Вечір. Буря. Вітер свище.
Дощ у вікна стукотить.
Мати донечку колише,
Та дитя не спить. Не спить.

І не плаче, тільки стогне.
Жар дитину обхопив.
- Що з тобою, моя доню?
Що, скажи, мені робить?

Узяла на руки доню
І молитись почала.
Все просила Матір Божу,
Щоб дитині помогла.

Довго-довго так молилась
Мати над своїм малям.
А під ранок геть зморилась
І на ліжко прилягла.

Як відкрила очі, в хаті
Ранок вже хазяйнував.
В оченятах у дитяти
Вогник радості сіяв.

Мама й доня, такі схожі,
А хвороба… Вже нема.
На іконі - Мати Божа,
Це вона допомогла.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Тільки встав ти з ліжка, сину,
Помолися Богу,
Щоби Бог тобі дав силу,
Прийшов на підмогу.

Коли їсти ти сідаєш,
Помолися Богу,
Бо усе, що є, ти маєш,
Дякуючи Йому.

Вирушаєш на навчання,
Помолися Богу,
Щоб тобі Бог дав старання,
Прагнення і розум.

Як лягаєш уже спати,
Помолися Богу,
Щоб здоровим вранці встати
Й день почати знову.

Якщо йдеш куди із хати
В дальню ти дорогу,
Щоби з Богом в путь рушати,
Помолися Йому.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\

- Чи важко творити добро, мамо?
- Над цим і замислюватись не треба.
Відносься до людей так само,
Як хочеш, щоб вони відносились до тебе.

- А як хто ні за що образить,
Що, мені його, мамо, простити?
- Так. Не тримай у душі образи.
З каменем в серці важко жити.

- А якщо я зроблю добро, а люди
Не будуть знати, що це зробив я?
- А кожному, сину, по ділах його буде,
Кожного бачить Бог в небесах.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Народження Ісуса

У Галілейськім Назареті
З’явився ангел Гавриїл
І про народження Ісуса
Марії Діві сповістив.
«Радій, - сказав він, - благодатна!
Господь з тобою» і додав,
Що лиш вона благословенна
Знайти у Бога благодать.
«Не бійся…Ти народиш Сина…»
Вона, збентежена, сказала,
Якщо на те Господня сила,
Хай буде за Його словами
І волі Божій покорилась.
І ангел відійшов від Діви.
Марія ж до Єлизавети
Пішла, щоби її провідать
Й новину радісну повідать,
Що стане Матір’ю Ісуса.
Єлизавета все те знала,
Марію щиро привітала,
Як Матір Господа свого
І, Духа сповнившись Святого,
Всевишнього благословила.
Невдовзі звістка розлетілась:
Єлизавета розродилась.
І нарекли дитя Іваном,
Так сталось за Святим Писанням:
Пророк Всевишнього родився.
Тим часом Йосиф і Марія

Дісталися до Вифлеєму,
І, не в палатах, а в печері,
Де пастухи в негоду спали,
Марія Сина народила.
І в цій печері Мати Божа
У ясла Сина положила.
І ні одна душа не знала,
Що за Дитя у них лежало,
Що то Ісус Христос родився.
Та раптом перед пастухами
З’явився ангел в дивнім світлі
І об’явив, що нині в світі,
У Вифлеємі, у печері
Спаситель світу народився.
З’явились ангели на небі
І стали Бога прославляти,
Всім миру на землі бажати,
І людям зичить добру волю.
Навіки слава в вишній Богу!
Всі пастухи зайшли в печеру.
Марію, Йосифа й Дитину
Побачили і в ту ж хвилину
Всі Сину Божому вклонились,
Що врятувати світ з’явився.
І пастухи усім зустрічним
Новину дивну сповіщали.
Марія ж ті слова сховала
Глибоко в серці й пригортала
З любов’ю й ніжністю до серця
Дитя своє – Cпасіння світу.

Свят – вечір. В кожному віконці
Горять вогні у місті і в селі.
Лягло спочити вже зимове сонце,
Та спать не будуть ні дорослі, ні малі.
У Вифлеємі десь в цю пору
В печері, не в палатах золотих,
Родивсь Ісус, так по Письмі Святому,
Спаситель світу, Володар неба і землі.
Став чоловіком він, щоб показати
Усьому людству праведную путь.
Поклала сина в ясла Діва – Мати,
Не маючи в що добре й зодягнуть.
Та засіяла Зірка в піднебессі
І заспівали небеса вгорі.
Зійшли на землю ангели небесні,
Принесли Сину Божому дари.
І Він ходив серед простого люду,
Творив на суші й морі чудеса.
Сьогодні люди в світі спать не будуть,
Щоб не прогавить Зірку в небесах.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Спасибо за прожитый день,
Спасибо за солнце и ветер,
За то, что со мной Ты везде,
В это трудное время, Спаситель.
Спасибо за ту благодать,
Что сердце моё наполняет,
(В словах это не передать),
Когда захожу я в обитель.
Мне здесь, как нигде, хорошо.
Чистят ангелы душу от скверны.
Спасибо, Спаситель, за то,
Что открыл для меня эти двери.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Кожен день ми чуємо новини
Про потопи, війни та пожежі.
Це нам кара Божа за провини.
Що ж нам уготовив рік прийдешній?

Кажуть всі, що буде кінець світу,
У дванадцятім, не довго вже чекати.
Шкода, що невинні згинуть діти…
І як зможе витерпіть це мати…

Всім загибель? – так не може бути,
Адже був потоп – й не всі пропали.
Може, все було б прекрасно в світі,
Якби Бога ми у душах мали.

Якби всі по Заповідях Божих
Ми жили і Бога прославляли,
Може, все було б прекрасно в світі,
Може, й бід ніяких ми б не знали.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Заметает следы порошею,
Разгулялась метель средь дорог.
Что же сделал ты в жизни хорошего?
Ты кому в этой жизни помог?

Никогда не прошёл мимо нищего,
Чтоб копейку ему не подать?
Никогда не роптал на Всевышнего,
Что тебя обошла благодать?

И когда тебя звал утопающий,
Ты на помощь всегда спешил?
Заходил когда в дом нуждающийся,
Ты за стол его запросил?

А когда увидал блуждающих,
Верный путь ты им указал?
Ты всегда подал руку страждущим?
И всегда ль ты был верен друзьям?

Не слетало ли слово скверное
Из твоих хоть когда – либо уст?
Мог ли ты пострадать наверное
За других, как страдал Иисус?

Нет, мы грешные, очень грешные,
И молиться нам день и ночь,
Чтобы Бог в этом мире заснеженном
Захотел нам с тобой помочь.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Я иду к Тебе, прошу, не отвернись.
Я иду к Тебе походкою несмелою.
Это Ты мне подарил когда–то жизнь,
Только быть безгрешной не сумела я.

Нелегко нам в жизни быть порой
Честными, открытыми и смелыми.
Непростой, Ты знаешь, путь земной,
Сколько здесь мы глупостей наделали.

Не умеем ближнего прощать,
Не хотим ни с кем ничем делиться мы.
Сами создаём при жизни ад,
А покой земной порой лишь снится нам.

Всё спешим куда – то мы, боясь,
Чтоб не оказаться нам последними.
Спешно Богу молимся, ложась,
Чтоб ругаться утром вновь с соседями.

То соседский кот зашёл во двор,
То цыплёнок, то мешает вишня нам.
Сами судим, исполняем приговор.
Не боимся мы суда Всевышнего.

Ты прости нас, Господи, прости,
Сами, что творим, порой не ведаем.
Научи нас, Боже, научи,
Как к Тебе идти дорогой верною.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Отрываю лист календаря –
Прожит день, всё ближе час заката.
И всё чаще стала думать я,
Что за каждый шаг грядёт расплата.

Десять Заповедей дал Господь,
Только трудно в мире быть безгрешным.
Не всегда в одном душа и плоть,
Выбираем путь себе полегче.

И царит везде корысть и ложь,
Так легко сегодня оступиться.
С Богом всё возможно превозмочь,
Только забываем мы молиться.

Отрываю лист календаря,
Может, завтра буду я не в силах.
Может, завтра и узнаю я,
Что себе у Бога заслужила.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Летят года, закат не за горами,
Пора уж не спешить, не суетиться.
Мой спутник жизни, что же будет с нами,
Когда придётся с жизнью нам проститься?

Кто больше согрешил из нас, не знаю,
Ведь не всегда мы шли прямой дорогой.
Наш путь земной мы сами выбираем,
А скоро предстоит нам встать пред Богом.

Как быть тогда, ведь Он о нас всё знает,
Вся наша жизнь пред Ним, как на ладони.
Так часто мы об этом забываем
И ни о чём не думаем сегодня.

Не думаем, что Страшный Суд настанет
И что за всё ответить нам придётся.
Нам Бог сегодня многое прощает,
А что, когда Он завтра отвернётся?!


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Заховались за хмари зорі,
По усюдах вітрисько шниряє.
Та не спиться хлопчині в Свят –вечір,
Він на Зірку у небі чекає.
На ту Зірку, що ясним сяйвом
Про Ісуса нам всім сповістила.
Сон хлопчину зборов. І та Зірка
В сні чудовім хлопчині приснилась.
Він дивився на небо, а Зірка
Над його головою сіяла.
Це не сон був, дитино, це з неба
Божий знак був, - матуся сказала.
Бог тебе поведе за собою,
Він Небесний Владика наш.
Провела по голівці рукою,
Й помолились удвох «Отче наш».


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Сегодня ты богат, а завтра нищий.
Никто судьбы не ведает своей.
И лишь тому, кто к Богу путь свой ищет,
Небесный Царь откроет в царство дверь.

И не печалься, если ты сегодня
Больной и не имеешь ни гроша.
Встречай рассвет с молитвою Господней,
И будет спасена твоя душа.

Ведь в этом мире всё в руках Господних,
Захочет – сможет мёртвого поднять.
Где быть потом: в раю иль в преисподней,
Сегодня нам с тобою выбирать.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Дорога к Иисусу порой нелегка –
Мешают соблазны мирской суеты.
Но ты не кручинься , Иисуса рука
Поддержит всегда, только прямо иди.

Пусть будут печали и грусти в пути,
Пусть бури и грозы вокруг всё крушат.
А ты не пугайся и с Богом иди,
Пусть только Его величает душа.

И имя Его пусть горит на устах,
И мысли свои направляй лишь к Нему.
Пусть трудно порой – не кричи, что устал,
Во сто раз трудней было в мире Ему.

И верь, что поможет, не даст погибать,
Не даст, если с верой в Него будешь жить.
Мы в жизни сей гости – нельзя забывать,
И жизнь эта – тонкая, краткая нить.

Дорога к Иисусу порой нелегка,
Но ты постарайся не сбиться с пути.
Поддержит всегда тебя Божья рука.
Навстречу Иисусу ты твёрдо иди.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Кажуть, давно це було… - Давно…
Тільки пам’ять жива і мати
Сумно дивиться крізь вікно.
За вікном - сипле сніг лапатий…
А зима у цю пору завжди
Замітає стежки – дороги.
Колись син її тут ходив…
А тепер – лише біль і тривога.
Біль від рани, що в серці щемить.
А тривога…Вона й не вщухала.
Пам’ятає той день і ту мить,
Як з Афгану листа діждалась.
Серце стислось. Душа оніміла.
Страх і розпач застигли в очах.
Не минув той Афган її сина.
Як же так? Ну скажіть, як же так?
Її сина, її кровинку
У кровавий, чужий Афган…
Відправляла синів Батьківщина
У пекельний ворожий стан.
І нічого сказать не смієш.
Не пустити – не маєш права.
З горя бідні батьки сивіли.
Розкидалась приказами влада.
Скільки років пройшло з того часу?
Та багато… Вже – 25…
Кажуть, біль затихає з часом.
Це неправда. Ще й досі болять
І тілесні, й душевні рани.
І не може спокійно спать
Після втрати синочка мама.
Де він взявся на нас, той Афган?!

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Дума про матір

Як жита скосили
І пшеницю склали,
Ми його в солдати
Всі випроводжали.
Відлітали птахи
У краї далекі,
Узяли з собою
Й нашого лелеку.
Повернулись птахи,
А його немає.
Плаче бідна ненька,
Сина виглядає.
Прилітай, Андрійку,
Повертайся, милий!
Я до тебе, сину,
Дні і ночі лину.
І не вірить ненька,
Що немає сина,
Що ворожа куля
Хлопчика скосила.
Прилітай, Андрійку,
Повертайсь до хати!
Плаче бідна ненька,
Пожалій ти матір.
Рветься син до неньки,
Та не може встати.
Прокляті ви будьте,
Вражі супостати.
Що залізли в нори
І народ свій душать.
Хай таких не носить
Ні вода, ні суша!



Хай навіки зникнуть
Нелюди – гадюки,
Щоб не знали люди
Отакої муки.
Він летів із миром
В ті краї далекі,
Та злодії люті
Ранили лелеку.
І упав лелека,
Склавши сумно крила.
О яке це горе!
Витерпіть несила!
Син у снах до неньки
Поспішав щоночі,
Та в краю далекім
Смерть закрила очі.
За селом могила
В квітах заховалась.
Молодого сина
Мати поховала.
Сина, наче дуба.
Як такеє сталось?
Пестила, ростила...
І сама зосталась.
Хто за смерть в отвіті?
В кого їй спитати?
Вітер хилить віти
Над її солдатом.
Молодий, здоровий,
З чорного граніту
Дивиться синочок,
Що твориться в світі.




Дивиться й не може
Із могили встати,
Щоб від зла й неправди
Захистити матір.
Всі вже все забули,
Всім уже байдуже,
Що за сином мати
Дні і ночі тужить.
Віддала всі сили,
Виплакала очі,
Тільки світ байдужих
Бачить це не хоче.
Що їм чуже горе?
Що їм чужі рани?
Їхні рідні діти
Не були в Афгані.
Їхні рідні діти
В достатку зростали,
Коли її сина
В той Афган забрали.
Взяли і забрали,
Й запитать забули,
Чи ж вона ростила
Синочка для кулі?
Чи ж вона ростила,
Ночей не доспала,
Щоб ворожа куля
В Афгані догнала?
Хто дає їм право
Так розпоряджатись?
Виряджала сина
Матінка в солдати.




Виряджала сина
Й ждала, що вернеться.
Хай вам смерть синочка
Болем озоветься!
Болем за тим цвітом,
Що в цинку ховали.
Щоб ніколи більше
Ми цього не знали.
Виряджала сина
Мати у солдати.
Думала, вернеться,
Буде доглядати.
Думала, вернеться
І зігріє старість,
Та журбою стала
Материнська радість.
Тугою і болем
Стали всі надії.
Об граніт розбились,
Розлетілись мрії.
Стежка від хатини
Рветься до могили.
Послухайтесь, ноги,
Понесіть до сина!
Не можуть вже ноги
Вправно їй служити.
Материнське горе...
Як їй, бідній, жити?
Ген високо в небі
Лелеки курличуть.
Чується старенькій,
Як синочок кличе.



Полетіла б в небо
Пташкою за сином,
Хто ж тоді догляне
Синову могилу?
Геть усі забули,
Геть усім байдуже,
Що за сином мати
Дні і ночі тужить.
Виряджала мати
Сина у солдати,
Тільки не судилось
Їй його діждатись.
За селом в граніті
Фотокартка сина.
В зелені і квітах
Синова могила.
А високо в небі
Журавлі курличуть.
Це кого крилаті
В піднебесся кличуть?
Син не підведеться,
Матінка не в змозі.
І проходять мимо
Люди по дорозі.
Всі в своїх турботах,
Всі по своїх справах.
Де ж та справедливість?
Де ж та, люди, правда?
Всі уже забули,
Всім уже байдуже,
Що за сином мати
Дні і ночі тужить.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Вже ми забули...
Вже нам відболіли
Афганські рани...
Й пам’ять наша спить....
Коли десь раптом маму його стрінем,
Тоді лиш наше серце трішки защемить.
Нам соромно тоді... Й очей нема де діти...
І відчуваєм в тім свою провину,
Що ми живі , живі і наші діти,
А їй його привезли в домовині...
В афганській цинковій труні...
в червневу спеку...
Кругом цвіла піонія... і шепотіло жито...
Йшли за труною ми... і сипали квітки...
А хлопцю цьому жити ще та жити...
Оркестр солдатський грав... Лунали залпи...
Веліли батюшці стояти в стороні...
«Напічкана» уколами, стояла мати...
І ні віконечка... ні отвору в труні...
Забито наглухо... відкрить не маєш права...
Не маєш права глянути на сина...
Сидів, щось бурмотів про себе батько...
Невдовзі й сам він ліг у домовину...
Пішов до сина... Ну а бідна мати
Щодня до них, до двох вже, шкандибає...
Чия провина тут? Кого спитати?
Хто відповість за те, що так страждає мати?
Вже ми забули...
Вже нам відболіли
Афганські рани...
Й пам’ять наша спить....

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Бронзові очі солдата
Пильно вдивляються в світ,
А поруч старенькая мати
Очима, що повні від сліз,
Плиту надмогильну читає.
І раптом на землю підкошена впала,
Землю цілує, плиту обнімає.
- Сину! Синочку! – губи шепочуть.
Руки з могили піднять його хочуть.
- Сину! Синочку! – мати віталась.
А хто його знає, може й прощалась.
Може, прийшла вона вперше й востаннє,
Може, вже завтра сили не стане.
- Сину! Синочку! – мати ридає,
Землю цілує, війну проклинає.
- Сину! Синочку! Милий мій цвіте!
Як мені жити без тебе на світі?
Вербами вітер шумить їй в отвіт.
Очі солдата вдивляються в світ.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

«Афганцю»
Щирим серцем тебе зустрічаю,
Рада бачити знову і знову.
Я тобі, мій солдате, бажаю
Повну чашу добра і любові.
Хай лихе все тебе обминає,
Чистоту хай твою не затьмарить.
Щастя гори тобі я бажаю,
Й небо чисте хай буде, безхмарне.
Над тобою хай сонечко сяє,
Соловейко співає у лузі.
Хай завжди тебе радо стрічають
Твої рідні, знайомі і друзі.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Бачиш, сину, солдат стоїть
На гранітній плиті над краєм,
А до ніг його цвіт летить,
І безсмертя вогонь палає.
Доторкнись своїм серцем, дитя,
До подвигу цього солдата.
Те, що він не сказав при житті,
Ми повинні з тобою сказати.
Те, що він ще не встиг завершить,
Ми повинні його завершити.
Так зумій, мій синочку, прожить,
Щоб тобі не прийшлось червоніти
Перед тими, хто в битві поліг
І високо над світом піднявся.
Сиплють весни свій білий цвіт,
І лежить він у ніг солдатських.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Згадаймо, люди, вогнища минулі,
Як наші села і міста палали,
Як од ворожої лихої кулі
Солдати землю рідну захищали.
Згадаймо тих, кому навіки двадцять,
Хто смерть свою зустрів в Афганістані.
Чому так довго йшла до нас весна ця?
Згадай усіх – усіх, болюча пам’ять.
Діждались ми весни у сорок п’ятім,
Дійшов солдат наш прямо до Берліну.
Тепер настав вісімдесят дев’ятий,
І знов синів зустріла Батьківщина,
Своїх синів, обпалених війною,
Пропилених в далекій нам країні.
Щоб ми спокійно жить могли з тобою,
Стояв солдат на варті Батьківщини.
Стояв на смерть під Києвом, Москвою,
Стояв на смерть в далекому Кабулі,
Щоб ми пшеницю сіяли з тобою,
Щоб нас не зачепили злії кулі.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Звістка радісна край облетіла,
Серце радістю всіх розцвіло.
Зустрічай свого, матінко, сина,
Що спішить в своє рідне село.
Зустрічайте, дівчата, коханих,
Поздоровить «афганців» спішіть.
Вже позаду лихе все, погане.
Вам у щасті і радості жить.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/