Лілія Максименко - головний редактор видавництва “Ярославів Вал”, письменниця.

 

 

“Ярославів Вал” – видавництво широкого профілю. У сфері його зацікавлень – історична, історико-популярна література, сучасна проза і поезія, твори для дітей та юнацтва. Чимало з видань – книжки авторів, що проживали або проживають у світовій українській діаспорі. За свою понад десятилітню історію “Ярославів Вал” дав життя художнім творам, удостоєним найрізноманітніших відзнак. Серед авторів “Ярославого Валу” є лауреати премії імені Тараса Шевченка (В. Базилевський, А. Дімаров, М. Слабошпицький), а також інших премій.

 

Мова піде про останню видану книжку Лілії Максименко “Перо Маат”.

“Як не горю – я не живу. Як не люблю – я не співаю” – словами поета можна сказати й про автора цієї книги, яка в різних за формою творах зобразила почуття, над утіленням якого в слові билися всі справжні літератори. Саме любов і є камертоном, який проводить нас чотиривимірним (у творах пропонованої книги фахово зміксовано давнину й майбуття) простором життя. Всі історії, викладені в цій книзі, реальні, хоча й іраціонально неправдоподібні в своїй макабричності. Як, власне, й сусідство кохання та смерті. Призначена ця книга для читачів, які вміють отримувати насолоду від слова, жесту, кожного прожитого дня. 

Лілія Максименко: “Письменник дарує те,

що читач забув”

“Перо Маат” – у цій книжці шокує все, починаючи від обкладинки, на якій використано фрагмент однієї з кращих картин Сальвадора Далі. У колоритному письмі Лілії Максименко - оголена правда, яка припалює рани, щоб вони не гноїлись, а загоювались. Не сюсюканням чи менторством, а жорсткою відвертістю власних прозрінь, совісністю вона лікує душу читача. Екзотичну назву книжці про наше українське буття, його повітря, психологію, “дав” ключовий твір «Перо Маат» (Маат - єгипетська богиня істини, правосуддя і гармонії, учасниця створення світу), в якому є фраза: “Навіть думка про гріх переважить на терезах правосуддя перо Маат”.

 

 

Лілія Максименко як письменниця піднялася над копирсанням у життєвих драмах (хоча їй вдається щоденниковий, сповідальний стиль) до висот усвідомлення сенсу буття, який відкривається тим, хто здатен у жорнах страждань, помилок, нещасть удосконалюватись. Вона пише про простих людей велично, трагедійно. Так писали Григір Тютюнник та Василь Шукшин... Максименко ніби кричить-шепоче, що ніхто не дасть нам десятків років на зрозуміння простих моральних істин. Чи зрозуміємо ми, що тільки всередині нас і від нас – добро й зло, любов і ненависть, свобода й рабство? Чи обставини, що склалися, все ще недостатньо екстремальні й ми чекатимемо нових криз і катастроф, нових нещасть і принижень?

Про що ще пише Ліля Максименко? Про можливість щастя, для якого, виявляється, не так вже багато й треба. Для старенької Серафими Порфирівни (“Портфелівна”) сенсом у житті є стара хата й чужі діти-помічники, які її шалено люблять. В новелі “А на ранок – убила” “Марина зрозуміла, що й стадіонів, вокзалів-фестивалів у її житті більше не буде. Вона – жінка, якій нікого, окрім так по-дурному втраченого чоловіка, вже не треба”. Третя героїня, Петрівна (“У патологоанатома – весілля”), “раділа з того, що вранці здогадалась обірвати кущі пізньої хризантеми, померзли б до завтра – думала.  Петрівна ще не знала, що “клумбу”, яка яскравіла в кутку її хати, доведеться розподіляти на дві могилки”.

Має рацію Василь Шкляр, який відгукнувся на прозу Максименко так: “Мало кому вдається перейти цю межу, за якою прозирається темна безодня світлої душі”. Щоправда тим, хто метушиться між Канарами й Багамами, “Ролс-Ройсом” і “Феррарі”, ці глибинні людські цінності, певно, будуть незрозумілими.

Ні, я не хочу сказати, що Максименко – співець старих хат і розпачу на тлі сільських краєвидів. Вона для цього занадто сучасна, і психологія її письма сучасна, іноді модернова: кліпова, рвана, калейдоскопічна, але не поверхнево-строката, коли від блимання “потоку свідомості” голова паморочиться, бо змісту насправді кіт наплакав. Максименко докопується до джерел нашої підсвідомості. Особливістю її письма є те, що воно обпікає читача здогадом «Та це ж про мене!» Від можливості побачити себе істинного нині затуляється чимало людей, бо – страшно. А від того дедалі страшніше жити в суспільстві, де люди також не бачать один одного, бо зациклені на власних амбіціях. Лілія Максименко – це і є можливість зазирнути в себе, щоб побачити ближніх, посвітліти душею та сповнитися радістю, що світ все ж таки прекрасний! Для цього треба лишень позбутися пекла у власній душі. І один із не найгірших засобів – заземлити громи й блискавиці іронією. “То ж вибачать мені ті, кого втратила в рік активного сонця; хто зачудовано зазирав до прірви, сподіваючись на житню  соломку? Хіба ж воли ревуть? Має резон якийсь пан чи пані (хтось жував, а іншого змушують ремигати?) Хіба ж.., так у яслах ані стебельця. Словом, увертюра для розтерзаних сердець з оркестром у діапазоні від Панаса Мирного до Джерома Селінджера, Мілорада Павича і Віктора Пинзеника з компанією. Останній, хто не знає, стверджував, що “Коні не винні”, услід за… але це ви, мабуть, знаєте. Писати ж про скоєне (яка мука!) мушу з гумором. Бо інакше чесна, мало чесна й почесна публіка просто втече, й навряд чи спроможуся на її увагу я - далебі не людина вже - розшарпаний жмут болю, здатний хіба на посмикування, як та жаб’яча лапка, через яку під веселий регіт школяриків пропускають струм. Така селявушка: або ти смієшся, або ж з тебе.

Отож, пасталакатиму під веселе думок щебетання”.

Але це зовсім не означає, що читач може розраховувати на любесеньку багатьом захопливо-легковажну попсу. Проза Лілії Максименко непомітно затягує і скаталізовує вир думок, в якому тонеш і очищуєшся, переживши катарсис смерті й любові: «Я приходила перед закриттям цвинтаря. Сутеніло. Йшла манівцями, не головною дорогою. Пробиралася крізь бур’яни й бездомні собаки (чиїсь душі) зачудовано проводжали мене, справляючи потреби на горбочках - тлустих крапках чиїхось мрій.

Якось я заблукала. Не повірите, але злякалася. Думала, ніколи не виповзу з хащів, в яких поруч з бур’янами сусідили білі ангели. Ні, не описуватиму власний розпач. Лише здивування, коли раптом, попри всі закони фізики, попри весь досвід земного буття, над цвинтарем з’явився дороговказ ВЕСЕЛКИ. Злизуючи чи то дощові краплі, а чи сльози, я прямувала туди, куди вказувало небесне коромисло. І, вірите ви чи ні, але до виходу дійшла. Він - БУВ! А тепер переконайте мене, що все того дня було випадковістю. Як і бджілка на могилі в передноворічну ніч… Мертві бджоли не гудуть. І серед снігів не літають. Але ж я її ба-чи-ла…”

Дай Боже кожному з нас віднайти дороговказа.

– Пані Ліліє, знаю, що ви відбулися в журналістиці, пройшовши шлях від спецкора до головного редактора двох журналів і двох газет, не оминули своєю увагою телебачення. Викладали у виші філософію й соціологію. Досконально вивчили видавничу справу, працювали друкарем, розповсюджувачем, головним редактором потужного видавництва. Тепер ось вирішили спробувати письменницького хліба. А до всього ж маєте добру сім’ю й трьох славних дітей.

– Можливо, нині завершила черговий життєвий цикл і потребую нової спіралі, бо за своє життя чим тільки не займалася. Якоюсь мірою це було самоствердженням. Тепер же я усвідомила, що не потребую чийогось схвалення, виконавши програму-мінімум, можу собі дозволити робити те, що мені хочеться. А хочеться мені, даруйте патетику, зробити щось справді вартісне для України. Написати, для прикладу, добру книгу, а чи створити потужну систему розповсюдження для мільйонів  потрібних книг, якої досі немає в Україні. Я за характером люблю зміни, люблю їздити, люблю, коли біля мене дуже несхожі люди й мені не нудно.

– Зосередьмо погляд на вашій творчості. Жодною мірою не хочу вас втягувати в бухгалтерію, але щоб сказали, якби почули: “Чого ж у прозі Максименко більше: автобіографічного чи вигаданого, пережитого чи фантазії?”

- Вигаданого нема нічого. Кожну дрібницю я пережила. Інша річ,  що не все лише моє, це також життя моїх знайомих, друзів, побачене, почуте, я практично об’їздила всю Україну, за кордоном теж бувала. І коли їздиш і бачиш цікаве, ти, звісно, не знаєш, чи воно тобі потім знадобиться, до чогось тебе приведе, та ось сідаєш писати – й усе чіпляється одне за одне. Правда, коли згодом перечитуєш, розумієш: це щось не те. Тоді вже починаються муки творчості, й ти думаєш: ага, ось тут треба замінити одне слово, а тут – все речення. Мене, бува, запитують: “А скільки ви пишете за день?” Інколи багато, бо звикла до цього, ще працюючи в журналістиці. А трапляється так, що не сплю всю ніч, щоб знайти одне-два слівця. Власне, кожну деталь, нюанс  не переживши, не викладеш на папері так, щоб вірили. І знаєте, була вражена реакцією деяких своїх приятельок, які говорили: „ Як ти могла так відверто написати про себе, така щирість неймовірна, шокуюча. Як не побоялася?” У таких випадках кажу: а ти ж не побігла викликати  міліцію, як ми були з тобою на спектаклі „Про мишей і людей”, щоб та забрала  Бенюка, який на сцені  “вбив” Хостікоєва.  Там театр, а в мене – книга. А вірять – отже добра книга. І хоч я людина абсолютно не марнославна, мене, зізнаюсь,  тішить, що мою прозу деякі з дорослих людей сприймають, наче діти, які й у телевізор ладні кричати зайчикові, щоб він остерігався злого вовка. Якщо вірять, то вдалося зачепити найінтимніші струни душі.

Нині правду говорять дуже мало. І я можу назвати шокуючі теми, яких не торкнулася в цій книзі, але про які обов’язково треба буде написати, – про події й людей, яких я бачила, пропустила через серце. І, можливо, мені знову скажуть: “Ага, ти пишеш про себе”.

Дехто мені закидає щодо оголеної жінки на обкладинці моєї книги, але якщо мистецтво не шокує, то воно тоді взагалі ніяке.

- Це, певно, дорікають ханжі. Загалом, на книжкових розкладках чого тільки  не побачиш, інколи відверту порнографію, до якої Далі чи Ван Гог, фрагменти картин яких використали для ілюстрації “Пера Маат”,  слава Богу, не відноситься. Головне ж – на сторінках. Особливість вашої прози – сповідальність, тому читачі вважають: “Та це ж про мене!”. Ви ніби вивертаєте себе, напрочуд щиро, дивно. Я коли прочитав, подумав із захватом: “Ух, яка густа, колоритна, не жіноча жорстка проза”. Щоправда, потім виникла підступна думка: “А може, це прийом?”

- Ну звичайно, прийом, це ж не я придумала, що життя - театр. Мені цікаво писати по-різному. Наприклад, “Перо Маат” або ж “У патологоанатома – весілля” написано у різному ключі. Щоб продемонструвати, що вмію гратися ( думати, співпереживати!) ще й поетичним словом,  я помістила в книзі кілька своїх віршів. Мрію написати дуже веселу книжку. Вже було й зібралася, але... не складається. На часі два романи, які відбирають у мене ночі. Один із них про девальвацію друкованого слова – і збираюсь я поєднати в ньому документалістику, а фактів слава Богу чимало знаю, з детективним сюжетом. За формою викладу – це робота саркастичного плану, можливо, фейлетонного. Хоча чи можна сказати – фейлетонного, якщо це все дуже переболіло: йтиметься про те, як нищили українську пресу. Я взяла останні два десятиріччя, те, в чому сама задіяна, але вже бачу, що, можливо, будуть якісь відступи в часі.

– Екскурси в радянщину?

– Ну не тільки в радянщину, можливо, й глибше, ще починаючи з першодрукаря Івана Федорова. Померлого, до речі, в борговій ямі й досі не похованого. Я аналізую, кому, скажімо, було вигідно, щоб нинішня ситуація в журналістиці стала такою, як вона є – в нас засилля російськомовних газет, суто російських видань. Або чому преса не доходить до сіл, до регіонів? Чи це просто наше безголів'я, чи якась продумана ідеологія.  Ще один роман-біографію  пишу в співавторстві, й буде він про досі невідомі факти, зібрані в архівах трьох країн, з життя дуже відомої в нас людини.

– І  вдається поєднувати написання таких різних романів?

– Пишу вночі, бо вдень мушу працювати у видавництві. І ніколи наперед не знаю, до якого з комп’ютерних файлів мене вночі потягне. Окрім цього, вважаю, кожний наступний твір письменника має бути геть несхожим на попередній. Я знайшла підтвердження своїм міркуванням, коли перечитала нещодавно давнє інтерв’ю з Павлом Загребельним, там мені два постулати сподобалися. Перший: у заголовок було виведено його фразу: “Найголовніше – це незалежність”. Другий: „Не можна повторювати самого себе. Якщо ти вже щось написав, то нове мусить бути не лише за змістом, а й за формою інакшим”. Мені часто доводиться стикатися з таким. Графомани приходять ( нагадаю, що нині я головний редактор видавництва) і кажуть: “Ну ви ж подивіться, яка тема! Ну про це не можна не написати! Про це треба друкувати!” Ну і надрукуєш… І що? А хто його читатиме? Тобто зміст (зокрема актуальність) і довершена форма нероздільні. Отже, якщо берешся за якусь іншу тему, то, звичайно, має бути інша форма, мало того, ти мусиш не повторювати себе й інших, бо якщо повторюєш інших, то ти не письменник. А якщо не письменник, то для чого за писання братися? Навіть якщо ти більш-менш здатен жонглювати словами, тоді йди в журналістику, там є соціальне замовлення, там трішечки інше можливо, там треба мати більше соціальної мужності й рішучіше ухвалювати рішення. З іншого боку, якщо говорити про завдання нинішньої журналістики, то не треба зациклюватися на політичних Бермудах: секретаріат президента – Верховна Рада ­– Кабмін. Є чимало інших важливих тем, зокрема, чому б не поїхати кудись у глибинку.

– Ви, певно, як і більшість авторів, починали з поезії?

– Я не можу сказати, що починала з поезії, я ніколи до неї серйозно не ставилась, як і взагалі до художнього слова, бо в дитинстві в мене були здібності до фізики, математики, й усі думали, що я саме цим і займатимуся. Ну а вірші писати – це як дихати. Не можна сісти й змусити себе написати вірша. Колись, ще в шкільні роки, надрукувала кілька своїх віршів, потім ними просто дихала, не записуючи.

– Але в “Перо Маат” таки надрукували кілька віршів?

– Певно, для того, щоб продемонструвати в першу чергу собі, що я  ще можу жонглювати поетичним словом. Це як трамплін для чогось іншого.  От ми були з вами на презентації нової книжки Леоніда Горлача, то я вже довгенько, адже читала її ще в рукопису, перебуваю під впливом його поезії, виданій у видавництві “Ярославів Вал”. Там не просто вірші, а історичні поетичні романи – це вищий пілотаж! І я по-доброму заздрю. Авторові, бо таку річ, як “Козак Мамай”, написав, собі – бо отримала насолоду, читаючи, готуючи книгу до друку.   Мене не цікавлять, як деяких поетів, формальні виверти-викрути. Скажімо, щось на зразок письма без розділових знаків. На мою думку, проза чи поезія мають бути максимально прозорими – щоб будь-яка людина могла все це легко прочитати, перейнятись і стати кращою. А не тяжко докопуватись до суті справи, сидіти й думати, як над науковою дисертацією: “О, це я знаю, це стиль такий-то, а напрям такий-то...”. Візьмемо, скажімо, дивовижну поезію Дмитра Іванова – він пише, як говорить, як дихає. Мене вразила також п’єса у віршах “Соло для однієї родини” Віктора Баранова – дивовижна річ: там є все, що притаманно поезії, але разом з тим це і п'єса, вона читається і сприймається дуже легко. Мало того, в ній є якийсь струмінь не завульгаризованої публіцистичності, це справді вартісний твір, поліфонія, а не щось таке засушене в гербарії, що можуть почитати кілька критиків або люди, які дозволяють тобі бути широко відомим у вузьких колах. Отже, я не знаю, чи повернуся колись до поезії, але якщо і повернуся, то не на рівні якихось невеличких ліричних віршів. Якщо зможу, звичайно, бо ніколи не знаєш, що тебе очікує завтра

– Отже, це може бути велика поетична форма?

– Якщо вистачить талану й таланту.

– Що для Вас важливіше: ідея твору чи багатство мови?

– Неможливо донести ідею без багатства мови. Це все одно, що запитати, чи можна полюбити невродливого чоловіка чи невродливу жінку. В принципі можна, але ж, звичайно, краще, коли вони вродливі. Правда? Так само ідею легше донести в гарному вбранні.

У нас дуже часто, особливо в часи революцій, береться гола ідея. Але біда в тому, що цю ідею всі розуміють по-різному, перекручено. А коли багата мова, жива, органічна, подана в гарній формі, тоді ти правильніше доносиш ідею. Бо голу ідею можна повернути так-сяк, і кожен її сприймає на свій лад, не вживається в цю ідею, не розуміє її. Саме тому буває справжня література й агітки, або щось середнє – журналістика. Я дуже добре ставлюся до журналістів, є фахівці – вищий пілотаж, але їхні дописи на злобу дня – це дещо інше, ніж літературний твір. Література – це навіки, й саме тому, що ідею вбрано в дуже гарний одяг, вона зрозуміла в усі часи й усім народам. А якщо ідею слабко сформульовано, добре не подано, немає м'язів мови, то вона дуже швидко вмирає, живе якийсь період панування певної політичної сили або ж після революції згасає. Тільки коли ідею добре упаковано є можливим її еволюційний розвиток.

– А що для письменника є важливішим: мова чи сюжет?

– А для співака? Голос чи музика, слова пісні? Комусь і хочеться заспівати, й знає про що, а як голосу не маєш, то й на сцену не варто лізти. Якщо письменник не володіє інструментом мови, її найтоншими нюансами - все, не варто тоді братись. Звісно, добре, коли журналіст добре володіє мовою, але там зовсім інше завдання. От нещодавно я з насолодою читала й перечитувала „Роман юрби: хроніка безперспективної вулиці” Валерія Шевчука. Про що конкретно цей роман? А, власне, ні про що – про щоденне буття мешканців пересічної приміської вулички. Але цю книгу можна розкрити на будь-якій сторінці й отримувати задоволення, читаючи абзац за абзацом.

- Смакуючи мову.

- Так, смакуючи мову й бачачи те, що там відбувається. Звичайно, згадуючи те, що ти вже давно забув. Саме пригадування того, що ти забув, і є тим, що письменник мусить подарувати людям. Бо забувається не лише щось погане (це рятує людину), а й хороше. Та потім навіть погане ти пригадуєш уже в якомусь іншому ракурсі. Письменник, переповідаючи людям певні речі, рятує й себе, інколи, можливо, навіть від божевілля, бо накопичується дуже багато драматичного. А якщо не накопичилось, тоді писати не треба.

Я помітила, як взагалі важко пишуть письменники, адже знайома з багатьма із них. Як правило, написання – це мука.

- А не солодка мука?

- Можу сказати, що не солодка. Хоч і є в тому якісь елементи творчого задоволення, але вони не превалюють. Тим паче, що нині не пишуть заради грошей, це навіть смішно. Хоч хтось може й казати: „Мої книжки продаються”. За нинішніх накладів, за того, що письменники змушені давати гроші на видання власних книжок, за того, що ніхто не займається розкруткою, практично немає критики, книготоргова мережа ніяка. Я цим займалася, знаю. А ще в нас зовсім відірвана провінція, і в культурному, і в економічному сенсі, отже, провінційні поети, прозаїки, критики теж відірвані від столиці. І якщо держава навіть виділяє якісь кошти чиновникам, і ті невеличкими накладами (прихопивши “відкати”) друкують двісті-триста примірників, то це гротескує ситуацію, бо ті книги навіть не можна продавати, вивозити за межі області. Ну хіба що автор ходить із примірником, всім показує, мовляв, ось у мене книжка вийшла.

Якщо ми маємо якихось відомих письменників, то це рудимент радянської епохи. Я не маю на увазі, що письменник – як рудимент, бо є майстри дуже визначні, видатні, яких треба читати й наслідувати, але вони були розкручені саме завдяки тим великим накладам, які колись друкувались. Хоч яка була система, хоч як вона ідеологічно випалювала творчість, але це була система, що доносила письменника. А нині хаос, і в тому розгардіяші серед “українських поетів” має шанс прославитися хіба що... Антон Чехов.

- Не погоджуся.  В Україні є божевільно енергійні люди на зразок Андрія Куркова, Андрія Кокотюхи, Ірен Роздобудько, які ціною величезних зусиль розкрутили себе. Щоправда, ці „винятки з правил” також є ілюстрацією того, що ситуація на українському книжковому ринку просто ганебна.

- От ви кажете: божевільно пробивні люди... Так, у нас ще залишилися „божевільно пробивні”  люди, але не письменники. Бо самому письменнику розкрутити себе не-мо-жли-во, це нонсенс. Має бути якийсь дивак-видавець чи зацікавлена людина. Я можу по кожному прізвищу, котре ви назвали, розповісти, як ці письменники розпочинали. Скажімо, як з’явилась Ірен Роздобудько. Її перший роман було відзначено на конкурсі “Коронація слова” й видано у видавництві „Махаон”. Цій письменниці, як і багатьом іншим, вийти в люди допоміг меценат Юрій Логуш, котрий добирає, шукає таланти, не пропускає жодної книжкової виставки й скуповує на них усе аж до непотребу. Або взяти лауреата Шевченківської премії Михайла Слабошпицького, який міг би спокійно заробляти безсмертя лише написанням власних романів. А Михайло Федотович практично з нуля розкрутив видавництво “Ярославів вал”, видає твори обдарованих людей, займається просуванням доброї книжки на українському ринку. Згадаймо й Оксану Забужко з її романом “Польові дослідження українського сексу” – саме Слабошпицький свого часу надрукував його. А за останній свій томик у вісімсот сторіночок і величезним, як для України, накладом  та ж Оксана Забужко дякує родині Ющенків. 

Отже, слава Богу, є й у наші часи подвижники, які витрачають власні кошти й сили на невдячну нині справу. Але окремі меценати – це не державна політика. Безліч талантів нині  б’ються наче лобом об стіну. І той міф, що хтось узяв і блискавично розкрутив себе, залишмо для наївних. Так не буває, що людина на площі взяла й розірвала на собі сорочку - от я письменник, всі мене читайте. Ну і хто буде читати? Та ніхто. Навіть коли люди спалюють себе на площі, то нічого від того не змінюється, були вже такі прецеденти. Якщо ж знаходиться зацікавлена людина, такий собі Симиренко, то й „Кобзар” Шевченка помічають, тоді коліщатко чіпляється за коліщатко. Колись відомий критик казав іншому: “А ти читав?” І це спрацьовувало. А нині в суспільстві, та й у вузьких письменницьких колах, поведених на політиці, не лише чужих книг не читають, а й своїх не перечитують. „Чукча, кажуть, нє чітатєль – чукча пісатєль”.

Повторюю, самостійно себе розкрутити неможливо, навіть якщо ти геніальний. Я вже не кажу про те, що книжка – це, як правило, завжди результат колективної праці. Як тепер видавництва працюють? Економлять на всьому. Якщо є літературний редактор, то відсутній коректор. Часто поєднують верстальника й художника. Тобто пропускають важливі ланки. І тоді книжки виходять із ляпами. От я згадувала Валерія Шевчука – здавалося б,  хороша книжка, видана завдяки Шевченківському комітету, а скільки в ній елементарних помилок, зокрема, пропущених літер. Це ж відомо: коли письменник тричі шліфував свій твір, він уже вчетверте не бачить очевидних описок.

- Це трапляється з маститими авторами. А що говорити про початківців, яких кидають  на „авторську редактуру”, а потім читаєш і дивуєшся кількості ляпів.

- Це неприпустимо, книжка має бути, повторю, витвором колективним. Мені дуже сподобалася, скажімо ідея Віктора Ющенка, який під завісу свого правління запропонував конкурс “Краща українська книжка”, на якому оцінюють достоїнства тексту і поліграфії. Не знаю, щоправда, що буде з долею цієї премії, мало бути сто тисяч гривень: п’ятдесят тисяч – видавництву, п’ятдесят тисяч – авторові.  І це правильно, у нас більше з’являлось би книжок, які приємно взяти в руки, якими можна пишатися. Хоча досі положення до тієї премії не розробили. А наразі можуть запропонувати „За кращу українську книгу” хіба що диплома.

– Верхи не хочуть підтримувати українську книжку, низи не хочуть читати. Ситуація із книговидавничою справою жахлива. Що ж тоді спонукає особисто вас писати? Ви чітко розумієте, що написане насилу пробиватиметься до читача, однак галерно “тягнете” зараз три твори.

– Ви знаєте, ніколи не хотіли ні верхи, ні низи. Завжди знаходились якісь дивні люди-ентузіасти. Зрозуміло, що одиниці не здатні переломити сіру масу. Однак інколи ще накопичується критична маса з людей мислячих, навіть бувають сплески, згадаймо характерний приклад – шістдесятництво: всі почали писати. Це розповсюдилося, як епідемія. Люди захопились поезією, бардами. А нині реанімувалася, перепрошую за таке слово, Ліна Костенко й усі кажуть: “О, Ліна Костенко, це взагалі неперевершено. Ми інше не читали, але про це щось пам'ятаємо. Може, навіть і ту ж Ліну Василівну не читали, все одно це добре”. А якщо всі говоритимуть, що не лише Ліна Костенко добре, якщо читатимуть десять, двадцять, сотню гідних імен, отоді ми житимемо в іншому суспільстві. І дай Боже, будуть тисячі імен. А для цього кожен із письменників мусить орати свої перелоги.

– Нещодавно я почув від одного літератора таку фразу: “О, до влади прийшли біло-блакитні, тепер я писатиму російською мовою”. Ваше ставлення до цього? Особисто для Вас писати українською є принциповим?

– Писати треба тією мовою, якою думаєш. Можна писати англійською, китайською, російською, ще якоюсь, але якщо цього ніхто не читає, жодна престижна мова не допоможе. Андрій Курков думає російською мовою, хай пише російською. Я не вважаю, що в нього погані романи, хоча наші високочолі, так би мовити, інтелектуали кажуть: “Ой, це попса, там щось не те”.

– Хтось, певно, через заздрощі так каже.

– Може, через заздрощі, може, вони так справді думають, може,  знову ж таки співають в хорі („всі засуджують і я засуджую”).

Інша річ, що, можливо, нині примушують всіх вільно чи невільно думати російською мовою. Якщо пастухи розмовляють російською мовою, то череда розмовлятиме російською, і це буде поширюватись.

– Нині є популярними, модними автограф-сесії на книжкових виставках: автор презентує свої книжки, спілкується з читачами. Уявімо, що до Вас на якійсь виставці підходить незнайома людина й запитує: “От скажіть, шановна письменнице, про що ваша книжка? В чому полягає її основний пафос, зміст. З якого дива я мушу купувати вашу книжку?”.

– Для мене навскидь є дві відповіді. Не буду оригінальною, покладуся на Василя Шкляра, він на презентації свого роману “Чорний Ворон” на це запитання, не довго думаючи, відреагував: “Як про що? Звичайно, про любов?”. Всі вартісні твори про любов. Сподіваюсь, що в мене також. Бо якщо немає любові, то немає життя. А якщо немає життя, то для чого нам література? Я пишу тільки про любов. Ну й про смерть, оскільки вони ходять поруч – любов і смерть.

– Показовими є навіть назви творів: “У патологоанатома” – весілля”...

– І ще сказала б таке: “Розгорніть книжку, прочитайте кілька речень. Якщо сподобаються, беріть. Якщо ні – відкладіть”. Бо що таке письменник, навіть журналіст? Якщо людину впізнають по тому, що вона написала (не треба дивитися на підпис), отже, це щось вартісне. Має лягати на душу, викликати думки…

Не можна однозначно відповісти, про що книжка. Не можна розжувати конкретно, називаючи ім'я головного героя. У різних творів різна мова, різна форма, їх можна по різному трактувати, – отже, не можна сказати, про що твір взагалі. Єдиний вихід (що власне й робить наша читаюча публіка) – зайти до книгарні,  побачити завал літератури, за щось зачепитись оком, опертись на почуте від когось, прочитати анонс і кілька абзаців і… купити книжку.

Тут знову повертаємося до розкрутки. Якби в нас вона була, то й вартісні книжки читали б. А так... або людині поталанить, вона розгорне чудову книжку, їй сподобається якийсь абзац, вона візьме й прочитає. Або не поталанить: людина починає пробиватися через графоманські завали, видані власним коштом або на спонсорські гроші, вкрадені нашими депутатами, бізнесменами, і свою книжку так і не знаходить. А потім чуємо: “Ну не хочуть наші люди читати”. Правильно, не хочуть, бо немає орієнтирів, замість них підсовують макулатуру.

– Цікаво дізнатися про ваше підґрунтя, ваші літературні орієнтири. Яких прозаїків любите, на яких поетів спираєтеся? Хто вас живить?

– Я могла говорити про це в юності. Читала дуже багато, не буду зараз перераховувати. А тепер не можу сказати, що хтось конкретно мені дуже подобається. Сьогодні до вподоби одна книжка, завтра – інша. Немає такого, щоб я була у захваті від когось одного. Бо тоді, можливо, прагнула б бути схожою на цю людину в намаганні писати так, як він. «С кого делать жизнь? С товарища Дзержинского!» Нащо?

– А хто колись був “наріжним каменем”?

– У різні періоди – різні письменники. В юності кожна книжка, як відкриття. Тепер це ніби нові приятелі. Із віком набагато важче подружитися, набагато важче закохатися, набагато важче, щоб хтось сподобався беззастережно. Коли я читаю (а в мене дуже великий досвід літредакторської роботи), то насамперед бачу недоліки. Хоча я не скажу, що для мене немає авторитетів. Є письменники, з яких я пам’ятаю лише одну фразу й усе життя їм буду вдячна за неї. А є такі, що мені шалено подобаються як особистості, що в принципі не можуть написати поганих книг. Вже давно перебуваю під впливом харизми Анатолія Дімарова, вдячна долі за те, що звела мене з Михайлом Слабошпицьким. Нещодавно познайомилася (видавали його новий роман) із Мирославом Дочинцем і зі здивуванням побачила деякі паралелі в нашій творчості, мені дуже імпонує стиль цього автора. Подивована й зачудована була силою прози Любові Голоти й із задоволенням прочитала „Вербову дощечку” Теодосії Зарівни. А як вам фраза: „Утікали недавніх вождів монументи і від себе ніяк не могли утекти”? Це – Леонід Горлач. Насправді нині є чимало добрих письменників, у яких можуть молоді повчитися.      

– Ви пишете про стан української журналістики, отже, також аналізуєте ситуацію, яка склалася в країні. Як ви охарактеризували б наше сьогодення?

– Основна наша біда: ми всі добре співаємо в хорі (це традиційно склалось) і дуже мало тих, хто може виконувати соло, причому якщо за часів Союзу це якось каралось, ідеологічно притлумлювалось, все одно знаходилися люди, що вміли добре проспівати власну арію. Тепер уже здається все можна, виявляй себе, будь особистістю, будь непересічним, однак не виходить. Так складається, що хором – будь ласка. Хором ідемо на вибори й не йдемо, поспішаємо на Майдан і відвертаємося від нього, хором бігаємо з одного мітингу на інший мітинг за гроші. Все робиться хором. Якщо хтось тихенько пробує завести свою пісню, це вигляд має дивний. “Ну як же так? Ти що, не такий, як усі?” От зараз у нас, скажімо, демократизація чи інша “зація”, і ти мусиш з подачі біло-сердешних чи біло-блакитних когось засуджувати. І це відбувається також серед журналістів і письменників. Класична журналістика взагалі перевелася, знаєте, чому? Фахівець мусить працювати над статтею прискіпливо й довго. Мусить перевірити кожний факт. А нині журналіст, як рупор: прибіг на прес-конференцію, йому вручили прес-реліз, він відписав. От кажуть: темники. Не потрібні зараз темники. Просто вручають прес-реліз, ти звідти все переписуєш (брехню чи напівправду), зливаєш як офіціоз і це тиражується газетками. Те саме відбувається й у житті. От основна наша біда: людина не може бути людиною, не хоче бути особистістю. Легше бути десь у натовпі, в демонстраціях, до яких ми звикли. Хором давайте засуджувати Тимошенко, Ющенка, Януковича, чи ще когось. Ніхто не дає собі праці навіть подумати, зіставити один факт з іншим. І якщо навіть щось і відбувається конструктивне, то швидко забувається, й людина знову пхається  в натовпі. Оце біда, здається мені найбільша, нашого часу.

– Що важливе, необхідне вважаєте додати до того, що тільки-но пролунало?

– Мені зараз просто дуже хочеться писати, багато писати. Якщо нашвидку сформулювати, я, можливо, хотіла б прожити не одне життя, і це я собі якоюсь мірою дозволила: кинула одне, перестала заробляти гроші в журналістиці й зайнялася зовсім іншим. Якщо кішка проживає дев'ять життів, то людині розумній треба прожити хоча б не менше, за рахунок інтенсивності.

Якщо мені ще вдасться прожити своє життя саме як письменника, то дуже хотілося б, щоб воно було плідним. Сьогоднішнє я маю встигти викласти сьогодні, завтрашнє – завтра. Ви знаєте, є дуже багато тем, які ще не порушено, не розкрито, їх наче не існує, от як ото раніше не було в Радянському Союзі сексу, так на багато тем накладено табу й тепер. От ви запитували: “Що для вас важливіше – ідея чи багатство мови?” Ідею треба вистраждати, заслужити право її сказати. Дитина одразу після школи не здатна стати письменником, хоч її, бува, й прориває на писання. Моя донька сказала: “Знаєш, мамо, я, мабуть, вступатиму на журналістику. Я хотіла б бути письменником, але розумію, що зараз не зможу нічого сказати, бо мало чого бачила”. Я дуже ціную цю її фразу. Я за своє життя дуже багато бачила, пережила й зараз можу це все якось зміксувати, підняти на певний рівень і, можливо донести людям.

– Яке це щастя, коли нема дефіциту тем, сюжетів, не треба висмоктувати нічого з пальця, бо вони в голові й серці.

– Ваша правда. Інша річ, що треба ще мати вміння це все викласти, час, наснагу, здоров'я, нарешті. Як там у Пушкіна: “И леность праздная – подруга вдохновенья». Це теж потрібно, але цього бракує.

Володимир КОСКІН