За кілька кілометрів від Львова можна знайти цікаві відпочинкові місця з історичними, культурними і сакральними пам’яткам, відвідати музей-плебанію відомої священичої родини Устияновичів і просто помилуватися первозданною природою.

Подорожувати можна пішки, на конях, на велосипеді, скутері, джипі... У будь-якому разі це недорогий відпочинок, про який варто згадати в період економічної кризи. Кореспондент RISU Надія ПАСТЕРНАК разом із краєзнавцем Миколою Майданським здійснили таку захоплюючу подорожу долиною річки Зубра...

Тут були замки і старовинні міста

Зубра бере свій початок в південних передмістях Львова — біля сіл Козельники та Сихова. Десь тут проходить центр східноєвропейського вододілу. Колись вона справді була кришталево чистою, а її назва промовляє сама за себе: у цій місцевості водилися зубри. Назви інших навколишніх сіл та місцевостей теж вказують на їх «лісове» походження: Лисиничі, Вовків, Сокільники, Козельники, Ведмежа... «Пояснення тут досить просте: від Липник і аж до Дністра тягнуться великі масиви лісів. У давнину вони належали знатним власникам – князям, шляхті, монастирям, і використовувались як мисливські угіддя, а тому досить добре збереглися, – розповідає краєзнавець Микола Майданський. – Тепер ці ліси входять до зеленої зони міста й мають забезпечувати киснем Львів і навколишню густозаселену місцевість». На жаль, зараз їх почали масово нищити. 

З’їжджаємо зі Стрийської траси у Липниках і спускаємося в долину Зубри. Вікна нашого авто починають «потіти» ¬ вкриватися парою. «Тут, у долині річки, інакша температура й вологість, — пояснює гід. – Долина Зубри напрочуд гарно збереглася. Вона оточена пагорбами, які на верхніх схилах вкриті лісом, а на нижніх з надр виходить вапняк, пісок, крейда – такі породи, на яких ростуть рідкісні види рослин, занесені до Червоної книги. Вони просто не мають іншого місця для життя, бо потребують саме цих хімічних елементів, спеціального зволоження, тому такі схили і заплави річок треба оберігати – не розорювати, не забудовувати». 

Проїжджаємо Загір’я, Вовків і робимо першу зупинку у селі Милятичі — на невеликому пагорбі біля школи. Звідти й розпочинається наша екскурсія. На перший погляд, нічого особливого в селі нема. «А саме тут був колись давньоруський замок, один із тих, якими так славився наш край у давнину, – розповідає Микола Майданський. — Характерною особливістю цих замків були невеликі розміри, тому вони й не збереглися, але в давні часи, до винайдення вогнепальної зброї, такі замки мали важливе оборонне значення. Основним елементом оборони була заплавна долина, яка доповнювалася греблями, утворювалось непрохідне болото. З другого боку замок мав терасну структуру. Ці тераси збереглися ще дотепер. На його місці згодом побудували палац і фільварок — маєток панів Терлецьких. Про це збереглися відомості з ХVІІ століття. Кажуть, що звідси ішов підземний перехід до Старого Села», де, як відомо, є залишки великого замку-палацу. 

На схилах пагорба ще й зараз можна знайти багато різних камінчиків, які свідчать про те, що на цьому місці була давня оборонна споруда. Зберігся закинутий парк зі старовинними деревами, чітко простежується лінія оборони. Й неозброєним оком видно, що це цитадель. Колишній палац, який датують кінцем ХVІІІ — початком ХІХ ст., в радянські часи і ще донедавна використовували як клуб. Зараз ця будівля валиться: кілька років тому буря знесла дах. Всередині – купи сміття. 

Неподалік від цієї палацової споруди прямо під відкритим небом лежать напівзнищені і вже покриті мохом барокові статуї. Одна з них – Діана, адже чітко простежуються мисливські атрибути: песик, мисливські паски, елементи кріплення сагайдака для стріл. «Це сидячі фігури. Мабуть, колись вони були на брамі палацу, — розмірковує краєзнавець. – Така брама є у соборі святого Юра, тільки там фігури відображають релігійний зміст, а тут — міфологічний. Подібний замок був колись в селищі Оброшино. Вони будувалися приблизно одночасно». На жаль, і цей занедбаний палац, і купи сміття, і Діана з собакою є реальним прикладом того, як ми ставимося до своїх культурних надбань. На цьому місці варто було б провести розкопки, палац відновити, адже він ще у досить хорошому стані.

Давньоруський город Волоков

Далі на нашому шляху – Вовків. Село має цікаве розташування, адже Зубра тут робить велику петлю, утворюючи широку заплавну долину. «На цій петлі, на пагорбі, колись був давньоруський город Волоков,— продовжує свою розповідь Микола Майданський. – Принаймні, у ХІІ столітті він уже існував». 

При в’їзді в село, на високому пагорбі, видніється занедбаний костел, колишній шедевр модернізму, збудований у 1924-1929 роках. «Вовківський костел вважається найкращим представником цієї доби, — продовужує нашу екскурсію пан Микола.— На початку ХХ століття, коли поляки мали свою державу, вони у такий спосіб намагалися ствердити своє панування». На стінах святині видно сліди руйнувань під час наступу радянських військ, але найбільше цю сакральну споруду зруйнувало те, що за колгоспу в ній зберігались міндобрива. Це дуже пошкодило стінам. Сучасні засоби дають змогу відновити цей костел, але наразі до нього нікому немає діла... 

У Вовкові є стара дерев’яна церква з початку ХVІІ століття, збудована у традиційному галицькому стилі. Колись вона була вкрита гонтою. Рятуючи свою святиню, місцева громада перекрила її бляхою, а зверху обшалювала дошками, пофарбованими олійною фарбою. Одне слово, з добрих міркувань зроблено все, аби те, що потрібно оберігати, швидше руйнувалося: під бляхою і олійною фарбою дерево не дихає... 

На церковному подвір’ї збереглось приміщення плебанії — хати священика, у якій зараз знаходиться музей видатного громадського і релігійного діяча ХІХ століття, одного з провідників українського відродження Миколи Устияновича (автор відомих пісень «Верховино, світку, ти наш», «Гей, браття опришки, налийте горілки, докиньте ще дров...»). Він був парохом цього села. Родина Устияновичів залишила великий слід в українській культурі. Син отця Корнило Устиянович – відомий художник. У садибі, де він народився, є пам’ятник митцеві... Зробивши окрему екскурсію в музей, можна довідатись багато цікавого про цю шляхетну галицьку родину. 

А центр Вовкова із його трикутним, ще «домагдебурзьким» ринком, просто вражає. Деяким тутешнім будинкам уже років по двісті. Розташовані вони по периметру ринкової площі, і вже отим творять своєрідну оборонну лінію. Навіть не віриться, що за якихось п’ятнадцять кілометрів від Львова можна зробити таке перевтілення в часі. Здається, що ті давні «ринчани» там живуть донині, білять свої хати вапном, підводять глиною, малюють печі... Правда, дехто вже вмудрився «прикрасити» такі музейні будинки металопластиковими вікнами. 

— Село Вовків — живий приклад того, як виглядало місто в Середньовіччі, без прикрас, без хитрощів, — продовжує екскурсію Микола Майданський. – Ось на ринку збереглась громадська помпа, а от звідси йшла дорога на греблю. У старій частині міста є гарно збережене приміщення школи з ХІХ століття. Також збереглося приміщення колишнього Народного дому. Одне слово, справжній скансен — музей під відкритим небом. 

Ми також побували на місці колишнього Вовківського замку, Підзамча, дитинця давньоруського города, старої Стрийської дороги, якою колись возили сіль. Окрема тема – тамтешня природа. Які там старовинні верби, скільки бузькових гнізд! У Вовкові ще збереглася гребля, старий брід. Здається, ось-ось затарохкотить віз, завантажений дрогобицькою сіллю, і коні обережно ступатимуть у брід...

Місце відпочинку Івана Франка

Далі наш маршрут проліг через село Кугаїв, яке межує з північного боку із Загір’ям, а з південного – з Підтемним. «Село, найімовірніше, назване на честь родоначальника якогось давньослов’янського роду, бо дуже часто поселення називалися за іменами їх засновників, — пояснює пан Микола. — «Чий двір?» «Кугаїв». Кугаїв добре захований між горбами. Його будували так, щоб не бачили татари». 

Ще здалеку на горбочку видніється нова церква, але справжньою цінністю і окрасою села є стара дерев’яна церковця – пам’ятка архітектури, яка охороняється державою. Церква датується 1693 роком, але це рік, коли її привезли сюди з Карпат. Насправді вона набагато старша. Церква побудована в такому місці, ніби замаскована. ЇЇ не побачиш ні здалеку, ні з висоти. Принаймні, найновіша комп’ютерна програма, яка показує усі сфотографовані з космосу об’єкти, її «не бачить». Не бачив колись і ворог, який нападав на наші землі... 

Церковця в Кугаєві невелика, але цікава тим, що уже сама конструкція творить орнамент. Збудована із тесаних колод без жодного цвяха, вкрита гонтою. Це — найстаріша дерев’яна церква у Пустомитівському районі. Є старші муровані, а такого ж віку дерев’яна церква збереглася ще у Старому Сихові, а це вже нині околиця Львова. Біля церкви — така ж дерев’яна дзвіниця. На жаль, деякі колоди і сама гонта уже почали підгнивати. Це особливо видно у дощову погоду. Цю церковцю теж потрібно нагально рятувати. 

У Кугаєві, як і у Вовкові, збереглося багато старих оригінальних будиночків, приміщення Народного дому, який збудований на початку ХХ століття. Що цікаво — частково з цегли, а частково — з глини. Громада, як могла, дбала про свій культурний заклад. Іноді тягнулася на нього з останніх сил. 

До Кугаєва належить хутір Грабник, унікальний куточок природи з двохсотлітніми липами, старовинними грабами, буками, дубами і пам’ятним знаком, який нагадує про те, що тут колись відпочивали Іван Франко, Михайло Павлик, письменник з Великої України Володимир Самійленко, польський поет Ян Каспрович, чеський художник і етнограф Людвік Куба, ще один чеський етнограф Францішек Ржегор. «Це було улюблене місце відпочинку львівської інтелігенції, — продовжує розповідь пан Микола. – Пам’ятний знак поставили тут завдяки старанням львівських письменників наприкінці 80-х років минулого століття, коли піднімалась хвиля загальнонаціонального відродження. Тоді тут проводились фестини «Слов’янське коло», на які приїжджали чехи й поляки. 

На цьому місці колись був фільварок католицьких монашок-бенедиктинок. Ним управляв економ з Чехії на прізвище Дошлінг, а Францішек Ржегор, відомий чеський етнограф, який досліджував побут українців в часи Австро-Угорської імперії, був його швагром. Влітку він багато часу проводив на фільварку у Грабнику. Сюди й приходив відпочивати Іван Франко із своїми приятелями. Кажуть, фільварок згорів під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. 

Уважно оглядаємо місцевість. Знаходимо хрест з характерним католицьким розп’яттям і написом польською мовою: «Благослови нас, Пане». А навкруги – чудовий ліс: діброва з ліщиною, вкритою мохом, що свідчить про чисте повітря, вражають старовинні липи, яким років по 200-250, трьохсотлітні і навіть старші дуби. На схилах, де камінь підходить під самий верх, теж ростуть рідкісні рослини. Біда в тому, що цю місцевість, якій варто присвоїти статус Національного парку, уже починають забудовувати. Хтось навіть звів неподалік величезний сірий будинок, який місцеві люди прозвали «Титаніком».

«Край світу» — Підтемне

Далі перед нами відкривається вид на село Підтемне. «Це – найглухіше село Пустомитівського району. Колись його називали «краєм світу» — продовжує екскурсію Микола Майданський.— З етнографічного і планістичного боку воно збережене найкраще, можна сказати, є таким, яким було років триста тому. Тут ще можна знайти ознаки давньоруського сільського укладу. Тоді сім’я або кілька сімей жили дворищами і вели спільне господарство. Дворище мало доступ до угідь, там була рілля, ліс, долина з пасовиськом. З іншого боку, воно було пристосоване до оборони як від хижих звірів, так і від нападників. Підтемне мало унікальні природні умови захисту. Коли розливалася ріка, воно опинялося посеред лісів, ніби на острові. Деякі теперішні хати Підтемного розташовані ще за тим давнім принципом дворищ. 

У цьому селі теж був замок. Донині збереглися рештки його валів, скарпи, на яких колись стояли частоколи, терасові схили. Є тут своє Підзамче – місцевість, де мешкали люди, які служили у замку... Проїхавши старий вал, ми побачили костел, збудований перед Другою світовою війною, який репрезентує стиль функціоналізму або кубізму – архітектуру, яка мала мінімум декоративних елементів і найпростіші геометричні форми. За радянських часів там був клуб, але він не дуже прижився, бо наші люди не звикли танцювати в сакральній споруді. 

Під час Другої світової війни у тутешньому лісі була розвідувальна школа німецької армії, і завдяки їй Підтемне нині ... має дорогу. «До цього села за радянських часів нікому не було діла,— продовжує розповідь краєзнавець. – Тут навіть не було школи. На черговий ювілей Перемоги хтось з районних чиновників пригадав, що у 1943 році сюди скинули кілька радянських парашутистів, серед яких була одна жінка. Місцеві люди якийсь час їх переховували по хатах – від усіх: німців, наших, поляків, бо просто пошкодували людей. Так от, місцевій владі стало соромно, що про це мало хто знає, збудували до села дорогу і поставили тим парашутистам пам’ятник. А ще у Підтемному збереглись руїни давньої оборонної вежі, у якій зробили капличку. 

Та найбільше вражає тут, знову ж таки, природа. Це справді райський куточок. У Підтемному збереглись автентичні плавні. Ті самі плавні, у яких колись наші предки ховалися від татар. У річковій долині ростуть унікальні рослини, водяться комахи і птахи, які охороняються як українським, так і міжнародним законодавством. Зубра, забруднена у Львові, протікаючи через ці плавні, очищується. Саме на цьому місці закінчується Львівське плато і починається Опілля, яке тягнеться до Дністра.

Раковець: минуле і сучасне

З Підтемного наш шлях проліг до села Раковець, яке колись теж було містом. Воно ніби затиснуте в горах між долиною, і тому досить цікаве. Раковець має два передмістя: одне вниз по ріці і друге – вверх по ріці. Це місто було набагато більше, ніж Вовків і мало дві назви: Раковець (від того, що тут водилися раки) або Млинівці, бо на Зубрі колись було багато млинів. У своїй верхній частині з планістичного боку воно збереглося таким, яким було за Австрії, а перша письмова згадка про нього датується 1466 роком Очевидно, що поселення тут існувало раніше. 

... Повільно під’їжджаємо до колишнього Середмістя. Воно дуже компактне, маленьке. Тут також добре збереглися скарпи. які служили обороною, є залишки рову, який теж варто берегти як пам’ятку оборонного мистецтва. «Трохи вище була брама, — пояснює краєзнавець.— А Передмістя тягнулося вздовж ріки. Воно більше нагадувало село. За Австрії міські привілеї для Раківця були скасовані. Не останню роль відіграло те, що поруч розбудовувалося й розвивалося інше велике місто – Львів». 

Центр Раківця формує ринок квадратної форми, характерний для будь-якого середньовічного міста. «Тут він унікальний тим, що розташований не на рівній площині, а на схилі, має перепад висот. Дали місту привілеї — і будуйся як хочеш, — коментує пан Микола. – Один кінець ринку вищий від іншого на десять метрів. Це теж унікальне явище. Цей ринок був забудований за класичною магдебурзькою схемою: з чотирьох кінців відходило вісім вулиць. Тут вони коротенькі і маленькі, але усі збереглися. 

У верхній частині ринку зберігся костел. Колись там був чудодійний образ, який поляки дуже шанували і вивезли в Польщу. Сакральна споруда збудована з місцевого тесаного каменю у середині ХІХ століття, але виглядає досить архаїчно. Біля неї збереглася плебанія – помешкання ксьондза — і фігурка Божої Матері. Поруч — старий польський цвинтар. У Раківці є невеличка громада римо-католиків, яка намагається рятувати свою святиню, але їй потрібна суттєва допомога з боку держави та доброчинців. 

У Раковці теж був замок, орієнтовно у ХVІ-ХVІІ століттях. Про нього є письмові згадки, але зараз уже важко визначити його розташування. Цей замок, як і багато навколишніх, не дуже потужних, теж був зруйнований. 

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття за проектом архітектора Нагірного на валах у Раківці збудована дерев’яна церква. Цей архітектор відроджував український стиль як в мурованій, так і в дерев’яній архітектурі. Біля церкви є старезний цвинтар з багатолітніми дубами, модринами, соснами. Тут їх ще не встигли повирізати. «І не треба цього робити, — каже краєзнавець, — бо такі старі цвинтарі – це теж своєрідні природні заповідники. Не можна геть під корінь вирубувати усі старі дерева. Бодай десяту частину їх потрібно залишати – щоб «помирали» своєю природною смертю, тобто всихалися. Це як десятина Богові...» 

Зараз Раковець більше відомий своїм цілющим джерелом, церквою Маковеїв, яка розташована на лісовому горбочку неподалік від цього джерела, щорічними медовими, фольклорними, мисливськими фестивалями. До слова, таке найближче медове свято відбувається тут цими днями, 28-29 березня, напередодні теплого Олекси (30 березня). Саме цей день вважається початком медового сезону: пасічники виставляють надвір вулики із зимівників і будять бджіл «до роботи». Самі ж моляться щоб Бог послав їм медове літо, а святий Олекса захищав «божих комах». 

https://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/28219/