Цитата сообщения alisa67 VIA COMBUSTA, або ВИПАЛЕНИЙ ШЛЯХ (фіолетові діти-2)


































VIA COMBUSTA, або ВИПАЛЕНИЙ ШЛЯХ

Маріанна Малина



На вершині самотньої гори він виспівує при місяці та мріє серед хмар.
У пучині великого океану він здіймає бурю та ковзає по хвилях.
Чанський афоризм

Свобода — це втрата всілякої надії.
Чак Паланік

— Чи можна вибачити собі гріх?
— Я не знаю. Я не пробував...
— Не пробував? Ну, що ж... тоді я піду і спробую!
Фінальна фантазія VII


Розділ I

1

Був уже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. В повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилась осідати. Піт укупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити, і я раз по раз дмухав собі під ніс, аби трохи розкуйовдити залиплий чуб.
Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яч. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутись і відібрати його у мене. Я, на цей його маневр, щосили влупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він просто в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яч руками, та не встиг. Захекані, ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися на те, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез у темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися. В Шулиних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути геть.
Та за секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся накручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.
— Відпустіть! Я не хотів! — крутнувся я вужем, силкуючись звільнитися від нього.
— Ах ти гаденя! — засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.
В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний, ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою зовнішністю годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся й у відчаї хапонув його за руку зубами.
— Виродок! Щеня недобите! — несподівано високо верескнув гоблін, дихнувши мені в обличчя перегаром, і перехопив мене за шию другою рукою. Вчепився так, що головою було годі й ворухнути. Потім я знову почув його схожий на скрегіт давно не змащених дверей голос:
— Бос! Я його впіймав!
Тут я побачив другого. Він справді був схожий на боса, чи на проповідника-євангеліста, яких розвелося нині, як грибів після дощу: незважаючи на спеку, вони ходили наче клони — одягнуті в сірі костюми й білосніжні сорочки з обов’язковою краваткою. Цей бос був такої ж клонованої сіро-білої зовнішності, тільки ефектна червона краватка, що була занадто яскравою, як на проповідника, виказувала його начальницьку натуру.
— У нього більш ніж сто! — задоволено рипів над моєю головою здоровань,— я міряв... отією вашою...
— Гаразд, зараз перевіримо,— незворушно відповів бос. В руках у нього був прилад, схожий на лічильник Гайгера (я бачив такий по тєлєку в передачі про Чорнобиль). Він зацікавлено втупився в нього.
— Ого! Сто тридцять! — за деякий час задоволено присвиснув, підводячи голову.
— Вам видніше, ви ж у нас титанік мислі...— оскалився гоблін.
— Титан...— мимохідь поправив у відповідь бос, змірявши зневажливим поглядом здорованя.
— Ги-ги, один чорт,— гигикнув той,— главноє, шоб гроші заплатили...
— Заплачу...— задумливо процідив у відповідь Титанік Мислі.
Пальці здорованя на це ще гірше здавили мою шию.
Я намагався думати. Це в мене виходило погано.
Які сто? Які сто тридцять? Який «Титанік»? Який титан?
З приводу «Титаніка» й титана я ще мав якісь думки. «Титанік» — то здоровенний корабель, який довбонувся об айсберг у фільмі про Ді Капріо, а титаном була така старовинна водонагрівачка, яка стяла у нашій з бабцею комунальній квартирі і яку слід було топити дровами. Але який стосунок вони мали до цього боса-євангеліста? І яку радіацію вони на мені міряли? Я що вже, як Чорнобиль фоню?
Тим часом Шуля, на котрого ніхто не звертав уваги, бачачи, в якому я безвихідному стані, підбіг до мого гнобителя і зі всього маху заїхав носаком йому в зад.
— Йой! — зойкнув гоблін, з несподіванки присів і на секунду ослабив руку на моїй шиї. Може б, Шулин маневр і вдався, якби здоровань був сам. Не встиг я й ворухнутися, як Титанік Мислі заїхав зі всього маху Шулі кулаком в обличчя. Від подиву я закляк, а мій друг гойднувся, але втримався на ногах.
— Цорт! — тільки цвіркнув кривавою слиною на гарячий асфальт.
— Може, й цорт...— протягнув Титанік Мислі, гидливо отряхуючи руку, та ліниво віддав наказ здорованю: — Тягни і його до підвалу, згодиться.
Здоровань задоволено вхопив за загривок ще й Шулю.
Ліпше б ти втік, Шулю... Та все ж таки за підтримку спасибі, друзяко.

2

В підвалі бос витяг із кишені наручники і ласкаво звернувся до Шулі:
— Ану, давай руцю, малий! — та не дочекавшись ніякої реакції, сам ухопив Шулину руку і клацнув на зап’ясті браслетом. Потім прошелив вільне кільце поза іржаву трубу і без зайвих слів, схопивши мою руку, прикував і мене. Тепер нам із Шулею втекти можна було, тільки відірвавши трубу від стіни.
Потім бос витяг із кишені пачку двадцятигривеників і простягнув гобліну.
— Щітать? — поблискуючи очима, запитав той.
— Як хочеш,— презирливо знизав плечима Титанік Мислі.
Здоровань розірвав банківську упаковку, наслинив пальця і почав рахувати. Титанік Мислі тим часом дістав із кишені рацію і відрапортував:
— База, я перший. Знайдено сто тридцять. Почесний ескорт до будинку... на вулиці... Чекаю. Кінець зв’язку.

Чекати нам і Титаніку Мислі довелося недовго. Хвилин за п’ятнадцять до підвалу спустилися два височенні бритоголові молодика в камуфляжних костюмах і нас із Шулею вивели на світло й повели до машини. Це був здоровенний новенький чорний джип. У мене аж подих перехопило від такої розкоші. Прості люди на таких не їздять. Він був блискучим, мабуть, броньованим і явно бандитським. Нас запхнули всередину. Всередині було повно місця і смерділо новою шкірою. Задні сидіння за розмірами скидалися на диван.
З якого це дива нас так возять? Та я не ставив питань, бо усвідомлював, що ці «братки», які всілися обабіч нас, не дуже полюбляють занадто цікавих.
Бос умостився поряд із водієм. Титанік Мислі був невдоволений і в’яло перегиркувався з кимсь по мобільнику. З його слів я зрозумів, що він кудись спізнюється і не може бути в двох місцях одночасно.
Ми довго їхали містом, і за інших обставин я б отримав неабияке задоволення. Я взагалі люблю їздити, а тим більше на такій тачці... Та зараз у мене смоктало під ложечкою від передчуття не дуже приємних подій.
Шуля сидів біля мене теж принишклий, тільки час від часу шморгав удареним носом.
Зовні ми з Шулею — як день і ніч. Він — чорнявий, я — білявий. Ще я трохи вищий за нього і худіший. Але всередині, мається на увазі внутрішній світ, ми з ним були як брати-близнюки. За свої неповні дванадцять років ми з ним устигли вплутатися не в одну халепу. Життя наше було повне пригод. «Така вже в них вдача, що поробиш, а так вони добрі хлопці...» — частенько казала моя бабуся, виправдовуючи Шулю перед його батьками. Боже ж ти мій, вона ж не знає, де я! Тож наразі виплутуватися доведеться самим...
Непомітно ми виїхали за місто — машина прямувала до аеропорту. Ми з Шулею перезирнулися. «Куди це вони нас?» — злякано питали його очі. «Не знаю»,— не менш злякано кліпали мої.
Коли машина зупинилася на території літовища, ми нарешті отримали змогу перекинутися словом. Наші охоронці вийшли покурити та поспілкуватися з Титаніком Мислі. Той був досить нервовим і щось їм утокмачував, розмахуючи руками, час від часу вказуючи у наш бік.
У машині з нами лишився водій. Він ліниво колупався зубочисткою в зубах, і з його вигляду було помітно, що до нас йому немає ніякого діла.
— Куди це вони нас? — зашепотів мені на вухо Шуля, притулившись спітнілою щокою до моєї скроні.
— Кудись, певно, летітимемо...
— Куди? І шо за сто тридцять?
— Не знаю,— відповів я, бо і справді не міг нічого второпати.
— Точно, продадуть на органи...— зробив припущення Шуля, обличчя в нього вкрилося свіжими краплинками поту, а очі стали круглими, як п’ять копійок. Він трагічно провадив: — Або й щось страшніше...
Що страшніше він міг вигадати, я не знав, та й розводитися на цю тему було ніколи.
— Треба драпати від них чимшвидше, вони ж не будуть нас зв’язаними вести через людне місце...— швидко затараторив я йому на вухо.— Наші знаки пам’ятаєш? Три пальці разом — приготуватися. Два — вперед. Два роз’єднані — врізнобіч. Зустрінемося біля камер схову.
— Угу! — кивнув Шуля. Саме вчасно, бо бритоголові вже зробили знак водію, щоб той розблокував дверцята. Потім вони майже водночас відчинили двері з обох боків і витягли нас назовні — мене з лівого, а Шулю з правого. «Братки» міцно тримали нас за плечі біля себе. Бос обвів їх поглядом, від якого і нам стало не по собі, й нагадав:
— Поки не повернуся, очей із них не зводити. Головою відповісте. Особливо за цього,— він указав пальцем на мене,— за рудого!
Я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Невже так важко відрізнити колір стиглої пшениці від червоного? Я сердито глипнув на Титаніка Мислі, той у відповідь скривився чи то оскалився і хитнув головою, сідаючи в машину:
— Диви, як дивиться, зінське щеня...
Потім джип рвонув із місця, миттєво набравши швидкість, і я не міг стриматися, щоб із захватом не провести його поглядом. Що не кажи, а крута тачка...

Як я і припускав, нас не зв’язали і не прикували. Та на кожного з нас було по бритоголовому молодику. Такі собі старші брати, які вивели своїх молодшеньких за руцю на прогулянку. Такий це мало вигляд для оточуючих. Той браток, що тримав мене, попередив нас:
— Без фокусів. Інакше...— він відгорнув полу піджака і показав пістолет. Ми з Шулею пригнічено кивнули.
В будівлі аеропорту і справді було людно. «Братки» потягнули нас до крісел в залі очікування. Вони посадили нас поруч, а самі всілися обабіч, міцно тримаючи мене і Шулю за руки. Так ми просиділи перші десять хвилин. Для втечі ситуація була майже безнадійною. Треба було терміново щось вигадувати. На вигадки я не витрачав багато часу, тому зробив, що перше стрельнуло в голову. Благально подивившись на свого охоронця, я попросив:
— Пити дуже хочеться, у вас не буде води? — для вірності облизнув справді засохлі губи.
Охоронець уважно подивився на мене і відвернув мармизу. Та я встиг уловити в його очах проблиск людяності. І продовжив атаку за хвилину, смикнувши вільною долонею його руку:
— Дуже пити хочеться. Будь ласочка, дайте нам води...
— І я хочу пити,— заскиглив із другого боку Шуля.
Мій охоронець роздратовано подивився на Шулю, але теж облизнув пересохлі губи. Шулин тільки нервово засовався у кріслі.
— Пити хочемо...— затягнули ми вже хором.
— Ага! Пити, а потім у туалет... Потерпите! — роздратовано скривив губи Шулин бритоголовий.
— Саньок, може, зганяєш? Я б теж чогось випив...— вступився за нас мій і подивився на годинник: — Нам тут іще цілу годину паритись. Я їх потримаю, не втечуть.
Саньок оцінювально окинув нас поглядом і, не помічаючи особливої загрози, згодився:
— Ну ладно...— порився вільною рукою в кишені витягуючи гроші.— А тобі, Вітьок, чого?
— Дюшесу,— щербато всміхнувся Вітьок.
Я ледь не пирснув сміхом — такий дядьо, а любить солоденьку водичку!
Саньок підвівся з місця, тягнучи за собою Шулю, всадовив його поряд із Вітьком, передаючи, як то кажуть «із рук у руки». Тепер Вітьок сидів, обвішаний нами з обох боків, як тітка клунками. Обидві його руки були зайняті, тож він навіть почухатися не міг.
Коли Саньок зник з очей, я трохи поворухнув рукою:
— В мене рука затерпла, може, відпустите? Я не втечу.
— Ну ти й нахабний, малий,— вишкірився Вітьок.
— У вас он пістолет... Ви ж застрелите, коли щось... Чи він у вас не справжній?
— Ну да...— тупувато всміхнувся «бритоголовий».— Канєшно, справжній.
Він трохи ослабив захвáт, і я обережно витягнув руку з його долоні й розтер зап’ястя. Воно й справді затерпло. Потім я ясно всміхнувся Вітькові, включивши на повну котушку свою харизму. Мені бабуся завжди казала, що в мене навдивовижу чарівлива усмішка. З її вуст це звучало приблизно так: «Ти зі своєю харизмою і камінь розтопиш, якщо тобі треба». Камінь не камінь, а Вітька я розчулив. Він помітно розслабився. Навіть почухав лоба.
— Вас Віктором звати? — невинно запитав я.
— А ти метикуватий, шкет,— зацікавлено подивився на мене «браток».
Мені потрібно було, щоб Вітьок дивився на мене, потрібно було піймати його увагу.
— А що у вас за пістолет? — вів далі я, безневинно кліпаючи очима. Разом із цим питанням я непомітно показав Шулі знак.
— Менше знаєш, ліпше спиш...— по-філософському відповів Вітьок, але було видно, що він іще більше розм’як.
Я дивився на нього і подумки повторював: «Відпусти, відпусти Шулину руку». Вітьок утупився мені в очі та знову тупувато вишкірився. Нарешті його рука, що тримала Шулю, розімкнулася. Я дивився просто в очі Вітьку і непомітно показав Шулі два складені разом пальці. В цю ж секунду Шуля висмикнув руку, ми миттєво підхопилися і побігли. Вітьок відчайдушно підкинувся слідом, але впіймав долонями повітря.
— Твою мать! — здивовано лайнувся і припустив за нами.
А ми вже бігли з шаленою швидкістю, віртуозно оминаючи людей. Вітьок важко тупотів ззаду. Він потроху відставав. Ми вже гадали, що відірвалися від переслідування, та тут перед нами виріс як з-під землі Саньок, що тримав у руках мінералку та пляшку дюшесу. Від несподіванки він вронив пляшки з водою, які важко гупнулися на підлогу і покотилися людям під ноги. І теж зі словами: «Твою мать!» — кинувся нам навперейми. На це ми з Шулею блискавично перезирнулися, а потім метнулися врізнобіч.

Захекані, ми зустрілися, як і домовилися, біля камер схову. Тут стояла група дивних туристів, схожих на помість буддистів із фольклорним ансамблем, а їхні величезні наплічники були недбало навалені поряд. Туристи гуртувалися навколо хлопця, що бриньчав на гітарі та скидався на їхнього гуру. Хлопець був худим, високим, у подертих блакитних джинсах. А ще в нього було довге волосся, заплетене в косичку, та сережка у вусі у вигляді пробитого серця, яка теліпалася в такт акордам. Поряд стояла невисока русява дівчина в народному вишиваному костюмі й підігравала йому на сопілці.
Гітарист заспівав приємним тихим голосом:

Я знаю места,
Где в тени золотой
Бредут янычары посмертной тропо-о-ой ...

Потім його погляд ковзнув нами з Шулею, і він ледь усміхнувся кутиками рота, немовби даючи згоду сховатися за їхніми речами, потім приплющив очі й затягнув:

Где дом покорен,
Где солёный забор,
Где проповедь вишням читает прибо-о-ор.

Мені здалося, що ми можемо тут безпечно сховатися. Схоже, ці хлопці нас не здадуть. Ми всілися за їхньою поклажею і під награвання сопілочки стежили за нашими переслідувачами. Вітьок уже був майже поряд із нами і розгублено шарив поглядом по незворушних туристах. Русява дівчина з сопілкою посміхнулася Вітьку і в такт пісні похитала головою. Гуру співав далі, відбиваючи ритм ногою:

Где роза в слезах,
А калган — в серебре...

Тим часом до компанії вже підгрібав Саньок. На його буряковому обличчі пролисинами виступили білі плями. Дурнуватий вигляд Вітька, та ще й із порожніми руками, явно не додав йому гумору. Навіть із нашої схованки було видно, як Саньок нервово посіпує носом. Він зупинився біля туристів, пошарив околицями поглядом, та не знайшовши нічого підозрілого, люто витріщився на Вітька. Той на це тільки безпорадно знизав плечима.
На Шулю напала гикавка, він сповз униз і затиснув рот обома руками. Я теж зсунувся нижче. Серце калатало, як навіжене. За деякий час я знову обережно вистромив голову. Саньок, досі буряковий та спітнілий, розмовляв із кимсь по рації, а Вітьок із цікавістю роздивлявся русоголову красуню. Договоривши, Саньок смикнув замріяного Вітька, вони повернули і попрямували назад.
— Все, вони пішли...— прошепотів я.
— Ну, що робитимемо? — тихо запитав Шуля, знову гикнув і витер розчепіреною рукою вологий лоб.
Я глибоко зітхнув:
— Мабуть, доведеться знову розділитися і добиратися додому поодинці...
— Що? — Шуля проковтнув слину, а його й так чорні очі ще більш потемніли з переляку.
— Слухай, Шулю,— я задумливо почухав потилицю,— мені здається, що вони полюють тільки на мене...
Шуля вирячився на мене і ще раз гучно гикнув і прошепотів:
— Ага! А на біса ти їм здався?
— Не уявляю...— я знизав плечима.— Але план такий: я спробую вибратися першим, ти поки сиди, може, ти їм і не потрібен...
Шуля заперечливо захитав головою:
— Ліпше разом...
— Ні... Я піду сам.
Шуля безпорадно подивився на мене:
— А як ти звідси поїдеш? Біля автобусів геть усе видно...
— Може, на таксі? — припустив я.
— За що? — запитав Шуля.
Я вигріб із кишені жалюгідну купку монет. Струснув ними і запхнув знову в кишеню:
— Скажу, що дома розрахуюся... попрошу.
Шуля недовірливо скривився.
— Ну, не знаю... Діятиму за обставинами...— відмахнувся я від нього.
Ми трохи помовчали. Туристи вже завели іншу пісню. Групка тихо підспівувала гітаристу. Хтось із них витягнув ще й бубон. Від цієї пісні хоч віяло надією:

Кто любит, тот любим,
Кто светел, тот и свят;
Пускай ведёт звезда тебя дорогой в дивный сад...

— Ну, що Шулю,— я стулив кулак, і ми стукнулися зверху й знизу кулаком об кулак — на щастя,— я пішов!
— Давай! — відповів Шуля, досі тримаючи кулак стиснутим.
Я підвівся. І вийшов зі схованки. Гуру хитро примружив на мене очі, а русоголова панянка з сопілкою чарівно всміхнулася.

Спочатку я не бачив «братків». Я йшов спокійно, аби не привертати уваги. Коли я їх засік, то збагнув, що мені доведеться пройти поруч із ними. Вони стояли біля виходу і поки не дивилися в мій бік. Я обережно, майже навшпиньках, попрямував до дверей і хотів тільки одного: щоб вони не оберталися. І я майже встиг. Але за хвилину хребтом відчув на собі погляд, інстинктивно прискорив ходу і почув:
— Он він! Хапай його!
Тоді я побіг не озираючись. Вилетів через розсувні двері, дуже доречно збивши з ніг огрядну тітоньку, яка утворила зі своїми речами потрібну мені кучугуру. «Братки» на хвилину затрималися.
А коли я вискочив на площу — зрозумів, що тікати мені нікуди. На парковку завертав знайомий мені чорний джип. Я гарячково сіпнувся, та назад бігти не було сенсу — там чатували на мене «братки», а попереду — вже відчинялися двері джипа. Мозок напружено шукав вихід. І тут я побачив зовсім недалеко темно-червоне таксі й кинувся до нього.
Я залетів до салону, квапливо зачинив дверцята і благально повернувся до водія:
— Дядечку! Будь ласка, відвезіть мене до міста. Тільки швидше!
Таксист повернув до мене меланхолічне бліде обличчя:
— Відвезти? Тебе?
Потім він моторошно посміхнувся і заблокував двері. І тут до мене дійшло — на цей раз я таки вляпався.

3

Заклякло я спостерігав, як до таксі повільно підходить незворушний Титанік Мислі. Він зробив знак рукою водію — таксист відчинив двері. Бос витягнув із кишені запакований шприц із якоюсь рідиною, розірвав упаковку і, не дезінфікуючи шкіри, всадив голку мені в передпліччя. Укол був практично нечутним, але майже одразу в моїх очах усе попливло.
— Так буде краще,— трохи здалеку почув я задоволений голос Титаніка Мислі.
Все інше відбувалося як уві сні. Я міг рухатися, але був наче сновида. Запам’яталися в якомусь тумані окремі фрагменти.
...Мене ведуть через літовище. Трап літака. Усміхнена ряба стюардеса з важкою щелепою, як у коняки. (Здається, я завжди мріяв політати літаком,— майнула лінива і неповоротка думка). Крісло в салоні. (Як в автобусі,— пробую здивуватися). Шуля поряд. (Звідкіля він тут?) Чорне провалля. Мене нудить. Титанік Мислі лається й витирається серветкою, що йому простягає лошиця-стюардеса, бо мене знудило на нього. Ще чорне провалля. Мене знову нудить, мені підсовують якийсь паперовий пакет. В роті гірко. Провалля. Ми виходимо з літака. Здається, це Одеса. Щось там таке написано. Та не прочитати, бо мене знову нудить. Думки рвані. Якась машина. Їдемо. Велике місто. Таки, здається, Одеса...
Остаточно я прийшов до тями, коли вже стемніло і ми виїхали з міста. Ми з Шулею сиділи на задньому сидінні, а машину вів Титанік Мислі, більше в салоні нікого не було. І від цього було ще моторошніше. Від Титаніка Мислі віяло чимось незворушно-механічним та безжальним. Ми мовчали. Машина їхала вщерть забитим шосе. З нами до невідомої цілі прямувало безліч навантажених фур, автобусів, автобусиків і легковиків. Вони світилися сяючими ланцюжками фар, що намистом зміїлися по дорозі попереду й позаду, і не було їм кінця-краю. Час від часу сигналили нетерплячі водії. Титанік Мислі намагався не втрачати швидкості, та все одно постійно гальмував, когось обганяючи. Це, либонь, його дратувало — він аж скрипів зубами та час від часу нервово кидав погляд на годинник. Таке враження, що він хронічно спізнюється. Нарешті, біля щита з написом «РЫНОК 7-Й КИЛОМЕТР», наша машина, прямуючи за вервечкою інших, теж завернула. Ми під’їхали до чогось схожого на КПП. Бос заплатив. Шлагбаум піднявся.
Всередині цей «Рынок» більш скидався на літовище, тільки замість літаків там стояли нескінченними рядами автобуси й машини. Такої кількості людей, які снували між транспортом та бігли кудись із металевими візками, я не бачив навіть у Києві на параді в День Незалежності. Ми під’їхали до китайської забігайлівки з драконом та ієрогліфами на даху, що привітно світилася жовтим світлом, смерділа МакДональдсом і приваблювала клієнтів російським шансоном. Бос набрав номер на мобілці. За секунду із забігайлівки вилетів китаєць у білому зашморганому фартусі. Він, по-чудному стуливши руки біля грудей, декілька разів уклонився Титаніку Мислі, безперестанно називаючи його «магістра».
— Усьо здєлано, магістра... Усьо в луччєм відє... магістра... Пойдьома за мной, магістра...
— Я почекаю тут,— відповів бос.
— Хольосьо, магістра. Сейцас усьо прінесті в одін момент,— знову закланявся китаєць, по-підлабузницькому оскалюючись,— а пока цяй, кофє?
— Спасибі, не треба,— ліниво відповів Титанік Мислі (чи вже «магістра»?).— Ми поспішаємо.
— Хольосьо, хольосьо...— затараторив китаєць і, кланяючись, зник.
За хвилину він з’явився з пакунком у руках, злодійкувато озирнувся, начепив привітну посмішку і простягнув пакунок. Бос розгорнув його і видобув паспорти. Чудні паспорти, неукраїнські. Титанік Мислі уважно передивився фотографії та печатки, задоволено посміхнувся і простягнув китайцеві пачку доларів. Де він ті гроші бере?

Потім ми ще їхали десь понад годину, але на цій дорозі було значно менше машин. І що далі ми від’їжджали від «Рынка», то менше їх було, та й ті, поодинокі, здебільше рухалися нам назустріч. Потім дорога зробилася зовсім безлюдною. Навкруги темніли поля. Між двома озерцями, що поросли очеретом, знову замаячив опущений шлагбаум. На цей раз контрольно-пропускного пункту зі знаком «STOP». Машина зупинилася. За деякий час я втямив, що це кордон. На тому боці були надписи латиницею. Я прочитав — Mol-do-va. Молдавія?
До нас ліниво підійшов огрядний дядечко в формі. Титанік Мислі оскалився до нього, показуючи паспорти. Той по-чудному швидко запитав:
— Наркотикизброяє?
Неначе хтось йому признається... Та між тим у нас, мабуть, нічого підозрілого не було, хоча він світлом ліхтаря понишпорив машиною і недовірливо глипнув на мене з Шулею. У мені зародилася надія... Може, він нас затримає? Та дарма, бо Титанік Мислі сунув погранцю якогось папірця під ніс, той задоволено мугикнув і сказав:
— Проїжджайте!
Молдавські прикордонники теж ні до чого не присікувалися, і ми легко проїхали й там.
Куди ж цей падлюка нас везе?
Дорога була такою ж пустельною, як і раніше. Нескінченний темний степ розкинувся обабіч, білів лише шматок дороги попереду, у світлі фар. Машин уже не було ні попутних, ні зустрічних, Шуля заснув, і мене теж потроху почало заколисувати. Я прихилився до теплого плеча друга і заплющив очі.

...Місцина була мені знайомою, майже рідною. Здається, я багато разів бачив ці камінці. Вони, вже зарослі травою та подекуди розколені, були викладені колом. Половина кола заходила і занурювалась у темну воду. Я сидів у центрі на березі. Була ніч. З темного неба світили яскраві великі зорі. Мені здавалося, що я сиджу тут дуже давно, майже цілу вічність. Я чекав. І дивився, мов зачарований, у морську далечину. Ось нарешті між небом і водою з’явилося ледь помітне срібне сяйво. Воно ставало дедалі яскравішим і золотистішим, а небо навкруги набувало чарівного бузкового відтінку. І там я побачив... На золотому човні до мене пливла жінка. Вона стояла, а серп човника безшумно ковзав водою. Її білі одежі тріпотіли од вітру. В неї було довге русяве волосся, яке теж маяло і блищало як золото. Жінка була ще далеко, та я бачив, як вона простягає до мене руки, немов беззвучно кличе мене. Я хотів підвестися їй на зустріч. Та раптом здійнялися хвилі. Мене трусонуло...

Я прокинувся від того, що машина загальмувала і зупинилася. Я знову заплющив повіки, щоб повернути сон. Перед очима ще мерехтіли зорі, та сон уже пішов від мене. Довелося повертатися у непривітну голу реальність. Вже розвиднилося, та було незрозуміло, котра година: небо затуляли хмари і накрапав дрібний дощик. Попереду сіріла будівля перепускного пункту. Здається, знову кордон. Усі написи були по-ненашому, і не по-англійському, хоча англійські букви я впізнавав. Це була якась Romania, над одній із «а» стояв якийсь чудний значок. Шуля теж розплющив повіки й очманілим зі сну поглядом витріщився на мене. Певно, не розумів, як він тут опинився. Волосся в нього було розкуйовджене, а над верхньою губою красувався припухлий синець. Ми подивилися один на одного і синхронно пригладили волосся руками. З переднього сидіння обернувся бос, кинув нам упаковку вологих серветок.
— Вмийтеся,— презирливо наказав,— і руки витріть — скоро снідатимемо.
Серветки смерділи дівчачими парфумами, та робити нічого, ми з Шулею почали протирати руки й обличчя.
Romania нас пропустила через кордон без проблем. За деякий час ми під’їхали до заправки. Просто до неї притулилося якесь смердюче кафе швидкого обслуговування по типу МакДональдса. Там бос, не виходячи з машини, купив нам по гамбургеру. Потім, дочекавшись, коли ми запхнемося їжею, вивів по черзі в туалет, щоразу завбачливо замикаючи одного з нас у машині.
Втекти від нього було нереально. В його присутності на нас із Шулею нападало заціпеніння, ми навіть розмовляти не наважувалися.
Так мовчки і поїхали. Спочатку була дорога з доволі щільним рухом, а потім наше авто звернуло на іншу — майже безлюдну. Тут, серед нескінченних ланів, тільки подеколи при дорозі траплялися невеличкі села. Та й то дедалі рідше. Транспорту не було зовсім, якщо не зважати на поодинокі тракторці та брички, запряжені кіньми. Дорога підіймалася вище і місцевість робилася все дикішою. Далі почалися гори. Я ніколи не бачив гір, Шуля, мабуть, теж, і ми приклеїлися до вікон. Пагорби спочатку виринали з туману зеленими неясними контурами, потім розпогодилося, і гори за вікном стали чіткими, мов вирізаними з паперу, зеленими велетами на тлі блакитного неба. Невдовзі дорога пішла ще вище, в мене заклало вуха — ми повільно повзли вгору гірським серпантином. Повзли в невідомість.

4

Ми звернули із серпантину і поїхали зовсім по бездоріжжю. Ґрунтова дорога то з’являлася, то пропадала, від суцільних каменюк машину трохи підкидувало. Їхали довго, місцями джип небезпечно кренився, і ми з Шулею заплющували очі, щоб не бачити проваль, повз які ми котили. І раптом, після одного з поворотів, перед нами постала стара сіра будівля, що непомітно примостилася серед гір. Я ніколи не бачив на власні очі середньовічних укріплень, та, либонь, вони мусили б мати саме такий вигляд. Це, звісно, не був замок у прямому розумінні, ну там башточки різні, донджони. Нічого такого не було, але високі темні старі кам’яні стіни, їхня похмурість і велич дуже нагадували старовинний бастіон з історичного кіно. Як я потім збагнув, старезним усе це видавалося тільки на перший погляд, бо насправді там усе було начинено купою сучасної електроніки. Коли ми зупинилися біля воріт, я помітив, як стрепенулась камера стеження над воротами, реагуючи на нашу присутність. Потім зі стіни вилізла ще якась штуковина і спрямувала червоний промінчик на машину. На цей її маневр Титанік Мислі опустив скло і вистромив руку назовні. Він склав пальці, знаєте, як ото показують «фак», тільки долонею вперед. Промінчик, як живий, зразу знайшов його середній палець, трохи пробігся по ньому і, задовольнившись, зник. Після чого «штуковина» теж щезла в стіні. А важкі ворота почали повільно роз’їжджатися.

Коли ми ступили на сіру бруківку подвір’я, вже вечоріло. Небо затягнули суцільні хмари, а вітер неначе сказився. Ми з Шулею, одягнуті зовсім по-літньому, швидко вкрилися сиротами за той час, коли Титанік Мислі мовчки протягнув нас через схоже на площу подвір’я.
На тлі сірого грозового неба, де хмари сунулися напрочуд швидко, темна будівля навіть мала дещо привітний вигляд, бо світилася вікнами з теплим електричним світлом.
Двері до головного корпусу охороняли два молодика у військовій формі невідомої армії. Вони мовчки віддали честь Титаніку Мислі та відчинили двері. Там до нас по коридору вже стрімко сунула огрядна, схожа на бронетранспортер тітка-солдафонша в сірій уніформі. В неї була квадратна мармиза з подвійним підборіддям та чималенький торс із непропорційно тонкими, наче позиченими у когось, руками й ногами. Вона теж мовчки витягнулася перед Титаніком Мислі, як на команду «струнко». Бос навіть не удостоїв її привітання, тільки звелів, указуючи на нас:
— Стандартна процедура санації, присвоїти ідентифікаційний номер. Відвести повечеряти.
У відповідь Солдафонша запобігливо закивала головою і міцно схопила наші руки, перехопивши естафету в Титаніка Мислі. Вона потягнула нас далі. Роз’яснювати, що відбувається, ніхто не збирався. Ми з Шулею приречено пленталися за нею довгими коридорами. Пейзаж навколо був занудливим — погляд не чіплявся навіть за численні двері, бо вони кольором мало чим відрізнялися від блідих білих стін. Написів на дверях не було. Тільки номери, які мені геть ні про що не говорили. Я поглянув на вперто підібгані тонкі губи Солдафонші й замислився: чи розмовляє вона по-нашому? Не довго думаючи я смикнув її і ввічливо, як тільки вмів, запитав:
— Скажіть, будь ласка, а куди ви нас ведете?
Та вона на це ані пари з вуст, навіть не ворухнулася в мій бік, тільки засопіла, мовчки продовжуючи тягнути нас уперед. Люди тут були явно неговіркими...
Рота вона все ж розтулила, коли ми нарешті прийшли. Солдафонша, не стукаючи, відчинила двері й заштовхнула нас поперед себе в кімнату, чимось схожу на суперсучасний медичний кабінет.
— Кх-кх,— спочатку вдала, що закашлялась, і несхвально зиркнула на худорлявого молодика в білому халаті. Він сидів за столом, зручно відкинувшись у чорному шкіряному кріслі, перед величезним комп’ютерним монітором. Типовий «ботанік»-програміст: розтріпане волосся, окуляри на носі, в руках журнал із коміксами, а у вухах — навушники. Біля нього на столі лежало недогризене яблуко.
— Санація та ідентифікаційний номер,— гаркнула Солдафонша цілком зрозумілою мовою й осудливо вирячилася на недогризок.
Хлопець підвів очі від журналу і витягнув навушник із вуха:
— Ви щось хотіли, Антоніно Єгорівно?
— Молодший співробітник Тарапата! Магістр наказав провести санацію та присвоїти ідентифікаційний номер,— у повторному, розлогішому рапорті Антоніна зробила акцент на словах «молодший співробітник» і «магістр».
— Так, так,— неуважно закивав очкарик і нахилився, викидаючи недогризок в урну під столом.
— Гм,— презирливо гмикнула Солдафонша.
— А з якого дива нам так пізно підігнали цих обранців долі? — нарешті звів на Антоніну ясні очі програмер із чудним прізвиськом Тарапата і почухав ніс під окулярами, від чого ті підстрибнули догори.
— Вам не належиться обговорювати ці питання...— відрізала Антоніна.
— Угу,— байдуже глянув повз неї Тарапата, поправив окуляри, зітхнув і кивнув нам, вказуючи на стільці попід стінкою:
— Що ж, сідайте там, обранці.
Ми мовчки синхронно сіли. А очкарик тим часом розслаблено відкинувся на кріслі, витягнувши довгі ноги.
— Гм,— знову осудливо гмикнула Антоніна.
Тарапата поглянув на неї поверх круглих окулярів й іронічно кинув:
— Дякую, Антоніно Єгорівно! Можете вже мене покинути. І не забудьте доповісти куди треба...
На це Солдафонша тільки ще раз невдоволено гмикнула та з грацією броньованого танка щезла за дверима.
Очкарик повільно підвівся, ліниво підійшов до стінки, що геть була в якихось кнопочках, з хвилину набирав щось, чухаючи потилицю, потім, закінчивши, звернувся до мене:
— Вставай, щасливчику! — і клацнувши на останню, червону, від якої в стінці роз’їхалися дверцята, відкриваючи приміщення, чимось схоже на простору душову кабінку, вказав туди рукою: — Прошу!
Я підвівся й недовірливо подивився на нього, він у відповідь вишкірився:
— Заходь, заходь... Не бійся! Це — стандартна процедура санації. Щось по типу душу. Одяг викинеш ось туди,— вказав на щілину в кабінці,— нову отримаєш, натиснувши сюди.
Там, куди він показував, справді була кнопка з намальованим костюмом.
На вигляд Тарапата був досить юним, смішно кривив кирпатого, вкритого ластовинням носа і зовсім не скидався на лиходія. До того ж мерці самі не вдягаються, ще одним залізним аргументом заспокоїв себе я, і мужньо зробив крок у душову. Поки я мився, на стінці душу, як на моніторі, загорялися та щезали якісь цифри. Хвилин за п’ять вода вимкнулася, і мене обдало теплим повітрям. Коли я став уже зовсім сухим — натиснув на вказану кнопку. З отвору вивалився запакований у пластик пакунок із сірою уніформою. Я розірвав пакет і швидко вдягнувся. Саме вчасно, бо за мить двері автоматично відчинилися.
Перше, що я побачив,— це бліде від хвилювання обличчя Шулі. Він сидів, склавши руки на грудях і, мабуть, поки мене чекав, не дихав, бо коли нарешті узрів мене живим і неушкодженим — з полегшенням шумно видихнув повітря і навіть ледь порожевів.
— Вставай, тепер ти,— підштовхнув Шулю до дверцят душу очкарик. Потім повернувся до мене, вказуючи на стільця поряд зі столом:
— А ти сідай тут, обранець долі!
Далі Тарапата й собі всівся і заходився клацати щось на «клаві», потому глянув на монітор, потім іще раз придивився, наблизившись до екрана впритул і піднявши догори окуляри. Тоді відкинувся на кріслі, потер підборіддя та здивовано протягнув:
— Ого-о! Сто тридцять...
Після цього він з інтересом вилупився на мене, як на екзотичну істоту, й задумливо почухав свою і без того вже розкуйовджену маківку:
— Так, так... цікаво. Ану, давай іще проведемо аналіз крові...
Очкарик простягнув руку і витягнув зі скляної шафки над столом пляшечку спирту і йоду, а також вату й пластир, потім видобув із панелі під монітором щупальце, вставив туди голочку та скомандував:
— Давай руку.
Я був не в захваті від цієї процедури, але приречено простягнув долоню. Тарапата вправно і майже нечутно проштрикнув мені безіменний палець, дуже швидко видобув краплину крові, кинув мені проспиртовану ватку, клацнув мишкою та втупився в монітор.
— Нічого собі! — знову витягнув мармизу.— Та ще й із золотим співвідношенням... шістдесят один на тридцять дев’ять ! То тепер до тебе треба на «ви» звертатися...
Він зміряв мене поглядом і радісно гмикнув. Потім знову ткнувся поглядом у комп’ютер і запитав:
— Рік народження?
— Вісімдесят сьомий,— спантеличено відповів я.
Він швиденько щось набрав на клавіатурі та знову звернувся до мене:
— Ну що ж, давай іще раз руку, будемо номер давати.
Я знову довірливо простягнув руку, він узяв мій мізинець і знагла боляче проштрикнув шкіру чимось схожим на шприц.
— Ой! — від несподіванки зойкнув я та смикнув рукою.
— Спокійно, спокійно...— міцно тримаючи мою руку, протягнув Тарапата, замазав йодом ранку та заклеїв пластиром. І безтурботно провадив: — Нічого, трохи поболить. Три дні не мочити!
— Що це? Що ви мені туди запхнули? Мікрочип? — запитав я, отримавши свою руку назад. Палець палав вогнем. Глибоко під шкірою виднілося щось, схоже на просяне зернятко.
— Яка розвинена нині молодь...— оскалився він.— У деякому сенсі це твоя перепустка... Запам’ятай, розумнику — тепер твій номер 1-130-87. Амінь! Ласкаво просимо до Крижаної Безпеки!
— Чого? — не зрозумів я.
Тарапата відкинувся на кріслі та відповів.
— Ну... до нашого ордену.

Шуля отримав номер 93-70-87. Тепер ми з ним були як брати-близнюки — із заклеєними пластиром мізинцями і в однакових сірих костюмах. Відрізнити нас можна було хіба що за кольором волосся та за нашивкою з номером, яку нам обом приклеїв молодший співробітник Тарапата до верхньої кишені зліва, на рівні грудей.

Після ідентифікації нами знову взялася опікуватися Солдафонша Антоніна. Вона мовчки відвела нас до їдальні. Там саме розпочалася вечеря. На перший погляд все було приблизно так, як і в нашій шкільній їдальні. Запах їжі принаймні не відрізнявся. Тільки приміщення тут було трохи більшим, та діти були одягнуті в однакову сіру уніформу.
Антоніна нас відпустила, і ми швидко змішалися з сірою масою дітлахів, таким чином позбувшись її невсипущого ока. Шуля навіть повеселішав.
— Вроді ще не вмираємо,— підморгнув він мені, коли біля роздавального столу нам наклали в тарілки рисової каші з м’ясом.
Ми з ним узяли ще по салату та компоту. Сіли за столик, де були вільні місця.
Там, окрім нас, сиділо ще четверо. Двоє непримітних хлопців збоку, а навпроти мене, поряд із Шулею — худий чорнявий хлоп із довгим, як у чаплі, носом, і вертлява дівчина з двома білявими кісками та великими передніми зубами (миша мишею). Дівчина одразу ж зацікавлено прошмигнула сірими оченятами по наших обличчях. Це була слушна нагода «розвідати» ситуацію.
— Слухай,— нахилився я до Миші,— скажи, що тут у вас таке? Де ми опинилася?
— Ви новенькі? — посміхнулася вона, і від цього стала ще більш схожою на мишу.
— Угу,— кивнув я.
— Вам пощастило...— почала улесливо Миша і, придивившись до моєї нашивки, витріщилася на неї, здивовано округливши очі.— Це що в тебе? Сто тридцять?
— Сто тридцять,— байдуже кивнув я.
Очі у Миші стали ще кругліші:
— Ого! Я такого ще не бачила, здається, такий показник тільки у верхо...— затараторила вона у захваті — і тут довгоносик, якого я подумки охрестив Чаплею, штовхнув її під лікоть. Миша замовкла і тільки закліпала очиськами.
— Що — ого? — я поставив руку з виделкою на стіл і подивився їй просто в очі, бо мене їхні «ого!» вже порядком дістали.— Ти мені поясниш, що тут відбувається?
Миша тільки-но розтулила рот, проте Чапля знову штовхнув її, і вона швидко опустила погляд до тарілки та заходилася їсти.
— Як правило, ні в кого з нас і до ста недотягує,— з повагою протягнув і один з «непримітних». Чапля на це презирливо зиркнув на нього. Я обвів поглядом їхні нашивки. І справді, у «непримітних» друга цифра номеру була шістдесят п’ять та сімдесят, у Миші — дев’яносто п’ять і тільки у Чаплі — сто.
— Що це взагалі означає? Що недотягує?
Як же ж вони мені набридли зі своїми ребусами...
— Ну, мáна. Сила така,— знову звела очі Миша.
— Це що, як у комп’ютерній грі? — з інтересом запитав Шуля.
— Ги...— синхронно оскалилися «непримітні».
— А життів додаткових вам тут не дають? — продовжуючи тему, докинув я і презирливо всміхнувся.
— Як воно насправді зветься, ми не знаємо, але мана — цілком адекватне слово...— зробила розумне лице Миша і підібгала губи.
— Яке, яке слово? — перепитав Шуля.
— Адекватне, відповідне, значить,— скривилася вона на Шулю, як на малу дитину.— Тут міряють потенційну енергію, здібності. Можна сказати — здатність до магії... Вам дуже пощастило, що ви сюди потрапили. Тут вас навчать, що з цими здібностями робити.
Авжеж, пощастило... Все життя про це мріяв. Щоб мене завезли до чорта на роги і щось міряли та тицяли в пальці.
— То що, це школа? — закотив очі Шуля, запиваючи кашу компотом.
Чапля, встаючи, мовби ненароком задів Шулю плечем, Шуля поперхнувся. А вдоволений Чапля з висоти свого зросту кинув:
— Ви тут не розпатякуйте, а їжте хутчіш, бо після сирени підете шикуватися. А хто не встиг, той запізнився...

І справді, коли ревонула оглушлива сирена, всі підірвалися зі своїх місць. Потроху вимальовувалися декілька шеренг. Миша, яка знову опинилася поряд, показала рукою на Шулину нашивку і пояснила начальницьким тоном :
— Остання цифра — рік народження, друга — потенціал, перша — ваш порядковий номер. Групи формуються за принципом: рік та потенціал. По-перше, треба знайти свій рік, це зі мною,— і вона потягнула нас уперед. Опинившись у потрібному місці, провадила:
— А потім групу за потенціалом. Їх усього дві: ті, в яких від шістдесятьох до вісімдесятьох, і ті, в кого від вісімдесятьох і вище. Нам сюди,— Миша схопила мене за руку і пристроїлась зі мною в правій шерензі. Шулі вказала на ліву: — А тобі туди!
Виходить, нам із Шулею до різних груп? Мене зовсім не гріло, що в моїй групі опинився і цей неприємний довгоносий хлопець, наш сусіда за столом — Чапля. Та й Миша мене дратувала своєю нахабною манерою верховодити. Що я з ними забув без Шулі?
— Пусти! — я відліпився від Мишиної долоні й ув’язався за Шулею.
— Тобі туди не можна! — засичала навздогін Миша, та я не зважав.
Але на це зважив худий, як жердина, вихователь у військовій формі. Він перехопив мене рукою зі словами:
— А ти куди, новенький? Тобі сюди.
Затиснув, мов кліщами, моє плече і знову запхнув на старе місце до Миші.
Так нас із Шулею розділили. Потім мене з групою повели ’кам’яними сходами на другий поверх, а його залишили внизу.
Вихователь супроводжував нас до кімнат гуртожитку. Там дівчата пішли в один бік, а хлопці в другий.
— Бай-бай! — помахала мені рукою Миша.
Жердина нагадав всім:
— Відбій о десятій. Підйом у шостій!
Потім підізвав Чаплю і, показуючи на мене рукою, наказав:
— Сірий, покажи новенькому його місце.
Він так і назвав його — Сірий! Я ледь не поперхнувся — це ж треба мати таке оригінальне поганялово. Сірий серед сірих. Сіріше не буває...
Тим часом вихователь пішов, і всі потроху почали розходитися на свої місця. Спальня була величезною, як спортзал, і в ній одночасно жило (чи спало?) десь осіб зо тридцять. Рівними рядочками стояли металеві двоярусні ліжка. Стіни були білими і голими. Панелі пофарбовані блакитною олійною фарбою. Причому того огидного відтінку, що самим своїм існуванням навіює нудьгу та тугу. Попід самою стелею притулилися, як сироти, затулені решіткою горизонтальні довгасті віконця.
Решітки, тужливі стіни та залізні панцерні ліжка наче шепотіли мені зусібіч: «Ну ти й попався, лох!» Мені закортіло додому до бабусі. Від раптового приступу відчаю навіть зашкребло у горлі.
Із задуми мене повернув до реальності Чапля. Поки я, розтуливши рота, розглядався, він непомітно підійшов до мене і боляче підштовхнув:
— Не тормози, Рудий!
Я озирнувся. Сірий зверхньо шкірився. Він почав мене дратувати, цей пихатий довгоносик. І до того ж я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Я закусив губу і пішов уперед. Чапля підвів мене до вільного ліжка і знову брутально штовхнув:
— Отуди, нагору! Номер 33. Це буде твоє місце, Рудий!
Ну ти й падлюка, Сірий... Я повернувся до нього обличчям і дохідливо пояснив:
— Я — не Рудий!
— Тепер будеш...— він нахабно подивився мені в очі та презирливо цвіркнув слиною в мій бік.
— Це ти так вирішив? — втупився і я в нього.
— Я! — єхидно усміхнувся Сірий,— ти що, тормоз, не розумієш? Може, тобі це причепили випадково?
Він указав на мою нашивку і продовжив нариватися:
— Може, ти такий самий нєдодєлок, як і твій друг?
Це було вже занадто. Мене трусонуло, як електричним розрядом, і я відчув, як злість підіймається перед очима червоним маревом. За маревом біліло пихате лице Сірого, який ліниво, як на уповільненій плівці, ворушив своїми бридкими губами:
— Ти нє-до-дє-лок, як тві-й ...
Він не встиг договорити. Кров застукотіла у мене в голові, щось у мені коротнуло, і я майже автоматично зі всього маху врізав кулаком йому в сонячне сплетіння. Від несподіванки Чаплю скрутило, а я, не гаючи часу, поцілив йому носаком ще й під колінну чашечку.
— Ой, бля...— скрутився ще більше Сірий і, не втримавшись на ногах, гупнувся на підлогу.
Біля нас почали збиратися хлопці. Я відступив і притулився до залізних билець ліжка. Спина так-сяк захищена. Якщо вони кинуться на мене всі — буде мені повний звиздець. Їх уже зібралася ціла зграя.
На підлозі тихо підвивав Сірий. Я обвів поглядом кодлу. Вони мовчали. Ніхто з них не наважився дивитися мені в очі. Я ще тримав стиснуті кулаки, та вже збагнув, що ані один із них зараз не ризикне кидатися на мене.
Здається, я відвоював собі територію.