Був такий час, точніше, був такий коридор у нашому розлізло-деформованому національному часовому потоці, десь між вісімдесятими й дев'яностими, коли здалося, ніби ось воно збувається: "Народе мій, до тебе я ще верну". Рядок Василя Стуса, останнього з українських великих поетів, унаочнювався і вибухав мітингами, голодуваннями, походами, переповненими аудиторіями, зрештою, й переповненими душами — дозволяю собі цей ідеалістичний вислів лише з огляду на переможний ідеалізм тодішньої історичної миті. Саме так — здалося, ніби рядок поета збувається. Але насправді збулося дещо інше: "Докучило! Нема мені вітчизни"...

Ужите мною окреслення "останній з українських великих поетів", напевно, вимагає пояснень. Йдеться мені передусім про міфологізовану й сакралізовану упродовж віків суспільну місію — якщо не Поет, то хто? Місію, від якої вже зовсім поруч до месіанства, а від нього — до всього юдео- християнського комплексу з його красою жестикуляції й саможертовною смертю на вершині. Йдеться також про органічну потребу поета оперувати в текстах словосполученням "народе мій". У нашій "народолюбній" поезії, на жаль, не тільки великі вдавалися до цього словосполучення. Однак неминучий фальш, чи, коли завгодно, фальцет із підвиванням, зраджував усіх інших, ім'я котрим — літературна процесія.

Парадокс Василя Стуса, здається, в тому, що він — не народний поет. Він аж ніяк не піддається (не хоче піддаватися!) традиційному вкраїнському тиражуванню. Його вірші не стали "народними піснями", вони не здатні "витискати щиру сльозу", школярі — якщо теперішніх школярів уже змушують вивчати їх напам'ять згідно з абераціями програми — повинні б добряче незлюбити його. Стус — це опозиція. У тому числі — прекрасна опозиція нашій рідній сльозоточивій розмазаності, отій "сентиментальній розквашеності", яка загалом ще й досі вважається ознакою "солов'їно-калинової ментальності".

Ні, він безумовно самотній на цьому хрестоматійно-спотвореному і збідненому тлі, що офіційно йменується українською літературою. Він самотній вельми рідкісною самотністю обраних. У своєму поколінні — розшарпуваному поміж спокус, ідеологій та істин, розколеному на страдництво і пристосуванство. У своєму суспільстві — Великій Зоні, де внаслідок успішних і ледь не метафізичних маніпуляцій таки вдалося вивести особливий підвид „людського матеріалу", здатного лише до виконання п'ятирічних планів і простого відтворення у клітках, але, як показує найновіший досвід, цілком не здатного до свободи. Це його, Стусова обраність поціляє в саму серцевину трагедії на споконвічну тему „митець і громада": „Отак живу: як мавпа серед мавп".

Він був поетом гнівним і цим також виборов собі самотність. Він просив „яріння й лютості" і звертався до Господа з благанням „пречистого гніву". Ті, що його поступово вбивали, вирізнили для себе цю індивідуальність. Тут відступили вбік усілякі тактичні й профілактичні міркування, „холодний чекістський розум", прагматика „незримих фронтів" та вивірена стратегія „боротьби двох систем". Перемогли інстинкти, переміг адреналін. Вони вбили його за підкреслювану зневагу до себе. Він ображав їх особисто. Самим собою, своєю присутністю, своєю самотністю. Каральна машинерія дала збій — людську слабинку — і вбила його.

Хоча, як поет великий, але саме як поет, і лише на рівні тексту, він іноді шукав якогось вищого примирення навіть із цим типом людності. „Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, // твоїм нещастям серце пройнялось // моє недуже. Ти ж — за мене вдвоє // нещасніший", — це адресоване до наглядача. Це чиста поезія й чистий імпульс. Це — понад усім.

І так тому й бути — поет залишається самотнім, вищим від цього щоденного борсання, від цих дев'яностих з їхніми ілюзіями й аферами, цього розлізло-деформованого національного часоплину, вн, на щастя, вже понад нами, понад Україною, де все розвивається „не за Стусом", він у тій недосяжній для посмертних премій, шкільних підручників та інших профанацій сфері, яка так чи інакше нагадує про себе — і навіть іноді тим, котрі ніяк не вийдуть з кліток.