Дорогие друзья, в связи с годовщиной оранжевой революции следующие несколько постов будут написаны на украинском языке. Так что заранее прошу прощения за неудобства у всех, кто украинского языка не знает.

Рік тому відбувся другий тур президентських виборів в Україні. Рік тому відбулася подія, яка змусила мене особисто і весь світ загалом докорінно змінити свою думку стосовно української держави, народу та майбутнього України. Згадаймо, як починалися ті визначні події, які згодом назовуть "помаранчовою революцією".
Звичайно починалося усе значно раніше, ніж у день другого туру президетьских виборів. Вже лунали гучні заяви про неможливість будь-яких заворушень, про триденне свято у лавах міліції, про неодмінну перемогу одного з кандидатів. Торішній голова ЦВК Сергій Ківалов вже отримав влучне народне прізвисько "підрахуй". Вже вібулися перші в історії країни телевезійні дебати. Вже висіли у вікнах помаранчеві стрічки та прапори "ТАК! Ющенко". Багато чого вже відбулося. АЛЕ...
21 листопада 2004 року стало тим Рубіконом, який визначив майбутнє України. Це розуміли усі. На виборчі дільниці люди йшли як на призовні пункти. Слова "громадянський обов'язок" та "громадянська позиція" набули урочистого, подекуди суворого сенсу. Люди поділилися на два великі табори. Усі різниці було зтерто, за виключенням однієї -- присутність чи відсутність помарачового коліру. "Своїх" людей шукали саме за цією ознакою. І знаходили, і раділи як діти. До цього дня все це було схоже на сучільну гру у "казаки-разбойники". Для більшості людей, думаю, так і було. Звичайно де-хто вже зрозумів, що якщо це гра, то на кону в цій грі дуже и дуже багато. Як найменше власний добробут, спокій, моральне та фізичне здоров'я. А як найбільне -- життя. Життя своє і життя близьких людей. Про факти побиття, звільнення з роботи, виключення з ВУЗів, залякуваннь, погроз, заборон було відомо усім. Голодували журналісти п'ятого каналу. Забороняли виходити в ефір де-яким программам регіонального телебачення. Але все це було десь далеко, десь "не з нами". Звичайно все це викликало обурення, підсилювало бажання піти и поставити відмітку навпроти ВІРНОГО прізвища у виборчому білютені, викликало палкі дебати на кухнях та у курилках, викликало співчуття до постраждалих... Але не було усвідомлення реальної загрози. Принаймні у мене не було. Тобто звичайно коли я став носити помаранчового значка, а потім стрічку, я став більш уважним та обережним, ніж зазвичай, але найбільше чього можна було очікувати -- це побиття групою ворожо налаштованих юнаків та й це в теорії. Більш верогідним була якась лайка із деяким пересічним громадянани з протилежного табору. І все. Підсвідомість відмовлялась припускати щось інше -- Ви що? Ми ж на Україні, у 2004-му році! Це ж не якийсь СРСР, чи Москва 1993. Ні, не може бути щоб ВОНИ НАВАЖИЛИСЬ. Відчуття справжньої небезпеки прийшло трохи згодом. Через одну-дві доби після початку Майдану. А доти -- суцільна гра, забавки, а хіба може гра закінчитися трагічно та не справедливо? Звичайно ні. "Наші" завжди перемагають... Яка наївність.
День пройшов бурхливо. Рпортажі з виборчіх дільниць. Молодь, яка лежить під колесами автобусів з "відкріпниками". Кожна новина -- як звістка з фронту. Кожна виборча дільниця -- як "гаряча точка". І ось відбулося -- усі мої дві сім'ї (моя та моєї дружини) проголосували. Від моєї 20-тирічної меньшої сестри до моєї ж 81-річної бабусі. Усі зробили один і той вибір "ТАК! Ющенко". Ми пішли, а люди зосталися. Зосталися чергувати біля дільниць. Зосталися чекати виборчі протоколи й спостерегати за комісіями. І вже проти ночі, коли з-за урочистості миті, з-за шаленого кипіння адреналіну в моїй крові я не міг заснути і палив у кухні, я раптом зрозумів, що все це марно. Марно люди стоять на морозі біля виборчіх дільниц, марно місто розквітло помаранчевим коліром, марно майдан імені Рози Люксембург був забитий людьми, марно Віктор Андрійович та Юлія Володирімірівна наголошували на важливості цього дня й неодмінності перемоги, усі спори, усі слова, усі два голосування -- ВСЕ МАРНО. Бо вибори неодмінно сфальсифікують, бо неодмінно влада спробує маніпулювати нашими голосами і голосами протилежної сторони, бо неодмінно влада зробить усе, щоб було так, як сплановано, незважаючи ні на що. А ми... Ми зробили усе, що могли -- вкинули в урну бюллютень. Зробили свій вибір. А боротися за нього -- то в нас є важливіші справи. Та й згодом, хіба кожному з нас більш за всіх треба? Тому все марно. Дружина моя тоді сказала: "Поживемо-побачимо". Я погодився, але все одно думав, що нічого не зміниться. Яке то щастя, що більшість торішньої влади думала саме як я, і яке то щастя, що ми помилилися.
Тоді я ще не знав, що українська нація вже існує, що ті декілька місяці стерли усі різниці -- мовні, статкові, посадні, освітні -- залишивши відчуття єдності, відчуття національної приналежності. Ввечері 21 листопада 2004 року я ще не знав, що Україна вже ніколи не буде для мене точкою на краті, що українці вже живуть у нас, на Україні, а не лише у Канаді та Австралії. Тоді мені здавалося, що "проспить ція небога до суду Божого страшного" (с) Т.Г. Шевченко. Тоді здавалося, що все марно...
Вже через добу все зміниться, вже через добу усе буде інакше і я буду інакший. Але це буде леше через добу. Поки що лишається тільки надія...