тісно тоскно
так буває після перевантаження себе різними проявами життя
*ходила місцями чи не половини мого дитинства. вони майже не змінні *були до останніх дніів...* за це я їх люблю. здається, я не остаточно втрачена людина для минулого*

ми можемо вірити оригінальність нашого буття, але десяток тестів покажуть що кожен вписується в певні чітко чи відносно чітко окреслені категорії. ми ще можемо бути впевнені у власній неповторності, аале штудіювання підручнику анатомії виявиться що ми всі одна деталь з різним ступінем браку
то ж у нас завжди залишається любов до цього однакового і звиичайного у власній неповторності життя
і то нічого що я це кажу у чотирьох стінах перед екранчиком, повністю (наскіко вистачало можливості і бажання) ізолювавши себе від стороннього втручання. я десь віритиму у те що я вас люблю. це життя завжди є нашим

1. людина створила ся у соціумі , щоб потім всю свою історію намагатися відокремитися від нього?
2. в жодному разі не вивчайте мову по засобам массової інформації, по рекламі у громадських місцях і по сучасним популярним письменникам. так от: чи маємо ми зараз тоді взагалі мову?

пам"Ять як волосся
якщо довге то має бути здорове і доглянуте
у мене колись було довге волосся.
та хіба можна позбутися того до чого повертаєшся? хоч так хочеться роздати спогади їх власникам і мати коротку але здорову пам"ять :)

вразила фраза друга, що він лише раз бачив мене з цигарками. дииивно, ми ж то дофіга часу знайомі
а потім прозвучала думка, що то чи не тому що люди набагато гучніше реагують , коли хтось починає піддаватися певним пагубним звичкам. перша реакція була навиправдання: то просто є чимось незвичним для певної людини у чужому про неї уявленні.
але все ж це і справді нагадує бажання самоствердитися через чиєсь попущення, сповзання. чому?
все далі ми поїдаємося віртуальними...соціальними мережами
так, правильна та думка, що там не потрібно висловлювати свою позицію, захищаючи її. усе те спілкування може бути безпредметним і навіть не вимагає чітких (чи навіть просто наявних) переконань. позицій. що ж це?
і далі про них.все це нагадує намагання створити собі "рейтинг". навіть графа така є. номер вашого мобільного телефону збільшить його на 4%, висловлення своїх політичних переконань на 3%. то де ж ми живемо?

маленький світ в великому чеканні
одне життя для всіх питань
одна рука для всіх прощань
велике НЕБО у маленькому зізнанні
смітник життя несповнених ідей
околиці сердець невипитих людей
одна сторінка невиповнених снів
дорога у лИсті несплених віршів
забутий день на роздоріжжі щастя
солодка мить вчорашніх забаганок
з високих мрій так легко буде впасти
з яскравих зір так легко обіймати ранок



Шукаєш цноту у вранішніх газетах
чатуєш правду у зім"ятих простирадлах
тепло на двох в допитій кружці чаю
брехня на всіх в незізнаних бажаннях
Та потиск рук як недолуге привітання
Відсутня фотокартка красномовного мовчання
електричне щястя стелі в тупих обіймах ковдри
сліпа віра у відсутню гравітацію сердець

маленькі руки в великому світі
довгі дороги в маленькому серці
і вбиті рядки в пульсуючій скроні -
завжди чиїсь залишені в думці долоні
стіна серед світу
і кожен забрав по цеглині,
так будували будинки,
ми ж то кричали "невинні!"
В ніч упивались вином
й випивали з похмілля душу....
в дірках кишень шукали простір
на підвіконнях лишали попіл
об темне небо гасили недопал
зривали голос в чужих телефонах
шукали щастя на залізничних перонах
бігли, кричали, не знали
чи будемо зайві у бусі "наступного дня"

старі подерті рукавиці, В2язаний шарф, від котрого постійно пахло сигаретим димом та кав"ярнями
ми іноді помиляємося
нас підсажують на те, з чого зможуть жити. роблять залежними від своїх потреб роблячи їх нашими бажаннями
*человек проглотивший дерево превращается в дерево проглотившее человека*
коли я востання знаходила у почтовому ящику листи, ходила босоніж снігом, не шукала у кишенях телефону. брр
ми якось часто спамимо власне життя, знаходячи той спам єдиним наповнювачем
маленькі люди болагословенні Небом, вони творять велике щастя (с)
брюки забризкані чужою фарбою і досі нероздані думки
не ми живемо в світі глобалізації а світ глобалізації живе у нас
не треба нічого "починати від завтра" бо завтра вже є сьогодні
органічне сміття не вписується в нашу антропосферу, а наші залишки не перетравлюються природою
отак маленька людина ходила вулицями,
постійно перебирала замерзші пальці і ковтала друковані джерела
вона була б щасливою
ми постіно шукаємо якісь пояснення. а вони є в існуванні. існування є у нас
малі діти не розуміють займенника "я", де ж у нас тепер це вміння бути усім світом??!
ми є багатими володіючи власними бажаннями

хай буде, чого колись не було. заберіть те, чим годуєте себе. я не люблю недовареного
забираю не багато, забираю тілько те ,що маю, й забираюсь
забираюсь звідти. забираюсь звідусіль
я - живу
я не люблю виправдань. своїх же просто не терплю
я не люблю вибачень. та маю бісову звичку вибачатися..
невелика сумка та велика дорога
вічно мої і вічно вірні мені. та чесне дорожнє каміння , котрому немає перед ким брехати. та щоб бути правдивим чи треба опинитися під ногами? чи ж бути дорогою?-засобом та ціллю
НЕБО має свою власну субординацію
забираюся тому що хочу піти чи тому що завжди кудись йду ?( да насправді ж так рідко сходжу з точки!!!). я звикаю що моє бажання є здійсненим Десь.
я не люблю зайвого, та завжди маю в речах якийсь мотлох. і чи не завжди в думках не своє
А чи зайве не є зайвим як помилка не є помилкою???
і завджи маю простір право на власність яким не підлягає оскарженню, через принцип недопущення_))))))))))))))
...та..не піду ж я з цього життя , що маю, бо неможлива альтернатива і надто сильна любов до нього, щоб шукати її, тому усі "йду" так само безглуждо звучать як і до написання, вибачайте(!). я знову на тій же точці
*але я так часто отримую те чого хочу, не зазначаючи адресата своїх думок. пункт їх отримання у їх наявності. то ж я просто залишаю.
до біса адресати, адреси. до біса*
щаслив той хто має ноги !

Маленький простір і великі двері
Скомканий папір (думки, проекції думок, неперетравлені рештки думок)
Велиике і всеохоплююче все/маленьке і неконкретне щось
Нерозбірливий почерк і свічки під електричним світлом лампи *таке собі згвалтоване тепло*
І багато непрочитаних книжок. квіти принесені зі ставка *така собі згвалтована свобода з примусом жити у повільному вмиранні. Ми ж цим любуємося, ми ж цим створюємо затишок, ви не знаходите?*
Маленькі серця маленьких людей. І маленькі люди в маленьких серцях маленьких людей
Все усюди
Все для всього
Все завжди
Розріджнені відчуття не б”ють, на відміну від концентрованих , своєю різкістю по рецепторам
Нас завжди привічали до шуму і ми завжди шуками тонкого слуху
Нас завжди привчали до багатослівності, тактовності, напущеної образності і ми завжди шукали кристалічну відверту щиру(пряму) думку *а може ми таки чекали, зрозумівши хибність шукань*
Нам прищеплювали вишуканість розвиванням відрази до наготи і ми стали безпорадним перед чистою природністю
Ми шукаємо собі подібних і погано розуміємо птахів собак та воду
Ми..._)))
*.. і боємося відповідальності „я” у прищепленій соціумом звичці казати „ми”
з коефіцієнтом трапляння „ми” у „я”*

тіло ходило і загубило власну свідомість
воно ходило впевнено і гучно та мало гарну головну на широких міцних плечах
голову ту любили жінки і не завжди сприймали чоловіки
а тіло ж любило дооовгі піші прогулянки
любило мапи і не любило міцну каву
але як йому намежало любило міцне пиво, міцну дружбу, міцні обійми але не міцну каву і не надто міцний запах парфумів
тіло стояло на березі річки і жбурляло каміння у воду, це нагадувало його не старечій пам"яті дитинство
воно пахло маминою яєшнею і грінками, котрі намагалися тілу зготувати його жінки
тіло не любило дзеркал і фітрин, труби і паркет йому були миліші для споглядання
воно не вміло проводити гідно вечори, але вміло бути наодинці
його самотність його рятувала
і воно ніколи не вірило газетам, і навіть ніколи не використовувало їх як наповнювач котячого туалету, бо і кота то ніколи не мало
щитина на його обличчі іноді була непобрита, але від цього посмішка здавалося на диво добрішою
воно сиділо на мостовій і намотувало на палець волосину, жіночу волосину, що якось опинилася у нього в кишені

якось непомітно, ненароком входиш у життя людей
якось зовсім випадково, але з2являється ще хтось хто знає твоє обличчя і ім"я і має спогад
великий, дрібний
і не чуєш того майже не сказаного "зачиняй за собою двері", тіко намагаєшся тихо витерти ноги
люди у твоєму житті
тиу чиємусь житті_)))
*світає, ще горять ліхтарі і деякі вікна. найповніший вранішній спокій. люблю цю змістовну тишу.
потяги чути*

з середини підіймається старе, здавалося забуте відчуття
воно живе десь у грудях. тиихо клуьиться
і з"являється вночі
приходить розуміння що не заснеш. зустрічаєш світанки (як же я їх обожнювала)
такий собі розбуджений буремний птах всередині
також знову ловлю себе на тому , що потрібно чогось забажати і я це отримую_)
теж старе гарне відчуття
*і знаю що всі "компенсації" зваляться на голову в один день*
навіть з"являється бажання зустріти осінь. хоч вона мене досі бентежила. прохолода. менше вільного часу_))) у всьому цьому свій плюс
трохи шкода що не буде минулої осені, але все буде якісно інше_))))))))))))) *з вікна тягне холодом. от звідки взялася осінь_))*
бентежне передчуття
(а перед очима картина минулої осені. снадартно. ранок. дорога на тягу. тільки витягнутий з шафи плащ, що надзвичайно пахне весною. тими людьми..... подіями)*дивним чином спогади чіпляючись один за одне тільки тікають у часі*
чим блище до ранку тим більше на це дивне відчуття намотується спогадів, не облич, не дат а відчуттів відчуття
літо.труханів. бж
осінь. труханів. паркова. ботсад. паркова
впиваюся до ранку безликими спогадами_))))
а ранок добрий на те, що розформавує думки у тишу

так, я обмежена людина. я настільки обмежена , що навіть не розумію своєї обмеженості. а головне що я настільки мілка у своїй обмеженості, що вона є для мене невечерпним простором длоя існування. настільки неначитано-необізнана, що у моїй мілкості завжди є щось нове а ваш складний світ є простими його площинами
і я настільки далеко іноді від вас,що збається що починаєш навіть вас любити

..хотіла все це продовжити, не можу

іноді розумієш що слово порожній має різні значення не змінюючи форми... порожня квартира. раніше повертаючись у свою "порожню квартиру" знала, що тут мене чекає нахабне створіння , котре я до біса люблю. створіння те турботливе у своїй нахабності (було). воно мене зустріне, вилізе на руки, крутитиметься, заважатиме, голосно нявчатиме, вимагатиме їсти.вночі грітиме ковдрою
а сьогодні розумієш порожність своєї квартири у повній відсутності когось. незмозі нідокого говорити крім себе. ..когось відчувати крім себе
бачиш ще третю порожність. коли немає на кого чекати у цій порожній квартирі. так би мовити порожність завершена. добре що до неї набагато більше ніж усього попереднього разом узятого

так, слабке людина створіння. шукаю заспокоєння у думці : а може бути ж і гірше, а якщо...
слабко. слабко. дуже
так в розбитому стані на зовсім не людній вульчці випадкоов накнулася на дівчину в інвалідному візку, яку за руку віз який чоловік. дівчина прямо і відверто на мене дивилася, а я тіко думала як би не кидати прямих поглядів. чи то не зручних чи то винуватих, тіки заспокоюючи себе тією слабкістю:бачиш, може бути нижче
а нещастя чутливе до ігнорування. та людина.. може все що треба то теплий погляд. така мовчазна солідарність. а не зніяковіло-винуватого ховання

а от зараз у цій порожності розумієш як даавно просто не говорила. так. може не вистачатиживого неконструктивного спілкування. людинки (неважливо наскільки знайомої, неважливо взагаіл ніц) котра просто проговорити з тобою один такий вечір(ніч) . про все і ні про що.
сумно.. і тоскно від того що немає Зараз тут людинки якій можна було б розказати бодай щось з цього. котра слухатиме і не мовчатиме.
простоще однієї такоїж маленької людинки

в маленьких містах живуть маленькі люди (у маленьких людях живуть великі міста?)
у великих містах живуть маленькі мілкі люди
мегаполіси . урбанізація. механізація
дивне скупчення людей, що жодним чином їх не гуртує(єднає)
кожній мілко-дрібній людині у мегаполісі дали клаптик простору, але обмежили його стінами
людина вирішила що вона єдина-велика і самостійна
та кожного дня місто відригує безліч тих людей бодай у громадський транспорт
дрібно-маленьких людей позбавили стін, тоді вони самі стають стінами. як же то до болі добре читається на їх обличчях
вони завжди поспішають але ніскілечки не вміють розпоряджатися часом. чим більше поспішають тим більше пропускають
саме тому що вони постійно шукають
дрібно-маленькі люди впевнені , що у пошуку вони знаходять. якщо не бажане то хочаб очікуване
стінний спосіб життя надто рідко дає зрозуміти що пошук є прямою втратою
шукаючи ти не бачиш , що тобі дають
скупчення моралі, перевантаження надсвідомим - місто
знаходишся до людини так близько як не часто "у своєму житті", але не бачиш ігноруєш фільтруєш
у міліметрах між складками одягу є міцні стіни, місто навчило нас таскати їх на собі
від того "чуткі натури" кричать, що мегаполіс тисне на них
до біса вашу чуттєвість, залишайте стіни там де їм місце. хай же речі будуть речами
не шукайте. тут не знаходять. але вчіться брати. воно переповнене всим, а ми тілько і робимо що замуровуємо це все у переносні стіни. добре як залишивши цілину:"авось побачимо те на що таааак чекаємо"
відкривайте себе (відкрийте серце світу, світ же живе у серці) - навколо вас безліч усього. навколо вас люди, нагадайте ж нарешті їм що вони люди!
що ж буде з нами усіма, якщо ми так і не згадаємо, ЩО МИ ЛЮДИ??

Дівчина спала у травах
Дівчина знала в обличчя воду
Вона розмальовувала стіни, а одного дня, здається, намалювала небо
Вона топила логіку в чашці, вона будувала фортеці
Їй не сказали, що світ помирає, тому він не зміг сконати
Дівчина знала на смак повітря та все ще вірила в існування чаю з цукром
Вона носила свої сльози в кишені і дарувала їх на розтавання,
збирала мушлі у пляшки і відправляла в скрині
На її несуттєвості тримається монументальність світу (однієї ночі їй то приснилося)
"Ми маємо жити!"

Життя в долонях порожніх кишень,
Відверта думка то є мішень.
Ми товаришували з вашими катами,
Ви одягали на них нібм і кликали Богами.
Ми підібрали вашу честь на смітнику століть,
А вона стрибнула з вікна не зрозумівши що стоїть.
Нам потрібно було почути заключне слово,
А ви забули придумати першородну мову,
Тому нарекли художником позбавленого зору.
Поки ви трепанували свої залатані серця,
Ми шукали серед неба живого мерця.
Нам сказали, що він не витримав вашого гниття.
Ми ходили цвинтарем і збирали боєздатну зграю,
Та вранішні газети констатували, що нас немає.

Не все, що знаходиться зліва не є правим

Безпорадність перед чистим листом як невміння створювати
Недорезвинена критичність як невміння оцінювати
Недорозжате серце як невміння жити
.
Ми маємо незмащені двері і скрипучі душі, всі поєднання і порівняння нашого життя банальні і незграбні
Ми створюємо наше житят серед паперів, реклами і фаст фуду. Ми звикли так думати , бо нас цього навчили
Ми це проковтнули. Все життя ми це жуємо.
Підлітки хворі на максималізм і ще ряд побічних ускладнень, що тхнуть своєю ненормативністю кричать про зворотнє. Вони плюють у паперове життя своїх батьків з його розміреним жуванням, але все одно приходять до них по гроші.
Вони не навчені ані жити, ані виживати. Вони погано придатні до жування.
Неконструктивність свого часу (а іншого попросту і не мають) вони проводять волочучись.
Серед цих сумішей іноді трапляються люди думаючі. Горе цим людям. На їх плечі лягає усвідомлення всасної нікчемності та недорозвиненості і синтетичності світу.
У порядку виключення трапляються люди ходячі і навіть літаючі. Горе цим людям. У когож цілити і кому ж встромлювати палиці світу паперовому як не тим хто їздить і літає.
А хворі максималізмом підлітки розпинають портрети деяких з них і шкрябають їхні імена у всіх обгажених як наші думки підворітнях, зводячи тим саммим цілі життя ходячих та літаючих на нівець. Тож двічі горе тим людям.
Вибираючи ідею не шукайте біля неї натовпу, якщо вона зуміла задовольнити велику кількість голів, то певно вона позбавлена смаку. А як потішила велику кількість очей, то, мабуть, і сенсу.
Якщо ви знайшли добре протоптану і розчищену дорогу, не радійте легкісті свого шляху – легкістю такою найперше користаються хиби.
Якщо ви знайшли пророка, котрому вірять тисячі, не поспішайте питати у нього поради. Він мав добре вивчити ремесло повії, аби зуміти зодовольняти тисячі.
Якщо вам кричать, що життя, котре ви маєте, позбавлене сенсу, то не поспішайте хапапи сміття, що обабіч вашої дороги, наповнюючи життя ним. Краще обійдіть ту людину стороною і пошвидше. Час їй треба буде, щоб збагнути , що життя і є сенс (у цьому іноді виражається його беззмістовність).
Розпростайте руки та обніміть людину. У цьому і є життя. Не плюйте у папери і рутину, у них Є любов. Хіба без них ви б знали, що таке життя?
Життя Є. (факт)
Розплющщуйте очі і відкривайте вуха (не забувайте прицьому бачити і чути), адже його наявність вимагає від вас сприйняття.
Життя вміщує стіко сенсу скіко ви у нього його вкладети. Дном цієї часі є лише адекватність.
Я повірю вам , що ви маєте око відкритим, а мову щирою. Тоді викиньте прочитане. Негайне викиньте у смітник. Бо це є у серці вашому. Вмійте не лише його слухати, а і ним говорити. Живіть (ним).
(с)

Маленьке цеценя жило на подвір”ї
Маленьке і веселе цуценя
Маленьке цуценя подружилося одного дня з камінцем
Маленьким камінцем, зенесеним в подвір”я з залізниці
Занесене з міської залізниці теплими руками
Теплими руками гарної людини, котра на Когось чекала
Маленький камінець розповідав про країни і міста
На залізниці маленький камінець був дорогою
Веселе цуценя знало небо
Маленьке веселе цуценя мало очі,
А камінець мав тепло долонь і душу дороги
Гарне хлопчисько забрало цуценя з подвір”я
Завзятий чобіт відфудболяв камінця з двору
Маленьке веселе цуценя весь час питало про дорогу
Маленький камінець все шукало у собі очі
Вони постаріли і померли, бо не збагнули дороги і неба
.АМІНЬ.