*натрапила на стару-стару річ. гииии*
„Дивлюся на знайоме подвір’я з висоти пташиного польоту; спостерігаю з вікна кімнати. Під ліхтарем на бровці сидить дитя, його коліна подерті, а поряд лежить велосипед з вигнутим кермом. На щоках дитини в світлі ліхтарів видно розтерті брудними руками сльози. Дитя вже заспокоїлось і, посміхаючись, дивиться на ліхтар. Здається ніби всі зірки вранішнього неба перетворилися на оту річ, здатну видобувати з своїх глибин електричне світло, що привітно дарує його дитині, не бажаючи нічого взамін.
Раптом щось зеленувате і незрозуміле, зростом з дитину, вибігло від смітника і швидко та спритно вилізло на ліхтар. На ліхтарі воно почало розгойдуватися і бити його ногами (його лапи таки були схожі на людські ноги). Ліхтар, що не відзначався стійкістю у надзвичайних ситуаціях, погас на знак капітуляції. Дитя під ним загадало бажання, ніби побачило згаслу зірку. Але згодом дитина зрозуміла, що втратила свою зорю, і, не бажаючи йти до іншого ліхтаря, що видавався таким непривітним , ображено і трохи розлючено подивилося на створіння, котре гойдалося на його зірці. Дитя, певно, остаточно забувши про подерті коліна, попрямувало до смітника і через кілька хвилин повернулося з драбиною. Коли дитина приставила драбину до ліхтаря, то вона виявилася занадто довгою. Стало дивно: як така маленька дитина підняла довжелезну драбину(?!).
У той момент вулицею пройшов стрій з дванадцяти людей, які в руках тримали палиці, на котрих майоріло червоне ганчір’я (то, певно, колись були прапори). За строєм з гавканням бігли собаки, та за кілька хвилин всі зникли за поворотом.
Цікавість повернула погляд до вікна. На червоному даху лікарні сидять люди. І зовсім не потрібно пояснювати, що всі ті люди просто зустрічають світанок!
Спантеличено перевівши погляд на кімнату, я бачила, як вона деформується і змінюється. Менше ніж за хвилину вона перетворилася на ту, в якій доводилося мешкати півроку тому, незмінним залишалося лише вікно на подвір’я. І всі ці деформації зовсім не бентежили, ніби кімната і повинна змінюватися кожні півгодини. Спантеличило лише те, що батарея трохи змінила місце розташування і на ній з’явилася товстелезна свічка, що горіла. Спантеличило саме той факт, що це свічка з дуже давнього сну, недоброго сну.
За вікном пізня весна. Всюди свіжа зелень. Але раптом здійнявся вітер і листя миттю пожовкло, впало з гілок і полетіло, підхоплене вітром. А хмара, що була на небі, почала опускатись і згодом впала на подвір’я лікарні, утворивши озеро. (Мабуть, саме такі хмари уфологи приймають за НЛО.)
Незрозуміло звідки почав звучати відривчастий звук, що гучнішав. Було схоже на зворотній відлік. „Три, два, один, нуль” , - і цей світ розсиплеться на уламки, припинить своє існування.
26.11.05
Перед очима знову кімната, але зовсім звичайна. А той світ таки припинив своє існування від сигналу будильника.”.
Перечитавши, людина відклала папірець. Та людина дуже любила подорожі у машині часу, яку ми називаємо пам’яттю, а ще вона була колекціонером: вона колекціонувала сни. Людина посміхнулася до себе, бо їй вже давно не снилися такі дивні сни. Вона піднялася і чи то до себе, чи то до стін сказала: ”Цікаво, як би такий сон пояснив Фройд?” Їй ніхто не відповів(та здавалось, її не засмучував цей факт). Кинувши кілька книжок у сумку, людина вийшла з кімнати і пішла у невідомому напрямку. Я б про неї більше нічого і не знала, якби на підвіконні не лежав ще один папірець:
„Загублені фрагменти
... Погляд знову повернувся до дитини і зеленого створіння. Дитина вилізла по драбині і незграбним жестом хотіла вхопити кривдника зірки, але воно дуже швидко зістрибнуло з ліхтаря. Маленьке дитя здивованим поглядом оцінило висоту і вирішило спуститися драбиною, щоб зайвий раз не випробовувати силу земного тяжіння. Дитя взяла велосипед і повезло його повз смітник у дворик, а створіння дуже швидко опинилося на даху лікарні і теж зустрічало світанок. Так вони сиділи досить довго.
Сонце майже зійшло, люди на даху лікарні виглядали задоволеними. Вони встали з насиджених місць і підійшли до краю, взявшись за руки (створіння було з ними). На краю всі зупинилися на мить і зробили синхронний, широкий і волелюбний крок униз. Вологий асфальт прийняв їх щирими обіймами. Дехто встав і допомагав піднятися тим, хто нерухомо лежав(крокували вони з рівня третього поверху). Найдовше приводили до тями зелене створіння, яке чомусь летіло донизу швидше за всіх. Хворі повернулися до лікарні, а створіння покульгало під погаслий ліхтар-зірку.
Почало розвиднюватися, люди йшли на роботу. Якась скандальна жіночка проходячи повз зелене почала кричати, як на підлітка, що хильнув зайвого і не давав нікому заснути. Створіння злякано і спантеличено глянуло на тітку і побігло до смітника, де з диким гуркотом сховалося.
Але через декілька миттєвостей сонце стомлено впало за горизонт. Стало темно. А люди(особливо без заперечень) повернулися додому.
Створіння стомлено вилізло зі смітника і пішло сидіти до озера, що колись було хмарою”.
Про ту людину я більше нічого не знаю, і наші шляхи відтоді не перетиналися.
Р.S. Я аж ніяк не збираюся нікого, навіть жодне зі своїх „я”, переконувати у правдивості написаного, а просто хочу розповісти дещо з історії створення цього незграбного оповіданнячка. Під час його написання, я постійно поверталася до вікна, за яким власне відбувалася дія, за котрим я вперше побачила усе написане. І от, коли я черговий раз дивилася з нього, щоб відновити цілісну картину, то побачила, що один з ліхтарів погас. Це був саме той ліхтар-зірка, що існував у моєму світі, у світі цього оповіданнячка. Тож, можливо, відкриваючи нові шпарини у власній свідомості, ми можемо впливати на оточуючу нас реальність(?).
Оскільки мою домівку більше не відвідували пернаті красуні(зрозумілою мовою - музи), то на цьому я і закінчую це незграбне оповіданнячко.
