Вглядитесь в лица незнакомых людей и попытайтесь по каким-то неуловимым признакам понять, есть ли среди них волшебники…

Есть у меня знакомый… даже не знакомый, так, регулярно пересекаемся в одном месте уже 4 месяца. Даже имени не знаю, просто сидим регулярно под одним кабинетом, обмениваясь стандартными фразами «как дела?». У дядечки установлен аппарат вспомогательного кровообращения (даже не знаю, как это назвать на русском правильно). Это совсем не страшно на вид, из под рубашки идет ничем не примечательный серый провод… идет от его сердца в небольшую барсетку. В этой барсетке дядя и носит свое вспомогательное сердце – 300 граммовый аппаратец. Ничего примечательного, если не знаешь, то и не догадаешься, что без этой барсетки дядя вряд ли проживет и неделю. Дядя бодро ходит, размахивая своим сердцем, вполне вероятно сам за рулем – по крайней мере, сопровождающего с ним я никогда не видела.

Так вот к чему это я? Глянула я очередной раз в след удаляющемуся носителю вспомогательного сердца и подумала – а сколько таких необычных людей каждый день проходят мимо нас в толпе. Проходят, и мы даже не догадываемся о том, что они – чудо. Помню, эта мысль пришла мне в голову, когда я встречала Даньку Пшеничного в аэропорту. В зале было столько ожидающих, и в какой-то момент я подумала – а ведь вполне вероятно кто-то из этих людей перевел что-то для спасения Дана. И я вглядывалась в лица, в обычные лица, пытаясь понять, права я или нет. Пытаясь по каким-то неуловимым признакам понять, есть ли тут, в этой толпе, волшебники…

Да, именно так я воспринимаю наших жертвователей. Как в своем вроде волшебников. А скажите, разве это не волшебство, не чудо, когда вот есть ребенок и он обречен потому что на его спасение нету денег. А потом приходит много-много людей и делают мааааленькое чудо – дарят ребенку частичку своей любви, своего милосердия. Вот это маленькие чудеса перерастают в огромное волшебство – и ребенок живет дальше. Я уверена, что это чудо, чудо милосердия. И то, что человек – волшебник, обычно не написано у него на лбу крупными буквами. Вот идет себе по улице обычный, такой же, как и ты человек, погруженный в свои мысли, свои проблемы. И ты, проходя мимо него, не знаешь, что вот сейчас он свернет в банк и положит пусть небольшую сумму, но на счет кого-то, из твоих подопечных. Или свернет в церковь и подаст записку с именем того, за кого ты сам горячо молишься, идя сейчас по улице.

Таких волшебников в толпе много. Я уверена в этом! И каждый из них уникален. И каждый из них сам по себе чудо. Чудо, не меньшее, чем мой знакомый с сердцем в чемоданчике! Слава Богу за то, что такие чудеса есть на этой земле! Одно осознание этого – того, что вот может именно сейчас, именно в одном автобусе с тобой едет волшебник, делает мир светлее. Для меня, по крайней мере. А для вас?

Гавришева Ирина
Источник: www.donor.org.ua

Відповідає священик Віктор Ліпчик

...Радійте тому, що імена ваші записані на небесах (Лк. 10:20)

Ім’я людини вирізняє її, стверджує особистість. У всі часи ім’я християнина вважалося священним. День пам’яті однойменного йому святого по-церковному – тезоіменитство, по-народному – іменини (які нерідко плутають із днем народження).

Найчастіше з проблемою вибору імені ми стикаємось при реєстрації та охрещенні новонароджених. Світська влада допускає надання дитині будь-якого імені, Церква додержується традицій. Раніше людина отримувала ім’я лише при Хрещенні. Дитя називали на честь святого, пам’ять котрого припадала на день народження чи Хрещення. При цьому день народження й іменини найчастіше збігалися. Ще й досі називаємо іменинниками тих, хто святкує свій день народження. Траплялося, що дитину називали за обітницею на честь святого, котрого обирали заздалегідь і молились йому ще до народження свого чада.

Біблія свідчить, що в середовищі Богом обраного народу був звичай називати новонароджене дитя на восьмий день іменем рідних (Бут. 17:12, Лк. 1:59). Церковна традиція зберігає цей звичай дотепер, але ім’я дитині даємо не на честь родичів, а святих угодників, іменами котрих вони названі. Так зародилась традиція давати тому, хто охрещується, ім’я святого, який стає таким чином небесним покровителем і заступником. У цьому проявився досвід Церкви як спільноти святих, тобто впевненість у тому, що єдине істинне призначення і покликання людини – святість. До цього потрібно дуже пильно ставитися, щоб християнин знав свого небесного молитвеника.

Надавати при Хрещенні декілька імен у Православній Церкві не прийнято. Із благоговійного ставлення до Спасителя не називаємо хлопчиків ім’ям Ісус на честь Сина Божого (але на честь старозаповітного праведника Ісуса Навина – можна). Так само ставимося до імені Пресвятої Богородиці. Тому Марією називаємо дівчаток на честь інших святих угодниць. Недопустимим є надання чоловічих імен жінкам і навпаки. Слід передбачити, щоб ім’я людини було милозвучним як у дитячому, так і в дорослому віці та як нащадки будуть називатись по батькові.

Утверджується недобра практика, коли маля реєструють з ім’ям, котрого немає в переліку церковного календаря, і перед цим фактом ставлять священика. Священик, зрозуміло, дає хрещенику ім’я з церковного календаря й таким чином людина отримує два імені – світське та церковне. Але чи всі будуть пам’ятати про цю різницю світського та церковного імен? Як будуть за нього молитись? Найкраще, щоб було воно одне, а вибір великий. Бажано, щоб це було традиційне ім’я для нашого народу, а не принесене чужою культурою, модою, нерозсудливістю, яка часто доходить до абсурду.

Помилковою є думка, що з отриманням імені людина успадковує його значення, тобто наперед приготоване, кимось сплановане життя – долю, від якої ніде не дінешся. Але не забуваймо, що кожен із нас – це образ і подоба Божа, носій безсмертної душі й розпорядник свобідної волі. Нам даровано розум, щоб думати, і воля, щоб обирати між добром та злом. Отож, вибір за нами, чи попадуть наші імена у книгу життя.

Хворобою дитини Господь кличе до покаяння та благочестивого життя
Щоб спастися. Хворобою дитини Господь кличе до покаяння та благочестивого життя

Запитання

Чому хворіють безгрішні діти?



Відповідає протоієрей Віталій Собко

«...Я знайшов, що Бог створив людину правою...» (Еккл. 7: 29). Він «не створив смерті і не радіє загибелі живих...» (Прем. 1:13), а «створив людину для нетління і зробив її образом вічного буття Свого» (Прем. 2:23). Із Біблії дізнаємося, що досконалість створеної людини передбачала відсутність хвороб та смерті. Однак гріхопадіння все це зруйнувало...

Непростим є питання хвороби дітей. І з точки зору людської справедливості на нього відповіді, мабуть, не знайти.

Дехто вважає, що страждання дітей – покарання Боже за гріхи батьків. Очевидно, так думали й учні Спасителя, коли запитували про сліпонародженого: «...Хто согрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?» (Ін. 9:2). Адже в Старому Заповіті кілька разів зустрічаються вирази: «...Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, що карає дітей за провину батьків до третього і четвертого роду тих, які ненавидять Мене» (Вих. 20:5; Втор. 5:9). Щоправда, ці слова звернені до євреїв, які, вийшовши з єгипетського полону, ще довго ухилялися в ідолопоклонство. Тому Господь і супроводжував Свої заповіді суворими настановами. Але ніде більше такі страшні слова в Біблії не повторюються, на відміну від інших: «Навіщо ви вживаєте у землі Ізраїлевій це прислів’я, говорячи: „батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома“? Живу Я! – говорить Господь Бог, – не будуть надалі говорити прислів’я це в Ізраїлі» (Єз. 18:2–3). «Ви говорите: „чому ж син не несе провини батька свого?“. Тому що син чинить законно і праведно, усіх уставів Моїх дотримується і виконує їх; він буде живий. Душа, яка грішить, вона вмре; син не понесе провини батька, і батько не понесе провини сина, правда праведного при ньому і залишається, і беззаконня беззаконного при ньому і залишається» (Єз. 18:19–20). «...Кожен буде помирати за своє власне беззаконня; хто буде їсти кислий виноград, у того на зубах і оскома буде» (Єр. 31:30).

У Церкві побутує кілька ймовірних причин хвороби малечі. Зокрема, що дитина є членом сім’ї – єдиного духовного організму. Тож коли батьки отруюють його своїми гріхами, страждає дитина як найменш захищений член цього організму.

Діти можуть хворіти, щоб їхні батьки прийшли до віри. Можливі й інші шляхи Промислу Божого. Адже невипадково при зціленні сліпонародженого Господь сказав: «...Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:3).

Доречно пише й відомий російський священик та лікар о. Олексій Грачов у книзі «Когда болеют дети»: «Хворі діти приймають на себе подвиг мучеництва і юродства ради того, щоб Господь не до кінця прогнівався на цей світ, і ми, можливо, завдяки їм ще маємо час на покаяння... За що страждають діти? А за що страждав Спаситель?.. За наші гріхи. За наше недбальство щодо спасіння наших і їхніх душ... Гріх тому і є найбільше зло, що від нього страждають невинні. Але за цим же законом стражданнями одних спокутуються гріхи інших. „...Ранами Його ми зцілилися“ (Іс. 53:5), – кажемо про Господа Ісуса Христа, Який відчинив нам двері спасіння».

Розповідь про богомілля у Грузію
Собор Светіцховелі.

Андрій ГНАТЮК

Завдяки паломницькій службі нашої єпархії, єдиній у Київському Патріархаті, волиняни зробили ще один міжнародний прорив – у Грузію. Організацією подорожі з боку єпархії займалася матінка Лариса Савчук (до речі, цього року очолювана нею служба відзначає п’ятиліття). Прочани відвідали близько 30 святинь. За сім днів Грузія стала ближчою для українців. Досі ми знали про цю країну як одну з 15 республік колишнього Радянського Союзу, не так давно переживали з приводу російсько-грузинської війни. А побувавши там, змогли дізнатися про Грузію більше.



Земля Богородиці

Тут народ завжди виживав вірою, а Церква – невід’ємна частина життя грузинів. На цьому наголосив на початку зустрічі з нами керівник туристичної фірми, що приймала волинян, кандидат філологічних наук, журналіст Іраклі Дзерія.

У грузин шанобливе ставлення до священиків. Зустрічаючи їх на вулиці, багато хто підходить під благословіння. До о. Миколи Савчука, який був у складі нашої групи, під благословення підходили і патрульні, і в магазинах. А найцікавіше було в аеропорту Тбілісі. Працівник митної служби підійшов до нашого панотця й сказав: «Благословіть доторкнутися до ваших речей». – «А хреста знімати треба, щоб не задзвенів на металодетекторі?» – запитав отець. – «Ні». Коли ж проходили митний контроль в Україні, священику наказали зняти хреста.

Патріарх Ілія ІІ має високий авторитет серед грузинів. Коли треба було підняти народжуваність у країні, він пообіцяв, що сам хреститиме кожну третю дитину в сім’ї. І народжуваність зросла на 13 %.

Саме віра і єдність народу надихала його в російсько-грузинській війні 2008 року й допомогла вистояти. Грузинський Патріарх просив Алексія ІІ, щоб той звернувся до російської влади про припинення воєнних дій. Але відповіді з Москви не надійшло. І тоді він сам поїхав у зону бойових дій, аби належно поховати вбитих. І був вражений: побачив незахоронені трупи, які вже почали розкладатися. Російська армія забороняла ховати людей. І тоді Патріарх зняв мантію і накрив небіжчиків, щоби над ними не глумилися і щоб належно їх поховати. Про це нам розповів паламар однієї з тамтешніх церков.

Чим живе Грузія сьогодні, про її звичаї, дух та людей – в інтерв’ю з паном Іраклі.

– Отож, із чого починається Грузія?

– Виходячи з вашого паломництва, Грузія починається з Богоматері. Це земля Богоматері. Це дійсно священна земля. Грузія починається з мами, Грузія починається з грузинів. Грузія починається з гір і закінчується горами, традиціями, гостинністю. Тож із чого починається Грузія, сказати важко. Я можу сказати, що таке Грузія. Але з чого починається?..

– Що є найбільшим символом країни?

– Не можна так просто сказати, що є найбільшим символом Грузії. Кожен вважає по-своєму. Я, наприклад, вважаю, що в церковному значенні, в духовному смислі символом Грузії є Светіцховелі (церква, де зберігається хітон Ісуса Христа – авт.). Для інших – це тбіліський собор Святої Трійці. А традиційно для багатьох – це грузинська гостинність. Наприклад, як у черзі вас пропускали, як люди зустрічали.

У письменника Константина Гамсахурдії – батька Звіада Гамсахурдії – є роман «Десниця великого майстра». Історія там хоча видумана, але дуже цікава: цар Георгій І, щоб побудувати Светіцховелі, який досі зберігся, довго шукав архітектора. Придворні йому не подобалися, хоча й відзначилися чудовими речами. І, користуючись тим, що царя в обличчя мало хто знав (засобів масової інформації тоді ж не було), – він переодягався у простий одяг і виходив у народ. І от одного разу на полюванні цар зустрів молодого хлопця, вони розговорилися. Георгій запитав: «Що ти збудував?». Хлопець і гадки не мав, що розмовляє із самим царем, думав – то простий селянський мисливець, і про все розповів. Храми, які збудував той хлопець, Георгію справді подобались. І сказав, що знає декого при дворі й допоможе йому влаштуватися придворним архітектором. Коли наступного дня хлопець прийшов у царський двір, лише тоді й зрозумів, з ким зустрівся на полюванні. Георгій запитав: «Чи можеш ти побудувати храм, який буде символом єдиної, цілої і незалежної Грузії?» От він збудував Светіцховелі (означає «животворчий стовп» – авт.). Тож цей храм можна вважати символом єдиної і незалежної Грузії. І таких символів може бути багато.

– Ти одразу при зустрічі сказав, що ваш народ виживав вірою...

– Віра – не може бути символ. Церква для грузин – не символ. Церква більше, ніж символ. Усі інші символи походять від Церкви.

– Що таке Церква для Грузії?

– Церква для Грузії – все. Це не тільки спосіб виживання. Хоча Грузія виживала своєю вірою. Ви вже знаєте історію про сто тисяч мучеників. Коли мусульмани завоювали Тбілісі, їхній правитель сів на зруйнованому куполі собору Сіоні, де йому облаштували трон, звідки добре було видно міст через річку Кура. Перед мостом наказав зібрати всіх жителів Тбілісі, яких на той час було сто тисяч, а на мості поклав храмову ікону і сказав: «Хто через неї переступить, той буде жити». Наважилися на таке лише кілька багатіїв, а решта прийняли мученицьку смерть. І річка потекла червоною кров’ю. Також ви бачили Давидо-Гареджийську лавру, в яких умовах подвизалися монахи. Таких реальних історій – це не легенди! – дуже багато. Церква для Грузії, віра для грузин – це й спосіб виживання. Нас завжди, у всі часи оточували мусульманські вороги. Єдиний ворог християнський, який прийшов сюди, – це була Росія. Наприкінці XVІІІ століття. До цього в Грузії майже 30-вікова історія. Як тільки з’являється мусульманство, ми завжди оточені мусульманами. Вони – наш постійний ворог. Грузія виживала православною вірою – це дійсно так. Виживала тому, що вірила в Бога, Святу Трійцю, вірила у святу Богородицю. І це – земля Богородиці. Грузини це увібрали з молоком матері. Вони в це вірили раніше і вірять тепер. Тому віра – не символ, це щось більше.

– Це смисл життя...

– Може, це і смисл життя. Є речі, які звичайним людям незрозумілі. Це щось вище, до цього треба дійти, щоб зрозуміти. А грузини знають, що це правильно й за віру готові помирати. Грузин без Православ’я не уявляє свого життя.

– Тобто неправославний грузин – це не грузин?

– Такі теж є: неправославні грузини. Лишилось мало таких грузин. В Аджарії (автономна республіка – авт.) живуть грузини-мусульмани. Але багато з них самі навертаються у Православ’я і вже хрестять своїх дітей.

– Як вдалося вашій країні зберегти стільки давніх святинь? Чому комуністи їх не знищили? Україна втратила дуже багато.

– З грузинами не відбувалося багато речей, які відбувалися у всьому Радянському Союзі. Це без образ. Грузини завжди захищали себе. Я не кажу, що ми завжди такі горді. Нас завойовували, бувало, що нашою країною хтось володів. Але ми завжди знали, завжди вірили, що своє повернемо. І зберегти старовину великою мірою вдалось, тому що люди вірили і працювали. Хоча ми більшість таки втратили. Пограбували нашу Церкву, 60 % грузинських церковних коштовностей.


Святинями Грузії

Багато храмів збудовано тут в ІV–VІІІ століттях і вони дивом уціліли до нашого часу. Подекуди збереглася тогочасна цегляна кладка і стерті розписи. Грузини – нація, яка глибоко вірить, тому збереження храмів було принциповою позицією для більшості навіть тих, хто був у партії. Не всі грузинські комуністи цуралися своєї віри, тому показували церкви своїм дітям. А найвидатніших діячів навіть ховали у святих місцях. До одного з таких храмів відбулася наша перша проща – гора Святого Давида й однойменний монастир.

Від центру Тбілісі – проспекту Шота Руставелі – пішки вирушаємо до славнозвісного комплексу. Крок за кроком піднімаємося вгору – і Тбілісі наче на долоні. Невеличкі будинки на пагорбах, а серед них виблискує куполами патріарший собор Святої Трійці.

Що ближче до монастиря, то більше вражає архітектурне вирішення і чистота на території. Тут спокій, тут після важкого підйому хочеться сісти і відволіктись від суєтних думок, подихати чистим повітрям, помилуватися творінням давніх майстрів.

Святий Давид – один із 13 сирійських отців, які оселилися в Грузії в VІ столітті. Над центром старого Тбілісі здіймається гора, на якій височіє церква на честь цього подвижника. Поблизу – національний пантеон Мтацмінда. Тут поховані Ілля Чавчавадзе, возведений до лику святих, і президент Звіад Гамсахурдія.

– У VІ столітті сирійський отець Давид заснував цю маленьку церкву. Сам храм збудовано в ХІV столітті, але там, з іншого боку, є маленька церковця, де оселився Давид Сирійський, – розповідає Іраклі Дзерія. – Першу печеру він вирив сам. Але довго тут не жив, пішов у грузинську напівпустелю, де тепер печерний Давидо-Гареджийський чернечий комплекс.

Слово «гареджа» в перекладі з грузинської означає «відлюдник» і закріпилося за Давидом Сирійським через його спосіб життя. Ця напівпустеля позбавлена води, а отже буйної рослинності. Тому святий Давид дуже довго молився, аби Господь послав йому воду. Після цього молитовного подвигу з’явилося єдине в цьому місці джерело, яке отримало назву «Сльози Давида».

Розквіту Давидо-Гареджийська лавра набула в ХVІ–ХVІІ століттях, коли тут стала формуватися місцева літературна школа. Монастир набуває остаточного вигляду, зводяться храми. Але під час нападу шаха Абаза І чернече життя знову припинилося. Його воїни на Пасху розстріляли 6000 людей, яких зарахували до сонму святих.

У нижній церкві Преображення зберігаються мощі святого Давида – одного з перших християнських просвітителів Грузії. До його могили волинська прочанка Марія Федорчук привезла в дарунок вишитий рушник як подяку Богові, що потрапила на цю святу землю.

Поміж засніжених вершин Кавказу в Алазанській долині, заквітчаній барвистими квітами, серед шовкових трав височіє кафедральний собор Алаверді («Богом даний»). Його заснував інший із 13-ти сирійських отців – преподобний Йосиф. Цей святий тут і був похований. У Кахетії (область Грузії) у VІІІ–Х століттях собор Алаверді був найголовнішим і невдовзі тут розмістилася єпископська кафедра. Монастир був то чоловічим, то жіночим. У ХVІІ–ХVІІІ століттях тут подвизалися черницями члени царської родини. На стінах храму ще можна помітити фрески Х–ХІ століть, які в ХІХ-му намагалися знищити росіяни («дабы привести к единообразию»). А на подвір’ї лежать великі чани, де зберігали вино для Причастя. Загарбники поналивали туди солярки, якою, кажуть, і досі тхне.

Монастирі в селах Старий Шуамта і Новий Шуамта. Свою назву отримали від місцевості поміж вершин. Тобто Шуамта означає «серед гір». У Старому Шуамта поєднуються церкви V–VІІІ століть.

Новий Шуамта прославився іконою Хахульської Божої Матері. Заснування обителі пов’язують із молодою парою – царем Леваном і царицею Тінатін, які на цьому місці зупинилися на нічліг. Свита із Гурії несла ікону Богородиці, з якою подружжя не розлучалося. Образ поставили під кизилом. Наступного дня, збираючись у дорогу, його не могли зрушити з місця доти, доки цариця не пообіцяла збудувати тут церкву і заснувати монастир.

Волиняни змогли побувати високо в горах у найдавніших печерних монастирях, які діють і тепер. Село Вардзія. Тишу гір порушує річка Кура, що шумить поміж високих скель. Тут немає цивілізації, сюди не їздить транспорт, тут майже не бувають сторонні люди. Незатоптані простою бездумною зацікавленістю стежки бережуть намоленість цих місць і вражають подвигом ченців, які обрали кам’яні печери для духовного подвигу. Як розповів нам ще один гід, кандидат історичних наук Тамаз Шавталадзе, церкву в ім’я Божої Матері збудувала цариця Тамара. Бувала тут постійно, коли посилала війська оборонятися проти турків. Вона сюди приходила, молилася і тримала піст, поки не закінчувалася війна. Це місце вважалося літньою резиденцією грузинських царів. У місцевому храмі є фреска цариці Тамари, її батька і сина.

Мощі святої Ніно – просвітительки Грузії – покояться в селі Бодбі. Нині тут – жіночий монастир, заснований одразу після її смерті в ІV столітті. Коли дівчині було 14 років, їй явилася Пресвята Богородиця і возвістила про високе призначення проповідувати в землі, яку взяла під свою опіку, – у Грузії. Благословивши на апостольський подвиг, вручила їй хрест із виноградної лози, яку Ніно переплела своїм волоссям. Саме тому грузинський хрест дещо відрізняється від звичайного.

– Коли цар Грузії Міріан ІІІ і цариця дізналися про смерть Ніно, хотіли перевезти мощі у Мцхету й поховати поруч із хітоном Христа в Светіцховелі, – розповідає пан Тамаз. – Але вони маленьку й тендітну жіночку не змогли підняти і здогадалися, що це воля Божа, щоби поховати її тут. Цар Іверії (частина Грузії – авт.) Міріан побудував маленьку церковцю на її могилі. А вже в V столітті великий цар Грузії Вахтанг Ґурґасалі звів тут храм. Церква, яку ми бачимо сьогодні, споруджена у VІІІ–ІХ століттях.

Хрест святої Ніно зберігається у Тбілісі в церкві Сіоні. Тут же – мощі апостола Фоми. Рушники до своєї покровительки привезла з містечка Устилуг Ніна Гук. Каже, давно мріяла приїхати, попросити в неї допомоги у вирішенні всіх справ, поклонитися їй, подякувати за подвиг, який вона сотворила, утвердивши Православ’я в цій країні.

Найвизначнішим для християнської Грузії є церква Светіцховелі в містечку Мцхета, де зберігається хітон Ісуса Христа. Історію походження хітона розповів один із паламарів храму Пато Урушадзе. Після розп’яття одяг Христовий дістався юдею із Мцхети Еліозу. Коли він повернувся, зустрів сестру Сидонію, яка оплакувала матір. Вона притулила хітон до грудей – і відразу померла. Кам’яний собор над Сидонією, загорнутою в плащ Ісуса, вперше зведено у VІІІ столітті.

Ну а туристичною родзинкою поїздки стала екскурсія на джерело Боржомі. З нього б’є тепла вода, яка віддає сірководнем. Численні дослідження свідчать, що мінеральний склад Боржомі не змінювався з 1830 року.

...Проща фізично втомлює, втомлює дуже сильно. Але цю втому компенсує одухотворення, яке черпаєш від святих місць. На душі стає дуже легко, а спогади не відпускають, тому знову тягне у місця, здається, вже відомі, але багаті благодаттю.

Волин. єпарх. відом.– 2010.– № 6 (67)