Блін, цілий день сьогодні чогось ці думки лізуть в голову. От якось зрозуміла, що дуже мало лишилося простих людей. Не дурних, а саме простих. Які нічого з себе не корчать, не вийобуються, не придумують собі якийсь образ, а просто живуть. От таких, знаєте, простих-простих. Нормальних, відповідальних, добрих, які вислухають, коли треба допоможуть, коли доречно змовчать. Які можуть з усіма та кожним. Дуже такі подобаються. От у мене є подруга Віка. Вона також журналіст. Я з усіма практично зі свого міста обірвала стосунки. Нє, не усіма, бо деякі люди таки дуже мені симпатичні. А от Віку люблю за те, що вона своя в доску. Як то кажуть, проста як двері. Вона не читає, що я читаю, не дивиться те, що я дивлюся, але є в ній якась нормальна життєва мудрість, відкритість та щирість. Мені здається, не важливо, яку посаду обіймає людина, чого вона досягла в житті. Ота простота вона якась вроджена наче. Знаю дуже заможних людей, інтелігентних, знаю інтелектуалів, які можуть і заматюкатися і горілки випити, і пожартувати добряче, або просто по душах поговорити. Знаю, але таких можна на пальцях однієї руки злічити. Всі щось із себе таке роблять. Щось комусь хочуть довести. Я не люблю таких людей. Простих видно іздалеку. Я навіть не знаю, як оту рису характеру ще іншим словом назвати. Адекватність, чи що?! Вміння усіх приймати, бути усюди своїм, бути відкритим до людей. Так наче? Правда? Я раніше не була простою, дехто думає зараз також не дуже проста. Але це лише ті, хто не ризикнув зійтися зі мною ближче, порозмовляти хоча б, або кави разом попити. Інколи мені здається, що можу знайти спільну мову з усім світом, але якщо відчуваю в людині отой зайоб нещирості та показушності, то мене починає ковбасити і я не можу сама нормально спілкуватися. Мовчу, серджуся, або взагалі не балакаю. Люди! Давай будемо простими, давайте якось будемо відкриті один-одному. Без отих бажань видатися кращим. Бо той, хто дійсно чогось вартий, не має потреби це доводити. Логічно. Нє?