Цитата сообщения simply_the_grey Ніжин, розчинений у спогадах 11 травня

Присмеркова станція Ніжин. Тут з ним зустрічаються, тут і прощаються. Втомлені постаті поодиноких пасажирів розпливаються, немов у запамороченні важкого дня, що добігає до кінця. За дві хвилини має надійти остання столична електричка. Вокзал збудований у середині ХІХ століття і відреставрований зовсім нещодавно


Дорога з вокзалу до центру неблизька, але швидко долається маршруткою; через шляхопровід і довгий бульвар Шевченка остання доїжджає до найширшої площі міста, де барви будинків обабіч зливаються із сірим морем пустельного асфальту, а гострі верхи ялинок на початку бульварної алеї здаються далекими, наче міраж. І зветься вона площею Леніна, що й не викликає здивування.
«... Одна площа базарна, над рікою Остром, близько замкової церкви і далі до крамниць ... Інша площа в Ніжині - Ярмаркова. Так вона зветься від спогаду про колишній, на масляну, знаменитий ярмарок, тепер цього ярмарку немає, - залишилася тільки площа, між деревами міськими і кам'яними церковними ятками, на якій колись кипів ярмарок. До цієї ж площі туляться і тютюнові ятки, а закінчується вона Успенською церквою з красивою і стрункою дзвіницею. Третя площа - парадна, перед чоловічим Благовіщенским монастирем - тут у високоурочисті дні буває військовий парад. Четверта площа - за Київською Баштою. Башти, тобто вежі, немає ніякої, - ймовірно була якась, - але вираз: за Київською Баштою досі залишився ... » - з опису «Губернських Чернігівських відомостей» кінця ХІХ ст.



Саме на 4-ту площу приїхала маршрутка. Це колись була західна околиця міського городища і вихід з Київської брами. В 1926 році їй надали ім'я Івана Франка без будь-яких обґрунтувань, а в 1978 році Франко чомусь втратив авторитет у ніжинської адміністрації.


Ніжин справжній починається неодмінно з Гоголівської вулиці, тінистої пішохідки, яка веде в історичну глибінь міста, і першою на цім шляху привертає увагу бібліотека Державного університету ім. М.Гоголя (№ будинку 4). Одна з найстаріших бібліотек вишів українських, започаткована 1820 року у будинку старовинного купецького зібрання, одночасно з відкриттям у Ніжині Гімназії вищих наук братів Олександра та Іллі Безбородьків дарунком графа О. Г. Кушелєва-Безбородька 2 500 томів російської та європейської літератури ХVІІІ — початку ХІХ століть з родинної бібліотеки. На другому поверсі розташовано дві зали Музею рідкісної книги, єдиного за тематикою в Чернігівській області, створеного у 1986 р на базі унікальних книжкових зібрань. Одним з найцінніших експонатів вважають запрестольне Євангеліє 1689 року з Ніжинського Благовіщенського монастиря, подарунок рідного брата українського філософа, барокового поета, вченого-педагога та релігійно-духовного діяча, митрополита Стефана Яворського (1658—1722) — Федора, яке важить 18 кг.


За густими кронами каштанів і глухими кованими ворітьми приховалась від людей церква Іоана Златоуста 1752 р. (арх. А.Квасов), збудована на замовлення частини грецької громади міста.


Характерні для центральної України архітектурні барокові обриси у поєднанні з класичним стилем нижньої портикової частини ваблять око ще й своєю недосяжністю (церква недіюча, за деякою неперевіреною інформацією там міститься міський архів)


Ніжинці шанують свого земляка знаменитого мандрівника-мореплавця Юрія Федоровича Лисянського (1773-1837), що народився у родині ніжинського протоієрея. Він здійснив кругосвітну подорож на шлюпі «Нева» за три роки (1803-6). Паралельно його шляху тоді ж пролягав шлях «Надії» Крузенштерна, але після закінчення експедицій надзвичайна скромність і деякі інші незвичні загалу риси Лисянського відтіснили його заслуги на другий план порівняно з Крузенштерном. А він відкрив один із Гавайських островів, який назвав своїм ім'ям (Острів Лисянського) та острови в архіпелазі Олександра. Першим описав Гаваї у книзі «Мандрівка навколо світу…». Виявилось, що бойовий капітан "плаває" у грамоті, пересипаючи російську мову щиро українськими зворотами, доречними у "Енеїді", а не у службових паперах. Лисянський у 1809 р. подає у відставку в чині капітана І рангу і власним коштом видає свої звіти у Росії та Британії.


З протилежного боку вулиці пістрявіє облупленими деталями фасаду будинок колишньої другої жіночої гімназії Ніжина. Сам будинок ще першої половини ХІХ ст., а гімназія відкрилась в ньому в 1907 р. завдяки клопотам і на власний кошт Ганни Федорівни Крестинської (1856-1923), від Бога вчительки, що не лишилась байдужою до катастрофічного браку місць в першій гімназії


Колишнє монастирське подвір'я Благовіщенського монастиря по вул. Митрополита Стефана Яворського обмежене скромним корпусом келій XVIII ст., перекритих склепінням, з глибокими підвалами і крамницями (ченці не відставали від ніжинських купців у торговельній справі)


Митрополит Стефан Яворський сам побажав побудувати храм присвячений Благовіщенню Діви Марії. Місцем для цього храму митрополит обрав Ніжин, де на той час настоятелем Свято-Миколаївського собору був брат Стефана — протоієрей Павло Яворський. Закладини храму відбулися 1702 року. Через 14 років Благовіщенський собор став видатною в Україні бароковою будівлею та другим, після Свято-Миколаївського собору, великим храмом у Ніжині. Важкими для монастиря виявились друга половина 18-го століття (нищівні пожежі) та за радянської влади храм використовувався під склади. Іконостас собору було знищено, поховання у храмі — пограбовано. У західній стіні собору пробили ворота, через які могли б проїжджати трактори.


Сьогоднішня Гоголівська потопає в паркових затінках, тут відпочивають і в будень , і свято


Миколаївський собор – найстаріший і найвеличніший храм у Ніжині часів раннього українського бароко заввишки 55 метрів, який більш як 350 років незмінно залишається домінуючою спорудою міської забудови, його зведено козаками Ніжинського полку за гроші братів Золотаренків. Зберігся текст купчої грамоти 1655 року, за якою ніжинська міщанка Васса Копачовчиха заповідала третину своїх коштів козацькому полковнику Івану Золотаренку та його матері на будівництво нової кам’яної церкви, бо раніше на цьому місці стояв собор дерев’яний. З 1920 по 1939 рр. в його приміщеннях зберігали сіль, а з 1946 року тут був міський Будинок культури.


Не з’ясовано точної дати будівництва нового собору, отже неможливо встановити, чи перед старою, чи перед новою будівлею відбувалась одна з вельми сумних подій в історії України – Чорна Рада червня місяця 1663 року. Скільки виникло в думці паралелей з лютим року 2010-го! «Запорозький (не донецький) кошовий отаман Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та покращити життя вже сьогодні, видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення у перегонах за булаву гетьмана Лівобережної України. Владу на Правобережжі тримав Павло Тетеря за згодою польського короля, а Лівобережжя контролювалось Москвою. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і російський царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись за його допомоги зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради інших кандидатів: полтавського полковника Якима Сомка і ніжинського полковника Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні.» За свідченням історика Володимира Боніфатійовича Антоновича (1834-1908) Сомко і Золотаренко не виявляли один перед одним лицарської чемності, чим і скористався Брюховецький. Я зовсім не в захваті від білого серця Юлії Володимирівни, надто багато зрадницької та іншої кримінальної мерзоти виповзло з її «Батьківщини», але припускаю, що маючи вільний час, Борзну вона моментами згадує. В стінах церкви Брюховецький складав присягу нібито українському народові. 5 років складає термін сьогоднішнього українського президентства. 5 років тримав булаву Іван Брюховецький. Закат його «президентства» у 1668 році вже згадуваний історик описує так: «натовп кинувся на Брюховецького і розшматував його тіло». Є привід замислитись над долею мирних мешканців Межигір’я.


У 1675 році грецькі купці заснували в Ніжині свою колонію і стали повноправними жителями міста, за 12 років вже існувало грецьке братство, якому всіляко допомагав Іван Мазепа, жертвуючи гроші на храми. Храм Всіх святих, побудований у 1782 році, на місці дерев'яного грецького храму, що існував на цьому місці з 1696 року. Замовник і організатор будівництва першого храму "Ніжинське грецьке братство" за сприяння Івана Мазепи. Нині Всіхсвятський храм - є другим кафедральним собором Чернігівської єпархії, УПЦ Київського Патріархату. Він розташований саме навпроти Миколаївського собору через Гоголівську. Найвищою спорудою Ніжина до 1951 року була дзвіниця цього храму…


Грецька Михайлівська церква збудована братством у 1729 році одразу ж за Всіхсвятською.


Поруч Троїцька 1733 року побудови. Разом із Всіхсвятською вони утворюють неповторний ансамбль на майдані між вулицями Гоголівською і Є.Гребінки.


Вулиця Гребінки. Чим вражає уяву і припадає до серця атмосфера деяких провінційних міст, яка має неосяжну відстань і від сільської, і від мегаполісової? Тут не звіявся дух великих людей, які донесли певний історично-культурний генотип до наших часів, і завдяки яким кожен, якщо захоче, зможе відчути одну з найважливіших складових душі власної


Гоголь про Московську вул.: «мостова взагалі була поганенька…», «дуже била в очі жовта фарба на кам’яних будинках і скромно темніла сіра на дерев’яних…» “…Де-не-де просто на вулиці стояли столи з горіхами, милом та пряниками, схожими на мило”. Ніжинський базарний майдан. В сиву давнину це була територія замку, а з ХІХ ст. і дотепер працює ринок. Зараз болото не складає основну відмінну рису ніжинських вулиць, так що сьогодні життя справді покращало з одного боку. За 130 років. На задньому плані височіють бані Спасо-Преображенської церкви 1757 року. Наприкінці березня 1861 року там зупиняли труну з тілом Т.Г.Шевченка під час його посмертної подорожі в Україну.


Старовинні будівлі, віддані сучасним торговельним закладам, доволі органічно вписуються у броунівський рух ХХІ століття.


Аптеку в Ніжині в 1777 році відкрив грек, відставний лікар Ізюмського гусарського полку Михайло Лігда. Дивовижна, як на сьогодні стабільність в роботі підприємства, що 225 років не змінює фізичної адреси. Магазин «Дитячий світ», наче іграшковий, от де справді вдале застосування приміщення.


Ніжин і Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська)(1854-1934). Життя і творчість актриси довгі роки були пов’язані з Ніжином. Початкову освіту здобула у Ніжині у приватному училищі пані Шоу, а вперше вийшла на сцену в 1876 році у Ніжинському театрі. В 1902 р. придбала будинок у Ніжині, де вона бувала часто протягом 22 років. У 1993 році встановлено пам’ятник за Миколаївським собором на площі, названій ім'ям великої акторки.


Вулиця Поштова, музей ніжинської поштової станції. У 1669 році московський цар Олексій Михайлович видав указ про запровадження поштового тракту між Києвом і Москвою, а в Києві, Ніжині та Батурині влаштовано поштові станції для приймання пошти та утримання коней. Комплекс станції, який ми бачимо зараз, не перший, він відноситься до 18 століття і залишається найдавнішим в Україні. А попередниці можливо й зовсім не було, бо впродовж більш як 100 років існувало декілька приміщень станції, розкиданих по місту, на таку думку наштовхує лист ніжинського поштмейстера до чернігівського генерал-губернатора Милорадовича 1788 року: «..пошта несе великі збитки через оренду приміщень..». Милорадович прислухався, і теперішню станцію було сформовано. Первісно станція являла собою два одноповерхових флігелі для відпочинку службовців і двоповерховий будинок у глибині поштового двору з конторою, кімнатами для приїжджих, залом відпочинку і службовим помешканням поштмейстера, у напівпідвалі кузня з кімнатою для ямщиків і стайні на подвір'ї . У 1805 році на Ніжинській поштовій станції постійно у роз’їздах перебувало 9 кур’єрських і 42 поштових коней. Це була найбільша в Україні станція. У XVIII – XIX ст. з 9 поштових трактів України 7 пролягало через Ніжин: на Київ, Москву, Санкт-Петербург, Ригу, Полтаву, Харків та Крим. Будівлі використовувались за початковим призначенням до 30-х років ХХ ст..


Робоче місце станційного наглядача – поштмейстера. «Хто не проклинав станційних наглядачів, хто з ними не лаявся? Хто у хвилі гніву не вимагав від них рокової книги, аби вписати в неї свою марну скаргу?.. Немає людей нещасніше за станційних наглядачів, бо в
усіх своїх неприємностях подорожуючі неодмінно звинувачують наглядачів і прагнуть на
них зігнати свою злість з приводу поганих доріг, нестерпної погоди, поганих коней і тому подібного. А тим часом наглядачі — це переважно лагідні і безмовні люди, сущі мученики чотирнадцятого класу, захищені своїм чином тільки від побоїв, і те не завжди«.» (О.С.Пушкін «Станційний наглядач»)


«У 1816 р. сталося оповідачеві проїздити через *** губернію, і в дорозі він був захоплений
дощем. На станції поспішив він переодягнутися і напитися чаю. Ставила самовар і накривала на стіл наглядачева дочка, дівчинка років чотирнадцяти на ім'я Дуня, яка вразила оповідача своєю красою. Поки Дуня клопотала, мандрівник розглядав убрання хати. На стіні помітив він картинки із зображенням історії блудного сина, на вікнах — герань, в кімнаті було ліжко за строкатою фіранкою. Мандрівник запропонував Самсону Виріну — так звали доглядача — і його дочці розділити з ним трапезу, і виникла невимушена обстановка, що сприяє симпатії. Вже коні були подані, а мандрівник все не хотів розлучитися зі своїми новими знайомими.» (О.С.Пушкін «Станційний наглядач»)


Поштовий діліжанс ХІХ століття. Такі відлиті моделі були популярні в ті часи, і їх виготовляли серійно на заводах.


Передпокій кімнат для ямщиків, відтворений на полотні. Невибагливо, але неочікувано близько до мого часу.


У приміщенні станції 25 жовтня 1860 р. в сім’ї поштаря народився і провів дитячі роки видатний український художник-баталіст, академік Микола Семенович Самокиш (1860-1944). Портрет художника роботи С.Бєсєдіна.


Жанрові сцени теж не були чужими Миколі Семеновичу. Остання його олійна робота на історично-побутову тему «Козаки біля шинку» була завершена 1917 року, після чого він вже віддавав перевагу червоній баталістиці.


Неймовірно люб’язною виявилась гід музею, яка зголосилась скласти мені компанію по дорозі до ще одного – ніжинського краєзнавчого. Завертаючи до Гоголівського скверу, проходимо повз бюст Богдана Хмельницького, встановлений у 1993 році.


Кострубатий профіль-автограф Пармена Забіли (1830-1917) у складках одягу Миколи Гоголя. Що сказав би про це Гоголь, якби міг побачити на власні очі: «Зазвичай художник колишніх часів майже завжди обирав собі якусь одну сторону і заглиблював туди увесь талант свій..»


Пам'ятник Миколі Гоголю на центральній алеї Гоголівського скверу споруджено на громадські кошти і відкрито 4 вересня 1881 року, таким чином він став першим у світі пам'ятником письменнику. Ініціаторами створення пам'ятника були колишні випускники ліцею кн. Безбородька, викладачі та студенти Ніжинського Історико-філологічного інституту, передова громадськість Ніжина.


Моментами Гоголівський сквер нагадує паризькі Єлісейські поля. І Гоголь з приємністю спостерігає, як електризується повітря від напруги людських почуттів.