Ти увійшов у моє життя старими кросівками ....
Так один погляд і одне випадкове слово привіт, - і ми знайомі...
Ти надзвичайно швидко увійшов легко увійшов у мою компанію....
Один поцілунок у щічку і ми майже з тобою друзі. Я пам'ятаю цей дотик... Твої теплі вуста торкнулися моєї зарумяненої щоки....
Ти вперше обійняв мене і твоя радість, а водночас і твоя напруга передалась мені , ми виграли на конкурсі...
Ти вперше поцілував мене. знаєш, я завжди вважала , що поцілунок це початок, для мене і для тебе це стало кінцем...
Але все ж я пам'ятаю кожен порух твоїх терпких наполегливих губ, а потім...... німе мовчання і питання в очах.... так це мій перший поцілунок...... і все більш нічого.. Потім ми зустрічалися в компанії, а ти вже шукав когось нового.
А я чекала тебе, забравшого мій перший в житті поцілунок, потім помітила його, а він мене, і все полетіло-полетіло...
Та в душі я все одно тебе чекатиму, знаючи , що це неправильно. Серцю не заперечиш.... І хоч все це давно міф, але іноді коли я зостаюсь сама, я думаю про тебе і все чогось чекаю....

Лиш мить кохай мене
Забувши про усіх
Забувши що це гріх
Лиш мить кохай....

Я мрію лиш на мить
І серденько болить
Та ти кохай
Хай серденько болить...

Коли вже сонце спить
Приходь до мене в гай
Коли вже сонце спить
Приходь у гай..

І ти мене кохай
Можливо лиш на мить
Та ти мене кохай
На мить кохай.

Я не хочу прощатись, та іноді надто потрібно,
Щоб вернутись сюди і новою вдихнути це сві.
Щоб любить поновому і в той час так ніжно,
Я з тобою прощаюсь і птахом злітаю у вись.

Лиш недавно до цього тебе покохала насправді,
а до того мара лиш була та туман.
Я тобі признавалась давно у коханні,
та до цього була то лиш гра.

Бо кохати по справжньому - душу віддати,
й сердце своє німе до твого привязати навік.
Й не просити нічого, й не ждати від тебе відплати,
і колись відпустити тебе одного, у цей світ.

Так ми боїмося померти,
та жити не зможемо вічно.
Так ми боїмося злітати,
та плазувать нам не звично.

Наш страх, нашу душу зїдає,
лишаючи в ній лише пустку.
Наш страх наш страх нашу волю вбиває,
куючи всіх нас на розпусту.


А хочеться так політати,
дарма, що ми можемо впасти.
А хочеться так закохатись,
дарма , що нас можуть знов зрадить.

Моя душа співає українською,
Тужливу пісню згадану давно.
Так іноді говорю я російською,
Та українська рідна все одно.

Мені співались нею колискові,
" Спи котику, Катрусю, засинай"
На ній звучить най краще в світі слово,
Бабуся й мама в світі лиш одна.

Не патріотка я мабуть, вживаю
Частенько я русизми поміж слів.
Так українською душа моя співає,
Цю пісню ніжно складену із слів.

Я потребую трохи часу, лише хвильку або мить, лише хвилину на відпочинок. Хочу зупинитися і побачити як плине людське життя, зупинитися і осягнути всю красу життєвої долі. Хочу зупинитися, вільно випростатися і повільно вдихнути.

Мій красеню - сумний зелений цвіте,
Моє безмежне сердце - синє небо.
З тобой прощаюся на рік,
З тобою проживаю кожен день.

Весна пройшла і літо промайнуло,
Готується до осені земля.
І готуюся до осені з минулим,
Нажитим аж за цілий рік життя.

Минулим в радості, минулим в горі,
Минулим, але ще таким живим.
Минулим, що заховане у сердці,
І пахне мов весняно-літній дим.

Вдихну його і сердце запалає,
Вдихну його згадав своє життя.
Запахне літом і веселим раєм,
Запахне ним і всім його життям.

Побачу якось я тебе моя розрадо,
Та не заплачу й непобачиш у очах моїх ти сум.
Бо то минуле вже пройшло туманом,
А я живу майбутнім.

Виводить голосно сонату скрипка,
і піаніно вторює мотив.....
Я так хотіла зупинитись,
та ти мене не зупинив....

В підвалі знов грохочуть пяні тіні,
І плаче знову арфа та сурмить труба....
Я не хотіла зупинятись,
та вже тебе нема.....

Моя музо - ти знову до мене зявилась,
Мов зозуля куєш мені рими сліпі.
Моє сердце від радості їх обіймає,
а душа відпускає тебе у політ...

Моя муза - жорстока й завжди невблаганна,
Моя пісня римована й майже сліпа.
Як жалію, що в мене так мало талану,
І що важко шукать тебе кожного дня.

Біжу я сердцем до весни з тобою,
Мій охоронцю ангеле сумний.
Так ябула бездумною рабою,
в твої обіймах сердця золотих.

Знов плачу я, кохання мов зітхання,
Лиш сердцем доторкнуся я на мить.
До тебе моє сонце і кохання,
до тебе моє горе й моя біль.

Я знов біжу через стежину суму,
Я знов пливу через ріки жалю.
В останнім видиху до тебе доторкнутись,
Про це лиш бога я давно молю.

Навіщо жити, якщо ти безсмертний,
Що дасть тобі цей вічний плин життя.
Коли твоя душа прагне заснути,
Тим вічним сном без крихти каяття.

Навіщо буть безсмертним без кохання,
Рабинею нещастя й самоти.
Коли з устами рветься це зізнання:
" Тебе люблю, єдиний лише ти."

Навіщо звуки вимовлять одразу,
Свої ідеї продавать за скло.
Коли творити можеш ти одразу,
Щоб не втрачать бездарно цей пісок.

Навіщо слухати пусті розмови,
Коли душа твоя й так бачить кожен труд.
Безсмерття всіх нас манить - це поняття,
Та ти безсмертний, бо живеш вже тут.

Я не пишу сонет, а зізнаюсь тобі в коханні,
Слова так легко вилітають з під пера
Мені так важко це давалося в зізнанні
Яке тобі далося так злегка.

Я знов пишу тобі листи коханий,
Слова палкі в них червоніють мов щока,
Я відкриваю тайні свої рани
Й вони течуть немов стрімка ріка.

Сьогодні сльози знов біжать струмками,
Зівялі квіти пахнуть мов нектар,
Так почуттів твоїх було замало,
Та лиш тому, що нас зламав мій страх.

Всім я сказала, що любов - то зрада,
Слова мої були сухим піском.
Бо я незнала, що ти є коханий,
Що душу можна так віддать цілком.

я хотіла живого та мертве дістала,
замордоване в тюрмах, заковане в лати

я дарма сподівалася, що воля настала,
і що доля моя міниться на краще

я хотіла кохання - отримала втому,
від життя, від душі, від людського жалю

хто мені допоможе на шляху малому,
хто не втоме в гіркому, сумному плачу

Не має щастя у нещасті,
і сили в слабості нема.

Та і хіба таке є щастя,
коли живеш один дарма.

Немає долі у людини,
яка не мріє про політ.
Політ ідей, чуттів, хвилини,
найкращий у житті політ.

Немає вірності в кохання - і в слові
вірності нема.
Як на вівтар свого страждання поклав
ти гроші - це дарма.

Немає в бідності достатку й
в стражданні щастя теж не.
І доля бідная так важко
зітхає хвилею "дарма".

Туманний ранок - і пожовкле листя,
Природа знов навіює печаль.
Повялі квіти стомлено схилились,
І більше не говорять - лиш мовчать.

І - тут на квітах і пожовклім листі,
На радість розцвілися чорнобривці,
Маленькі, чепурненькі, чорнобокі,
Вдивляються в осіннюю красу,
Для них це чорне поле й жовте листя,
Миліше за квітучую весну.

Адже не всім весною квітувати,
Не всім радіти сонцю та теплу,
Комусь із красним літечком прощатись,
І сумувати з садом восени.

Ось і ведуть вони розмову з листям,
Вже незважаючи на лютий шквал,
Щоб знов зимою засинать під снігом,
Поки знов осінь не покличе їх на бал.

Я знаю,як раптом, неначе дитина,
душа моя збудиться, спляча від змори,
помре, не прокинувшись радість єдина:
настане для неї великее горе.


Душа затремкоче, і страх помирання
в зіницях її спалахне як тривога,
вона в кришталевому світлі світання
побачить румовище свого чертога.

Там прах покриватимуть квіти зівялі,
там будуть рости буряни, а не ружі
даремно тоді лити сльози печалі,
ніхто не озветься в німім навдокружжі.

Я знаю, душа невтішалась громами,
а тишу любила й самотні окови,
тепер заколисана тихими снами
дріматиме вічно, не встане ніколи.