А жить так хочется,
А жить-то некогда.
На очи просится
Опять слеза.
К девчёнке суженый
С весной торопится.
Терзает душу мне
Моя печаль.
Глазёнки радостью
В девчёнки светятся,
А мне нерадостно,
А я в слезах.
И жить так хочется,
И жить-то некогда.
И не воротятся
Назад года.

Знову сонце за обрій сіло,
Мов упало в глибоке море.
І розбіглись по морю хвилі,
І затих в морі чайок гомін.
Чи успішна була риболовля
У цих птахів - вони лиш знають.
Полетіла б і я за обрій,
Тільки що там на мене чекає?

Дитя зробило човника
Й пустило за водою.
Й поплив, поплив той човничок,
Хоча і паперовий.
На човник той і хлопчика
Я довго ще дивилась.
І так мені за човником
Побігти вслід хотілось.
Стояла я на березі,
А човник віддалявся.
На мене глянув хлопчик той
І раптом засміявся.
Чи думку мою вичитав
У вицвілих зіницях.
Тепер той хлопчик з човником
Мені так часто сниться.

Ранок. Роса з картоплиння не спала.
Баба вже з дідом картоплю копали.
Вітер хустину з бабусі зривав.
Щоб не пристали - у спину їх пхав.
Ось уже й сонце на полудень стало.
Бабця до хати ледь-ледь шкандибала.
Треба ж бо курям сипнути зерна.
З живності в них більш нічого нема.
Курям сипнула, набрала водиці.
Треба б спочити, але ж не годиться -
Дід на городі... І бабця пішла...
Тільки до нього уже не дійшла.
В серці кольнуло. Нога підкосилась...
Дивиться дід, чогось жінка присіла.
А біля неї - розлита вода.
Враз защеміло у серці: "Біда!"
Кинувсь до неї він, дивиться в очі,
В те, що побачив, повірить не хоче.
Впав біля неї, припав до землі,
В Бога просити став смерті й собі:
Разом жили ми і разом копали,
Хай би тут разом обоє й сконали.

Бог мов не чує... Лиш вітер гуде...
Сонце спочити за обрій вже йде...

Постарів горішник
І усохла вишня.
На поріг хатини
Стара мати вийшла.
Пишні чорнобривці
Зіллям заростають.
- Як Ваше здоров'я? -
Ніхто не спитає.
Є сини і дочка,
Тільки де - не знає.
На дорогу сумно
Мати поглядає.
І шматає вітер
Стареньку криницю.
Хто ж сьогодні бідній
Принесе водиці?
Хто буханку хліба
Купить у крамниці?
До землі схилились
Пишні чорнобривці.

Останні айстри білим снігом вкрило.
Сіріє небо. І село в тумані.
Давно вже птахи відлетіли в вирій,
А я спішу, а я спішу до мами.
Кругом поля глибоким сном заснули,
Січе в обличчя мокрими снігами.
Це знову розгулявся вітер буйний,
А я спішу, а я спішу до мами

Не забувайте матерів,
Якими б ви багатими не стали,
Якими б ви заможними не стали,
Не забувайте матерів.
Не забувайте ви батьків,
Хоч коні вже й на трактор поміняли,
Хоч в мерседеси теплі посідали,
Не забувайте ви батьків.
Не забувайте отчий дім,
Хоч ви давно хороми збудували,
Хоч яхти маєте й великі пароплави,
Не забувайте отчий дім.
Не забувайте отчий край,
В яких би ви краях не побували,
Які б багатства вам не дарували,
Не забувайте отчий край.

Саме цінне в людини - життя.
Це багатство нам дане від Бога.
Щоб не знала душа каяття
Й не виляла життєва дорога,
Ти з молитви свій день починай
І з усмішки до мами і тата.
Старість старших завжди поважай -
Й буде щастям повнитися хата.

Цей дощ мине,
І сонце знов засяє.
Вода блакитна
Із листочків геть стече.
Іду додому я.
А мати не стрічає,
І голову не схилить
На моє плече.
У верховітті
Бешкетує вітер.
Сховались ластівки,
холодний дощ шумить.
Я так спішив до вас,
Матусенько, повірте,
Та запізнивсь,
Та запізнивсь на якусь мить.
Цей дощ мине,
І сонце знов засяє...
Як тяжко на душі,
Коли когось втрачаєш...

До сусіда у двір
Простягнули віти вишні.
Ти пробач, ти повір,
Ти сьогодні третій лишній.
Треба вчора було
Зорі в небі рахувати.
Що було - те пройшло,
Вже його не наздогнати.
Лише крок на поріг
Ти ступив і зупинився.
В серці вогник горів,
Та ніяк не розгорівся.

Радість від зустрічі, сум від розлуки
У маминім серці сплелись.
Про втому ні слова. Тільки лиш руки,
На них її доля - дивись!
Мамині руки - натруджені крила,
Притихли на мить на столі.
Поки ще буде в старенької сили
Нестиме свій хрест на землі.

В ставок ранковий впали ясні зорі,
Незбиті роси на траві дзвенять.
Ще вітерець дрімає в чистім полі,
І ластівки спокійним сном ще сплять.
А мати встала, йде вже до криниці,
Холодної водиці зачерпнуть.
Вже спікся хліб, бо мати, як годиться,
Тебе із хлібом випровадить в путь.
І довго вслід тобі дивитись буде,
Тебе перехрестивши і твій шлях.
З молитвою тебе пустивши в люди,
Молитись буде вічно по ночах.

До сусіда у двір
Простягнули віти вишні.
Ти пробач, ти повір,
Ти сьогодні третій лишній.
Треба вчора було
Зорі в небі рахувати.
Що було - те пройшло,
Вже його не наздогнати.
Лише крок на поріг
Ти ступив і зупинився.
В серці вогник горів,
Та ніяк не розгорівся.

Простелилась земля й шепоче:
Гей, господар, вставай. не спи!
Я пшениченьки й жита хочу.
Оброби мене, оброби!
я віддячу тобі стократно.
Скоро матимеш урожай.
За добро Бог добром всім платить.
Ти засохнуть мені не дай!
Буде жито у нас, й до жита,
Із пшениці - смачний коровай.
Будем жити з тобою, жити...
Гей, господар, не спи, вставай!

Вітер трави хилить,
Віти обриває.
По крутому схилу
Парубок гуляє.
То на небо гляне,
то у воду блисне.
Одрубала Ганна,
Що не любить більше.
Одрубала хлопцю
Й подалася з другим.
Застелила очі
Парубкові туга.
Чути, біля клубу
Молодь позбиралась.
Стежка біля дуба
Раптом обірвалась.
Над крутим обривом
Дуб розкинув віти.
Значить: ще щасливий,
Значить: треба жити.
Сів юнак під дубом,
З дубом розмовляє.
І помалу туга
Хлопця залишає.
Котиться по полю,
В травах осідає.
Ще щаслива доля
Хлопця десь чекає.

Йде старенька, опустивши очі,
Палкою торкається землі.
Не тривож, прошу тебе, прохожий,
Знову бідна вмиється слізьми.
Йде по воду за чотири хати.
Висохла криниця у дворі.
Йде - ступає по дорозі мати,
А у небі - линуть журавлі.
Стала, озирнулася старенька.
Радість загорілася в очах.
Як могла, назад побігла ненька
Пару журавлину зустрічать.
Покружляли журавлі і сіли
На стовпі високому в саду.
Тільки діти десь ще забарились,
Не летять, не їдуть і не йдуть.
Довго мати журавлям раділа
Й про дітей все думала своїх.
Цілу нічку Господа просила,
Щоб дітей її він милував, беріг.

По цілому полю розкидані маки.
Чого ж у діброві шукає їх Мавка?
Біліють ромашки в квітучому лузі.
Навіщо ж ти серце відкрила подружці?
Тепер вона з милим твоїм походжає,
А ти свою долю у хащах шукаєш.
Навколо ворони, сороки і сови.
Які тільки хочеш, почуєш розмови.
Одна лиш журавка у небі курличе -
То мати нещасна дочку свою кличе.

Я до тебе, народе,
Йду й не можу дійти.
Сяють зорі на небі,
Та моїй - не світить.
Дав Господь мені слово,
В душу спів перелив,
Та і досі ніщо я
Серед дужих орлів.
Через серце сприймаю
Весь навколишній світ,
Та в густому тумані
Загубився мій слід.

Всім привіт!

Тут моя душа...