Капельдудкина, я не знаю, як можна жити без покаяння. Як можна жити з гнітючим знанням про своє коріння "КАТ". ВЕЛИКЕ народонаселення Росії краще б мовчало, коли всім іншим народам і націям можна висловлювати свою думку і не ховати голос в емоційних виступах, бо вони не тішаться. З жахом дивилася безліч фото з сухою інформацією до них у “Красный террор. Зверства советской власти“. Неможливо відкинути історію і почати жити з чистого аркуша. Але й "кровну помсту" допустити не можна. ЖАХ торжествує. Пишаються, що тероризують СТРАХОМ близькі й далекі країни. Вочевидь, потрібен СУД ІСТОРІЇ над системою СРСР! Хочуть судити Степана Бандеру - нехай судять, врешті-решт дізнаються, хто є хто. Кого залишити в історії, а кого запечатати й поховати як відходи ядерного виробництва. Чи очікують, коли помре останній, народжений в СРСР? Так скільки ще крові проллється на цій землі?
Долучилися й спогади про фільм "Чекіст", який дивилася на дачі, на малому екрані в 1992 або 1993 році, ще подумалося "Зараз усі сміливі стали" та як через пару днів перебирала старі літературні журнали й наткнулася на повість Володимира Зазублина «Тріска» й, лише дочитавши, в подиві побачила рік написання - 1923!
Бо-о-же, та ми, нещасні, народжені в есесесерє ще гордовито виходжували строєм по "2" Болгарією, Чехословаччиною (до 1968 року), впевнені, що навколишні повні заздрощів до нашого туристичного загону та до тієї держави, з якої ми прибули: “Эй, товаpищ, больше жизни >>>Поспевай, не задеpживай, шагай!” - зі спогадів мами ...
“Я верующим был.
Почти с рожденья
я верил с удивлённым наслажденьем
в счастливый свет
домов многооконных...
Весь город был в портретах,
как в иконах.
И крестные ходы -
по-районно -
несли
свои хоругви и знамёна...
А я писал, от радости шалея,
о том, как мудро смотрят с Мавзолея
на нас вожди «особого закала»
(Я мало знал.
И это помогало.)
Я усомниться в вере
не пытался.
Стихи прошли.
А стыд за них
остался.”
П.С. Завдяки вам, Ліда, я редагувала та внесла доповнення до свого посту. Дякую!