***

Цікаво дивитися людям у вічі. У одних в очах запитання, у інших нудьга, у третіх безвихідь, у четвертих байдужість. Дуже мало очей світяться. Ось навпроти сидить дідусь із сірими, примруженими через зморшки очима. Їсть яблуко і дивиться на дівчинку, яка грається на сусідній лаві електрички. Писати про людей, можливо, ще цікавіше, ніж фотографувати. Фото - надто очевидне втручання. Коли ж пишеш, можна собі багато дозволити. Роздивлятися пильно, фіксувати навіть те, що мимовільне. Людина все одно нічого не помічає. Ось і зараз той дідусь посміхається мені самими кутиками губ, коли я час від часу поглядаю на нього. Наче вибачається поглядом, що їсть яблуко і воно йому смачне. Старенькі вміють так їсти, ніяковіючи. Йому ж і на думку не спаде сказати мені: "А ну, не пиши". Навіть, якщо і підозрює щось. Простіше сказати "не фотографуй". А так - можна описати піввагона. Це хороша перевага.

***

Пишу на вокзальній лаві у своєму "не рідному" містечку. Поруч сидять якісь люди, я сама серед них і це добре. Ось просто зараз на мій блокнот крапає дощ. Якийсь хлопець, поруч на лаві відстукує ногою в такт музиці, яка лунає з моїх навушників. Думає, що я того не помічаю. А мені приємно. Таке дивне єднання з іншими, без звичної для нас взаємодії. Я їду не знаю за чим і навіщо. Колись намагалася усе пояснювати з точки зору раціональності. Та це глупство. Воно якось саме собою відпустилося. Ми надто багато самі у себе запитуємо. "Що буде якщо?" Та нічого не буде. Буде те, що повинно бути. Не більше і не менше.

***

Учора дивилася фільм про дівчину, яка починала їсти з десерту. Буці, якщо так не зробить, не відомо, чи добереться до основної страви. Колись я теж себе так обманювала, наче випереджала життя. А тепер задумалася, чи є сенс боротися за твоє, якщо воно дійсно твоє. Та жодного.
Усе, що йде - треба відпускати і дякувати.

***

Так гарно, коли їдеш, а серед лісу, який уже зелений першим листям, стоїть дерево в цвіті, наче наречена. Нині у цвіті, потім у дрібних зав"язях, згодом у плодах. Мабуть, пишається спочатку своєю красою, а потім корисністю. Інші дерева вільні від того. У них своя життєва програма. Нікому з них не пощастило більше. Кожному своє.

***

Моя формула. Місто має бути таким, щоб навіть коли ти вранці йдеш за булочками та кавою, тобі хотілося ним милуватися.

***

Оце подумалось, життя нагадує потяг. Є розклад руху. Ти не можеш приїхати раніше встановленого часу. Можеш звісно самовільно вийти не на своїй зупинці, або зірвати "стоп-кран". Можеш навіть сердитися, що потяг так повільно їде. Але тим не пришвидшиш його ні на міліметр. Чому люди миряться, коли чотири години їдуть у задушливій електричці, Але хвилини не можуть витримати без внутрішньої та зовнішньої боротьби у бажанні "прискорити" життя. Потяг - наче медитація. Якщо тобі не хочеться із чимось миритися, уяви, що ти в потязі. Є пункт А і пункт Б, дві рейки - паралельні прямі. Є суворо лімітований час, відведений на поїздку. Із цих складових вирішуй свою життєву задачу.

***