-Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 23.01.2010
Записей: 4952
Комментариев: 10737
Написано: 22814


Ясунари Кавабата: биография, аудиокнига

+ в цитатник

Cообщение скрыто для удобства комментирования.
Прочитать сообщение


Amymone   обратиться по имени Суббота, 15 Февраля 2014 г. 14:57 (ссылка)
Біографія: Кавабата Ясунарі

Ясунарі Кавабата
Японський письменник Ясунарі Кавабата народився в Осаці в освченій і багатій родині. Його батько, лікар, помер, коли Ясунарі було всього 2 роки. Після смерті матері, що настала через рік після смерті батька, хлопчик був узятий на виховання дідом і бабкою по материнській лінії. Через кілька років померли його бабуся й сестра, і хлопчик залишився зі своїм дідом, якого дуже любив. Хоча в дитинстві Кавабата мріяв бути художником, у віці 12 років він вирішує стати письменником, і в 1914 р., незадовго до смерті діда, починає писати автобіографічну розповідь, що публікується в 1925 р. під назвою "Щоденник шістнадцятирічного".

Продовжуючи жити в родичів, Кавабата вступає у токійську середню школу й починає вивчати європейську культуру, захоплюється скандинавською літературою, знайомиться із добутками таких художників, як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рембрандт і Поль Сезанн. В 1920 р. юнак вступає до Токійського університету на факультет англійської літератури, однак на другому курсі береться за вивчення японської літератури. Його стаття в студентському журналі "Синейте" ("Новий напрямок") привернула увагу письменника Кан Кікуті, що запропонував Кавабаті, котрий у цей час (1923) учився на останньому курсі, стати членом редакції літературного журналу "Бунгей сюнджю" ("Література епохи"). У ці роки Кавабата із групою молодих письменників засновує журнал "Бунгей дзідай" ("Сучасна література") - рупор модерністського напрямку в японській літературі, відомого за назвою "сінканкакуха" ("неосенсуалісти"), що перебував під сильним впливом модерністських письменників Заходу, особливо таких, як Джеймс Джойс і Гертруда Стайн.

Перший літературний успіх молодому письменникові принесла повість "Танцівниця з Ідзу" (1925), де розповідається про студента, що закохався в молоденьку танцівницю. Два головних персонажі, автобіографічний герой і безневинна героїня, проходять через всю творчість Кавабати.

У книзі "Птаха й звірі" (1933) розповідається про холостяка, що відмовляється від спілкування з людьми й знаходить спокій серед тварин, плекаючи спогади про дівчину, яку любив у молодості. В 30-і рр. творчість Кавабати стає більш традиційною, вона відмовляється від ранніх літературних експериментів. В 1934 р. письменник починає роботу над "Сніжною країною", повістю про відносини токійського джиґуна середніх років і дорослої сільської гейші. Написана з підтекстом, в еліптичному стилі (у дусі "хайку", силабічної японської поезії XVІІ в.), "Сніжна країна" не має зв'язного, продуманого сюжету, складається із серії епізодів. Кавабата довго працював над романом: перший варіант з'явився в пресі в 1937 р., а останній, остаточний, - тільки через десять років.

Під час другої світової війни й у післявоєнний період Кавабата намагався бути осторонь від політики, ніяк не реагуючи на те, що відбувалося в країні. Він довго подорожував по Маньчжурії й багато часу приділив вивченню "Саги про Гендзі", класичному японському роману XІ ст. У загадковій повісті Кавабати "Тисячокрилий журавель" (1949), в основі якої лежить традиційна японська чайна церемонія, простежуються елементи "Саги про Гендзі". Саме повість "Тисячокрилий журавель" найкраще відома на Заході, хоча багато критиків думають, що "Стогін гори" (1954), сімейна криза в шістнадцятьох епізодах, є твором більш значимим. Повість Кавабати "Озеро" (1954), де описується еротична мара й використовується прийом "потоку свідомості", американський письменник й есеїст Едмунд Уайт назвав "настільки ж стислою і насиченою, як природною і продуманою, наче ідеальний чайний сад".

В "Будинку сплячих красунь" (1961) розповідається про старого, що у пориві крайнього розпачу відправляється в публічний дім, де жінки перебувають під таким сильним наркотичним сп'янінням, що навіть не помічають його присутності. Тут він намагається знайти зміст буття, позбутися від самітності. У цьому творі, писав критик Артур Г. Кімбалл, "майстерність Кавабати виявилася в сполученні думок про смерть з мозаїкою життя, нагнітання напруги сполучається із кольоровим відступом... З погляду Едгара По, це ідеальна розповідь, у якій автор домагається багатозначного ефекту".

В 1931 р. Кавабата Одружується з Хідеко й оселяється із дружиною в древній самурайській столиці Японії, у м. Камакура, на північ від Токіо, де в них народжується дочка. Літо вони звичайно проводили на гірському курорті Каруйдзава в котеджі західного типу, а взимку жили в будинку японського стилю в Дзусі. Неподалік від Дзусі в Кавабати була квартира, де він працював у традиційному японському кімоно й дерев'яних сандаліях.

В 1960 р. за підтримки держдепартаменту США Кавабата робить турне по декількох американських університетах (у число яких входив і Колумбійський університет), де веде семінари по японській літературі.

У своїх лекціях він вказував на безперервність розвитку японської літератури з XІ по XІ в., а також на глибокі зміни, що відбулись наприкінці минулого сторіччя, коли японські письменники відчували сильний вплив своїх західних побратимів по перу.

Імовірно, внаслідок зрослого впливу Місіми (письменника, кіноактора й політичного діяча правої орієнтації) Кавабата наприкінці 60-х рр. пориває з політичним нейтралітетом і разом з Місімою і двома іншими письменниками підписує петицію проти "культурної революції" у комуністичному Китаї.

В 1968 р. Кавабата одержав Нобелівську премію з літератури "за письменницьку майстерність, що передає сутність японської свідомості". Будучи першим японським письменником, що одержав Нобелівську премію, Кавабата у своїй промові сказав: "Все своє життя я прагнув до прекрасного й буду прагнути до самої смерті". З типово японською скромністю він помітив, що не розуміє, чому вибір припав саме на нього; проте він висловив глибоку подяку, сказавши, що для письменника "слава стає тягарем".

В 1970 р., після невдалої спроби організувати повстання на одній з японських військових баз, Місіма робить харакірі (ритуальне самогубство), а через два роки важкохворий Кавабата, що тільки-но вийшов з лікарні, де він проходив обстеження як наркоман, також кінчає життя самогубством - він отруюється газом у себе будинку в Дзусі. Цей вчинок потряс всю Японію, увесь літературний світ. Оскільки письменник не залишив посмертної записки, мотиви самогубства залишилися неясними, хоча висловлювалися припущення, що, можливо, самогубство викликане аналогічним учинком його друга, що глибоко зачепив письменника.

По іронії долі, у своїй Нобелівській лекції Кавабата говорив: "Яка б не була ступінь відчуженості людини від світу, самогубство не може бути формою протесту. Якою б ідеальним не була людина, якщо вона робить самогубство, їй далеко до святості".

У романах Кавабати, які відрізняються другим планом і недомовленістю, переплітаються модерністські прийоми й елементи традиційної японської культури. У статті, надрукованій в "Нью-Йорк Таймсі", Такасі Ока відзначає, що у творчості Кавабати "західний вплив перетворився в щось чисто японське, і проте книги Кавабати залишаються в руслі світової літератури".

Крім Нобелівської премії, Кавабата одержав також премію "За розвиток літератури" (1937), Літературну премію Академії мистецтв (1952). В 1954 р. він був прийнятий у Японську академію мистецтв, а в 1959 р. нагороджений Франкфуртською медаллю імені Ґете. Крім того, в 1960 р. письменник одержав французький орден Мистецтва й літератури, премію Франції "За кращу іноземну книгу" й орден Культури від японського уряду в 1961 р.
Ответить С цитатой В цитатник
Leykoteya   обратиться по имени Суббота, 15 Февраля 2014 г. 19:17 (ссылка)
.
tumblr_msgbn12dGC1rruj6yo1_1280 (700x463, 113Kb)
Ответить С цитатой В цитатник
Amymone   обратиться по имени Суббота, 15 Февраля 2014 г. 23:13 (ссылка)
Ответить С цитатой В цитатник
Amymone   обратиться по имени Воскресенье, 16 Февраля 2014 г. 16:54 (ссылка)
Тисяча журавлів



«Навіть опинившись на території храму Енгакудзі в Камакура, Кікудзі все ще вагався: йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився». Молодий чоловік на ім’я Кікудзі прямує до храму, куди його щороку запрошувала на чайну церемонію Тікако Курімо- то, колишня коханка його покійного батька. Після смерті батька він ще жодного разу не скористався запрошенням, але наразі вона написала, що хоче познайомити його з однією дівчиною, своєю ученицею. Кікудзі мимоволі пригадав, як колись, ще коли йому було років вісім-дев’ять, він пішов до Тікако разом із батьком і випадково побачив на лівій груді цієї жінки потворну фіолетову пляму — родиму пляму, порослу волоссям. А за десять днів по тому хлопець почув, як його мати розповідала батькові, наче про якусь таємницю, про ту родиму пляму, й жаліла, що бідна Тікако не вийшла заміж саме через цю потворну пляму. Кікудзі обурювався подумки, що батько вдає, що не знав цього. Найбільше він боявся, що в нього можуть народитися брати, які ссатимуть оті потворні груди. У цьому, на його думку, було щось нечисте. На щастя, цього так і не сталося. Але Кікудзі чомусь думав, що та пляма має відіграти якусь роль у його житті. Кікудзі розмірковував про те, як Тікако з гідністю вестиме чайну церемонію, що потребує чистої душі й вивищених думок, а в самої пляма на грудях. Та чи тільки на грудях? Саме тоді його й обігнали дівчата. Одна з них «несла в руці рожеве крепдешинове фурусікі (рід хустини, у яку зв’язували, як у вузлик, особисті речі) з вибитими на ньому білими журавлями». Вона була вродлива. Це й була Юкіко, учениця Тікако, з якою та хотіла його познайомити. Коли Кікудзі увійшов до приміщення храму, його радо зустріли й надали місце поряд з токонома (заглибина в стіні, де вішають какемоно — японську картину або каліграфічний напис на довгастій смужці, шовку чи паперу) — урочисте, почесне місце. Але насолодитися чайною церемонією йому так і не довелося, бо одразу Тікако почала питати, як йому Юкіко, говорила спочатку про її батька з багатого купецького дому Інамура, а потім із прикрістю сповістила, що тут присутня й «Оота-сан з дочкою Фуміко». Що ж спричинило ту прикрість — те, що Оота прийшла без запрошення? Але на чайну церемонію у храмі міг прийти будь-хто. Може, боялася, що та якось завадить її планам? Ні, Оота про це нічого не знала. Давня ворожнеча пояснювалась ревнощами, що їх викликала пані Оота. У ті часи, коли Кікудзі був дитиною, він бачив, як Тікако, що втрачала жіночність і ставала дедалі більше схожою на чоловіка, поступово піддобрилася до його матері й стала ніби своєю. Отож, коли вона дізналася про зв’язок батька Кікудзі з пані Оота, яка нещодавно стала вдовою, то не тільки про все розповіла його дружині, так ще й вистежувала колишнього свого коханця й влаштовувала йому сцени, погрожуючи Оота, не соромлячись вплутувати навіть дітей. Вона вважала за можливе грати на почуттях дочки пані Ооти та й самого Кікудзі. При цьому себе вона вважала борцем за справедливість і взірцем моралі. Тепер через багато років у чайному павільйоні, побачивши Кікудзі, Оота дуже зраділа. І молодий чоловік здивовано помітив, що краса її не змарніла, вона була гарна, жіночна, як і її дочка Фуміко. А тим часом Тікако вела свою гру. Вона запропонувала Юкіко подати чаю для Кікудзі й подала спеціальну чоловічу чашку «орібе», якою колись користувався його батько. Раніше вона належала покійному чоловікові пані Ооти, а потім жінка подарувала ту чашку «Мітані-сану », батькові Кікудзі. І тепер ця така пам’ятна чашка якось опинилася у Тікако. І вона скористалася цим, намагаючись зробити боляче Ооті. «Кікудзі вразила бездушність Тікако» . На тлі цих пристрастей і ганебної поведінки літніх жінок юна дівчина Юкіко, що спокійно виконувала рухи чайної церемонії, видалася напрочуд гарною. Адже вона й не здогадувалася, що Тікако влаштувала оглядини. «Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством... Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики».

Кікудзі пішов, але Юкіко — дочка Інамури не йшла йому з думок, так що навіть зустріч з двома батьковими коханками не справила гнітючого враження. Проте коли він, відкараскавшись від Тікако, пішов з храму, біля воріт на нього чекала Оота. Вони розговорилися. І Оота розповіла, як її дочка Фуміко свого часу піклувалася про його батька, особливо під час війни, дістаючи для нього курятину, рибу й рис. Кікудзі зрозумів: саме Фуміко була для них благодійницею, бо ті продукти, що їх інколи приносив батько, здобувала вона. Розповідаючи про поведінку Фуміко, пані Оота насправді говорила про власну любов. Здається, вона не зовсім розуміла мотиви поведінки дочки. Та й себе, адже їй здавалося, ніби вона говорить не з Кікудзі, а з його батьком. Відтак вони пішли дорогою разом. Потім вони якось опинилися у готелі. Хоч вона була старша від нього років на двадцять, «та йому здавалося, що він тримає в обіймах набагато молодшу за себе дівчину». «Він уперше зрозумів, на що здатна закохана жінка, а також, на що здатен він сам.

Кікудзі вразило власне пробудження. Він ніколи й не уявляв, що жінка може бути такою піддатливою, покірною і водночас такою спокусливою». Він не розумів самого себе, і це його дратувало, змушувало дошкуляти їй недоречними словами. Чомусь він розповів їй про родиму пляму Тікако. А потім про оглядини Юкіко, дочки Інамури. Оота розплакалася: «Як же так... і після оглядин... ми... — З очей пані Оота закапали на подушку сльози. Її плечі затремтіли. — Як гидко! Як гидко! Чому ж ви не сказали раніше?» — дорікала вона, бо вважала себе грішницею. Але Кікудзі не каявся, бо тоді мав би відчути до себе огиду як не через оглядини, то через те, що жінка була колись батьковою коханкою. Він зрозумів, що батько був із нею щасливим. Від неї віяло теплотою й ніжністю.

Одного разу, коли вже минуло з півмісяця після тієї чайної церемонії, до Кікудзі завітала дочка пані Оота. Він заметушився. Думки роєм збились у голові: чи сама вона прийшла, як знайшла його, хоча так — вона знала, де він живе, адже під час повітряної тривоги проводжала батька Кікудзі додому. А ще йому з далося, що вона така схожа на матір. Навіщо ж вона прийшла? Виявляється, їй було соромно за матір, і вона прийшла вибачитися за неї, попросити припинити з матір’ю стосунки, навіть не дзвонити. І він зрозумів, як вона любить свою матір і боїться за неї, і соромиться, і пишається водночас. Кікудзі зрозумів також, що хотів би говорити з Фуміко про її матір та свого батька, якому він усе простив, як і пані Оота.



Вечірня заграва над лісом



А тим часом Тікако не вгавала. Вона подзвонила Кікудзі в контору, де він працював, і заявила, що збирається влаштувати чайну церемонію у нього вдома. Вона вже там. Отож, не питаючи, вона вдерлась у його життя. Його це дратувало, як і її зухвалий безапеляційний тон. В уяві Кікудзі знову зринула потворна родима пляма Тікако. Ця пляма була не тільки на її грудях, а й на всьому, до чого вона безцеремонно торкалася. Кікудзі зрозумів, що рано чи пізно, а додому йти доведеться. Єдине, що тішило його, — Юкіко, яку пообіцяла запросити настирлива Тікако. Дівчина й справді чекала його на порозі кімнати, і від неї «наче струменилося якесь сяйво». На її одязі «були вилиті білі борові півники». У токонома в плоскій вазі стояли «не білі півники, а жовті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. Було видно, що Тікако їх щойно поставила». Випадковість? А наступного дня була неділя, йшов дощ і Кікудзі, залишившись удома, дізнався від служниці, що вчителька чайної церемонії Тікако показувала дівчині увесь дім. Його це вразило. Ще вчора Юкіко здавалася йому недосяжною, а виявляється, вона спокійно (чи не по-хазяйськи?) оглядала його дім разом з Тікако. Дівчина здавалася йому не просто прекрасною, а образом краси і свіжості. Здавалося, про неї нагадувало все — пахощі у павільйоні, мініатюра з портретом поета на стіні. Він згадав учорашню розмову з Юкіко і те, як безцеремонно втрутилася в неї Тікако, що несподівано з’явилася у павільйоні, перехопивши розмову й увагу на себе. Здавалося йому, що знову над усім нависла ота її брудна пляма: «його сковувало щось огидне й брудне... Брудною була не тільки Тікако, що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам». За такими думками й спогадами застала його пані Оота, що прийшла крізь дощ до нього у павільйон, щоб розказати, що Фуміко, її дочка, не пускає її нікуди і забороняє й думати про нього, а тепер вона крадькома прийшла сюди, бо дочка думає, що в дощ мати не наважиться вийти. Навіщо ж прийшла пані Оота? Виявляється, Тікако телефонувала їй, щоб сповістити про майбутній шлюб Кікудзі з Юкіко. «То страшна жінка, — сказала пані Оота. — Вона все знає. Сьогодні, коли вона подзвонила, Щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися...» Ось чому вона по телефону попередила пані Ооту: «Не заважайте!» Знову тінь Тікако. Оота її боялася, хоч і не збиралася перешкоджати шлюбові Кікудзі, вона почувалася винною. І знову у павільйоні відбулося чаювання. Ще вчора з цього посуду пила юна Юкіко, а сьогодні він подає цей посуд на стіл для Оота. Але виявляється, що цей посуд давно їй знайомий — він належав їй та чоловікові, поки той був живий. Отак чайний посуд з’єднав минуле й майбутнє, розфарбував теперішнє напівтонами людських почуттів. «Пані Оота легко заманула Кікудзі в той інший світ — тільки таким він йому видався, — де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги. Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі». Він це відчув і сказав, що вона зробила щасливим його батька, а її слова щодо шлюбу з Юкіко очистили його минуле. Пані Оота було зле, вона сказала, що передчуває свою смерть. Кікудзі викликав таксі й одвіз її додому. Її холодна рука вислизнула з його, коли вона виходила з машини. Як виявилося, назавжди. Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко й, сповістивши про смерть матері, попросила Кікудзі знайти лікаря. І тоді Кікудзі здогадався, що Оота наклала на себе руки, не в змозі справитися зі своїм запізнілим грішним коханням, якого вона щойно зреклася, бажаючи щастя Кікудзі. Може, тому він сидів біля телефона, заплющивши очі, «йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах».



Образ на «сіно»



«Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А наступного дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко». Виявилося, що дівчина зовсім сама. Коли вона запросила його увійти в дім, то він побачив у вітальні перед урною з прахом пані Оота та її фотографією квіти. «Лише ті, що прислав учора Кікудзі». Замість вази квіти були поставлені у глечик для чайної церемонії «сіно» (глечик у стилі Сіно Сосіна (1441—1522), відомого майстра чайної церемонії). Червоні троянди і білі гвоздики на диво пасували і до циліндричної форми глечика, і до кольору: «З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець». Фуміко сказала, що мати ставила у цей глечик і квіти, тому й не продала його разом з іншим чайним посудом. Кікудзі сів перед урною й, запаливши кадильну паличку, заплющив очі. Він згадував її і думав, «що призвело її до смерті — гріх чи любов? Її переслідувало відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?» Потім виявилося, що цілий тиждень цією самою думкою переймалася й Фуміко. Обидва вони почувалися винними перед Оотою кожен за своє. Кікудзі звернув увагу на фото покійної Ооти й зрозумів, що воно було зроблене під час чайної церемонії: «Таке спокійне обличчя». Фуміко це підтвердила й сказала, що сама вибрала це фото, хоч на ньому мати дивиться трохи вбік. Воно було зроблене років за п’ять перед цим, і Фуміко додала: «Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене». Кікудзі не знав, якими словами вимолити в неї прощення. Його погляд упав на «сіно», і він зазначив, що глечик дивний, приємний, як сон. Фуміко одразу ж вирішила подарувати йому «сіно», бо мати б це схвалила. Вони розмовляли, намагаючись виговорити почуття провини, яке охопило обох. І тоді Фуміко вимовила: «Мені здається, що мертві потребують тільки одного — щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення». Відтак вона піднялася й пішла з кімнати. Потім повернулася з тацею, на якій стояли «дві полив’яні чашки циліндричної форми — одна чорна, друга червона». Чорна для чоловіка, а червона для жінки. Це були парні чашки простої роботи, якими не дорожили. Та у вчинку Фуміко не було підтексту. Вона була щира й простодушна. Знання таємниці зв’язку їхніх батьків та смерті пані Оота поєднало їх, як змовників. Вони обидва думали про вічну загадку смерті, і Фуміко сказала: «Навіть якщо її не розуміли, то все одно смерть не можна виправдати. Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння...» Вони обидва думали про одне: простити й бути прощеним. А це виявилося нелегко. Нарешті Кікудзі й сам попросив дозволити йому піти. Фуміко подала йому вузлик з «сіно». На прощання вона ще просила пробачити її бідну матір і скоріше одружитися.

Удома, ставлячи у «сіно» білі гвоздики і білі троянди, він подумав, що закохався по-справжньому в пані Оота лише після її смерті і про це дізнався лише завдяки її дочці Фуміко. У неділю він подзвонив дівчині, розуміючи, що та самотня, бо не могла запросити й подруг до себе, адже ті б дізналися про самогубство матері. Вони трохи поговорили, він запропонував Фуміко прийти до нього, а вона відмовилася. Аж тут з’явилася Тікако. Безцеремонно почала розглядати «сіно», відпускаючи їдкі зауваження щодо покійної Оота. Вона ніколи й ні перед ким не почувала провини. Коли роздратована й зла Тікако вийшла з кімнати, Кікудзі залишився сидіти нерухомо, споглядаючи квіти: «їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею «сіно» в один суцільний серпанок». На їхньому тлі Кікудзі ніби побачив образ зіщуленої в клубочок Фуміко, що плакала в запустілому домі.



Материна помада



Кікудзі застудився й останні п’ять днів пролежав удома. Того ранку він, прокинувшись, милувався свіжою квіткою іпомеї, яку поставила служниця у вазочку з висушеної диньки. Якщо вірити клейму, то вазочка була трьохсотлітня, а квітка, назва якої перекладалася як «обличчя ранку», либонь, до вечора зав’яне. Служниця, ніби здогадавшись про його думки, прибрала десь ту вазу з квіткою, щоб не бачив Кікудзі. Він був усе ще нездоровий, а тому на якийсь час заснув. Прокинувшись, побачив, що йде дощ, і подзвонив Фуміко. «Оота-сан виїхала... — відповів йому чийсь голос на тому кінці проводу». Дізнавшись від служниці про її новий номер телефона, він їй подзвонив. Виявляється, вона продала дім і живе в подруги. Він сказав, що як тільки погляне на «сіно», так і хочеться її побачити. Фуміко простодушно відповіла: «Та що ви... А в мене є ще одне... Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалася і на вінцях пристала її помада». Помада та наче в’їлася, так що її нічим не вимиєш. Вони поговорили ще трохи й про дощ, який не вщухав, і Кікудзі запросив Фуміко відвідати його. Коли він чекав, несподівано й непрошено з’явилася Тікако й почала командувати: «сіно» треба повернути, одруження, мовляв, слід прискорити і таке інше. Кікудзі розсердився. А Тікако правила далі: вона вже давно зрозуміла, чому та підступна Оота заподіяла собі смерть, адже хотіла, аби Кікудзі приглянув за її дочкою Фуміко. «Кікудзі зрозумів: Тікако дала волю своїм глибоко вкоріненим ревнощам і ненависті». Вона отруювала цим і його. А тим часом заходила панночка Оота і, побачивши, що в нього «гості», пішла. Він ледве наздогнав її і провів до чайного павільйону, поки не спровадить Тікако Курімото. Він називав її без поваги просто Курімото. Та Фуміко сміливо зайшла до вітальні, не бажаючи ховатися, й привіталася з Тікако, вислухавши і її співчуття, і сентенції щодо матері, і звістку про те, що незабаром тут буде нова молода господиня, а отже, може, це востаннє вони зможуть відвідати чайний павільйон Кікудзі. Вона запропонувала прихопити й подароване Кікудзі материне «сіно». Кікудзі як міг чинив тому опір, залишившись розмовляти з Фуміко у домі, поки Тікако пішла прибирати у чайному павільйоні. Фуміко, як обіцяла, принесла йому в подарунок ще одне «сіно» — материну чашку, на обідку якої збереглися темнуваті сліди материної помади. Розмовляючи з нею, Кікудзі побачив, яка вона беззахисна — без роботи, без домівки, без матері. Тому такою недоречною здалася йому сама присутність знавіснілої до дівчини Тікако, яка все ж таки взяла глечик «сіно». Дивлячись на те, як порядкує у павільйоні Тікако, молодий чоловік думав, яка дивна доля буває у чайного посуду: минуло років триста відтоді, як виготовили той глечик. «Хто користувався ним перед панею Оота, чиї долі залишили на ньому невидимий слід?» Чайна церемонія налаштовувала на думки про вічність. А Тікако, начебто покликана навчати цього інших, нічого не розуміла, її думки й дії були прикуті до земного. Тому Кікудзі у відповідь на пропозицію влаштувати тут через рік чайну церемонію на роковини смерті його батька с,казав їй: «От було б кумедно поставити перед гістьми не справжнє чайне начиння, а підробки!.. Чайна церемонія з підробками... Мені здається, наче в цьому павільйоні завжди витає запах цвілі й отруйних випарів. То, може, чайна церемонія з підробленим посудом розжене цю отруйну атмосферу. Після таких поминок я розпрощаюся з чайною церемонією...» Але Тікако правила своє, вона прийшла отримати відповідь на пропозицію про шлюб з Юкіко як сваха. Кікудзі демонстративно відмовляє їй. Вона ж, бажаючи хоч якось дошкулити йому та Фуміко, пропонує тій піти від Кікудзі разом. Вони йдуть. Перед тим Фуміко говорить, що їй страшно, вона боїться Тікако.



Подвійна зірка



Тікако продовжує свою гру. Одного разу вона прийшла вже у сутінках додому до Кікудзі й сповістила, що обидві дівчини — «і Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж». Він почав згадувати Юкіко, але міг пригадати лише образ або певні деталі одягу, але не обличчя. Тікако дуже старалася пробудити жаль з приводу заміжжя Юкіко, але його скоріше засмутило інше: Фуміко ж не збиралася заміж, та ще й улітку, коли мало хто справляє весілля. Проте все з’ясувалося після дзвінка Фуміко. Вона переїхала, влаштувалася на роботу, але й не збиралася виходити заміж, тим більше, що від часу смерті її матері минуло так мало часу. Виявляється, вона написала листа Кікудзі, але той прийшов саме тоді, коли вона й сама завітала до нього. Намагаючись забрати свого листа, вона випадково наблизилася до Кікудзі, і він відчув тепло Ооти, тепло жінки. Вони вечеряли, і Фуміко побачила, що молодий чоловік п’є чай з подарованої нею чашки, на вінцях якої збереглися сліди помади Ооти. Дівчина стала наполягати, щоб він розбив ту чашку, надто скромною вона їй здалася, аби нагадувати про матір та й про неї саму. Коли вони пішли до чайного павільйону в саду, аби порівняти подаровану чашку «сіно» з тією, що була в скриньці для щоденного вжитку, то, поставивши їх поряд, побачили очевидне: «Та це ж чоловіча й жіноча чашки!» «Дві чашки стояли перед ним, як дві душі — батькова і пані Оота». Чашки були такі довершені, ніби поглинали усі гріхи померлих його батька й Ооти. Їхня присутність була такою відчутною, що коли Фуміко почала мішати чай у «сіно», то сказала: «Мама не дає мішати». Вона таки розбила ту чашку, жбурнувши її на кам’яний умивальник. Вона боялася порівняння. Тільки чашки? Але того вечора Фуміко «для нього стала незрівнянною. Стала його долею». Він забув, що вона дочка Ооти: «Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко». Він ніби очистився: «Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?.. Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота». Другого дня Кікудзі подзвонив їй на роботу зі своєї контори, але там її не було. Він подзвонив ще й у другій половині дня, але її ніде не було. Попросивши на роботі Фуміко її адресу, він приїхав на її квартиру, але дівчинка років дванадцяти, либонь, дочка хазяйки квартири, сказала, що Фуміко поїхала ще зранку. «Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож». Куди? Дівчинка не знала чи хтось їй не велів говорити. Кікудзі згадав слова Фуміко: «Смерть іде за нами по п’ятах», — і в нього задерев’яніли ноги». Холодний піт виступив на ньому: невже вона померла? «Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..» А чи не було це розплатою за проявлену розслабленість, яку Фуміко, як і її мати вважала гріхом? «Зосталася на мою голову тільки Курімото... ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному ворогові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.
Переклад з японської І. Дзюба
Ответить С цитатой В цитатник
Amymone   обратиться по имени Воскресенье, 16 Февраля 2014 г. 17:00 (ссылка)
Традиции национальной этики и эстетики в творчестве Ясунари Кавабаты

Сочинение



Япония — страна с древними культурными традициями. На протяжении многих столетий ее литература развивалась, почти не взаимодействуя с европейской, вырабатывая свои собственные оригинальные формы. Ясунари Кавабата — один из крупнейших японских писателей, чье творчество ярко выделяется своей приверженностью традициям многовековой национальной литературы. «Увлекаясь современной литературой Запада, — писал Кавабата, — я порой пытался подражать ее образцам. Но по сути я — восточный человек и никогда не терял из виду своего собственного пути». В 1988 году за высокое «писательское мастерство, которое с большим чувством передает суть японского образа мышления», ему была присуждена Нобелевская премия. До него этой награды был удостоен лишь один представитель восточных литератур — Рабиндранат Тагор.

Ясунари Кавабата увлекся литературной деятельностью еще в школьные годы. В шестнадцать лет он написал свое первое произведение — «Дневник шестнадцатилетнего», в котором прозвучали мотивы, прошедшие затем через все его творчество: горечь одиночества и отчаяние ребенка, на глазах которого угасает самый дорогой человек на свете. Именно здесь Кавабата впервые говорит о милосердии и сострадании, душевной щедрости и бескорыстии.

В 1915 году в журнале «Данран» был опубликован его рассказ «С гробом учителя на плечах ». В этом же году в местной газете были представлены и другие его произведения. В 1921 году Кавабата вместе с товарищами издает молодежный литературный журнал «Синте» («Новое течение»), в котором был напечатан рассказ «Картины поминовения павших на войне». С тех пор каждый роман, каждая повесть, новелла, рассказ или эссе писателя вызывали оживленный интерес в литературных и читательских кругах.

Начало творческой деятельности Кавабаты пришлось на сложный и неоднозначный период в истории Японии. В жизни страны происходили социальные и политические преобразования, шла демократизация общества.

В литературе также шел поиск новых путей развития: осваивалось западное искусство, формировались новые художественные течения и направления — неоромантизм, неореализм, сенсуализм. Кавабата также увлекался европейским модернизмом, особенно произведениями Дж. Джойса, М. Пруста, Ф. Кафки, но источником его творческого вдохновения неизменно оставались традиции национальной культуры.

Своеобразным эталоном эстетического совершенства, источником художественных мотивов и образов стал для писателя, по его же собственным словам, роман «Повесть о Гэндзи» — памятник японской классической литературы XII века. Кавабату привлекали возвышенность мыслей, культ прекрасного, которое рассматривалось как важнейший фактор культуры, источник духовных сил, оказывающих огромное воздействие на человеческие отношения и нравственный мир личности, красота и гармония — все то, что определяет основные черты японского национального самосознания.

Жизненный и творческий путь Ясунари Кавабаты неотделим от философии буддизма. Учение дзэн, эстетические принципы которого он исповедовал, учит воспринимать мир с детской непосредственностью и простотой, интуитивно, не подвергая реалии и события интеллектуальному анализу, так как истина открывается человеку мгновенно, в «сей час», в эту минуту. Техника дзэн позволяет человеку овладеть всеми своими духовными силами и вступить за пределы «не-я», то есть погрузиться в созерцание. Японцы говорят: «Что истинно, то прекрасно, а что прекрасно, то истинно».

Ясунари Кавабата стремился подчеркнуть обостренное ощущение прекрасного, способность увидеть красоту во всем, оценить ее проявление в повседневной жизни. Кавабата был убежден, что призвание художника — это умение видеть и ценить то, мимо чего равнодушно проходят другие. Цель же художника — уловить и запечатлеть неповторимое движение жизни, чтобы донести до своего читателя прелесть каждого мгновения.

Учение дзэн помогло Кавабате открыть для себя тайну классического понимания красоты, а также найти ответы на многие вечные вопросы бытия: что такое жизнь? В чем тайна смерти? В чем суть прекрасного? Обладая удивительным даром художника, Ясунари Кавабата научился видеть мир глазами ребенка и принимать решения человека, умудренного жизненным опытом. Решительно не принимая равнодушие й цинизм, отвергая использование какой-либо власти для подавления человеческой личности, писатель создает в своих произведениях удивительный мир, где нет места злу и насилию, где царит великая любовь, побеждающая страх смерти, и человек — венец творения всего земного.

Этапным произведением, свидетельствующим о становлении Кавабаты как художника, стала повесть «Снежная страна» (1937). Следуя традиции искусства дзэн, писатель концентрирует внимание на поисках извечных человеческих ценностей, стремится показать самые важные аспекты человеческого существования. «Снежная страна» создавалась в то время, когда Япония жила войной, в ней существовал культ насилия. Кавабата же пишет о прекрасном, о любви и гармонии, о духовной чистоте — обо всем том, что созидает, а не разрушает мир. Основу этого произведения составляют несколько новелл, написанных в разное время, и объединяет их не столько общее место действия (прекрасный уголок природы на западе Японии), сколько ряд ассоциаций. Построение произведения по такому принципу — дань древней традиции в японской литературе.

Сюжет этой повести — история любви двух молодых людей. Симамура, главный герой — интеллигент, человек без определенных занятий, легко увлекающийся, не способный на глубокие чувства и серьезные поступки. Героиня — молодая провинциальная гейша Комако, обладающая не только внешней, но внутренней красотой, благородством и пылкостью натуры. Комако глубоко и искренне любит Симамуру, он покорен красотой и благородством ее души, тем не менее, разница в мировосприятии, в понимании прекрасного препятствует их счастью.

Эстетические принципы дзэн основаны на лаконичности выразительных средств, и часто главным становится не сам образ, а только намек, который должен подхлестнуть воображение читателя, возбудить его интерес, подтолкнуть к соавторству, сотворчеству с художником. Кавабата делает акцент на недосказанности, главное для него заключается в этом недосказанном. В намеке — сокровенная суть, скрытая красота.

Следуя учению дзэн о прекрасном, Кавабата вводит в повествование образ Йоко, который выступает символом истинной красоты, ее идеалом в понимании японцев. Красота присутствует во внешнем облике девушки, в ее поведении, в голосе, во взгляде. Но прекрасное длится лишь мгновение, и потому образ Йоко как бы мелькает на страницах. Однако даже мимолетное появление этой девушки вызывает у главного героя чувство восторженного удивления.

Внутренний мир героев, их переживания Кавабата раскрывает при помощи чудесных пейзажей, которые выступают при этом как самостоятельный персонаж. Этот прием также продиктован древней национальной традицией. Любуясь красотой природы, человек способен испытывать самые глубокие и нежные чувства. Созерцание красоты, по словам исследователя Боттичелли Ясиры Юкио, «пробуждает сильнейшее чувство сострадания и любви». Именно картины природы помогают понять суть взаимоотношений героев и сюжет произведения в целом.

Образ природы имеет самостоятельное значение и в романе «Стон горы» (1953) — одном из лучших произведений Ясунари Кавабаты. Природа выступает своеобразным катализатором изменений человеческой жизни. Возникающие ассоциации героев придают миру природы неповторимую красоту.

Для писателя очень важно, чтобы его герои научились ощущать красоту мира, поняли, что жизнью движет прекрасное, несмотря на то что их судьбы и души изуродованы войной. Если это произойдет, то и сами люди станут прекрасней и благородней, считает он.

Неизменно обращаясь в своих произведениях к древней японской культуре, поэтизируя ее, Ясунари Кавабата утверждал нетленность прекрасного в мире во всех его проявлениях. Всем своим творчеством он старался доказать, что без прекрасного нет и не может быть подлинного искусства. Художественное произведение обязательно должно быть проникнуто высоким эстетическим идеалом. В подтверждение сказанного Кавабата пишет гениальную повесть о прекрасном — «Тысячекрылый журавль» (1951), за которую в 1952 году ему была присуждена премия Академии искусств Японии.

В основу повести лег древний национальный обычай — чайная церемония, возведенная японцами в ранг искусства. Для них смысл этой церемонии заключается не в получении удовольствия от чаепития, а в стремлении к катарсису души, к ее очищению. Это таинство открытия прекрасного и божественного дает человеку чувство покоя и умиротворения, гармонии с окружающим миром и самим собой, дарит ощущение радости жизни. «Если вы подумаете, что в повести «Тысячекрылый журавль» я хотел показать красоту души и облика чайной церемонии, то это не так, — говорил Кавабата в своей Нобелевской лекции, — скорее наоборот, я ее отвергаю, предостерегаю против той вульгарности, в которую впадают нынешние чайные церемонии».

Писатель высказал таким образом свою тревогу за будущее национальной культуры, за основу духовности нации.

Чтобы предостеречь от вульгаризации древнего обряда, который хранит дух нации, Кавабата создает образ грубой, пошлой, «мужеподобной» Тикако, которая обучает правилам чайной церемонии. Потеряв свою женственность, Тикако утратила и чувство прекрасного, а потому, прикасаясь к священным предметам чайного обряда, своей грубостью, своим ханжеством она оскверняет красоту, хранимую веками. Красота в понимании автора неотделима от духовной чистоты, и целомудрия.

Чтобы еще больше усилить это ощущение, Кавабата описывает чайную церемонию, которую проводит утонченная красавица Юкико (в этом образе художник воплотил традиционное классическое понимание красоты с ее хрупкостью, тонкостью и простотой). «Девушка выполняла обряд по всем правилам, как ее учили. Она делала все просто и естественно, безо всякой манерности. Казалось, чайная церемония доставляет ей истинное удовольствие. Да и во всей ее фигуре, в каждой ее позе была благородная простота... Ее фукуса, алая, как пламя, не казалась претенциозной, а, напротив, усиливала впечатление юной весенней свежести. Словно у нее в руках цвел красный цветок. Казалось, еще секунда — и вокруг девушки закружатся тысячи крохотных белоснежных журавлей». Именно отношение к чайному обряду помогает Кавабате раскрывать характеры героев. Раскрытию идейного замысла произведения помогают не только образы героев, но и искусно подобранные образы-символы. Чайная утварь у Кавабаты живет своей жизнью, каждый предмет у него — настоящий образ-символ, который имеет и свою душу, и свою судьбу. Для писателя очень важны те ассоциации, которые вызывают эти образы. Так, чашка, которую передавали из поколения в поколение предки главного героя, — это символ культурной памяти нации, ее истинных духовных ценностей. А образ журавлей на фуросики Юкико, который проходит через всю повесть, — символ счастья и чистоты.

В целом же повесть «Тысячекрылый журавль» — это гимн красоте, которая придает смысл человеческой жизни, одухотворяет ее.

Приход Ясунари Кавабаты в литературу сразу же был замечен и вызвал немало восторженных откликов. Японский писатель Аоно Суэкити признавался: «Всякий раз, когда я читаю его произведения, я чувствую, как вокруг меня замирают звуки, воздух становится кристально чистым и я сам растворяюсь в нем, Я не могу назвать какие-либо другие произведения, которые оказывали бы на меня такое же воздействие. И это происходит, видимо, потому, что в лирической прозе Кавабаты нет ничего мутного, ничего вульгарного. И если когда-либо по прихоти времени творчество Кавабаты, погруженное целиком в мир настоящей, чистой красоты, назовут пустой забавой, это будет поистине прискорбно для всей нашей культуры». Но этого не случилось.

Творчество Ясунари Кавабаты было по достоинству Оценено его современниками. Он и сегодня — признанный Мастер, который сумел уловить неповторимые мгновения быстротекущей жизни, остановить человека в его повседневной суете и обратить его внимание на прекрасную и неповторимую жизнь, Мастер, который в ярких художественных образах сумел тонко воссоздать красоту и уникальность духовного мира японцев.
Ответить С цитатой В цитатник
Amymone   обратиться по имени Воскресенье, 16 Февраля 2014 г. 17:04 (ссылка)
Всякий раз, когда я читаю произведение Ясунари Кавабата, я чувствую, как вокруг меня замирают звуки, воздух становится кристально-чистым и я сам растворяюсь в нём». Аоно Суэкити

Ощущение после прочтения книг японского писателя-классика Ясунари Кавабата небывалое: словно тебя окатили холодной водой, развернули реальность на 180 градусов, вытряхнули из твоей души чувства, сокрытые в глубине, и заставили подумать.

Именно такое воздействие оказывают его знаменитые романы «Стон горы», «Заснеженная страна», «Танцовщица». Но сейчас мне бы хотелось остановиться на романе «Тысячекрылый журавль», где писатель мастерски описывает историю душевных переживаний молодого человека, в свете тонкостей чайной церемонии, культуры и мировоззрения японцев.

Роман начинается с приглашения главного героя Кикудзи на чайную церемонию, где ему представится возможность познакомиться с прекрасной девушкой Юкико. После первой встречи образ юной красавицы у Кикудзи ассоциируется с рисунком белоснежного Тысячекрылого Журавля на розовом фоне изображённом на её фуросики (фуросики – это цветной платок, в котором раньше в Японии носили вещи).

Тысячекрылый журавль в книге имеет символический смысл. Героине тем самым словно предрекается счастливая судьба. По древнему японскому преданию, белый журавль – священная птица, возносящая на небо тех, кто достиг в земном свете существования бессмертия, является олицетворением счастья и долголетия. Образ Юкико очаровывает Кикудзи, но, тем не менее, он тянется к другой женщине, вызывающей отталкивающие и противоречивые чувства.

Писатель ярко обрисовывает любовь и отвращение, символически отождествляя человека с чертой или вещью присущей только ему. Ведь не случайно человек часто бессознательно воспринимают другого по какой-либо вещи, притягивающей внимание.

«Может, чем ближе тебе человек и чем дороже, тем труднее восстановить в памяти его образ? Может быть, наша память с полной отчётливостью воспроизводит только нечто необычное, уродливое. И действительно, лицо Юкико представлялось Кикудзи каким-то светлым пятном, как символ, а чёрное родимое пятно на левой груди у Тикако стояло перед глазами, напоминая жабу».

Ясунари Кавабата показывает мелочи, с ним начинаешь замечать Мир вокруг. Мир, который становится гораздо шире. Мир, где человек неотделим от природы, а окружающие вещи, всё, к чему он прикасался, продолжают нести в себе часть его души, оживают и ткут свою историю.

Автор уделяет большое внимание цветам, словно призывая нас учиться у природы, стремиться проникнуть в непознанные её тайны. Через образ природы Кавабата раскрывает образы человеческой души, и поэтому многое в его произведениях имеет скрытый подтекст многоплановость.

«В токонома в плоской вазе стояли ирисы. И на поясе девушки были красные ирисы. Случайность, конечно… А впрочем, не такая уж случайность: ведь это очень распространённый символ весеннего сезона.

Мидзусаси, в котором стояли цветы, оказался спасительным островком. Кикудзи, слегка повернувшись и опершись одной рукой о татами, стал рассматривать кувшин. Почему бы не рассмотреть его как следует? Ведь это сино, великолепная керамика, один из предметов чайной церемонии.

Кувшин со странной, почти роковой судьбой. Впрочем, у каждой вещи своя судьба, а уж у посуды для чайной церемонии – тем паче. Прошло 300, а то и 400 лет с тех пор, как был изготовлен этот кувшин. Кто пользовался им до госпожи Оота, кто был его обладателем, чьи судьбы оставили на нём свой незримый след? – Сино делается ещё прекраснее у очага, рядом с чугунным котелком. Вы не находите?»

Кавабата драматически раскрывает историю чувств скромной девушки Фумико, влюблённой в Кикудзи. Вместе с переживаниями героини читатель ощущает накал страстей и всю опасность безумия любви. Глубина Фумико словно противопоставлена поверхностному, светлому и неуловимому образу Юкико.

«Дикая повилика. Выросла сама. Стебелёк тоненький, листья малюсенькие, и один-единственный цветок – простенький, скромный, тёмно-фиолетовый. Кикудзи глядел на цветок и думал: в трёхсотлетней тыкве нежная повилика, которая проживёт не более одного дня».

На протяжении всего романа Кикузди испытывает самые разнообразные порывы и чувства. Ему не дают покоя противоречивые чувства к трём разным женщинам, Образы героев и мысли персонажей настолько реалистичны, и лишены поэтических гипербол, что вместе с главным героем мы вспоминаем собственные переживания, и проходим путь его отношений, очень близкий к реальным.

Сейчас Кикудзи подумал, что нельзя думать о каком-нибудь человеке как об абсолютно недосягаемом, такого не бывает на свете. Мечта – она всего лишь мечта, она недостижима. И я примирился с этим – с недостижимостью. Но то, о чём можно только мечтать – страшно.

У романа «Тысячекрылый журавль» нет завершённости, что, в общем-то, характерно для японских произведений. Читатель, ожидающий развязки, остаётся в недоумении со своими собственными мыслями. Но незавершённость эта лишь усиливает воздействие образа, вовлекает читателя индивидуально, привлекает его к соучастию, сотворчеству. Читатель начинает осмысливать собственную жизнь, собственные чувства, а Мир облачается в новые невидимые раньше краски.

Автор статьи - Елена Гулевич
Ответить С цитатой В цитатник
Amymone   обратиться по имени Воскресенье, 16 Февраля 2014 г. 17:13 (ссылка)
Кавабата - это `Тысячекрылый журавль`, или в другом переводе - `Тысяча летящих журавлей` (`Сэнба дзуру`), роман, за который в 1952 году он получил премию Академии искусств Японии и памятуя о котором, вручая Нобелевскую премию, говорили о полном литературном выражении японского образа мышления. Это книга о людях и их чайной утвари. О пути из Такэдо в Бэппу длиною в любовь. И еще о том, как разбили старинную чашку.

Когда в своей великолепной `Книге о Чае` (`Тя-но хон`, 1906) Окакура Какудзо писал про японский этикет, начинающийся с того, как предложить человеку веер, и заканчивающийся правильными жестами для совершения самоубийства, он объяснил, что подлинный ключ к японцам - не в самурайском кодексе `бусидо`, но в `тядо`, то есть в чайном обряде `тяною`. Японец в чайном павильоне возвращается к незамутненному покою, к первоначалу. Чайная церемония по сути проста и безыскусна. Она лишь видимо кодифицирована, на самом деле остановки и предписания этикета нужны лишь для осознания дальнейшего ее течения. В любой момент она может пойти так, а может - иначе. Таков Кавабата. Он сказал однажды, что рассказы его, те, что `с ладонь величиною`, `просто возникают`. Его романы непосредственны, он не держится намеченного плана, но словно бы просто пишет, останавливаясь, чтобы осознать дальнейший путь.

Свою речь в Стокгольме Кавабата начал со стихов дзэнского поэта Догэна (1200-1253):

Цветы - весной,
Кувшинка - летом,
Осенью - луна,
Чистый и холодный снег - зимой.

Стихотворение это называлось `Изначальный образ`.

А говорил Кавабата на церемонии вручения Нобелевской премии о чайной церемонии и отношении к ней японцев. Герои Кавабаты в романе `Тысячекрылый журавль` и нам видятся в эстетической причастности к тяною: у Кикудзи `от строгих линий и блестящих поверхностей чашек внезапно ушло куда-то чувство вины`. `Чьи только руки не касались этого кувшина- пишет Кавабата. - Руки госпожи Оота, руки Фумико, а Фумико - из рук в руки - передала его Кикудзи А сейчас над ним колдуют грубые руки Тикако` И как-то не по себе становится от мысли, что женщина с грубыми руками преподает искусство чайной церемонии, она изначально не права, потому и некрасива, даже уродлива: у нее на груди огромное родимое пятно. А вот образ госпожи Оота всегда связан с тонкими изысканными старинными предметами, `след ее помады` на кромке керамической чашки. `Быть может, иногда отец просил госпожу Оота поставить в кувшин сино розы или гвоздики. Или подавал ей чашку и любовался прекрасной женщиной со старинной чашкой в руках`

Кавабата слишком погружен в дзэн, он подолгу смотрит на вещи. Он ставит свою печать под высказыванием Моотори Норинага (XVIII в.): `Сущность вещей - женственна`. Женские образы Кавабаты - это Утамаро, это гравюры укие-э.

Нам трудно уловить прелесть горного перехода Фумико, описанного в ее дневнике, вставной частью входящем в роман. Женская японская литературная проза отличается большим изяществом и благозвучней мужской. Нам трудно оценить красоту будущего времени, характерного для таковой прозы, но ход времени вообще у Кавабаты мы способны уловить.

Жизнь чашки черного орибэ с папоротником из романа `Тысячекрылый журавль` началась в руках мастера Рикю, в эпоху Момоямы (XVI век). Есть предание, что мастер Рикю, желая вместить красоту в один-единственный стебель повилики, однажды срезал в саду все цветы. Словно печать старого мастера, неявно останется в романе повилика-асаго (по-японски `лик утра`): служанка ставит в трехсотлетнюю подвесную вазу единственный расцветший цветок асаго, которому жизни дано не более дня. В романе Кавабаты нет случайного, нити увязаны красивыми узлами. Кавабата узнает про цветок все возможное, и, поняв его суть, ставит в вазу из тыквы, но любуется содеянным с детской непосредственностью служанки, которая, объясняя главному герою романа, Кикудзи, почему поставила повилику в эту старинную вазу, говорит: `А я так просто сама поставила Ведь повилика - вьющееся растение, и тыква эта тоже`. Взгляд Кавабаты, по природе своей, - женский взгляд, ему не присуща героика, и лирика его произведений - в повседневности. `Один цветок лучше, чем сто, передает великолепие цветка`, - это Кавабата, `Музыку хорошо слушать ночью. Когда не видны лица людей`, - а это Сей Сенагон.

Мне приходилось слышать, как, подыскивая аналогии в русской литературе, Кавабату сравнивали с Буниным, например, или Набоковым. М.Н. Эпштейну пришло в голову поставить имена Платонова и Кавабаты рядом - как верно! Многие замечания Платонова, построенные на абсолютной логике, захоти я мистифицировать кого-либо из своих друзей, легко бы выдала за перевод с японского. Ну вот, например: `Ласточки смолкали крыльями от усталости, и под их пухом и перьями был пот нужды` Помните, как Фро, пытаясь духовно приблизиться к любимому, сожалела, что никак не по силам ей вообразить себя электрофарадой?


Кавабата, как и наш родной Платонов, - это люди, в замкнутом пространстве притчи преодолевающие многие расстояния ради любви, пока не становится `некуда жить` (Пла
Автор: Кавабата Ясунари
Ответить С цитатой В цитатник
Trot   обратиться по имени Понедельник, 17 Февраля 2014 г. 23:09 (ссылка)
интересно!
Ответить С цитатой В цитатник
Перейти к дневнику
Аноним   обратиться по имени Воскресенье, 14 Января 2018 г. 09:40 (ссылка)
не могу найти повесть Кавабаты "Рука" Кто может дать ссылку
Ответить С цитатой В цитатник    |    Не показывать комментарий
Комментировать К дневнику Страницы: [1] [Новые]
 

Добавить комментарий:
Текст комментария: смайлики

Проверка орфографии: (найти ошибки)

Прикрепить картинку:

 Переводить URL в ссылку
 Подписаться на комментарии
 Подписать картинку