне збережу.

         Йди, працюй сумлінно зиму кожну й літо,

         А про твій кінець заздалегідь скажу.

                   В мене пребагато всіляких є сигналів,

                   Їх перед кінцем я буду посилать.

                   Ти ж пильнуй, дивися, і не будь невдалим,

                   Щоб усі зумів ти вірно розпізнать».

         Договір готовий, смерть кудись щезає.

         У житті – надія, щастя і краса!

         Всі благословення небо посилає,

         На поля і луки падає роса…

                   Час летить стрілою, і життя минає.

                   Праця і турбота – кожен день гуде.

                   Часом неохоче знову смерть згадає…

                   Але де? Вона ще скоро не прийде!

         Тридцять, сорок років, сімдесят набрався,

         Вже й напрацювався, але ще б пожить…

         Вже давно з боргами геть розрахувався,

         Думав: якби хату ще одну купить…

                   Але ось і смерть з’явилась опівночі:

                   «Гей, чи пам’ятаєш ти косу мою?

                   Чи ти вже готовий? Подивися в очі!

                   Півгодини жити я тобі даю!»

         Чоловік злякався: «То ж ти обіцяла,

         Що свої сигнали будеш посилать!

         То чому на мене нагло так напала

         І життя сьогодні хочеш перервать?

                   Та я ж іменини ось на днях справляю.

                   Я тебе благаю: дай хоч рік пожить!

                   Все своє добро я гарно поскладаю,

                   Ще ж закінчить хату, внука оженить!"

         Але смерть рішуче так проговорила:

         "Пригадай, недавно все оце було.

         Чи ти пам’ятаєш, як нога боліла,

         Як кололо в боці, руку відняло?

                   Чоловіче любий, сивий та беззубий!

                   Похорони бачив? На труні вінець?

                   Це ж мої сигнали, то все смертні труби.

                   Ти чому не думав, що прийде кінець?

         Якби був ти мудрий – шукав би неземного.

         Ти на цьому світі радісно прожив.

         Але ти в турботах геть забув про Бога,

         Мало тобі років, місяців та днів.

                   Нащо ті проблеми, нащо ті турботи?

                   Ти рішив придбати не один ще дім.

                   Думати про душу ти не мав охоти:

                   Христа не прийняв ти Господом своїм.

         Заздрість задушила серця всі перлини,

         Вічне ненажерство – ось він, твій вінець.

         Буть  тобі лишилось тільки три хвилини.

         Чуєш? Я рахую: раз... два... три! Кінець!»

                   Що ж це все: легенда, притча чи уява?

                   Ні, то все наука корисна для нас:

                   Хай душа прозріє Богові на славу,

                   Щоб нам не лякатись в той останній час.