Вогонь

Я його відчуваю. Терпкий аромат лимонного полину (дереться у самісіньке горло). Світло, що ледь пробивається крізь малесенькі дірочки підсвічника. Яблуко, загорнуте в папір для подарунків...

І знову скрипка... На цей раз вже з гітарою. А тліюче вугілля розкидане по моїй підлозі. Воно теж світиться. І зігріває мою полину тишу, повну скрипок.

На вулиці все багряне від білого снігу. Це видно його душу – бо душа у снігу червона. А серце, ясна річ, кришталеве. Як хмари.

А колись він був м’який та безвільний. Колись вода лилась з чистого неба. Ніч, зірки усюди – і ллється вода. Знезвідки...

Їх там багато, запал їхніх сердець гріє одне одного. Вони як багаття. Звивайтеся ж! А я сиджу тут, у своїй скрипковій темряві, повній запашного полину.

Не втримаюся та розгорну яблуко. Чому я тремчу, адже навколо стільки тепла?.. Це сніг винний. Бо в нього багряна душа. Насправді, то зовсім не сніг, а попіл. Так, попіл, що вилітає зі світової кузні, якою є небо, з котрого колись лилася вода, а вогнем у ній є вони – що яріють десь далеко. Сніг – це лише наслідок.

Мені не має бути холодно, адже навколо стільки тепла...

Листопад 112

Вложение: 1533748.jpg