Анна Герман.

Проданные советским правительством шедевры Эрмитажа

Продажа картин из коллекции Эрмитажа — предпринятый в 1929—1934 годах правительством СССР акт распродажи полотен эрмитажной коллекции.

Всего из залов и запасников музея было отобрано 2880 картин, 350 из которых представляли собою произведения значительной художественной ценности, а 59 — шедевры мирового значения; небольшая часть из них, не найдя покупателя, всё же вернулась обратно, но 48 знаменитых шедевров навсегда покинули Россию — включая работы таких мастеров, как Ян ван Эйк, Тициан, Рембрандт и Рафаэль. Некоторые из этих полотен находились в собрании музея ещё со времён его основания Екатериной Великой. Была продана также часть коллекции нидерландской и фламандской живописи, собранная и завещанная музею П. П. Семёновым-Тян-Шанским, а также часть собраний, национализированных после революции (например, шедевры Строгановского дворца).

Кроме того, из Эрмитажа распродавали художественное серебро, бронзу, нумизматические коллекции, византийские эмали.

Сотрудниками Эрмитажа и российскими учёными в момент изъятия экспонатов из Эрмитажа, а также широкими кругами общественности — после опубликования в 1990-е годы информации о масштабах потерь данная распродажа национального достояния и культурного наследия расценивается как «трагедия и катастрофа», «безумие», «непродуманная, зачастую неумелая, даже бессмысленная, а потому и плачевная по своим результатам деятельность»

.Тициан. «Венера перед зеркалом». Теперь — в Национальной галерее искусства, Вашингтон
Тициан - неизвестен

Читать далее...

Oн был по жизни просто оптимист...

Slava Rabinovich

Читать далее...

К народам и гражжданам

К счастью, русским нечего убирать с Украины, у ополченцев только трофеи, которые они отбили у фашистов и предателей Родины! Да и страна ваша нам тоже не нужна, вам бы спасибо сказать надо, что русские мешают сша, нато и ес- превратить вашу страну в гетто,жаль, что мозгов у вас маловато и вы убиваете свои же собратьев, сеете ненависть и злобу, это каким же тупым надо быть, что бы думать о том, что сша и ес вам поможет, что там жизнь сладкая? Вы сами позволяете нацистам хозяйничать в вашей законной стране, что украинцев умных у вас уже нет? Подонки управляют вами, убивают ваших детей и мужей, а вы все орете пропаганду сша- русские виноваты, НЕТ нашей вины, ЕСТЬ ваша вина, вы предали свою страну, свою нацию, о вас сша ноги вытирает, а русские кормят, очнитесь, мы никогда врагами не были.

Але вустами причинної дівчини уривками промовляє істина: Мерзотники керують нами, шлють на смерть дітей і чоловіків, а самі... варто лише згадати Муженка. Хтось таки зраджує країну і націю, зрада до пори вигідна, бо війна легко списує витрати

а никто об этом не забыл


http://ari.ru/ari/2013/10/04/umershchvlenie-ukraincev-i-zamena-ih-na-russkih

Умерщвление украинцев и замена их на русских.

Массовое заселение этнически не своих территорий имперским сбродом всегда было отличительной чертой Московской империи. Дабы перемешать манкуртов или рабов империи с народами, стремящиеся к независимости Москва шла на любые преступления против человечества: массовые убийства, истребления, репрессии и ссылки, рекрутство в армию на четверть века, запреты национальных церкви, языка, книг и театра, гонения на интеллигенцию, депортации и голодоморы. Остановимся на периоде советского разлива. Перепост «Масове переселення роccіян в Україну після Голодомору» Віктора Злого переведен мной на русский язык без правок и сокращений:

7.37 КБ

Недавно в Украине была издана уникальная карта "Голодомор 1932 — 1933 годов”, на которой обозначены не только места так называемых "черных досок" (специальные карательные мероприятия против отдельных сел, когда голодное село окружали вооруженными отрядами, чем обрекали его на гибель, жестокую смерть), но и дороги переселения на вымершие территории людей из России и Беларуси.

46.83 КБ

Из Белорусской ССР в Одесскую область — 68 эшелонов, из западных областей РСФСР в Днепропетровск — 125 эшелонов, из Горького в Одесскую — 141 эшелон, из центрально черноземного региона России в Харьковскую область -188 эшелонов. Из Ивановской в Донецк — 147 эшелонов и много — много других людей и эшелонов, которые не удалось установить. На карте указано переселение за один только месяц.

Переселяли коней, коров, овец, завозили кур и другой скот, переселяли целые колхозы с техникой и инвентарем. Переселяли русских учителей. Много миллионов переселенных! Переселялись семьями, с детьми, и старыми бабушками, все родственники семьи, двоюродные, троюродные. Тысячи сел стояло пустых, на половину пустые города, после замученных голодом украинцев, а заселялись московиты. Почти 10 миллионов россиян заселилось за 6 месяцев (зима-весна)!!! За такой короткий срок и такое большое количество массового убийства, — большой гений был Сталин. Даже Гитлер завидовал этому факту и посылал лидеров СС в СССР перенимать московский опыт.

36.40 КБ


То, что пророссийский юг и восток Украины сегодня, — это последствия Голодомора и последующего массового заселения украинских территорий преимущественно московитами, не новость... Но она каждый раз ошеломляет, навевая грустные мысли, особенно в последнее время, когда все чаще говорят о гипотетическом расколе страны.

Россияне мне кажутся людьми хорошими. Но, к сожалению, пренебрежение к другим нациям характерно для всех них, особенно враждебно они относятся к славянским народам, хорошо они относятся только к родственным с ними по крови — азиатским нациям. А еще они очень трудно приспосабливаются к жизни вне пределов России, плохо ассимилируются.

Известно, что достаточно много из них, переселившись в Америку, так и не освоили английский язык... Поэтому, считаю, им лучше жить на своей земле.

Но многие из них не хотят жить на России из экономических и социальных соображений и стремятся эмигрировать. И те, кому это удалось, не хотят возвращаться на историческую родину. Хотя продолжают считать Россию своей родиной, любить ее (на словах, ведь на расстоянии ее любить легко) и страдать на чужбине. Наверно, это одна из загадок московитской души.

Как-то была возможность общаться с московиткой, живущей в Эстонии. Мы встретились в Москве, куда она приехала в гости к родственникам. Привезла с собой копченую скумбрию. "Это единственное, что осталось вкусного из эстонских продуктов после вступления страны в Евросоюз", — объясняла она каждому, кого угощала. Мне пришлось выслушать длинный, вроде бы заученный наизусть, рассказ о том, как плохо живется в странах Прибалтики после развала СССР... О том, как эстонцы делают вид, будто они не знают русского, и ей приходится общаться с ними лишь на эстонском языке. О том, как там не любят московитов и враждебно к ним относятся. О том, как она не любит эстонцев, Эстонию, Евросоюз, и не воспринимает политических, экономических и социальных изменений, которые там происходят. При этом она не переставала восхищаться Россией.

"В России лучше, чем где бы то ни было, вы счастливы тем, что живете в России", — повторяла она, обращаясь к своим российским родственникам и друзьям, которые без особенного энтузиазма соглашались с ней.

"Я не смог бы жить в стране, которую так сильно не люблю, где мне так неуютно. Это же настоящая мука", — сказал я ей. — Может, тебе лучше вернуться в Россию? И тоже быть счастливой?". Она замолчала и пристально взглянула мне в глаза, пытаясь понять, не насмехаюсь ли я случайно над ней.

Нет, я не насмехался. Я говорил совершенно серьезно, потому что действительно не представляю себе жизни в чужой, ненавистной стране. Она что-то попробовала объяснить. Говорила так неубедительно, что я даже не запомнил ее аргументы. Суть в том, что возвращаться в Россию она никоим образом не желает.

Помню лишь, что ее российская подруга сказала: "А я смогла бы жить в любой стране, если бы там было море, — я море очень люблю". Вот и в Украине они живут, едят украинских хлеб, и хают Украину и украинцев, со всех сторон, скулят о языке, а переехать назад не хотят, язык изучать также, и учат к этому пренебрежению своих детей.

Наверно, те московиты, которые после 1933 года переселялись на юг и восток Украины, тоже мечтали о море. Или, может, их привлекали плодородные земли (хотя московиты никогда не любили работать на земле), и оставленные украинцами вымершими дома и имущество очень привлекало (они и пешком пошли бы, чтобы забрать что-то чужое себе, это уже в генах)...

Как бы там ни было, но теперь их потомки являются гражданами Украины.

И не стоило бы вспоминать о том, что было когда-то, если бы прошлое не имело последствий в наше время.

А последствия есть, и они действительно поражающие. Это большое переселение московитов оказалось бомбой замедленного действия, и время этого действия наступило сегодня. Мы имеем более всего непатриотичный, неукраинский юг и восток, который тяготеет к России так, что аж готовый слиться с ней. Часть граждан нашего государства не заинтересована в ее территориальной целостности и в ее существовании вообще, лучше бы исчезла Украина с карты мира. От переселенцев пошли матерные слова, пьяницы и гулянки по поводу и без него. Дабы не работать - ложь, измена, кражи, - это кредо московита! У украинцев такого не было вообще, до прихода московитов у нас дома даже не запирались! (об этих фактах все детально описал в историческом исследовательском труде Павло Штепа "Московство":

"…Это же не единственное голосование, в котором сказывается отношение этих людей к стране, в которой они живут. Было множество других важных голосований, это и общественное мнение, и народное волеизъявление, это и соответствующее отношение к украинскому языку и культуре, к украинской истории. Это формирование негативного имиджа страны за рубежом. Это воспитание нового поколения украинских россиян в духе неуважения к собственному государству...".

П’ять копійок: Уместно упомянуть об опросе россиян в одной из социальных сетей. На вопрос "Если бы вам пришлось выбирать модель государства наиболее идеально подходящего для России, то она была бы наиболее приближена к:" 47.5% респондентов ответили «Союз Советских Социалистических Республик». Еще 43.1% россиян предпочли Российскую империю. И менее 10% выбрали для ответа современную Российскую Федерацию. Всего опрошено 11 756 человек (опрос можно посмотреть здесь: http://vk.com/wall-27569095_18232?reply=18937#/historydok ).

Можно предположить, почему граждан России не устраивает их нынешняя страна. Ларчик открывается просто: сегодня россияне не имеют возможности по своему разумению и желанию поселиться на бескрайних просторах империи. Им отказывают в быстром получении гражданства стран Прибалтики, чтобы свободно передвигаться в ЕС без шенгенских виз, они не могут просто так получить украинское гражданство, чтобы переехать свободно в теплый Крым и еще качать свои права за второй государственный язык и рассуждать о фашистах Бандере и Шухевиче. Русских, наверное, не устраивает, что они не могут приехать в Молдову и проголосовать там за местных пророссийских коммунистов, они, предполагаю, жалеют, что не могли противостоять приходу к власти Саакашвили в Грузии и т.д. Путинская Россия не устраивает россиян, в том числе и от того, что в 2000-е годы им пришлось окончательно распрощаться со статусом господствующего народа на 1/6 части суши. Впрочем, может не все так запущено, как кажется на первый взгляд?.. Как знать.

Хотя может быть, россияне просто недовольны путинской РФ. Во всяком случае, опрос показывает, что в подавляющем большинстве граждане РФ являются приверженцами имперского строя. Поэтому, не стоит ожидать от них озарения, демократических взглядов или цивилизованного отношения к представителям других народов.




http://newsland.com/news/detail/id/546859/
Переселение россиян в Украину стало следствием Голодомора
17.08.2010Кыцык22730335647
Теги: украина, история, голодомор, россия, публицистика
Новость на Newsland: Переселение россиян в Украину стало следствием Голодомора

Недавно в Украине была издана уникальная карта "Голодомор 1932 - 1933 годов", на которой обозначены не только места так называемых "черных досок" (специальные карательные меры против отдельных сел, когда голодное село окружали вооруженными отрядами, чем обрекали его на гибель), но и пути переселения на вымершие территории людей из России и Беларуси.

Из белорусской СССР в Одесскую область - 61 эшелон, из западных областей РСФСР в Днепропетровскую - 109 эшелонов, из Горьковской в Одесскую - 35 эшелонов, из центрально-черноземного региона России в Харьковскую область - 80 эшелонов. Из Ивановской в Донецкую - 44 эшелона.

Всего - 22000 семей и, соответственно, хозяйств...

То, что пророссийский Юго-Восток Украины сегодня - это последствия Голодомора и последующего массового заселения украинских территорий по большей части россиянами, не новость... Но она каждый раз поражает меня, навевая грустные мысли, особенно в последнее время, когда все чаще говорят о возможном расколе страны.

У меня есть возможность часто бывать в России и общаться с россиянами, которые живут как в России, так и за пределами своей родины.

Россияне мне кажутся людьми хорошими, искренними.. Но, к сожалению, неуважение к другим нациям характерно для многих из них (почувствовала на себе). А еще они очень тяжело приспосабливаются к жизни за пределами России, плохо ассимилируются. Известно, что довольно многоие из них, переселившись в Америку, так и не освоили английский язык...

Поэтому, считаю, им лучше жить на своей земле.

Но многие из них не хотят жить в России по экономическим и социальным соображениям и стремятся эмигрировать. И те, кому это удалось, не хотят возвращаться на историческую родину. Хотя продолжают считать Россию своей родиной, любить ее (на словах, ведь на расстоянии ее любить легче) и страдать на чужбине. Наверно, это одна из загадок русской души.

Как-то имела возможность общаться с россиянкой, которая живет в Эстонии. Мы встретились в Москве, куда она приехала в гости к родственникам. Привезла с собой копченую скумбрию. "Это единственное, что осталось вкусного из эстонских продуктов после вступления страны в Евросоюз", - объясняла она каждому, кого угощала. Мне пришлось выслушать длинную, как будто заученную наизусть, речь о том, как плохо живется в странах Прибалтики после развала СССР... О том, как эстонцы делают вид, как будто они не знают русского, и ей приходится общаться с ними только на эстонском языке. О том, как там не любят россиян и враждебно к ним относятся. О том, как она не любит эстонцев, Эстонию, Евросоюз и не воспринимает политических, экономических и социальных изменений, которые там произошли. При этом она не переставала восторгаться Россией. "В России лучше, чем где бы то ни было, вы счастливы тем, что живете в России", - повторяла она, обращаясь к своим российским родственникам и друзьям, которые без особого энтузиазма соглашались с ней.

"Я не смогла бы жить в стране, которую так сильно не люблю, где мне так некомфортно. Это же настоящая мука", - сказала я ей. - Может, тебе лучше вернуться в Россию? И тоже быть счастливой?"

Она замолчала и пристально посмотрела мне в глаза, пытаясь понять, не насмехаюсь ли я случайно над ней.

Нет, я не насмехалась. Я говорила совершенно серьезно, потому что действительно не представляю себе жизни в чужой, ненавистной стране.

Она что-то попробовала объяснить. Говорила так неубедительно, что я даже не запомнила ее аргументов. Суть в том, что возвращаться в Россию она никоим образом не желает.

Помню только, что ее российская подруга сказала: "А я смогла бы жить в любой стране, если бы там было море, - я море очень люблю".

Наверное, те россияне которые после 1933 года переселялись на юго-восток Украины, тоже мечтали о море. Или, может, их привлекали плодородные земли и оставленные вымершими украинцами дома и имущество...

Как бы там ни было, и теперь их потомки живут на этих землях и являются гражданами Украины.

И не стоило бы вспоминать о том, что было когда-то, если бы прошлое не имело последствий в наше время.

А последствия есть, и они действительно впечатляющие. Это большое переселение россиян оказалось бомбой замедленного действия, и время этого действия наступило сегодня. Мы имеем по большей части непатриотичный, неукраинский юг, который тяготеет к России так, что аж готов слиться с ней. Часть граждан нашего государства не заинтересована в его территориальной целости и в его существовании вообще.

...На презентации вышеупомянутой карты Голодомора бывший директор Украинского института национальной памяти академик НАН Украины Игорь Юхновский (его на этом посту сменил какой-то неокоммунист), в частности, рассказал о том как в Верховной Раде принимался закон о признании Голодомора геноцидом. Часть депутатов из Партии регионов проголосовала за данный закон (по его просьбе), а часть - нет. То были депутаты с мест, заселенных россиянами...

- Игорь Рафаилович, это же не единственное голосование, где проявляется отношение этих людей к стране, в которой они живут. Было множество других важных голосований, это и общественное мнение, и народное волеизъявление, это и соответствующее отношение к украинскому языку и культуре, к украинской истории. Это формирование негативного имиджа страны за рубежом. Это воспитание нового поколения украинских россиян в духе неуважения к собственному государству...

Господин Юхновский сказал следующее:

- Действительно, то, что эти люди были переселены, влияет на их отношение к Украине как к государству. Люди по-разному ведут себя на чужой земле. Но они приехали на чужую землю от имени государства, которое их послало, и они будут поддерживать то государство, которое их послало. Они сами этого могут и не осознавать.

- Следовательно, мы обречены на то, что часть людей в Украине - потомки тех переселенцев - все время будут стремиться к России, соответственно голосовать на выборах, обнаруживать неуважение к украинскому языку и культуре и воспитывать в этом духе своих детей?

- Проходит время, и каждая земля «творит» нацию. Неукраинцы ассимилируются, становятся украинцами, и это не зависит от сознания людей или от директив власти. Так же чужестранцы становятся поляками на польской земле, французами - на французской земле, немцами - на немецкой. Время все исправит.

Я позавидовала оптимизму господина Юхновского. Сколько же еще нужно времени, чтобы россияне стали украинцами? Наверно, не меньше сотни лет. Думаю, этот процесс пойдет быстрее, если Украина сможет поднять экономику. Если жизненный уровень в Украине будет выше, чем в России, «соотечественники» уже не будут хотеть слияния с исторической родиной. Как показывает мировой опыт, сытые и довольные жизнью россияне скучают по родине не меньше голодных и раздраженных, но возвращаться в нее не спешат. И сливаться с ней тоже.

Grease

Анрей Окара, pоссийский политолог

21 января

Успешная Украина создает для России такой сильный вызов, который та вряд ли способна будет выдержать
"За истекший год колоссальные изменения произошли не только с украинской идентичностью, но и с российской: весь последний год российская пропаганда доказывала, что «Россия — это не Украина». Ну и, конечно, нескончаемым потоком шли рассказы про «украинский фашизм», «бендеровский нацизм» и прочую развесистую клюкву. О расовой или культурной неполноценности украинцев и Украины ведущие на российских федеральных телеканалах, конечно же, не говорят, но всем видом, всеми словами, всеми нелепыми шутками несут телезрителю именно такие меседжи: украинцы — это недочеловеки, не способные к государственному строительству и генетически склонные к предательству.

Вот такой телефашизм можно наблюдать на любом федеральном телеканале. Причина в том, что у российских политических элит существует экзистенциональный страх перед Майданом и перед открытым обществом как таковым. Поэтому россиянам делаются посылы, что Россия — это последняя крепость истинной веры, а Украина — отпадение от истины и нравственных идеалов. По их мнению, Украина — это часть «русского мира», но предавшая русское: сначала под влиянием Польши и Литвы, теперь под влиянием США. В принципе, отношение к Украине в России многоуровневое: на обывательском уровне такой мотив — «у меня дедушка, бабушка, дядя, тетя, жена из Украины», мы любим украинские песни, сало, вареники. Украина в таком контексте — это такая буффонадная, прикольная имперская окраина. Как писал Пушкин о Гоголе, — «племя поющее и пляшущее». Но при этом есть еще концептуальный уровень этого отношения: Украина — слабое звено «русского мира», несамостоятельный осколок, отпавший от некой абсолютной сущности.

Информационная политика строится на следующих посылах: в принципе, украинский народ — хороший, но лишь в той степени, в которой он является младшим братом России, частью «общего политического пространства» и сохраняет верность «общей истории». Мазепа, Петлюра, Бандера — это страшные ругательства. Последние годы социологи проводят параллельные исследования — россиян спрашивают: «Как вы относитесь к Украине и украинцам?», украинцев: «Как вы относитесь к России и россиянам?», Тендеция очень четкая: россияне относятся к Украине намного хуже, чем украинцы к России. Ну а в 2014 году Украина в российском информационном пространстве изображается как полюс абсолютного зла: там фашисты, бандеровцы, это почти родина Гитлера и дьявола. Таким образом россиян подталкивают к тому, что «фашистскую Украину» необходимо уничтожить — несмотря на правовые или политические ограничения.

Советский союз закончился не в 1991 году,

а в 2014-м, и именно в Донбассе

Изначально рассматривался сценарий создания Новороссии от Одессы до Харькова. Это был бы своеобразный буфер, сателлит — независимое государство, но полностью подконтрольное Кремлю. Однако кремлевские стратеги не учли фактор, который оказался решающим: они полагали, что население Украины — это быдло, человекоматериал, статисты, которых не следует принимать в расчет. Но этот самый «человекоматериал» оказался умным, продвинутым, рефлексирующим, зрелым гражданским обществом, способным к самоорганизации: такого волонтерского движения, как в Украине в 2013–2015 годах, не было нигде и никогда в истории человечества. Гражданское общество подменило собою больное, коррумпированное, крайне неэффективное государство. Как говорится, у Украины пока нет ядерного оружия, потому что волонтерам его еще не заказывали. Тем не менее, от поддержки сепаратистов РФ не откажется, несмотря на все поражения, ведь тлеющий конфликт на Донбассе — это эффективный механизм влияния на Украину.

Ничто не вернет российско-украинские отношения к тому формату особой братской любви, которая культивировалась государством на протяжении нескольких столетий. Аннексия Крыма и война на Донбассе, а также жесточайшая информационно-психологическая война со стороны российских СМИ привели к расторжению российско-украинского неформального пакта, просуществовавшего с середины XVII века. События в Украине раскололи также и российское общество — примерно 15% на 85%, и этот раскол только углубляется. Советский союз закончился не в 1991 году, а в 2014-м, и именно в Донбассе.

Кроме того, если раньше Россия и Украина взаимодополняли друг друга, то теперь взаимоисключают. Если Россия не уничтожит и не расчленит Украину, то успешная и модернизирующаяся Украина уничтожит Россию. Не в том смысле, что вернет Крым, а в том смысле, что успешная Украина создает для России такой сильный вызов, который та вряд ли способна будет выдержать. Разумеется, речь не об агрессии — военной, экономической или политической. Речь о том, что в современном мире открытые общества выигрывают, а закрытые — проигрывают. Если Украина сумеет стать успешным государством, то она, а не Россия, станет неформальным центром Восточной Европы".

Freaks

Фільм "Потвори" (Freaks) Тода Броунінга, 1932, вільна екранізація оповідання Тода Роббінса «Сліди».

Дія відбувається в цирку, в якому виступають крім звичайних людей потвори, люди з фізичними та моральними відхиленнями: сіамські близнюки, дауни, люди без рук або ніг. Сама історія проста, гімнастка Клеопатра з корисного розрахунку вирішує вийти заміж за багатого карлика, але їй не вдається обдурити фріків. Вони - одна сім'я і, ображаючи одного, ти ображаєш всіх ...
Чорно-білий фільм вражає відвертістю, в ньому знялося більшість відомих циркових потвор із цирків США, що вже викликає найсильніший ефект.

детальніше

Стрічку вже закачано. Чекаю на найближчу ніч «Прокинься для життя!»
 

Учень Стівена Спілберга - Роберт Земекіс не підвів і цього разу. Його нова екранізація «Різдвяної історії» за повістю Чарльза Діккенса в 3D форматі вийшла доволі цікавою і красивою. Словом, естетично!
96 хвилин цієї краси пройшли для мене як 10! - вже настільки захоплююче і здорово, що час з цим киномультом минув непомітно. Йдучи з кінотеатру я навіть подумала, що з таким же задоволенням дивилася б його, якби він йшов 2 або навіть 3 години
Головний персонаж «..історії» - старий глитай Ебенезер Скрудж, який забув, що на світі існує ще деякі цінності, крім матеріальних. Не вірячи в любов, дружбу, радість і свята, жорстоко обходиться з біднотою, стає ненависним всьому місту. Але до деяких подій його цілком влаштовує таке життя..
Протягом однієї ночі 3 примари дають Ебенезеру зрозуміти, що доки не пізно, потрібно встигнути змінити своє життя. Перший привид відкриває очі на світле минуле старого, на його юнацтво. Скрудж згадує, що колись йому були знайомі такі почуття, як доброта, веселощі і любов. Другий привид показує Ебенезеру, у що він перетворився, а третій - показує те, що чекає в найближчому майбутньому старого, якщо він не зуміє змінити своє теперішнє..
Тієї ж миті третій Привид намагається скинути Скруджа до приготованої для нього труни, але старий несамовито благає, що він зміниться..
Ебенезер пробуджується на своєму бамбетлі, і переживши весь той жах, що відкрився перед його очима, вирішує змінитися на краще. Лишившись сам, він розуміє, що саме в його руках можливість врятувати інших і допомогти багатьом..

..завважу, що кіномульт вийшов далеко не дитячим, він похмурий і освітлений багатьма філософськими питаннями - в тому числі і питаннями смерті. Розумно було б поставити на фільм навіть обмеження, хоча б років до 12, тому що все ж шкода маленьких діточок і мам, що затуляли очі своїм чадам під час сеансу. Похмуро. Не для дитячої психіки
Краще його всеж таки дивитися у свідомому віці.
 

«Чом мене не розстріляли у ЧК тоді?!» (трагедія життя поета)

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Без неї- ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

Ми всі вчили колись поезії Володимира Сосюри. «Так ніхто не кохав», чи його балади. І «Червону зиму» читали. Штудіювали біографію, і майже кожен знав, що найвизначніший український лірик двадцятого століття народився у Донбасі, що його творчість відзначено літературними преміями і державними нагородами. Але шкільні підручники, та й вузівські теж, не могли розповісти всього про поета. Та і за мету ніхто не ставив показати Володимира Сосюру таким, яким він був - ніжним і вразливим, Сосюру, якого доводили до самогубства, якого не друкували, за яким був найпильніший нагляд. Лише на схилі віку стали виходити одна за одною збірки поезій, він відчув себе, мабуть, живим класиком української літератури зі всіма атрибутами цього рангу. Але позаду вже було ціле життя. Бо знічев’я не народжуються слова: «Чом мене не розстріляли у ЧК тоді?!»

«І пішов я тоді до Петлюри…»  

Мало кому відомо, що

Недавно в Україні була видана унікальна карта.

Масове переселення роccіян в Україну після голодомору.

З Білоруської РСР в Одеську область - 68 ешелонів, із західних областей РРФСР в Дніпропетровську - 125 ешелонів, з Горького в Одеську - 141 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Росії в Харківську область -188 ешелонів. З Іванівської в Донецьку - 147 ешелони, і багато - багато інших людей та ешолонів, яких не вдалося встановити. На карті вказано переселення за один місяць. Переселяли коней, корів, овець, завозили курей та інший скот, переселяли цілі колгоспи з технікою та інвентарем. Переселяли російських вчителів . Багато мільйонів переселених ! Переселяли родинами, діти, їх старі бабусі, всі родичі родини, двоюродні, троюродні.Тисячі  сел стояло пустих, на пів пусті міста,  після закатованих голодом українців, а закатували московити майже 10 мільйонів, закатували за 6 місяці (зими-весни)!!! За такий короткий термін і така велика кількість масового вбивства,- великий геній був сталін. Навіть Гітлер заздрив цьому факту і посилав лідерів СС до СРСР переймати такий досвід.

ТЕМА НЕ НОВА, АЛЕ ЩЕ ЗОВСІМ НЕ ПІЗНАНА

Не дамо позорній владі викреслити їх з пам'яті!

1. Дізнайся більше про бій під Крутами. Важливо знати правдиві, а не міфологізовані політиками, причини, події і наслідки. Прочитай кілька сторінок про подвиг юнаків з першоджерел, із спогадів учасників бою.

2. Вшануй полеглих одягнувши крутянську символіку. 29 січня причепи на груди стрічку чи з значок із відповідною символікою, одягни вишиванку, яка споконвіку нагадує українцям червону кров героїв, пролиту за нашу чорну землю.

3. Підтримай кампанію «Пам'ятай про Крути!». Розмісти банер на власній сторінці чи на відомих національних та регіональних сайтах. Перерахуй кошти для підтримки даної кампанії (залишок буде переданий музею в Крутах)

4. Присвяти Героям одну добру справу. Організуй перегляд відповідного відео для молоді, вечір бардівської пісні чи військово-історичну гру на місцевості. Допоможи ветеранам визвольних змагань тощо. Головне, щоб була дія!

5. Підтримай традицію крутянського посту (від 21.00 28 січня до 6.00 30 січня). Даний звичай, саме в цей день, започаткувало в 1931 році покоління Шухевича і Бандери, на ньому виросли майбутні лицарі УПА.

Долучитись до кампанії "Пам’ятай про Крути" 2012

 

В Константинополі заговорили вголос про неканоничність Московського патріархату

Найдавніші православні патріархати підтвердили неканонічність претензій РПЦ на Україну Глави п’яти найдавніших православних церков наголосили на необхідності дотримуватись тих канонічних кордонів, які були установлені при заснуванні національних православних церков.

1-3 вересня у Фанарі, резиденції Вселенського Константинопольського патріарху, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Окрім іншого, на соборі були прийняті рішення, які напряму стосуються українського православ’я.

Читать далее...

Гаєм, гаєм зелененьким...
 

                      

Пiсня про Довбуша.
 

Музикою чарівної карпатскої землі для мене стала пісня про Довбуша, що звучала увечері напередодні Івана Купала високо в горах, над самою Стежкою на той світ. Її чудовий протяжний наспів схожий на душу, яка поринає в небо.

 

Ой по-під гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.

Він на ніжку налягає,
Топірцем ся підпирає.

Ой, ви, хлопці, свистом-свистом,
Замітає стежку листом.

Ой, ви, хлопці, бігом-бігом,
Замітає стежку снігом.

Аби Кути не минути,
До Космача повернути.

До Космача, та й до Дзвінки,
До Штефанової жінки.

Добрий вечір Штефанова,
Чи вечеря вже готова?

А вечеря не готова,
Бо Штефана нема вдома.

Штефан пішов на роботу,
Повернеться у суботу.

Чи будеш нам відкривати?
Чи самим ся добувати?

В мене двері тисовії,
В мене замки сталевії.

Не поможуть замки твої,
Як підставлю плечі свої.

Довбуш начав налягати,
Стали двері ся ламати.

Довбуш двері відкриває,
Штефан в Довбуша стріляє.

Як устрілив в праве плече,
А з лівого кровця тече.

Бо знав добре поціляти,
Довбуш буде помирати.

Ой, ви, хлопці, ой, ви мої,
Візьміть мене з хати тої.

Ой, ви, хлопці, ви, молодці,
Беріть мене на топорці.

Беріть мене на топори,
Занесіть мя в чорні гори.

Занесіть мя в Верховину,
Де родився, там най згину.

Там родились тато й мати,
Там я буду спочивати.

Сріблом-златом поділіться,
Та й за мною не журіться.

Штефанові дайте мірку,
Бо любив його я жінку.

Штефанисі дайте сала,
Бо вона мене кохала.

Тай топірці занехайте,
Крови більш не проливайте.

Бо кров людська - не водиця,
Проливати не годиться.

Як будемо ґаздувати,
Жінкам правди не казати!

 

 

З книги "Народні пісні Галицької та Угорскої Русі, зібрані Я. Головацьким" (1878 р.):

 

 

 

 

 

 

Співанка про Довбуша

Послухайте, люди добрі, що хочу казати —
Про Довбуша співаночку знаю заспівати.
Ану трошки послухайте, усі гірські люди,
Тут найкраща наша слава з давніх часів буде.
Закувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з панськими ляхами.
Ой тікала з України молода Олена
В Микуличин, на присілок, що зветься Зелений.
Але вона утікала у лиху годину —
їй чоловік, ой вінчаний, на війні загинув.
Вна від свого чоловіка тільки лист дістала,
А як прийшла у Зелений, то дитину мала.
Молодичка молоденька темненької нічки
Породила Олексика, кращого від чічки,
А вна свого господаря дуже шанувала,
Тому орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Не стямився, як вже рочків вісімнадцять мас.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватіи,
Аж тут зачало гриміти, зачав дощ падати.
А як зачав святий господь з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачав ся глумити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Упав дідько з тої скали, зачав веречети.
Такі писки, такі звуки, таке ся заводить,
Аж тут раптом від господа ангели приходять.
Прилинули до Довбуша і стали казати:
"Що лиш хочеш, славний Довбуш, то все будеш мати".
Але Довбуш молоденький лиш став та думає,
Святим ангелам небесним таке вповідає:
"Хочу бути я найкращим та найвідважнішим,
В Галичині над легіньми бути найсильнішим.
Щоби мня ся не ловила ні куля, ні зброя,
Дозволь мені, милий боже, коли твоя воля".
Ангели йому сказали: "Все це так ся стане,
Ще й молодий вічно будеш, як місяць настане".
Ісказали та й пропали, ніби і не були.
А Довбуш як підоймився — гори ся хитнули.
А як свиснув, то від свисту кедри ся схилили,
А як гримнув з пістолета, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так гуде, лунає,
Ци то, може, кінець світу уже наступає.
Всі ся дивлять в Чорногору, а там сонце гріє,
Кедровата так, як досі, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найвищім, на горі високій,
Сидить Довбуш, гірський орел, пишний, сивоокий.
У сардачку сукняненькім та й шнури шовкові,
В дармовисах сухозолоть, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці. За кштсанев пави
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Порошниці в самім сріблі навхрест через плечі
Та й барточка Довбушева аж ся сріблом мече.
А як собі заспіває, зате в листочок —
Ло всіх горах ся покотить його голосочок.
А як крикне: "Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки рабовані треба вам віддати!"
Чорногора усміхнулась, як не тая стала,
За Довбуша Верховина пісню заспівала.
Усі люди за Довбуша зачали співати,
А він зачав щонайкращих хлопців ізбирати.
Та й почали по всіх горах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша добре говорили,
Пани ровту ізбирали, Довбуша ловили.
Як обскочить його ровта та стане стріляти,
Довбуш кулі позбирає, почне ся сміяти.
Тоді Довбуш відважніших собі відбирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Аж раз Довбуш з легшими в Буковець виходить,
А ід пему дідок-віщун старенький приходить.
Пізнав Довбуш старенького, гостить та вітає,
А старенький подякував та й оповідає:
"Слухай, синку, що я буду тобі говорити,
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш па чужі жінки, сипку, ти не задивляйся,
Людську кровцго не проливай та й не напивайся.
Чужа жінка тебе зрадить, а кров не водиця,
Людську кровцю проливати, синку, не годиться".
Та й відтоді часто Довбуш з дідом зустрічався,
Куди іти, що робити — завжди запитався.
Не знати, не відати, довго б так тривало,
Але осені одної дідика не стало.
Помер віщун, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити. Коли нараз чує,
Що отаман красиоїльський ровту ізбирає,
Злучається із ляхами, Довбуша шукає.
Скаженіло його серце, горівки напився,
Тоді Довбуш в своїм житті перший раз улився.
Стала весна наступати, зозулька кувати,
Іде Довбуш з легінями Дідушка питати.
Приходить він на Юрія: "Помагай бог, діду,
Відай, мирно з легінями від тебе не піду".
Дідушко так папудився — не міг говорити,
Тоді сумно на Довбуша зачав ся дивити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Впав Дідушко, і зачала темна кров ся ллетп.
Нараз Довбуш спам'ятався, так як присягався
Людську кровцю не пролити, скоро догадався.
Але вже було запізно, Дідушко копап,
А ватажко старенького діда споминає.
Тоді йде Довбуш у Жаб'є, там ся сповідає,
Ходить сумний по світові, спокою по має.
Ні тонірчик вже не пестить, в сопілку не грає,
Ні в листочок не запіє та й пе заспіває.
Зачалися в Криворівшо па храм ісходити,
Іде Довбуїи з легінями душу очистити.
Укляк в церкві з легінями, помолився богу —
Йому стало трохи легше, вийшов на дорогу.
Роздивився, а там одна молодичка була,
Така пишна, така гарна, як сива зозуля.
Чорнобрива, круглолиця, хороша як пава,
Та й відразу Довбушеві до душі припала.
А Довбуш у молодички тоді ся питає,
Звідки вона і як зветься, де хатину має?
Дзвіночка так веселенько зачала казати:
"Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати,
Іди зо мпов до Космача на храм погуляти".
Но не знаю, що там було і що говорили,
На храму си погуляли, горівочку нили.
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тоді Довбуш у Космачі другий раз упився.
Забув Довбуш все на світі, Дзвіночку кохає,
Звідкіль іде, куди іде — в Космач повертає.
Аж раз, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився...
Як за Чорногору сонце стало западати,
Іде Довбуш з легінями Дзвінки відознати.
Як приходить, боже милий, що за радість була,
Там таке ся заводило, як Дзвінка почула.
Але все то не є правда, Довбуш помилився,
Тоді Довбуш в своїм житті в третій раз упився.
Заснув Довбуш дуже твердо та дивний сон має,
Що він свою красну Дзвінку міцно обіймає
І розказує від чого може умирати,
Чим лиш можна його вбити і життя узяти:
"Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та із мої головочки срібні волосочки,
І дванадцять службів божих па цім відправляти,
Тим лиш можна мене вбити, моє життя взяти".
Він не знає, що Дзвіночка лиш ся притаїла
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та все чула, що ватажко у сні признавався,
Що він правду усю казав, любці сповідався.
Із волосся із голови срібного украла,
Поганому Штефанові усе розказала.
Дзвінчук небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї він з панами та й служби наймає.
Наш ватажко, як звичайно, до Дзвіночки ходить,
А не знає, що вже Дзвінчук срібну кулю робить.
Але Довбуш молоденький, як місяць ісходить,
Збирається з легінями, до Дзвінки відходить.
А там в лісі на горісі сова застогнала,
А зозулька в буковинці сумно закувала.
А Довбуш аж зодригнувся: "Що це є за диво,
Відколи я хожу світом, це ся не траф'єло.
Щоби я когось боявся, хочу відходити".—
"Отамане, завернися, лихо мені гостити",—
Легіники його просять. А Довбуш говоре:
"Чого, хлопці, боїтеся? Та я на всі гори!
Нема дужчого від мене, чого ся боїти,
Хіба Дзвіичук із Довбушем захоче ся бити?
Ой не сміє Штефан мені ні слова казати.
Но, легіні, поскоріше підем погуляти".
І приходять під віконце, зачали кричати:
"Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати".
Баба з хати відказала: "Нема Дзвінки дома!"
"Брешеш, бабо!" — крикнув Довбуш голосніше грому.
Та як хапнув за одвірки, усе, як сіль, крушить,
Впали двері тисовії, набій вуха глушить.
Ой набою, ти зрадливий, та ти голосненький,
З отамана кров ся ллє, впав він молоденький,
Впав, конає на задвір'ю, а кров траву росить,
Отаман із легіиями прощатися просить:
"Я вже, хлопці, умираю, озьміть на топори
Та занесіть, де найкраще, аж у сині гори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте,
Та най знають усі люди, та най знають діти,
Що хто в світі жінці вірить, мусить загибати,
Як я, Довбуш, ваш отаман, прощай моя мати.
Будь здорова, Верховино, ви, любі Карпати,
Простіть мене, товариші, я лягаю спати.
Будь здорова, Чорногора, і ви, бідні люди".
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Так говорять, що й досі в нас, там, де сипі гори,
Збереглися Довбушеві глибокі комори.
І колись-то наші люди там скарбів шукали,
Як полізли в ті печери, більше не вертали.
І тому-то про Довбуша співанку ісклали,
Щоби в горах у Карпатах про него співали.
Може, усе не по правді, то перепрошаю,
За Довбуша співаночку співати кінчаю.

(Джерело: "Життя Українських Карпат" http://www.carpathians.eu/karpatskii-narod/istorija-ukrajinskikh-karpat/istorija-i-minule/oprishki/oleksa-dovbush-mesnik-ljudskikh-krivd/pisni-pro-dovbusha.html

коли власне повторюється у рядках наступників:

 

__________00:01:63__________

 

 

.міряю метри квадратні самотнього простору,

.то дивлюсь телевізор, то читаю старі газети,

.а в колонках Бумбокс наспівує «знати б де ти?»,

.але ти наказав триматись від тебе осторонь.

 

.лікую душевні рани, гарячим зеленим чаєм,

.витираю із памяті дати, наші найкращі миті,

.а в колонках Бумбокс продовжує «знати б з ким ти»

.але з ким ти цю ніч коротаєш – я добре знаю.

 

.десь там в глибині, у одвічній труні твоїх спогадів,

.я для тебе залишусь вчорашньою, або колишньою,

.і за волею долі, а може по волі Всевишнього,

.розійшлися з тобою – кожен своїми дорогами.

 

.відкриватися світові, спершу маленькими дозами,

.щоб не було передозу , від чогось раптового,

.хтось інший розкаже, як стати щасливою знову,

.ти залишишся просто гіркою частинкою досвіду.

МАК.

Ну, що ти, маче, кажеш – відродив?
А я стою схвильована й не вірю,
Що маківка твоя не червоніє
Серед городу в зелені садів.
Жилось тобі привільно на грядках.
Родилось щедро і всміхалось добре.
А твоє сонце вже ішло за обрій –
Не пахнуть йому більше в шуликах.
Ну, що ти, маче, наче занімів,
А маковій який, скажи, без маку?
Он секретар сільради вчора зранку
Пройшов дворами й вирвати звелів.
Ну, як тобі поясниш у рядках,
Що зграя гультяїв зварила зілля.
За маківки твої – лихе дозвілля –
Убили дядька прямо на грядках.
Хіба ти винен, маче, що вони
Знайшли в тобі свою безплідну втіху.
Собі на лихо й нам усім на лихо
Лежиш ти винуватий без вини.
І вже на свято пирогів не ждать,
Не подавать маковиків до столу.
Невже ж таки нікому і ніколи
Ні малювать тебе, ні вишивать?
Спита онук колись мій: мак – що це?
А я йому чи зможу пояснити,
Що пахнув мак, немов медами вмитий.
А колір мав, як сорому лице?..
Наталя Баклай.
Традиція шанування маку виникла в Україні за давніх часів, зробивши цю тендітну квітку справжнім символом нашого народу.
Зерна маку були виявлені на території дитинця Райковецького городища. У Києві княжої доби згадуються лаврські городи, на яких вирощували мак. Про хліби з медом та з маком мовиться і в Києво-Печерському патерику. Цю квітку часто вишивали на сорочках, рушниках, використовували для оздоблення хат. Найпереконливішим доказом давності маку в Україні є його повсюдна присутність: у поетичній творчості, піснях, замовляннях, обрядовості нашого народу.
Існує до ста видів маку, однак в Україні найбільше відомі та вживані мак городній та мак дикий, самосійний.
Мак - символ безмежності зоряного світу; Сонця, зорі; сну і смерті; плодючості, заспокоєння; швидкоплинного життя; красивої дівчини; безневинно пролитої крові (у християнстві); надійного оберега від нечисті.
Мак у міфопоетичних системах світу пов'язувався у першу чергу зі сном та смертю. Римська богиня Церера ходила по землі, і за кожним її кроком виростала вогниста квітка. Зібравши букет маків, богиня засинала. Грецька міфологія змальовує образ вродливого юнака Мікона, перетвореного після смерті у мак. Макова голівка була символом плодючості і заспокоєння, атрибутом Афродіти, Гери, Кібели. У християнській літературі поширений мотив про те, що маки ростуть на крові розіп'ятого Ісуса Христа. Отже, мак - символ безневинно пролитої крові.
Українська символіка квітки маку пов'язана з ідеєю молодості і краси. В народній поезії він є символом не тільки прекрасного, а й дівочої вроди зокрема: "Гарна дівка, як маківка", "Дівчина, як маків цвіт", "Як маківочка", "Як мак процвітає" -про людину у повній силі і красі.
читати далі