Дзвінок будильника, дощ надворі, спинний біль і невдоволене потягування… потрібно вставати. А так нехочеться… присмак шоколаду на вустах… хм… ще кілька кусочків, поряд, біля ліжка:) перша приємність цього дня.
Попри біль, закидуєш наплічник на плечі і прямуєш на вокзал, маршрутка, дрімота, дорога, і вокзал.
Цього разу приїхали достатньо шкидко, щоб встигнути на поїзд, але запізно щоб взяти квитки. Отак і сідаєм - зайцями… дякувати залізничникам, чи українській звичці їздити на халяву, поїздом ходять добрі дяді контролери і продають квитки, а ще мабуть жадності і корумпційності, бо квитки нам обходяться дешевше, щоправда квитків нам не дають, зато запамятовують на час поїздки… А потім ми будемо говорити що давати взятки - це погано… справжня українська звичка: розповідати як треба жити, а самим жити - так як виходить ;)
Гори і тунелі, річки і полонини, села і містечка, сонце і хмари, дощ і вітер, спання і гамцяння - все минає протягом дороги, допоки нарешті не зявляється довгоочікуваний Воловець. Хоч він також зустрів нас не особливо приємно: вітер, дощ і холод. Ще й горілка місцевого розливу, так би мовити з одного баняка. Ну але це ми дізнались вже після. А ще привітні люди, з специфічною мовою, і купи туристів, які ладні тобі допомогти, розповідаючи найкоротшу і найзручнішу дорогу.
І сама дорога, яку розповіли туристи, а вгорі хмари, які клубочучись окутують гори. Допоки не зустрівшись, не починають сварки і все закінчується дощем… ось так завжди! Де двоє чубляться, там… бідний турист повинен ховатися в лісі. Накривши наплічники клійонками, а на себе натягнувши різні "водонепроникні" штуки, стоїш, дивишся на капні що падають з дерев, і боячись поворухнутись, відчуваєш, як вони стікають спиною… не дуже приємне відчуття, але хороше товариство, а ще чорний гумор, прикрашають твоє неприємне і мокре становище. А ще групка сусідніх туристів, які в такому ж самому становищі.
І знов дорога, розбита тракторами, що звозять ліс і розмита дощами, болото, в яке зовсім не хочеться ставити ногу до колін… і яке приходиться обходити польовими стежками, підйоми і спуски, та зрештою все догори і догори, допоки не відчуваєш прохолодного вітру високих гір, допоки не бачиш чистого неба, і хмар які розганяє вітер. Тоді навіть сонце посміхається, тоді навіть тобі стає тепліше:).
Сніданок, чи то пак обід, під теплими променями сонця, а потім і перші підкорені вершини. Ще не ті, які можна вважати своїм досягненням, та вже приємні. І перші краєвиди. Гори, ліси, річки, сніг, струмки, села - розкинулись нижче твого погляду, і ним не можна зачаруватися, цим не можна не любуватися… і тоді зникає втома, відкілясь беруться сили, і хочеться іти далі, вперед, до нових, ще не підкорених вершин…
І ти ідеш, нові підйоми, нові звершення, та зрештою, всьому приходить кінець, як і закінченню дня. Сонце ховається за гірку, а ти шукаєш місцинку для намета. Зрештою…нічого не хнаходиш, бо забрів туди де якщо є вода, то немає дрів, а якщо є двора - то ти опустився далеко з схилу, так що до знайденої води досить таки далеко :). І ось так залишається три літри води на вечерю і сніданок, маловато…особливо якщо це на пятьох людей. Та втома бере своє, і ти ставиш намет, палиш багаття, готуєш вечерю, готуєшся до сну, і під шум дерев і вітру, який норовить завалити намет, засинаєш…
А зранку новий день, і гори окутані в туман. Нічо не видко, ані більше яко на десять-п'ятнадцять метрів. Навколо біле молоко, і достеменно навіть не знаєш куди потрібно йти. Та зрештою, по п'ятирічній памяті, відшукуєш стежку, попердньо, для годиться, кілька раз її пропустивши :). Й ось в такому тумані продовжуєш мандрівку, інколи задаючи питання: "а чи випадково ти вже не оминув вершину?", та знаєш що ні, знаєш що треба йти ще трішки в гору. Допоки не знаходиш знайоме каміння, знайому стежку. Пройшло вже стільки часу, а насправді не змінилося нічого. Як і колись, тут стоять купи каміння, за яким ми ховалися, як і колись стежка повертає направо, як і колись все вкрите непроглядним туманом, і ти не можеш любуватись краєвидами. Хоч щось в житті постійне!
г.Великий Верх з першого разу вирішуєте не брати, а перед тим хочеться збігати хребтом на Стій. До ньго рукою подати, і ти прямуєш, перші кроки, потім десять, двадцять. Боками починаються різкі спуски, і сильнішає холодний боковий вітер, ти виходиш на незахищену місцевіть. Він був настільки сильний, що буквально розвертав при намаганні зробити крок, а здавалося підскоч - і він понесе тебе, як пташку, тільки з наплічником на спині. І розум бере гору, розвертаєшся і прямуєш назад. г.Стій як і колись, залишається непідкореним. До наступного разу, па-па…
г.Великий Верх вийвився приступливішим, зрештою в нас не було іншого вибору, через нього нам потрібно прямувати далі, на водоспад Шипіт. Через туман не можеш знайти найвищої точки, адеж кожеш горбик - це вершина, а ще хтось порозставляв паличок з синьо-червоними тканинами. Чи не комуністи? - виникла перша думка. Отак втомившись фоторафуватись на кожній "вершині", нарешті знайшли її - найвищу, і зробивши останні зусилля, сфоткались і там;)
А далі був спуск, так, на око, бо знаєш, в такому тумані, троха важко зрозуміти де вірна дорога. То в гору легко йти, дорога догори одна, а донизу доріг багато… зрештою ми знайшли якусь стежку, полонинами по коліна в чорничниках, і другий день поспіль чуєш, як в взутті хлюпається вода. Хрештою звикаєш і перестаєш на це звертати увагу. А потім ліс. І ніби щось знайоме, а може і незнайоме? Круті спуски, потім круті переходи, після яких пропадає впевненість в вірності дороги. І так після кількох годин спуску, нарешті натрапляєш на людей, які чомусь починають сміятись від твого банального запитання: "…де ми є?":) і чому то так?
Н-да, ми прийшли туди, звідки майже два дні тому й починали. До омріяного водоспаду було ще з десяток кілометрів, які цього разу вирішили подолати скориставшись автотранспортом, а не власним - себто ногами. На щастя чекати автобуса довго не прийшлося, і вже через пів години ми були біля водоспаду. За два кілометра звітам. Але що я скажу вам: "Ніколи не вірте гуцулам! Там кілометри і час в кілька раз тривають довше", обіцяні два кілометри розстягнулись на добрих чотири. А ще почався дощ, тобто він не переставав, лиш інколи притихав. І до водоспаду ми не дотягнули. Зрештою і не хотіли, тому що знайти хороше місце біля нього - не так і просто. Натомість знайшли місце подальше від нього і покраще: з струмком і дровами, а ще з гіллям над наметом. Там і заночували, добрячи поївши, попивши вина і закусивши шоколадом, а на десерт - приготувавши печені банани в шоколаді. Ммм….
А зранку було сонце, тепло і затишно, і недовга дорога до водоспада… він красень, і точно вартував того щоб до нього добратись. Метрів зо п'ять, а може й більше… кілька етапів, і велике каміння, дрібні краплі, холодна вода, яка бурлить і піниться… і камінь на який можна вибратись і бути майже на верхівці, а під низом… а під взуттям… слизьке каміння, і тоді виникає таке ж відчуття як і на Камянці, ще трішки і ти впадеш. Як і тоді?… а так не хочеться, чи цього разу все закінчиться так ж успішно? Страшно, але ж так хочеться!!! Ти розумієш чому виліз туди: десь з цікавості, десь для фотографії, але більше щоб перебороти себе, страх, пережиття. Я це зміг зробити, та наскільки далеко страх завадив мені зайти? Важко відповісти. Зрештою здоровий глузд також можна назвати страхом, правда ж?
А потім спуск, ось і все - мандрівка добігла кінця. Тепер залишилось лиш добратись до Воловця, а маршрутки, як казали місцеві, їздять тут кожних двадцять хвилин. Потім купити квиток на один з двох поїздів і дістатись до львова.
Останній привал, поглинання всеможливої їжі, і зокрема згущівки:), яка вже стала невідємним інгридієнтом харчування. Відпочинок, дуріння, допоки ти не закидуєш наплічник, щоб спуститися в село, де маршрутки, їздять тут кожних двадцять хвилин…
Обіцяних маршруток, як і двох кілометрів не було, і на сьогодні вже не повинно було бути. Нам залишалось близько двох годин - ну не так і багато часу, принаймі замало, щоб добратись пішки… зато можна було скористатись можливістю добратись автостопом. Перша машина, на диво, зупинилась доволі швидко. А розмова почалась на жаль досить неприємно: "скільки дасишL". Нда, торги-торги, зрештою забрав двох дівчат і одного хлопця, і це за п'ятнадцять гривень!!!! Караул, обібрали як молодих! Може варто було почекати на наступну машину, але нам були потрібно дві, а час невпинно спливав…
Що буває коли двоє хлопців пиняють машину? - їм ніхто не зупиняється:(, спочатку до відправки поїзда було півтора години, потім година… а потім і пів години… На щастя з водоспада поверталась дитяча група. Підбігши кілька метрів, добрий дядько-шофер, спинив нам автобуса, і ми в приємній атмосфярі, з байками гіда-вчительки проїхали всю дорогу, а на вокзалі, писком, криком, киданням на шию і поцілунками вітали наші друзі. Приємно!;)
А потім була дорога, все проносилось назад, в зворотньому порядку. Ті ж ріки і галявини, села і міста, гори і струмки. Все минало за вікном, щоб колись повернутися, щоб якось знову з'явитись в нашому вікні, колись… а зараз "це" проводжав наш втомлений і сонний погляд, щоб колись знову посміхнутись вам, як добрим друзям. До зустрічі!:)
па-па
demidov
Одного разу до мене завітав світлячок:), несподівано, неочіковано залетівши в моє вікно. Світлий, веселий, молодий – він літав перідімною, радісно розповідаючи події останніх днів.
смешная картинка,правда?
