В колонках играет - DJ Electric feat Simone De Nauw - Sunline
Настроение сейчас - Лирико-ожидающее

Странно, не до конца понятно..
Не посещал сайт уже очень давно. Вернулся т.к. контакт закрыт, а периодически выписать все что внутри просто необходимо. И опять звучит уже хорошо знакомый лаунЧ со стены сопровождающийся звуком клавиатуры.
И так..наЧнем...


Когда находишься рядом с любимым и уже очень близким человеком - ужасно по нему скучаешь т.к. это он сейчас рядом..
Проходит некоторое время и вы расходитесь в разные стороны (слава богу физически-не морально).
И вот стоишь на остановке смотришь на своего ЛЮБИМОГО ЧЕЛОВЕКА - он становится все меньше и меньше, а чувства тоски, тревоги, нежности увеличиваются в геометрической прогрессии.
СТРАННО ЧЕЛОВЕК СТАНОВИТСЯ МЕНЬШЕ, А ЧУВСТВА К НЕМУ-БОЛЬШЕ...
ЛЮБОВЬ.НЕвру!!!!

люблю))

Ирена Карпа
Bitches Get Everything


OCR Busya http://lib.aldebaran.ru/
«Ірена Карпа "Bitches get everything"»: Книжковий клуб сімейного дозвілля; Харків; 2007

Аннотация

Відверта історія розкутого життя молодої кінорежисерки Тріші Торнберг, яка знімає провокативне кіно. У вільний час Тріша розважається в колі друзів, і розваги їхні з погляду пересічного громадянина досить нестандартні, навіть скандальні, її черговий фільм забороняє цензура, однак відбуваються підпільні покази, і картина Тріші здобуває премію престижного Венеційського кінофестивалю. Під час вручення кінопремії на неї чинить замах маніяк. Із жахом Тріша розуміє, що це – один з її колишніх коханців...

Ірена Карпа
Bitches get everything

БІЛОЧЦІ

Рекомендовано для читання егоїстичним сукам.

You only live once, right?
Well, except for Lazarus. Poor sucker,
he had to die twice…
(Charles Bukowski,Pulp).20

Человеческие отношения – как жвачка при совке. Надоело жевать сегодня, прилепи на стол – дожуешь завтра.
(Настя)

Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий.
Якби то холодний чи гарячий ти був!
А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний,
то виплюну тебе з Своїх уст…
(Об'явлення Івана Богослова)

00:00:00:01

Його ще зовсім дитяча шкіра пахла чимось таким, від чого на мені згорала вся трава. Знаєте цю шерхлу траву військових аеродромів? Така ж інколи росте на жіночому тілі. Невидима з висоти чужих польотів. Чорні підпалини я до часу ховаю під одягом.
Йому на сім років менше, ніж мені. Найкращий афродизіак – ризик. Для відчуття нормальності всього, що відбувається, я й сама дедалі частіше перетворююся на дурнуватого підлітка. Ми пестимо, ледь не роздягаємо одне одного просто на вулиці, моя рука в його джинсах, очі блищать, ми регочемо. Які, до біса, перехожі? Я хочу його, він найкращий, мене аж нудить від цього нонстопу.
Його батьки нічого не знають. 24 години на добу повної безсвідомості, але ж який зашкал лібідо. Можна сховатися під ковдрою знятої за 55 баксів за день квартири, майже не їсти, лиш несамовито кохатися без слів, час від часу перемикаючи середньої паршивості музичні канали велетенського телевізора. Можна, але ми цього не робимо. Поки що. Поки я надто сильно його кохаю. Поки ще не можу втриматися від мазохізму.
Чомусь я не ставлюся до нього як до м'яса, придатного чи не придатного до траху. А саме таке в мене зазвичай ставлення до більшості чоловіків. І не вбачаю у ньому розумника чи впливового потенційного друга, з якого могла б отримувати інтелектуальний чи предметний зиск. Так я ставлюся до меншості.
Я не ходжу з ним мовчки гуляти і просто десь пити чай, як то трапляється у мене взагалі з обраними. Ніколи, зрештою, не думала, як саме я до нього ставлюся. Та й навіщо? Він же є. Він справжній. Він кохає. Усією силою свого вразливого юного серця. Повисло собі як на ниточці. А в мене у кишені бритва. Тільки: тссс.
Я режисерка. Знімаю непогане кіно. Це я так думаю. Фани кажуть, воно охуєнне, заздрісники – що в мене таланту кіт наплакав. Не знаю, який то був кіт. Можливо, морський котик. Чи просто кит. І цей наплакав так нормально, перейматися добродіям не варто.

– Ваше актуальне кохання, якщо можна таке запитати… Чи надихає воно вас? – це хтось із добрих журналісток.
– Одне з ваших останніх або всі в купі! – верещить голос – також добрий – із презентаційної публіки.

Ах так, забула сказати. То якраз презентація мого нового кіна «Перламутрове Порно». Здається, наступного дня цензура нашої прекрасної демократичної країни його заборонить, що не може не принести фільму мегажирних піардивідендів. Чим більше, виблядки, забороняєте, тим радісніше глядач (слухач, читач) усе хаває. А ви як собі думали? Найактивніші споживачі інтернетної порнопродукції – благочестиві американці. Сім'я і мораль – це тобі не хухримухри. Це хутра й авокадо. Та й недаремно ж наш Президент корішається з тамтешнім. Забороняйте. Нам нема нічого комерційно вигіднішого. Мій продюсер з переляку почервоніє, як срака після бані, але в глибині душі буде щасливий.
– Моє останнє, гм, кохання… – починаю я із запитальною інтонацією, вдивляючись у зал. Там десь має глипати очима об'єкт моєї нереалізованої педофілії. Агов, ти де? А, все. Бачу. – Так от, – продовжую – моє останнє кохання фактично незаймане…
(Залом перекочується традиційний смішокшепотіння.)
– Йому, знаєте, лише 17 рочків, і я боюся пред'яви від його мами. Я ж типу особа не зовсім однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо захотіти. Хоч я і не Майкл Джексон. А шкода. Але й не американський священик. Що радує. І не вчителька музики з приватними уроками, що радує моїх сусідів…
Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у фільмах я бавлюся в нереальне, підсовуючи насправді автобіографічні шматки.
– А… хочеться? – співчутливо питає хтось із журналістів так, що після «хочеться» зависає промовиста пауза.
– Хочеться, – цілком серйозно кажу я. – А кому ж не захочеться? Сонечко, коли там тобі вісімнадцять виповнюється? В липні? Отже, майже три місяці ще… Фух! А я чогось думала, що півроку чекати.
Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Петросяна? Давайте вже кіно дивитися, задрали.
«Кіно» починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визначальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень. Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася це фільмувати, запхавши в реальну подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори – не другосортні, а навпаки – дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись, на початку, захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епатажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів, що я – Тріша Торнберґ – це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так, більшменш нормальний стиліст, професійні пикомайстрині, бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси, ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і… не розчарувався. Бо найбільший сором – намагатися бути несобою. А найбільший кайф – дурити всіх, що ти – то не ти.
А ще його чомусь дико пре від того, що я – на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося б. Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся, а він – ні.
Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго тримати його в гарячій ванні. Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м'який пух на щоках (втім, дуже скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВДистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу м'яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його неатлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей – теж варіант. А таки специфічну мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.
Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити… щось у ній було геть непевне, якась містифікація. Навіть тоді, коли героями її були не «другосортні актори», а ми самі. Я і він. Тобто ні він, ні я. Бо ніхто з нас не міг тепер із певністю сказати, що й хто там були насправді. Не те, щоби все видавалося потойбічним. Навпаки – воно було якимсь надто матеріальним, надто сильний мало запах і колір, надто надсадним було світло. Якесь нетутешнє dejа vu , якщо таке може бути. Або й jamais vu1, тобто, чергове inouп, sans precedent . … Дуже важко буває реставрувати картинку. Об'єкти то мали надто сильний запах і колір, як я вже сказала, то раптом, мов під водою чи у дзеркалі, здавалися віддаленішими, ніж були насправді. Ех, ніколи не можна отак просто взяти і схопити тонкий леткий спогад. Дуже спритно вислизає з пальців.
Тож легше розповідати, як воно виглядало в кадрі, а потім вже перелізати на власні відчуття… Так, певне, робить кожен режисер, такий заміс із плоті й крові, з того, що виставляєш перед глядачем, і того, від чого ладен померти сам.
Майстерня художника. Якась напівлегальна квартира у напівзруйнованому столітньому будинку. Нікому не можна казати, до кого ти йдеш і на який поверх. І особливо не можна казати цього після восьмої – ніколи після восьмої! Лункі сходи і старі сині двері, що, здається, мали б завалитися від найменшого поштовху. Вам би страшно було за такими спати: весь час увижалося б, що отот якась зла і незнайома сила прорве своїми пазурами дірку і ковзне досередини, просочиться в шпарки або тихо вийде голою жінкою з однієї із сотень картин. Наблизиться до вашого ліжка і стане над вашою головою просто в темряві, дихаючи вогким теплим подихом. Із пащеки в неї тхнутиме. Дочекається, поки ви самі прокинетеся. Ви не встигнете закричати, не ввімкнете світло, вона тихотихо візьме вас за руку й заведе до себе в картину.
Але облишмо. Такого інтро і близько нема в моєму фільмі, це я так, аби ви зрозуміли настрій. Хоча, насправді, я й сама його не розумію до кінця. Тому, либонь, і не змогла його відтворити на екрані. Тільки от про це ніхто, крім вас, не знатиме.
Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґаломпанком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені сказати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещасною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперішнього життя. І не вкладайте у слова «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.
Мій маленький, мій хлопчику, mein lieber Junge Daflish – мене збуджує вже саме твоє ім'я, твоя клейкувата юність, що стікає моїм тілом і долонями. Якби ж ти знав. А ти знаєш лише те, що я тебе не кохаю, бо нікого ніколи не кохаю, але ж, вважаєш ти, не можу я отак просто геть нікого не кохати – значить, щось від тебе приховую. Однак ти єдина істота, від кого я нічого не приховую. Принаймні так мені здається.
Актори сліпі, їх треба за ручку вводити в цей мій довбаний брудний потік свідомості. Вода з акриловою фарбою, нічого особливого. Ванна – старе корито й один умивальник. Все заляпане тією ж фарбою. Щойно закінчилося чи то шоу, чи то студійна сесія? Молода гола жінка з гарним тілом. Прикрита абияк шматою, що служить драпіровкою в натюрмортах, нею ж витирають сперму випадкові коханки художника чи миють підлогу – однаково все мистецтво. Жінка тримає шмату двома пальцями, обережно. Жінку вимащено білою матовою фарбою. Денеде та фарба заскорузла, стягує шкіру, робить їй боляче. З крана гаряча вода не тече. Нагріто з десяток чайників. Художник задоволений роботою. Його асистентка пропонує жінці допомогти змити фарбу. Та хитає головою і кличе за собою хлопчика, котрий був прийшов із нею і тинявся назирці по майстерні. Цілком зріла натурниця і зовсім юний «ященезнаюхтоя». Хлопчик закоханий у неї, це бринить в кожному порусі його довгих вій, у тривожному погляді, і це додає її жорстокості виправдання. Він несе за нею
чайник до ванної, воду тут розводять у великій пластмасовій мийниці. Хлопчик причиняє двері. Жінка ступає через край бруднокольорової ванни. Тепер вона вже вся у колись емальованому кориті. Ніби у лоні великої злої квітки. Ніби у тимчасовій владі хлопчика. Чи, радше, він у її владі, бо те, що в цій квітці, мусить з'їсти його, і він про це знає. І сумно й серйозно йде назустріч своїй загибелі. Вона розвертається лицем до нього. Заплющує очі. Він зачерпує скляної банкою теплої води і ллє їй на голову. Акрилове молоко струменить її обличчям, шиєю, грудьми, животом, стікає і скапує вниз.
– Допоможи мені, – глухо звучить її голос.
Він дуже спокійно торкається її волосся, починає змивати з нього фарбу. Довго й обережно. Любов до дорогих машин. Ретельно. Ніжно. Вона тихо посміхається. Обполіскує собі вуха, шию, груди. Розвертається спиною:
– Тут.
Його долоні ніжно рухаються по шкірі її шиї, спини, талії. Він лише змиває фарбу. Вона повертається знову обличчям, піднімає руки, каже:
– Давай, вимий всюди, де залишилося, я ж нічого не бачу.
Навмисне не відриває від нього очей. А він навмисне все робить довго і ретельно. Ось її груди, такі нереальні під цими ручаями води, якісь наче не плотські, а по той бік дзеркала. Він тре їй соски, фарба з них злізає не так легко, вони тверднуть, у ванній не тепло…

Ой, вибачте, мені тут хтось дзвонить. Роздуплилися, курва. Два тижні в цій дірі – і ні тобі сигналу, ні букви. OK, почекайте.
– Мгм, так, Тріша.
– …
– Ні, цього недостатньо.
– …?
– Недостатньо.
– …?!
– Hi.
– …!!!
– Тому що ти – тупа вівця. А партнер твій козлик.
Бляді. Скуз мі май френч, це я про роботодавців. Принаймні їм хотілося б такими себе називати. В роті у мене гіркий присмак, і залишається він там геть після всього: пива, кавунів, суміші яблучного соку з крижаною мінералкою. Вже й не знаю, що робити. Я не люблю, коли моє тіло – зовні чи зсередини – викидає такі коники. Я люблю виходити з пляшкою пива на балкон берлінської квартири мого приятеля і тішитися тим, що нікому немає діла до того, що я без майки. Я можу купити собі смаженої картоплі, навалити в тарілку кетчупу, голосно чавкати, вимазувати в кетчуп пику, ненароком розливати з балкона пиво й уявляти мій портретний кадр збоку – автентичний White Trash . Тріша майже Треша. Яка різниця?
Страшним є те, що жодної речі на світі я не люблю дуже сильно. Раніше он відтягувалася від дико смердючого ханкезе , що полежав деньокдругий на сонечку. Жити без нього не могла. А от тепер – байдуже. Взагалі, знаєте, є чудовий спосіб боротися з надлишковою любов'ю чи залежністю від речей: МАТИ ЇХ ОДНОГО ДНЯ ЗАНАДТО. Натриматися, начудуватися, наїстися чи накохатися так, щоб аж нудило. Повірте – все як рукою зніме. І не скоро вам захочеться повернутися до цієї колишньої речі «А» знову.
Говорячи про пункт «А», відразу ж згадую про точку «С». Вибачте, я вам ще й про неї трохи попатякаю, перш ніж повернуся до перерваної еротичної сцени в ванній – а ви ж бо лише заради неї ще тут, зі мною, правда? Так от, точка «С» (не плутати з точкою «G», хоча вона теж нічо'). Мені вона приснилася в англійській транслітерації і лексичному підлізанні до неї. Ну, наскільки там можна мою англійську вважати англійською. Я раптово прогнулася з завислою на язику сентенцією про те, що:

Кожна людина обов'язково мусить мати свою омріяну точку «С» до якої вона тягнеться, волочиться і йде. А коли вже доходить, то мусить обов'язково проапґрейдити свої мрії і переставити точку далі. Інакше вся система деградує і нічого, крім форматування її харддиска, цій людині не допоможе.

Ну, ясна річ, оригінальна сентенція зі сну була лаконічнішою. Однаково дивно, звідки у моїй образотворчій голові вигулькують комп'ютерні алюзії. Але це не важливо. Головне, щоб ви мене зрозуміли. Ви, а не хтось інший. На інших мені начхати.

00:00:00:02

Учора була на якомусь геть нудному перформансі. Відкриття виставки… ммм… а – «НевроТреш». Типу, тьотька (ну, не зовсім тьотька, років так на 7 за мене старша) працює в напрямку «Невротичний Реалізм». Хаха! Така класика жанру – велетенські портрети лисих людей, великі кольорові мазки, різані об'єми. Все в ліпших традиціях випускниківвідмінників художньої академії. Типово, одне слово. Для відповідності духові «невротичного реалізму», якщо вони вже так це називають, роботам бракувало лише двох речей: реалізму і неврозу. Бо якось не зачіпали ні її мальовидла, ні напіводягнені закривавлені ляльки з пап'ємаше, які мали просто шкіру замість очей. Зазвичай відсутність очей – найстрашніше, що може бути в такому образі, а тут ці манекени, обклеєні в когось відстриженим волоссям, скидалися просто на черстві булочки, викинуті на смітник, що поряд із перукарнею. Сам ґалерист виглядав мені куди цікавішим, ніж те, що він виставив у своїй галереї. Уже принаймні тому, що був дуже схожим на одного вчителя баяна з часів мого дитинства у школі мистецтв. Мені тоді його чомусь було дуже шкода, бо його білявий синок вчився зі мною на паралелі в художці. Якийсь такий Папа Карло, їйбогу. Цікаво, чи є якийсь зв'язок між Папою Карло і Фридою Кало. Мабуть, таки є, якщо думки про них з'являються у Східному Берліні…
Боже, як же я люблю своє життя! Потяганнячка і широким планом позіханняпосміхання. (Аж хочеться одвернутися від екрана, бо незручно за чужу безпосередність.) Entschuldigung . Просто яка розривна радість вибухнула в мені на вигляд простих собі бульбашок, що випихуються догори у свіжоналитому пивному келиху.
На другому поверсі цього будинку живуть троє моїх приятелів і одна приятелька. Тут так заведено – винаймають помешкання на чотирьох. А на першому поверсі – ґейбар. Із геніальною назвою «Midnight Sun Cruise Lounge».
– Мммм… – щоразу мкаю я, коли проходжу мимо.
– Фіувіть! – фіувітькнула німкеняпанкушка, оцінивши мою трохи закоротку для «розкутої Західної Європи» сукню.
Якось біля бару (зрештою, закладів цього профілю не так уже й мало в нашому районі) один із моїх приятелів, Андрее, почув сумні зітхання тамтешніх молодиків, один у салатовому костюмі мрійливо мовив до того, що був у рожевому:
– А знаєш, тамо у квартирі на другому поверсі живе трійця таааких гарячих бусіків!…
Андрее похолов. Власне, його помешкання не на другому поверсі, а на першому з половиною. Його двері чудово видно будьякому відвідувачу «міднайтсанкрузлаунджа». Прагнучи якомога швидше застрибнути до хати, він заходився гарячково порпатися в сумці, щоби добутися ключів. І – ой бой! – якраз тієї миті, коли він їх випорпав, ключі з брязкотом гоцнули на землю. Запала мертва тиша. «Нагнутися чи ні?!!» – от в чому питання. Набравши повні груди повітря, Андрее таки блискавично нагнувся і підхопив свої злощасні ключі. Чесне ґейтовариство вибухнуло щирими оплесками, ґелґотінням та улюлюканням. Добре, що Андрее живе у Берліні і його не знають мої українські друзі. Інакше став би якщо не «Андерсомсолодкою попкою», то «Андресомзолотим ключиком» – точно.
Дивно, що приятелів, як правило, згадуєш якось невчасно. Ліпше, коли люди існують для тебе лише в мить їх осягнення, типу, очі бачать – серце болить, чи як воно там. Менш ніж за добу мені вип? дає побачити свого малого, віддати йому його гостинці, слухати історії про те, що він робив у Києві, поки мене не було. Мила, кохана дитина. Він так виріс за останні півроку. Витягнувся, змужнів і схуд. А проте не втратив ямочок на щічках. І того трохи смутного виразу своїх зеленоблакитних очей із довжелезними віями. Паскудно втратити очі з віями. Нещасні королеви краси чи модельки, обличчя котрим покинуті жлобичоловіки обливають ізза рогу кислотою, напевно це знають. Жахіття. God save the Queen. I захисти усіх красунь.
Я намагаюся не згадувати про спотворене і сяктак зататуйоване тіло колишньої Міс України якогось там року. Якось доводилося знімати. «їй би в кіно про якудзу…» – гигикнув один ризиковий освітлювач. Я розбила об його голову його ж запасну лампаду. Думати зараз треба про інше. Ледьледь за два тижні у Львові – міжнародний (ну, типу міжнародний, але насправді просто найбільший в Україні) кінофестиваль. Не знаю, чи попхаюсь я туди. З ініціативи нової міністерки культури, бабеги з фальшиво білим волоссям і, вочевидь, такого ж сорту зубами, мій фільм було викинуто з офіційної програми. Пам'ятається, її заступник сказав щось таке:
– Нехай таке актуальне кіно демонструють у закритих ґейклубах і наркоманських притонах! Це ж, це ж… А в нас тут свій погляд на мистецтво!
Пам'ятається, знайомі ґеї, що побували на предпоказі мого фільму, кволо відреагували – забагато в ньому справдешньої, неприкритої жіночності…
Саме тоді Міністерство культури направо й наліво роздавало звання «заслужених артистів». Ой, мамалеся, та впади таке на мене, це було б офіційним свідченням того, що за два тижні – клімакс, і тільки й того скоро залишиться, що засісти собі на пічку плести шкарпедони внучатам племінникам.
Як би там не було, хай хтось тішиться зі звань. А особисто в мене за два тижні презентація «забороненого» фільму на легітимному фестивалі. Що може бути веселішим? Байдуже, що фільм уже продають за кордон, що його вже через місяць мають показати у Німеччині, Франції, Голландії, Швеції і навіть у мувіхаусах затурканих податками на культурний імпорт США. Остання імпреза найбільш цікава баблом. Хоча також дико дивно, як це тутешні моралісти не допускають, а зациклені на політкоректності америкоси схавали. О, до речі, ще про одну країну, де покажуть моє кіно, забула – про Туреччину. Ну, все більшменш зашибісь. Дякувати Будді і святому Хуану Дієґо.
Отже, буде фестиваль. Мінімум дві презентації. Два покази. Треба всіх ошелешити, як дітей у садіку. Продумати свою появу. Доведеться купити нове авто. Якийсь такий ретрокітч. Щоб верх цілком відкривався. Старий Mustangкабріолет би підійшов. Не знайду тут швидко нічого путнього (от корова – чо' було не затаритися трешнячком у Берліні?!) – а втім, підійде і француз сякийтакий спортивний. (В результаті у мене з'явиться «пежо», що його мій дід називатиме ще лаконічніше – «жопа»). Хоча нова машина в порівнянні з машиною, що таранила Бранденбурзькі ворота – ващє не то пальто. Ну, та вже пораджуся ліпше з Капітаном Куком. Він старий і досвідчений, як чорт. Машини краде з дитинства. Починав із «волг», закінчує «брабусами». Все «за умеренную плату» можна придбати на вулиці чи то Вірменській, чи то Азербайджанській у Києві.
Відтак – музика. Ну, тут я вагаюся, що ж його особливо промовисте вибрати. Можна врубати щось вері факін світ – наприклад, кряхтіння Брітні Спірз – і щоб за машиною розсипався шлейф з відірваних голів ляльок Барбі. А можна щось вічне і добре – Merylin Manson, (HED)PE, MOLOTOV etc. І ніяких там «All pay I Dream About Sexxxxx…» Корнівських. Штоп нікто і не падумал. Тільки б дощ не посцяв зверху на всенький цей пафос. Бо уявіть собі спаплюжену небесною водою попспівачку. Ну, а я виглядатиму втричі страшніше. Зате автентично. Як каже одна тьотька: «Жисть коротка, я уродка».
– Уууу! – це я сама собі так вию. Мов службовомисливська собака. Такі люблять запихати нюрки в нірки. Я ніби трапила на правильний запах. Пальці чешуться і напружуються, ніздрі тремтять. Це майже як запах першого в сезоні сексу. Це запах старого доброго виїбону. Жирного понту. Артистичного кітчу. Мистецького попирания смаків. Расової нетерпимості, убивства жінок і дітей, а також тестування парфюмерної продукції на тваринах. Ну, ви мене розумієте щодо позиціонування загальнолюдських цінностей.
Саме в цей час від Дафліша приходить мені повідомлення, що зараз він «креативить на Рибальському острові». І що, якби я там була, то його убила б. Видно, фотографує – воно в мене робить перші спроби оволодіння камерою – як йому виситься на високовольтних дротах. Ну, Боже помагай.
Так от. Рожеву фарбу для волосся – щось таке ближче до помаранчевого, ніж до фіолетового, я вже купила. Залишилося подзвонити своїй хорошій перукарці (найчемніша дівчинка у світі – стриже і не триндить) і пояснити, що я хочу виглядати так, від погляду на що померла б її мама. Тільки жодних там лисин, їжаків чи ірокезів – все утримати в рамках «суперсексіґламурфрік».
Треба подумати про якийсь дурнуватий шарф. Довгийпредовгий. З лаоського шовку чи з волейбольної сітки. Щоб, якщо все провалиться, ефектно на ньому повіситися. Екшн понад усе.
Сукенка відкрита. Середньої довжини. Мама каже, у мене негарні коліна. Я кажу: та найкращі. Мама каже: ну і молодець.
Ліфчик «вандербра» – ліпший друг безцицькових тьотьок. І помічник цицьковатих.
Панчохи. Ніяких колгот. Колготи – це бридко. А під час воєнних окупацій мужні фешнпатріотки малювали собі ззаду на голих ногах шовчик хімічним олівцем. Отакто.
Високі підбори. Класика – найкраще. Але дужедуже високі. Десь би ще навчитися на них безпечно викаблучуватися… Он воно звідки це слово пішло. Хоча, якщо точитися, ледь не падаючи – теж проканає за тенденцію. Зверху на те все – фейкхутро чи щось. Естетика ґлемтрешу: купуєш британський Vogue і йдеш на місцевий секондхенд. Всі кіношні і шоубізові стилістки так і роблять, тільки не мають душевної сили признатися.
Парфуми ті ж, що зазвичай. G**ci ***h. Попсапопсою. Але девочкам подобається.
От і все. Про спідню білизну хіба вже в наступній серії.
Тепер іще треба подумати про супутників. Самій на такі імпрези пертися нецікаво – треба ж ділити з близькими успіхи і провали. Найвидатніші члени знімальної групи все одно ще в потязі нап'ються, продовжать у готелі і не вилізатимуть звідти ні за які пляцки. Можна, звісно, взяти на шворку сусідського стафорда, але пес його знає, того пса – а як йому щось десь запахне і він мене шкереберть жижками потягне кудись по незапланованій траєкторії? Надто, коли я буду на цих триклятих каблуках. А ходити нормально, тим паче лупасити собаку попід ребра, я вмію тільки в кедах…
Ні, ліпше набрати з собою дівчаток. Звабливих, яко смертний гріх. Одну сіру, другу білу, третю в капелюсі. Трьох штук мусить вистарчити. Тільки де ж їх мені таку тьму знайти, якщо подруги у мене всього, фактично, півтори, бо одну з них я сама при першому знайомстві прийняла за хлопця? З таких дєвушок ґлемкурвів за тиждень не виліпиш. Якою б талановитою дресирувальницею акторів ти в минулому не була. Ну, але щось придумаю. Пара обіцянокцяцянок модельній агенції – і харошамаша хутко буде наша. І не одна, а всі три. Благо, вистачає б'ютіфул бейбз віз найс бубз на світі.

00:00:00:03

Як же потужно він мене живить своєю юністю. Моя славнозвісна власна незрілість («Ой, а подивимося на вічного підлітка Трішечку, коли їй стукне сорок чи п'ятдесят!») – просто ідеально обкатані рейки приміських сполучень, порівняно з цими відкритими нервами, пульсаціями й дрижаками. Каже, що коли вдихає повітря на повні груди, його пробирає аж до кінчиків пальців, він весь горить і, мабуть, вміє літати. Тільки я щось у цьому не впевнена, тому раджу йому триматися подалі від відкритих вікон. Кажу це спокійно й цинічно. Я далека від Готичної поетики. Колись він був пробував мені чимось погрожувати, але я не ведуся на підліткові істеричні способи привертання уваги. Гру в невідворотний суїцид було швидко припинено.
Щось я вже звучу, як шкільний психолог. Мрячно, напевно, ним бути. Хоча… стільки свіженьких хлопчиків і дівчаток. Сиди собі за столом із фальшивого дуба і чави з них комплексні соки у трилітрові банки.
Це як той чувак у Палахнюка , що працював прибиральником у багатих свиней, а вечорами мав такий собі типу телефон довіри, на який дзвонили «сексуально нестійкі юні дівчатка, схильні до проблем із алкоголем». Ну, він майже так і позначав цільову групу в Газетних оголошеннях про свій «рятівний» телефон. Поки вони ридали йому в трубку, заливаючись шмарклями в якомусь громадському телефоніавтоматі, він спокійно смажив собі свинячі котлети, парячись лише тим, що сухариків в одному місці налипло забагато, а в іншому фарш гетьчисто голий. Перевертаючи котлету на інший бік, він попутно вирішував, лишитися цій дєвушці жити чи ну її в курац. Міг просто сказати: «Знаєш, тобі ліпше померти» – і радив кілька дієвих способів. Головне, щоби та була юною і надломленою. Найразючіше квіти пахнуть тоді, коли починають в'янути.
Зрештою, шкільному психологу тут взагалі було б зовсім легко. Правда, довелось би частенько змінювати місце роботи, але що вже там… Аби душа співала. Нда, що це мене понесло?
Мій малий дико відрізняється від усіх інших підлітків. Принаймні мені так невідступно здається. Не буду вдаватися до пояснень чому.
Навіть коли у нас все на позір добре, він ні з того ні з сього може написати мені щось таке:

Піду спати.
Завтра побачимося! Спишемося щодо того, як ми зустрінемося…
Я дуже сильно люблю тебе, Трішо.
І я певен, що ти мене любиш, мабуть, не менше.
Не знаю, що зі мною іноді відбувається…
Якби ти мене не кохала, то тобі легше було б просто це мені сказати, щоб я від тебе вїд'їбався, правда?. Таж ти цього неробиш!:)
Тільки мені смутно зрозуміло чому… Я маю на увазі, чому не скажеш це щиро.
Точніше, у мене забагато варіантів відповіді на це питання… Та ну і хуй!
Мені з тобою класно! Краще, ніж із будьякою іншою людиною на цій планеті! І це найголовніше.
Я заради тебе ладен життя віддати, ти можеш не сумніватися!
Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тільки після того, як мені доведеться це зробити… А мені й не було б страшно.
Бо я кохаю!

Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вечерять ждуть. І всі живемо. І хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в дулу, в нас є право вживати стосовно свого життя слово «завжди»? ЗАВЖДИ – це така неперервна вервечка. Низка кубиків, як на моїй прикрасі. Кубики мусять усі бути чорні. Зв'язані між собою ланцюжком. Мусять тиснутися один до одного щільно. А в нас поміж тих чорних кубиків разпораз трапляються білі. Чи просто пробіли. Тому що ми не здатні усвідомлювати кожний момент свого життя. Тому що купу моментів просто пройобуємо і живемо на автоматі. Звідси й неможливість неперервності нашого (й без того обмеженого строком життя) «завжди». Звідси ті білі кубики чи й просто пробіли. «Завжди» стає беззубим і неповноцінним. Стає «НеЗовсімЗавжди». І досить про це, якщо не можемо (чи, радше, не вміємо) напрягтися і щось удіяти…

Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Тріші Торнберґ на Готичному паті в бароковому замку після того, як в її крові намішались абсент, марихуана й… пиво. Тріша героїчно не вирвала химерний вміст свого шлунку на середньовічні плити підлоги і більше того – навіть не втратила свідомості. Вона плавно злітала собі попід стелю (зала видавалася замкненою в коло з мінливим діаметром, за те коло годі було вилетіти й померти) і розмовляла з незугарними лицарськошароварними рельєфами. На них були козаки і монстри. Расові й статеві ознаки їх дещо змішувалися. До того ж ні ті, ні інші нічого путнього Тріші так і не сказали.
Зате тусовка наступного дня гуділа плітками про те, як Тріша Торнберґ труїлася, втрачала свідомість, падала на сходах, оббльовувала чиїсь капрони і поливала домашнім абсентом (узвар місцевого вампіра) вишиту квітками сукенку якоїсь переляканої, чи не господині…

Мій малий – він дійсно веріфакінспешл – тієї ночі просто врятував мене і мого друга Льотчика, котрого я вважала уособленням відповідальності, дивуючись із його вміння легко виходити з будьяких ситуацій. Скільки гір ми разом перейшли, скільком ублюдкам начистили пики вкупі з кармами, скільки вибитих зубів (переважно чужих, на щастя) можна було б скласти в довгенький рядочок… Але тут Льотчик опинився ще в гіршому стані, ніж я. Уявляєте: шукаємо його, шукаємо… Я тримаюся з усіх сил, аби не перекинутися догори дриґом у цій своїй рожевій спідничці. Чогось рожевий колір для мене завжди був символом інфернальності. Знайомі студентипсихологи потім так і вичислили: у пеклі домінантними будуть рожевий і фіолетовий. Тож якого біса на ґотичні паті вбиратися у чорне?!
Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, і все налагодиться. Папа всьо решит, повезе нас до себе додому, у найзатишнішу оселю з усіх, де мені випадало кидати свої кості. Але ми блукаємо здичавілим парком. Здіймається туман, мляво горять чужі багаття, ніч розпливається на різні консистенції і кольори… Свідомість теж зливається з туманом, хоче втекти, стекти водою в каламутний рівчак, куди вже хтось і так відлив. Але ні. Я тримаюся розуму, малий Дафліш тримає мене. Ми втримуємося.
Ми, але не Льотчик. Льотчик дивився на нас чужими очима, коли ми врештірешт його знайшли. Льотчика було зурочено. Якась макабрична ґотеса, з чорною помадою і червоними тінями, у дірявих коглотах, криво перейшла йому дорогу. А він їй не додумався плюнути тричі в ліве око. Бідося. Ще довго після того він хворітиме, губитиме речі й пробиватиме колеса ровера на нічних шляхах.
Зрештою, досить про це.
– Льотчик такий красивий, – каже моя сестра.
Я посміхаюся.

00:00:00:04

Мій аґент. Маю властивість про нього забувати. Колись у нас був роман. Доволі бурхливий. Відтак йому захотілось одруження й дітей, а я позіхнула: «І ти, Бруте…» Ну, то й край. Ми припинили зустрічатися, але певний час іще співпрацювали, поки він не звів мене з іншою аґенткою, вмивши руки вкупі зі статевими органами. Поки я не відбила в нього дівчину, не замочила рук у невинній крові, сльозах і шмарках їхнього нереалізованого кохання. От скатіна. Це я зараз розумію. Це й ви зараз розумієте. А кому б вдалося це зрозуміти після моря випитого коньяку на крижаній вулиці середньовічного міста зі світломмоїхочей письменницею Поваляєвою?!
Ех, якби ж то я там із нею й залишилася! Пити коньяк під коциком, розмовляти про українську літературу, в якій я петраю ще менше, ніж Поваляєва в українському кіно, планувати, як закидаємо яблуками й грушами, а ліпше сухофруктами котрусь із клімактеричних претензійно вбраних культурних героїнь фестивалю і міряти на шию одна одній скельця та брязкальця… Так же ж ні. Тріші Торнберґ якогось дива заманулося продовжити вчорашню сварку з Нікітою, аґентом, що просто дупу рвав, аби нам було добре: шукав нових інвесторів, нове помешкання, нове натхнення, нові наркотики, нових проституток і йогурт.
Сварка почалася знічев'я: ми в ліжку подивилися канонічний фільм Кім КіДука «ВеснаЛітоОсіньЗима і знову Весна», і Нікіті він дико не сподобався. Нащадок російських аристократів, бідолашний Нікіта з усієї сили намагався переконати всіх, а перш за все себе в тім, що він – істинний православний християнин. А оскільки це в нього не дуже переконливо виходило, він ставав ще й войовничим. Дратувався, кричав і звинувачував ближніх в усіх смертних гріхах. Найближчим ближнім врядигоди ставала я.
– Ти будеш горіти в пеклі! – сичав він. – А я тобі навіть руки згори не подам.
Мене це забавляло.
– Це ж бо чого згори? – посміхалася я. – І чого ти вирішив, Що я буду горіти в пеклі, а ти – ні?
– Бо ти… бо ти – буддистка і ще ти ведеш такий спосіб життя.
– Це ж який «такий» спосіб я веду, сонечко? І чи не є ти однією з його інтегральних частин?
– Я сам цього не хотів…
– Ну да, канєшна.
– Ти відьма, Торнберґ.
– О, зашибісь у мене резюме: єврейська відьмабуддистка з таким способом життя проведе для вас незабутню екскурсію туристичими стежками Пекла під відеоряд із фільмів Кім КіДука.
– Гамно твій Кім КіДук!
– Сам ти гамно!
– Пішла на хуй.
Я заліплюю йому кулаком в ніс. OK. Скажемо, кулачком у носик. Бо рука в мене дико болить, а з його носа відразу ж починає жебоніти кров. Упс, стає жарко. Щоб продовжити битву, ми чомусь переходимо в іншу кімнату.
– Тихо! – зовсім не несподівано цикає він. Сусідів завжди боїться.
– Що тихо, скатіна, що тихо?! – я штовхаю його до стіни. Він штовхає мене від стіни. Я падаю на підлогу, факін шит, ненавиджу ламінат, напевно, на дерев'яну підлогу падати не так бридко, принаймні по ній ти не сунешся аж півтора метра. Але інколи заганяєш у дупу скалки.
– Успакоїлась? – він переходить на рідну мову.
– Пішов в сраку, мудак недороблений, курва твоя мама були, як тебе робили! Кров би ті залєла, go fuck yourself and your younger brother , eat my clit et suce ma bite , what a motherfuckih shit ?! – В поезії я завжди схилялася до космополітизму. – А ще give me back my money .
Він стоїть, роззявивши рота. Відтак подає мені руку й допомагає встати. Третя ночі. Відтак він курить, а я п'ю каву. Не дивимося одне на одного… Відтак він п'є каву, а я п'ю віскі. Третя тридцять. Відтак він витирає носа, а я потираю руки. Відтак він лягає на ліжку, а я на підлозі. Відтак я драматично і надсадно кашляю, щоби показати, який тут протяг і як буде страждати врештірешт його православна душа через те, що ближня душа так страшенно мучиться поряд. Ми сонно перемовляємося про те, що в цьому місті взагалі зимно, і я перебираюся до нього. Всім на добраніч.
От бачите, що, бува, трапляється, коли чоловік і жінка в ліжку ПРОСТО дивляться кіно?! Думайте, друзі, перш ніж до ліжка лізти, які з цього можуть бути наслідки.
А поміж тим, тут іще спрацьовує ефект «Бійцівського клубу»: коли двоє людей, двоє добрих друзів – зрештою такими ми з Нікітою й були, якщо добре розібратися – як слід відлупцюють одне одного, моральна проблема зникає. Витираючи кров із носів одне одному і прикладаючи холодні шмати до забитих місць, ви смієтеся, розумієте, що саме зараз життя не гівно і що між вами двома таки існує щось спільне, близьке і рідне. На певний час цього вистачає. A la prochaine, ma choute …
Ну а потім уже був той останній день у «найкрасивішому місті нашої Батьківщини», з самохвальством якого ні я, ні більшість моїх друзів категорично не погоджуємося. Холодне воно якесь. Провінційне і претензійне. Давно вже імпотент, а попри все на щось претендує. Що не кажіть, а життя малувато. Середньовічне місто застрягло в кризі середнього віку. І мені в ньому ніколи особливо не велося – не допомагала навіть прославлена дешева їжа і добра кава, якою тут всі так гуртом пишаються.
А цього разу ще оця дівчинка, Соня, гарненька чорноока студенточка, вона підійшла до мене на якійсь вечірці і відразу ж зрозуміла, що мені подобається.
– Що, ти теж западаєш на подібних до себе? – зухвало спитала вона мене наступного дня.
– Ну, типу того, – знизала плечима я, подумки вигадуючи для Соні роль у наступному фільмі, бо рано чи пізно вони всі цього просять. Соня виглядала доволі артистичною, принаймні відеогенічною. І ще плюс – ніколи не вчилася на акторку, тож не буде кривлятися і грати, а це мені ой як важливо.
Ми й потім сяктак спілкувалися, не особливо близько. Соня собі та й Соня. Коротке темне каре, велетенські очі, мініатюрна, симпатичні грудки, вся така пропорційна. Найбанальніша асоціація – подружканімфетка ЛеонаКілера. Добре поводилася в горах, не нила, що для мене не менш важливо. Говорила дуже тихим голосом, за що її щемили сукивикладачки, ставлячи оцінку на бал нижчу, ніж вона заслуговувала, бо ж «гм… ви… кхе… хррр… так тихо говорите… Майбутній вчительці це не личить!» Соня продовжувала тихо говорити, і так само тихо всіх ненавидіти. Ну, може, всіх, окрім мене. І крім Нікіти, але я про це тоді не знала, як не знала і про їх незалежне від мене знайомство і проведену разом ніч, коли «нічого такого» не було. Ніби мене колинебудь цікавило «щось таке» про інших людей.
Пам'ятаю, зовсім трохи, лише на мить я здивувалася, чого це Нікіта так носиться з Сонею і париться про те, де їй на цьому фестивалі спати і куди гуляти. Бо зазвичай він тупо ненавидів усіх моїх друзів, називаючи їх прищавими дрочерамитінейджерами. Найбільше, ясна річ, ненавидів він Дафліша, що теж ошивався на цьому фесті, приїхавши, до речі, разом із Сонею на останні два дні. Малого я бачила не дуже часто, бо була зайнята, та ще й цербер Нікіта повсякчас охороняв державний кордон, тож із Дафлішем ми зустрічалися хіба що за їжею чи випивкою, на котру я просаджувала залишки своїх грошей. Але що вдієш, без коньяку в цих кам'яних декораціях ніяк – холодно ж, як у вагіні старої діви. Якось ми сиділи всі разом: я, Соня, Дафліш і ще там хтось… Ви ж теж часом не можете згадати лиць та імен людей, що набиваються вам у друзі? Сиділи собі за столиком у кав'ярні, аж тут прийшов Нікіта у якійсь геть дурнуватій шапці з вухами, що скидалася на розтягнуті жіночі панталони… Його темні очкинамистинки ледь визирали зпід цього трусяного безумства, зате великий рот розкішно кривився в гримасі «Село! Що ви розумієте в стилі?…»
– Ну ти і трешер, Нікіта… – припух собі Дафліш.
– Боже, зніми це! – ледь не вдавилася я.
Нуль реакції.
– Ти йдеш? – нервово випалив Нікіта.
– Я? Ні! – в унісон відповіли ми з Сонею, відтак перезирнулися й розреготалися. Бідний Нікіта зараз тут усіх повбиває. Я витерла рот серветкою. Чомусь раптом подумалося про його голе худорляве тіло – як йому зараз там – під цим дурнуватим одягом?
– Кгм… – прожувала я.
– Соня. – Уточнив Нікіта.
– Ні. – Уточнила Соня.
– Можна тебе на секунду? – Нікіта закипав.
Я здивовано підняла брови. Соня вийшла з кафе й за півхвилини повернулася, знизуючи плечима, ніби запитально до мене.
– Якийсь псих.
– А то! – я підбадьорююче підморгую і цілую Дафліша в вухо.
– Мені треба дещо тобі розказати… – Соня винувато ховає очі.
– Давай. Не баїсь! – я цілую Дафліша в око. Ні, вона всетаки наполягає, щоб тепер вже я вийшла з нею на вулицю, і там розповідає про те, що якось вночі вони познайомилися з Нікітою в інеткафе, як потім пішли до нього додому і проговорили до ранку, і нічого такого не було, хіба що поцілунки, і що він їй подобається, але я також їй дуже подобаюся, і що вона почувається винуватою.
– А це ж бо чого? – вже вкрай щиро дивуюся я.
– Ну… Не хочу ставати поміж вами.
Хохо.
– Слухай, – кажу, – Соню, та не парся ти так. Треба тобі мучачік – забирай з потрохами і здачі не треба. Може, хоч з башкою в нього краще стане. Бо щось мені ці його нерви вже почали набридати. «Посміхаємося, посміхаємося!» – ось що він мені тут весь фестиваль повторює. Типу, щоби всі думали, ніби ми – ідеальна успішна парочка і в нас усе зашибісь, хоча насправді в нас зовсім уже нема бабла, справи йдуть гівняно – далі нікуди, і ми від щирого серця одне одного ненавидимо. А принагідно щовечора пиздимося.
– Ого… – протягує Соня.
– Угу, – кажу я і чогось згадую, що це слово дуже любить Жадан. Ні, всетаки яка смішна ідея була сумістити кінофестиваль з літературним хепенінгом. Ну нічо', письменники таки прикольніші за кіношників, це я нещодавно для себе з'ясувала.
Показ відбувався без будьякої реклами і – не брешу – на мій фільм прийшло найбільше людей. Нічого не маю проти блокбастерів, що рекламуються по ґлянсових журналах за півроку до початку їх прокату, тим більше проти вузькопрофільних інтелектуальних замальовок, що ними так люблять заморочуватися молоді режисери, але… Факт залишається фактом. «Перламутрове Порно» зібрало свого глядача, і глядач пішов із показу більш ніж задоволеним. Я, правда, не повдягала на презентацію всієї тої запланованої хуйні, та й лімузином всі дні фестивалю нам слугувало таксі, але факт успіху в публіки, як уже сказано, залишається фактом. Хоча це й не додало нам грошей, впевненості у майбутньому чи гармонії в стосунках. Ну що ж, that's life.
– Ну пішли, а то тут холодно… – Соня бере мене за руку і тягне до кав'ярні.
Відтак стає ще холодніше. Всі розсмоктуються кудись по місту, а я залишаюся разом з пледом, Поваляєвою і коньяком, з якого й почався цей шматок розповіді. В якийсь момент я розумію, що ще трохи – і я проїбу свій потяг, бо вже вечоріє, а речі на іншому кінці міста ще й не думали собі пакуватися. Треба встигнути знайти Нікіту та й узагалі всю нашу гопкомпанію, щоби з'ясувати, хто куди їде і хто де лишається. Зайве казати, що в такому стані зрозуміти щось украй важко. Так само тяжко і когось розшукувати. Втім, інтуїція і Поваляєва рятують мене.
– This is the end, beautiful frieeend! – дурними голосами затягуємо ми по дорозі. Потім уже ніхто не в стані адекватно відтворити текст, усе скидається на суцільне дежа вю.
– Дід Панааас is calling us! – це вже моє соло.
Потім у клубі, куди ми казнаяк приперлися, ми казначого зустрічаємо Нікіту і всіх інших. Може, вони вже всі давно повмирали і я вслід з ними, томуто все так легко?
– Іде ти лазіш?! – вітає мене Нікіта.
– Я замерз, як собака… – вітає мене Дафліш.
– Коли ми їдемо? – вітає мене Соня.
– Торнберґ, давай я куплю тобі пива? – ну от. Насправді любить мене одна Поваляєва. Від такої доброти я починаю плакати, мене відводять кудись у куток, Нікіта злиться і йде кудись із кимось говорити на важливіші теми.
– Почекайте, товаришу Гітлер! – я раптом підриваюся і розумію, що просто зараз мені треба зробити щось дуже вагоме. Дати Нікіті в пику. Бо що ж за на хуй?
Далі все пливе рапідом: я біжу, розштовхуючи натовп, туди, де зник Нікіта, мене хапають за руки, щипають і просять автографи, я чую далекі голоси Соні і Дафліша, Поваляєва виграє в більярд, столи – усі, крім більярдного, – розлітаються навсібіч, я нарешті бачу Нікіту, він п'є пиво, пиво летить красивою кометою з довгим хвостом у бік бару… я таки ненавиджу цей клуб, цей повний відстій, і за це зараз заплатить Нікіта…
– Чьо, ващє с ума сашла? – Упс. Не встигла. Він ухопив мене за зап'ястя. Пальці як у краба. Кістлявий, а сильний, зараза. Мені гірко, гидко і соромно. Довкола купа глядачів.
– Поїхали складати речі, – врештірешт кажу я, ковтаючи сльози. – Часу до потяга лишилося понти.
– Якого потяга? Я нікуди не їду.
– Я їду. А ключі від квартири у тебе. І завезти їх тобі я вже не встигну. Так що давай.
Ми в таксі. Нікіта спереду. Дафліш, Соня і я позаду. Дафліш Дивиться у вікно, Соня зиркає на мене трохи перелякано. Ну й очиська. Глибокі, як шахти, вологі, як шахти, лякаючі, як шахти. Навіщо вона постриглася сьогодні? Зробила якесь зовсім коротке каре. Такі зачіски чомусь завжди додають віку. Юні дівчатка стають схожими на пристаркуватих феміністок. У них ніби крупнішають носи. Ну та годі вже. Соня все одно гарна. Навіть із таким червоним замерзлим носиком. Ніяк не оговтається від холоду, бідося.

Нікіта мовчить. Не оглянеться ані раз. Ракавой мущін. Я просовую руку Соні за шию. Обіймаю її, пригортаю до себе, грійся, Соню, нам не шкода. Потроху починаю гладити. Її лице чимраз ближче. Я спершу обережно облизую їй солоні вії, глибоко вдихаю запах волосся, потім пильно, з сантиметрової відстані, дивлюся їй в очі, все, ясна річ, пливе і розпливається, я хапаю губами її губи і спершу дуже ніжно, а відтак цілком агресивно починаю її цілувати. Дивно, але переляк дістала не вона, а Дафліш. Саме переляк, а не ревнощі чи щось таке. Соня була цілком впевнена, хіба що разок зиркнула в бік Нікіти – той, здається, нічого не чує й не підозрює. Злість – чудове заняття. Триває довго і весь час людині з собою інтересно.
Нарешті приїхали. Поцілунок був непоганим. Хороша дівчинка, пластичний організм. Я з задоволеною мармизою вибираюся з машини. Нікіта виходить теж, інші лишаються нас чекати.
Підіймаємося в ліфті. Нікіта мовчить. Я посміхаюся. Підло і цинічно. Мені принаймні так здається. Таким би був вираз обличчя акторки, що грала б стерву. Заходимо в квартиру. Він раптом різко обертається:
– Ну і чьо ти тваріш?
– А хулі ти приїбався до моєї тьолки? – (ого, це я сказала?…)
– Це моя тьолка.
– Ти чьо, мальчік? Яка вона твоя? Що – сам все не розумієш?
– Нєа. Може, поясниш? Коли протверезієш, звичайно.
– Та пішов ти! – О, тепер я попадаю йому в щелепу. Він навзаєм хєрачить мене по гомілці і я знову падаю. Цього разу на надувний матрац… Круто. Я впала до рівня каскадера.
І тут стається щось уже геть несподіване. Замість того щоб душити одне одного, видавлюючи великими пальцями очі, ми починаємо цілуватися. Так, боляче, кусаючи одне одному губи, але ж цілуватися! Мабуть, це найпристрасніший, найдикіший поцілунок за всю нашу спільну історію. Ми вже почали було зривати одне з одного одяг, аж раптом одночасно згадали про таксі і друзів, що на нас там чекають. Мовчки підіймаємося і поправляємо одяг. Хто заговорить першим?
А ніхто. Швидко зібрані речі, швидкий рейд до вокзалу, там черги і проблеми з квитками. Якісь друзі в чергах.
– Що там у вас сталося? – хтось із них питає.
Нікіта кудись побіг, а я мямлю його ім'я, слова «тьолка», «гандон», «йобаний фестиваль», «поїзд», «Київ», «всіх повбиваю» і «де мама». Ну так, мені себе жалко. А що?
Соня теж кудись пропала. Напевно, з'ясовує стосунки з Нікітою. Ну то й що? Дафліш – єдина конструктивна істота з нас усіх, дарма що наймолодший – намутив один на всіх квиток і готовий домовлятися з провідником про комфортний переїзд. Ні, звісно, я вже була мала квиток в СВ, але чи варто казати, що Нікіта десь його проїбав. Таке для цього хлопчика нормально.
Нарешті з'являється Соня і щасливо заявляє:
– Я свій вибір зробила. Їду з вами до Києва. Не лишаюся тут із ним…
Упс. Я ж про таке не просила.
Ми в поїзді, мені погано, навкруги купа якихось письменників, журналістів, перекладачів, прилітературних тусовщиків, всі разом накурюємося, краще мені від цього ажніяк не стає. Соня лежить на нижній полиці і вся дрижить… Як же мені її шкода… Я лягаю поряд, гладжу її, цілую і шепочу купу всього того, що середньостатистична баба чує від середньостатистичного п'яного мужика:
– Я дуже люблю тебе, Соню. Ти найкраща. Я не покину тебе. Все буде добре, віриш мені?
Ну і нащо я те все казала? Соня ж не типова баба, а я вже, тим більше, не пересічний мужик.
Соромно, Торнберґ, ой як соромно. Отак на п'яну голову запросто поламала слабке, як весняна квітка, кохання двох прекрасних молодих людей. Ну і навіщо? Уууу. Якби я була вовчиком, то неодмінно вила би від сорому. Алкоголь сакс. Але хіба лише в ньому причина?
Наступний ранок холодний, сонячний і мовчазний.
Простіть мені всі.
Я не їду додому, я їду до Дафліша, я їду трахатися з Дафлішем.

Shortcut. Монтажна склейка:
Життя собі просто йде. Правда, інколи воно просто йде нахуй.

Ну, гаразд. Мабуть, досить вже гратися в єдине і чисте кохання до маленького хлопчика. У мене зовсім скоро буде сім коханців. Різного калібру, віку, національностей і віросповідання. І я не відразу зможу їх усіх перелічити на пальцях. Обов'язково про когось одного забуватиму. Але завжди буду згадувати при повторному перерахунку. Я турботлива все ж таки. Навіть коли мені сниться, як один коханець трахає іншого (при чому обоє мають одне й те саме обличчя), я гладжу його кучеряву голову і втішаю: «Все буде добре». Але далі вже про всіх і НЕ послідовно. І вибачте, якщо когось забуду. Я ненавмисне.

00:00:00:05

Фестивалі переслідують один одного і мене. На цьому купа коротких презентацій коротких метрів. Як водиться – поквапливі покази чогось потенційно цікавого та задовге піармусолення гарантовано претензійного. Кураторів останніх імпрез я так і називаю – мусоліні. Володарі престижних кінопремій рідко бувають цікавішими за зелених дебютантів. Журналісти бігають, куди їх посилають, лише кілька найхитріших просто купчаться собі в барі з шаровим інтернетом і посилають усіх самі. Ввечері всі дружно напиваються й обіцяють одне одному контракти, проекти, ролі, гроші, почуття, дітей…
Якийсь зовсім крихітний павільйончик, сюди разом з нами запхали зі своїми фільмами поляків, румунів та опальних у себе вдома білорусів. Декотрі з них просто не зможуть дозволити собі розкоші повернутися – бацька не побіблійному обходиться з блудними синами, а сам живучий. Довгенько їм ще стирчати у цій Європі до настання ліпших часів, творити тут, їсти, топтати північнозахідний ряст.
Характерність такихот вавилонських зібрань полягає ще й у тому, що на якомусь їх етапі тобі дико хочеться когось витрахати. Потяг до культурного аншлюсу, чи що? «Дєвок і кокаїну!» Насправді тут і пива важко купити після одинадцятої вечора, а кіномисткині й дєвки навколо крутяться самі якісь афтер 35. Не те, щоб мені не подобалися зрілі жінки, зовсім ні. Щось би і з кимось із таких певне могло зростися, якби я не вирішила зайнятися коханням із Діонісієм у дзеркалі, а вже потім прибув Його Величність Інтернешнл Селебріті Маестро Кройб, логічний наступник Діонісія.
В якийсь момент розумієш, що твоя власна краса тебе вбиває. Треба швидко щось робити. Бо навіть коли слухаєш якогось дуже серйозного теоретика актуального кіно, котрий розповідає уважним слухачам про жахливі речі штибу геноцидів чи смертей від наркотиків та інших хвороб, картинка у твоєму мозку домінує зовсім інша.

хочеться вас виїбати або вбити
мій мозок – бомба
не знаю, чому я тут
я тут просто відвідувач…

Мгм, я тут і справді візитерка. Гастролерка. Я не зовсім розумію, про що делікатно сперечаються всі ці люди, я не розумію, що я тут роблю, в цій цілковитій атмосфері серйозної поважності. Мене тут поки що ніхто не знає, і мені це до дули. Я маю невід'ємне право на свої картинки в голові. На руки, язики і щупальця, що проникають в усі мої отвори просто тут, поки я начебто слухаю цього респектабельного, з ефектною сивиною, кінематографіста. Я відчуваю своє голе тіло під одягом, я відчуваю його доторки і множинні проникнення. Він облизує мене, зв'язує і розв'язує, заповнює і лоскоче, запущеними досередини мацаками піднімає в повітря, змушує кінчати знову і знову. Він прекрасний.
Вибачте, але я не дослухаю вашої напрочуд інтелектуальної лекції. Мені страшенно треба до готелю, навідати себе і Діонісія. Ми там чекаємо на мене… Я чекаю в дзеркалі, він – усередині мене. Треба швидко донести його до безпечного місця. Замкнутого дзеркалами.
Кімната в готелі така собі, але мені то байдуже. Головне, що тут вистачає дзеркал. Ванна, двері ванної, дзеркало над раковиною, дзеркало навпроти дверей до ванної… Я бачу своє тіло будьзвідки. Я повільно роздягаюся, я пещу свою шию пальцями, піднімаю своє волосся. Скидаю тісний корсет. Гладжу шию і живіт. Запускаю пальці під бюстгальтер. Розстібаю його, але не знімаю… Розщібую ремінь. Важкі мілітаріштани падають долі. Шарф хай залишається на шиї. Я дряпаю собі живіт, ковзаю пальцями під трусики, я дивлюся собі в очі в дзеркалі. Я як він. Я дивлюся йому в очі у своїх очах. Коханий мій, ти все так вправно робиш… Ти вбиваєш мене. Я трохи стягую трусики, пещу собі кісточку і внутрішню сторону стегон. Другою рукою зминаю собі груди. Я так люблю тебе, убий мене. Просто зараз убий.
Я наслинюю палець. Ковзаю ним собі між ноги, воджу ним по набухлому клітору… Відтак я знімаю трусики зовсім, знімаю ліфчик, не знімаю шарфа. Мейкап на моїх очах розмастився, і тепер у мої очі влізає ще більше його очей. Мій середній палець вже глибоко в мені, там тепло і підземно, як же я заздрю тобі, коханий, ти можеш відчувати цей Уроборос повнішою мірою, ніж я.
Я слиню вказівний палець лівої руки. Його я спершу ніжно, відтак трохи сильніше засовую собі в анус. Так, коханий, бери мене водночас звідусіль. Я труся грудьми об стіну, я не відвертаю лиця від дзеркала, обидві мої руки всередині мене. О, так,
роби це.
Я роздивляюся на себе в дзеркалах. Я розводжу ноги, те, що мені відкривається – дивовижно звабливе. Як же тобі пощастило, любове моя. Ти маєш змогу бачити мене там набагато частіше, ніж я. Мені подобається ця моя нова стрижка. Мені подобається засмаглість і колір там, унизу. Мені подобається те, що ти зі мною робиш.
Нагло мені дико хочеться, щоби ти виріс і повністю зайшов у мене, щоби зробив мені боляче, просто розірвав. Я скрикую. Переміщуюся на ліжко. Жодного предмета, котрий би пасував моїй середині. Жодного. Я дочекаюся тебе, я дочекаюся його, мого Мефістофеля…
Я пришвидшую свої рухи, роблю їх сильнішими, надсаднішими. Я здригаюся, вульва пожирає чотири моїх пальці, б'ється в судомах, анус також стискається і розтискається, тіло вигинається напруженою дугою, відтак вибух. Дужедуже довгий вибух. Серія вибухів. Впритул один за одним. Із цього мусить народитися планета. Але зринає Порожнява…
Та не надовго. За Діонісієм, за потужним оргазмом і смутком не забарився явитися Він. Найкрасивіший і найнебезпечніший. Найталановитіший і найсильніший. Найсексуальніший і найневловиміший. Той, хто залишає всередині печаті. Той, хто трапившись тобі одного разу зовсім випадково, змінить твоє життя безповоротно. Той, хто любить червоний колір і має лінії на долоні цілком ідентичні твоїм.
Той, кого я кохаю. Той, хто вбиває мене. Той, хто не здогадується, що я колись уб'ю його. Кройб.

Спочатку ми танцювали танґо. Безумовно, були найкрасивішою парою натомухайприйомі. Він – Мефісто, я – жінкаФауст. Я ні з ким не говорю, крім нього. Не говорю на своїх презентаціях. Пропускаю свої пресконференції. Не даю інтерв'ю. Ані жодного слова. А потім з'являється оце:

Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex
Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex

Якщо повторювати це слово певну кількість разів, воно втратить своє значення. Але в жодному разі не втратить привабливості означувана ним дія.
Тим більше, коли йдеться про секс із Мефістофелем. Харизматичним, звабливим і, вочевидь, підступним. Хоча Фауст сумно цього не помічає і сумно погоджується на те, щоби його дурили.
Коли ми потім надривно кохаємося і він шепоче мені на вухо слова «кохана» чи «як же я люблю тебе», я іронічно посміхаюся. Бо не вірю. Але погоджуюся й на таку гру. Я ж не театральна режисерка на прізвище Станіславська. Добре, що він не бачить цієї миті мого обличчя. Треба, щоб він вірив, буцімто я йому вірю. Інакше він перестане бути Мефістофелем.
Отож спочатку ми танцювали і пили. Танґо – це вже секс. Якщо вмієш його танцювати. Ми дивним чином уміли. І без будьяких слів йому швидко стало зрозуміло, чого хоче ця ледь знайома суміш femme fatale із enfante terrible на ім'я Тріша Торнберґ. Сама ж ця жінкадитя – тобто я – ще якийсь час сумнівалася і, як завжди, вагалася, щоб не здатися нав'язливою. Бо нема нічого гіршого, ніж виснути на чоловікові, котрий і на гадці не мав тебе хотіти… І нема нічого кримінальнішого за провтик можливості виїбати жаданого тобою чоловіка, коли він тебе хоче, а ти просто не надто в цьому впевнена. Тому я дію хитро, швидко й цілеспрямовано.
Взнаю на рецепції номер його кімнати. Коли він, така вся з себе «італьянская звезда», іде з молодим українським оператором (яка малому честь – його хист помічено!) до того в номер пити віскі, я, під приводом «мені потрібно перевдягнутися», підіймаюся до себе, швидко змінюю одяг і беру з сумки одну таку дуже хитру штуку. Її зробили для мене юні обожнювачі з технічного університету. Нібито для перформансу чи й навіть (о, так, Трішо, будь ласочка!!!) для нового фільму. Штучкадрючка називається «Neo Locker Обломастер». Якщо її запхати в електронний замок замість пластикового ключа, замок обов'язково розмагнітиться і працюватиме абияк. Тобто замикатиметься, коли захоче, і відмикатиметься теж, лише коли сам цього побажає. Це як чесна лотерея: ніхто ніколи нічого не знає наперед. Вагітність випадком. Практичне втілення теорії вірогідності. Божий план. Негаданий сюрприз Мефістофелю від печального Фауста.
Отже, я йду до потрібних дверей і легко вставляю ту свою картку в щілину Кройбового замка. Витягую. Зі спокійною душею спускаюся до апартменту оператора. Вечірка триває. Знайомі ґеї вбили б мене, довідавшись, що я порушила таку ідилію. «А що, як малий мав шанс?!» Але ні. Ні Кройб, ні юний оператор на підарів не виглядали. По чоловіках це ясно видно, як по стінгазеті. Не треба навіть випромінювати надмірну кількість флюїдів, аби відловлювати на свої фільтри феротони гетеросексуала. Чи бісексуала. Тут контакт між вами й ним або є, або його нема. Та сама історія з дівчатками. Одразу видно, кого можна розвести на творчі експерименти, а хто буде на печі чекати судженого. Кожному своє, chaque a son gout .
В номері оператора ми утрьох. Розмовляємо то тихо, то дуже голосно. Ми то регочемо, то замовкаємо, і тиша ця такого ж відрадного кольору, як віскі, котре ми п'ємо. Малий (а всетаки дуже талановитий оператор, якось його візьму в команду) не тямить себе від щастя. Пришестю ТС він і то радів би менше, хоча гріхів у нього не так, щоби критично, думаю. Він упивається спілкуванням з Кройбом. А втім, поводиться доволі адекватно. На відміну від мене. Бо мені хочеться бодай найменшим шматочком себе до нього торкнутися. Тож якщо тема причастя комусь і актуальна, то…
– Мені так холодно, – кажу зненацька я і навіть дуже правдоподібно цокочу зубами для ілюстрації уявленого стану.
– Холодно? – перепитує Кройб.
– От коли б ти, – говорю мрійливо, – сів на мої стопи?
– Можна, – він чи то каже це, чи просто знизує плечима, але не рухається.
Відтак ми п'ємо далі. Я розумію, якщо так і буде продовжуватися, я засну прямо тут, і такого облому – прокинутися зранку в номері оператора і збагнути, що вже wszystko jest popierdolone – я собі не пробачу. Але чуваки собі п'ють спокійно, атмосфера робиться дедалі теплішою, що жодним чином не впливає на мої вже направду змерзлі стопи.
Кройб сідає біля мене на ліжко, я обережно підсовую йому свої тремтячі стопи (пальці ніг, певно, найкрасивіше, що маю). Він попускає їх глибше (соррі за обмовку: ближче:)), бере у свої долоні й легенько мне. Чи зможу я від цього кінчити? Чи стане тут на перешкоді сторонній хлопець, чи навпаки? Втім, ця дія така таємнича і непомітна збоку, що сторонніх враховувати зовсім не варто. Їх нема. Є тільки ця дивна пара: він і я.
Пізніше все це видаватиметься мені суцільною вигадкою, я вже й не знатиму, сама я писала собі листи чи вони були справжніми, наскільки там можуть бути аналоговими оцифровані слова. Пізніше все затягатиметься туманом: яскраво освітлений готельний коридор, наші різні поверхи, його двері, котрі – упс! – йому чомусь не вдалося відчинити, моя пропозиція зайти до мене, його згода, його постать, його усмішка, моє ліжко, перший, ніби вимушений поцілунок, кілька виноградин, що врятували нас від ротової пустки й дозволили нарешті відчути смак губ, його красиве зріле тіло, темне волосся мого кольору, смаглява шкіра мого відтінку, неймовірне почуття комфорту від дотиків до нього, знову цей його усміх, моє «чого ти усміхаєшся», його – «тому що мені добре», мені також добре, дико добре, ти не уявляєш наскільки, брак будьяких контрацептивів, його надія на мене і мій фаталізм, 50x50 вірогідності, що може народитися геніальна дитина чи дитинагопнік (дитинаґот?), звідкісь долітає невиразна музика, нудний пейзаж за вікном, куди нам нема чого й коли дивитися, його тепло і моє бажання викрасти його, всадовити у крадену ж таки машину і повезти кудись далеко до Північного або ПівденноКитайського моря, годувати рибою і поїти гарячим вином, читати йому вголос перед сном і слухати його розповіді, мити його і себе, і дозволяти витирати мене пухнастим білим рушником… Мати + ? сексу. Worth the SEX . Нарешті це слово й дійсно трохи змінило своє значення.
Ви більше про це від мене не почуєте. І не побачите жодних на це алюзій у жодному з моїх наступних фільмів. Хіба що тільки після його смерті. Він чомусь думає, що трапиться вона за 2 роки. Я так не думаю. Я не хочу цього. Бо мені, як вірній романтичній козі, доведеться й собі вслід за ним піти з життя, а між нами, якнеяк, двадцять років різниці. Хулі мені вмирати ні світ ні зоря?
На цьому закриваємо розказану історію. Я кохаю його. Тільки не кажіть про це Дафлішу.

Коли я побачила Стоґнєвіч уперше, вона саме сиділа на підлозі перед екраном під час мого харківського показу й дивилася на мене. Я подумала: «Який красивий хлопчик».
Я побачила її вдруге, коли вона була однією з моїх компаньонок у горах. Вона повсякчас стежила за мною очима й подавала Руку в складних ситуаціях. Стоґнєвіч мала довге пряме волосся і якісь аж надмір довгі міцні ноги, що закінчувалися агресивними оранжевими черевиками.
– Вона лесбійка. Тут і думати нічого! – просичала тодішня моя подруга, пишна білявка, закохана у «космополітан» і рожевий колір. Я подумала: «Ну, й нічого так…»
Коли ми зустрілися втретє, руку в горах вона подавала не мені, а тлустому рибоподібному створінню на ім'я Яся. Воно повсякчас рюмсало і принагідно лупило Стоґнєвіч, звинувачуючи її в усіх колодах і камінцях на гірських стежках, у слизькості, холодному дощі, відсутності нормальної їжі і в бадьорому настрої інших «членів екіпажу». На мене Стоґнєвіч майже не дивилася. А от моя мама, до котрої ми на день заїхали, дуже навіть фахово всіх випасала.
– Оті що, лесбіянки? – притисла мене в коридорі до стінки вона. Я знизала плечима.
– Ясно. – Все для себе прояснила мама.

Я знову знизала плечима і про все забула. Яка мені різниця? Тоді Стоґнєвіч важила для мене не більше й не менше, ніж інші двоногі. А в мене табу на влізання в їх особисте життя. Табу і мото «Хай їбуться конями». Люди як кентаври. Сам як додік .
Стоґнєвіч тоді дуже добре стусувалася з Дафлішем. Вони так завзято дурогонили, що це мене інколи аж дратувало. Я не люблю бути вихователькою важких підлітків, але коли настає час розкладати намети й розпалювати багаття, а троє красенів (тоді ще ж була Яся) просто лежать горілиць на каріматах і верещать дурними голосами в небо, хочнехоч, я автоматично перетворююся на американського сержанта. Принаймні для загону «Дафліш», бо на інших – чужих і жіночої статі – мені наплювати. Дафліш же мав у моїх очах бути чоловіком, а не пупсиком із вмонтованою в спину пищалкою.
Коротше, я взагалі не знаю, як могло статися, що Яся приревнувала Стоґнєвіч до мене. Так, Стоґнєвіч мені подобалася явно більше за Ясю, бо була сильною і витривалою. Натомість я турбувалася про Ясю, нагадувала їй тепліше кутатися і першій давала їжу на стоянках. А Дафліш, мудак такий, під час переходів раз по раз зупиняв мене (ми з двома старими друзями тупотіли ледь попереду – без фанатизму, звісно, бо в горах головне не темп, а атмосфера, але якщо остаточно проїбати темп, атмосфера холодної глупої ночі без місця для стоянки порадує мало) і влаштовував мікроістерику.
– Чого вони йдуть коло тебе?! Чого ошиваються спереду і подають тобі руку через кожну коряжку? Там он Ясі треба помагати! На неї всім плювати, да?!
Я здивовано підіймаю брови, і Дафліш розуміє: він воістину охуїв.
– А ти там для чого, соколе мій? – коли лівий куток мог

Ірена Карпа
50 хвилин трави


http://lib.proza.com.ua/
«Ірена Карпа «50 хвилин трави»»: ''Фолио''; Харків;

Аннотация

Ірена Карпа (справжнє ім`я невідоме). 23 роки, проживе ще невідомо скільки через свій вельми певний спосіб життя. «Дупа і уродка (…), прибацана тьолка…» — любить цитувати журналісти антоцію до першої Іреніної книги «Знес Паленого». Насправді все ще гірше: Ірена добра, розумна, виважена, гарна…
«Сиджу вечорами, плету макраме…» — зізнається вона в одному інтерв`ю.
Це неправда, що вона любить картинги, — вона пече яблучні пляцки. Неправда, що пірнає в Тихому океані з аквалангом, — вона читає дамські романи.
Ірена НЕ подорожує автостопом, НЕ фотографує заборонених яків в Гімалаях на ІндоКитайському кордоні, НЕ пише блюзнірських текстів для альбомів типу «Курва Кам Бек!» гурту типу «Фактично Самі», НЕ міняє життєвих поглядів і місць проживання, НЕ пише дисертацій з літератури, НЕ вживає жодних наркотиків, НЕ малює автопортретів, де зображений самий лише голий торс, НЕ поводиться нечемно, НЕ заключає мільйонних контрактів.
Ірена просто НЕ каже правди.

Ірена Карпа

50 хвилин трави


(КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА)

— Мені так страшно… — Євка нервово потяглася за цигаркою. Та миттю впала їй з рук. Коханий байдуже дивився в інший бік.
— От ти знаєш, що вони з нас зроблять? — провадила вона далі. — Е ні, ти не знаєш, ти просто не хочеш знати… Бо тобі страшно, так?! — Євка рвучко обернулась до коханого. — Ти боїшся так, як не боявся ніхто з нас. Ти ВМІЄШ боятися, правда, Даню?
Він, здавалось, з неприємністю помітив її присутність, але заговорити не спробував.
— Та ти хоч бачиш, де ми?! — не вгавала дівчина. — Ти хоч мене бачиш?!
Він, швидше, чув її надривний голос і відчував гарячковий запах знервованого тіла. Як все обридло…
Коли помре твоя красаа…— озвалося в смердючих стінах. Ця клята пісенька переслідувала з усіх радіоефірів і поволі починала доводити до сказу. Принаймні, Євку з Даньою, котрі от вже три місяці поспіль шукали порятунку. Притулку. Бодай чогось схожого.
Євка мала 19 років, руде фарбоване волосся і повну зневіру в себе.
Даня мав стільки ж, був справжнім чорнявим красенем в порівнянні з Євкою, дуже рідко усвідомлював свою вроду і те, що з ним відбувається.
Їхні життя були скинуті на купу. Від купи тхнуло. Їм не було сили відвернутись від того смороду.
Довкола були самі райдуги. Чорт би їх забрав.
Євка сіла на ящик. Старий будівельний мотлох вже три дні правив їм за меблі в цьому “помешканні”. Вони ховалися тут, боячись навіть вийти посцяти на вулицю, від чого це життя смерділо ще більше. Смерділо страхом двох гидких створінь, які казначого бояться смерті.
Даня підійшов до вікна і став коло нього трохи боком: щоб знадвору не побачили. Щодня о цій порі він дивився вечір. Це коли сонце вже зайшло, а небо ще не втопилося. В цей час найважче позбуватися спогадів. То й був маленький Данин секрет: боротись зі сподіваннями й спогадами. Так, особливо зі спогадами — цими потворами, що нагадують, яким ти ВЖЕ міг бути, ЯКБИ НЕ…

To be a GOOD looser. Нічогеньке гасло, правда? Від вас, отже, вимагається одне:
Посміхатись,
Посміхатись,
Посміхатись.
Ввесь час у трикратному розмірі. А головне в житті — щирість!
Євка підійшла до Дані й брудними пальцями спробувала розкрити йому повіки. Він щось сонно проказав і ще дужче замружився.
— Вони ж у тебе були зеленими, правда? — зітхнула дівчина. Свого власного лиця вона не бачила так довго, що вже й не намагалася згадати його. Просто спершу люстерко загубилось, а потім годі було думати про такі дурниці, як власна мармиза. Окрім того, не було жодного бажання заглядати собі в вічі. Все, геть усе байдуже. Навіть страх не позбавляв цієї жахливої нудьги. Здавалося, весь світ нею дуситься. І ніхтоніхто не хоче її викашляти чи виблювати. Отакто. Дбаєм за своє.


* * *

“Сумні різдвяні свята у тридцять сьомім році…” Мда. Залишся там, дитинко, залишся. Забудь, що я тебе чекаю (та чи й знаєш ти про це?), залишся там. І я легко збожеволію. Зовсім просто. Я ніколи не вийду за межі своєї божевільні. Ти любиш це слово, я знаю. Не приїзди до мене…”
Це був найпростіший спосіб пожаліти себе, помочити слізьми паплюжу долю. Даня просто УЯВЛЯВ собі, що його покинуто. Звісно ж, Євка повернеться за якийсь місяць, бо кому вона ТАМ потрібна? Коли вирішуєш стати невдахою, треба витримувати цей притор до кінця. Не спокуситися ласими пропозиціями зостатися за кордоном (хаха!) так само легко, як не розтулити пельки на іспиті з коханого предмету, коли знаєш геть усе…Просто мовчиш, як пень, і прислухаєшся до шурхоту сліз десь усередині, поміж своїх внутрішніх органів. Ти запустив у себе невдаху й одного дня це стерво проросте крізь твої вуха, ніс горло, дупу буйним пурпуровим цвітом.
Даня відкинувся на подушку й судомно (блаженно?) зітхнув. За півтора тижні йому слід забратися з помешкання: гроші скінчились давно. Не було навіть смішної щомісячної стипендії — Академія теж бовталася в каламутті минулого. А, пес із нею…
Даня спробував було згадати Євчині груди, але раптом збагнув, що достеменно й не знає, якої вона статі. Йому стало смішно. Часто стає смішно, коли залишаєшся на самоті. Майже ЗАВЖДИ стає смішно…

Євка встала з купи шмаття й вигнула спину. Боже, як все затекло. Хоча, поступове відмирання всіх органів за цих обставин здавалося цілком природнім явищем… Даня спав. Спав так тихо, що здавалося, помер. Євка чомусь спинилася на цій думці. Смерть і кохання завжди здавалися їй нерозривними, як Шіва і Вішну. Вічний коїтус.
Євка копнула ногою свого рюкзака. А тоді, подумавши, витягла з нього жовточервоний нотатник — єдине, що лишилося з колишнього життя. В тім нотатнику було доста різноманітного лайна. В основному, оповідки чи роздуми про колишніх коханців, кілька (переважно прикрих) пригод із Даньою, просто депреснякові плювки на папір… Євка відкрила посередині.

Він схожий на сфінкса. Чи на троля. Так чи так у нього прекрасне тіло. Зеленосині неправильні очі. Посмішка Мефистофеля. Егоїзм гарненької гімназистки.
Він прийшов і зник, не залишивши й подряпки на ствердлій душі. Пішов, хоч трохи вгамувавши моє кляте лібідо. Ні, то пішла я. Поїхала геть від нездійсненої ночі, від скаженої спеки, в якій він житиме до неділі, від дурнувато зацикленої пісеньки, яка, о горе, зрештою почала мені подобатись. За автомобілем, в якому я покинула своє “з ним”, потяглися реп‘яхами спогади. Не знаю, може, розволочаться по дорозі додому. Все, забудь, забуваю, забуду. До біса всі парадигми — його більше не існує. Світ живе без його шаленого тіла, прекрасного в своїй засмаглій байдужості, без дивної посмішки, що так мене непокоїть і без лукавого подиву в очах. Дійсно, звідки я взялася зранку в його ліжку? Зате мені все було зрозуміло, мною все було прораховано. В дупу нещасливе кохання. Плювала я на шмаркаті страждання, я ЖИВУ…
“Я знаю”, — всміхався він на моє варнякання про його вроду чи незвичайність. Пам‘ятаю, щось торочила йому про те, що змогла б годинами спостерігати його рухи, гру світла на обличчі, чорт зна що іще…Певно, йому це вже сказали всі. Your turn, baby!
Ненавиджу красивих чоловіків. Псячі красунчики, як із вами поводитись? Бути чоловіком, коли наказуєте: “Ну скажи, скажи, який я класний зранку!” і перекидатись на жінку, коли ви раптом зацікавитесь моїми нігтями чи маркою косметики…
Кляті білявчики — час від часу вони все одно виникають. Звісно ж, за мого бажання. Звісно ж, на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися в вікно…

Певно, за цими рядками проглядається 40річна стерва з кризою середини життя й передменструальним синдромом водночас. Нє, мені — 20, у мене добра статура й з біса гарні груди, в мене глибокі зелені очі й великий, як у порнозірки, рот. Мда, гарненьке вийшло шлюбне оголошення… А я ненавиджу секс. Я ненавиджу? СЕКС?

Мені швидко набридають красені. Просто вони дійсно розпещені. Скачуть з одних обіймів у інші, від більших цицьок до менших. Їм плювати. В них іще повні кишені молодості й самовпевненості, і десь там позаду в модних штанцях прихована дрібка благородного страждання. Кожен прагне драми в житті. Хоча б кишенькової. Щоб з‘явилося трохи сивого волосся. Зморшка біля ока, що прикрасить хтивий чи нещирий погляд. Чи, може, хіть красунчики зневажають? Тут уже плювати мені: красунчики на те і є, щоб ними втішатися.

Євка неквапом зішкребла недосмажену яєчню з немитої сковороди. Десь хтось змінив музику. На індійську.
— Індуси такі ж брудні, як наше життя. Тільки нам, на відміну від них, насрати на наші душі. Хай жиє сансара…
Нічого не мінялося. В місті була ніч. Чи день. Люди, певно, однаково фіранили свої нікчемні вікна.

Даня вже з добру годину вдавав, що спить. Вдавав, що не почуває ревнощів до Євчиних нотатників, що в нього вдоста цинізму. А тоді збагнув, що в нього (в них?) є лише кілька розчавлених полуниць, так само скваснілий страх, бродячі пси за вікнами і нудотний біль в голові. Собаки гавкали, лежачи на спині. Даня дихав, лежачи бознаяк. “Чому вона ніколи не спить?” — подумав він, жалкуючи, що не може відчути Євчиного тіла поряд зі своїм. Він кохав Євку і кохався з нею в своїх спогадах. Він, проте, доволі прохолодно реагував на її “домагання”, як то називала Євка. Він не знав, чому так. А може, просто не хотів казати Євці. Чи собі.
Кілька років тому він сказав їй:
— Знаєш, мені здається, що нормально спілкуватися ми можем тільки в ліжку.
Євка навіть не образилась на таку банальність. Просто якийсь час це було правдою: йдучи вулицею, споживаючи сніданок, витрачаючи гроші, відвідуючи заняття кожен з них ПАРИВСЯ. Кожен говорив лише про свої відчуття чи міркування, кожен аж до тріску судин прислухався до свого нутра — душі, мозку, яка різниця. А в ліжку промовляло тіло. Воно відкидало всяку диструкцію, воно сповнювалось жагою, воно розчиняло Євці рота, щоб сказати: “Я — самка”. Свічки, купа дзеркал довкола, щоб інстинкт зміг якнайкраще роздивитися своє лице. Чому воно раптом здалося Дані потворною пащекою? Чому за кілька років вони обоє, Даня і Євка, змучено лизали гаряче дно збуджених архетипів? Чому це стало потрібно і чому це призвело сюди — в цю темну задушливу шафу, де навіть клаустрофобія здається ліпшим другом?


I‘m thoughtless,


You‘re strenthless

написано кимсь на стіні. Євці пасували ці слова, й вона обвела довкола них рамку. Потім відступила два кроки назад і примружилась, оцінюючи зроблене. Аматорська звичка — залишок із часів, де вона займалась концептуальним живописом. Принаймні, один провінційний журналіст охрестив так колись Євчині мальовидла. Дивно, але не збереглося жодного ескізу чи хоч кількох штрихів — Євка вже й не певна була, що вона щось малювала. Даня, звісно ж, робив це краще за неї, але, як і в усьому іншому, маніакально приховував свої здібності. Він немовби плекав свій НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР, коханого синкаімбецила Невизначеності.
В будинку навпроти загорлала дитина. Євці був нестерпний цей репет — у ньому годі було дошукатися змісту. Як і в дітях взагалі. Євка не хотіла мати їх, вона вже наперед ненавиділа все, що могло вилізти з її паскудного нутра. Це не був безмежний егоїзм. Це була безмежна нелюбов.
— Коли помре твоя краса— а… — позіхнув Даня. Євку пересмикнуло.
— Заткайся… — якось невпевнено сказала вона. Даня зобразив подив, але за мить знову збайдужів. Нічого ж НЕ МІНЯЄТЬСЯ.
Ніколи тут нічого не станеться! — казав герой підліткового фільму, житель американського провінційного містечка. А що ж робити, коли маєш провінційне єство? Коли тебе вже наперед відкинуто, ще задовго до твого безглуздого народження? Євка мала якусь думку з цього приводу, але Дані завше бракло уваги дослухати її до кінця. Інколи він починав кволу дискусію, що не рідко скінчалася Євчиними сльозами. Вона була для нього істотою апріорі щасливою: донька заможних батьків, сама (інколи й щира) до всіх приязнь, зрештою, просто спритна в усьому амбітна крихітка.
You‘re so fucking special, I wish I were special…
Але ж як те все далеко… Наче крізь роки і купу вікон — не знаєш, дивлячись, яка там точно відстань.
What the hell am I doing here, I don‘t belong here…


* * *

…і посміхались вони один одному порізному, бо ж кожен порізному кохався у цій мовчанці. Бувало, Той забував про посмішку. Це тоді, коли зачудовано спостерігав якусь квітку, колесо, воду, пляму, звіра чи цегляний мур. Тоді Той промовляв ледь чутно: "Та ні, це надто фантастично". А Він лишень посміхався.
Він зацікавлено споглядав Тоя, коли Той спав. Тоді час близився до нуля. В ритмі таємних місяцевих годинників вони зливалися докупи, їхній подих співпадав у чотирьох чвертях, і Він поринав у м'якість міжсвідомості. Точніше, вони з Тоєм мандрували туди разом.
Однак траплялись дні скорботи. Тоді Він вбирався у шорстку волосяницю й незручні дерев'яні пантофлі, і, забувши про Тоя, йшов світ за очі. Він пихато спокушав схимників сокровенним іменем і роздмухував жар у привітному багатті подорожніх, він ночував лише в ожинниках чи на колючому вістрі річкового щебеню. А тим часом Той Інший наливався сяйвом, як місяць уповні. Скинувши одіж, Той кружляв дикі танки на розораному полі. Той, навіжена менада…
Вони зустрічалися немовби раптово, наче мимохіть, ніби схоплені поривом нероздільної сутності…
Так було до того випадку, КОЛИ…
(Євка скривилась і на мить відсунула листа — вона терпіти не могла ні кульмінацій, ні розв'язок. Все так законно… Проте вона вже читала колись цього листа, тому знову взяла його до рук).
… випадково,
незбагненно,
неочікувано Той пропав.
Самовільно,
стихійно,
нахабно.
Щез тоді, коли напередодні вони незвично довго дивились у глибоке запівнічне небо, ловили зоряні відблиски в зіницях один одного, пірнувши у духмяне срібло трав. Той щез тоді, коли напередодні вони мовчали злагоджено, як ніколи… Він задрімав чомусь раніше за Тоя. А Той щез.
Один із них боязко не прокидався зранку. Один із них сонно кліпав очицями і мружився від яскравого світла. Потім, рвучко підвівшись, роззирався довкола, і зрештою, помітив безглузду ляльку, що лежала поряд у траві…
Ще пізніше його вуста безліч разів шепотіли просте ім'я, його очі дивились на безглузду ляльку. А Він Один падав зі скель, розчинявся в дощі, топився на сонці, витікав зі снів того часу, де вони були одним… якщо не зважати на палкі почуття між ними.
Згодом його очі дивилися на безглузду ляльку.
Його очі дивилися на безглузду ляльку.
Очі дивилися на безглузду ляльку, яка лежала поряд у ледь прим'ятій траві.
Нарешті прийшов біль.

Він брів мовчки. Навпроти хатинки Він уверг кам'яну брилу, викарбувавши на ній власноруч:


ГЕЛІАЙНЕ! ТОН ЕОН!

Довкола каменя Він насадив кущі чудових асфоделій.
А коли бувало сонячно і променисто, там завше сиділо щось однооке, однобоке, одноруке, одноноге і шістнадцятизубе.

"Привіт. Це Той. Інший.", — сказала тоді Євка, подзвонивши Дані. Вона, здається, тоді ще радісно повідомила йому про свою чергову подорож. Це значило, що Дані доведеться зайвих десять днів киснути в холодних дощах, чекаючи на Євку. "Що, шум? А голосів ти не чуєш?" — шпинила вона. "Ага, шиза активізується", — не упіймався Даня. "Ну дивись…"

І вервиця прожитих спільно днів за якийсь місяць по цій розмові. Все ковзнуло до залізничної банальності: спогади вкупі з чужими оповідями в журналі… всевсе через запацяне скло псевдокупейного вагону. Бруківка чужого міста, бані сірого костьолу, мужик, що сцяє на стіну, згадка про Андруховича, станція Підзамче, станція нотаріус, все швидше і потворніше міняється місто, все кволіше ялозиться по вікні… І венозноліловим тлом тому всьому — думка про Даню. Чуттєвий спогад, що за якесь століття скінчиться фатальної сили оргазмом. Fatality. Даня любив це слово. Боже, які дурні діалоги веде якась маман з дитиною: "Ряську кушают кури, уткі", — "А гріби вабщє палєзни?", — "Вся єда палєзна!", — "Даже мухамори?!", — "Для животних — да…"
Самі ви животні. "Покуштуй з нами мухоморів". Фраза була взята з хорошої пісні хороших хлопців, і ніхто їй не здивувався в житті. так як не здивувався й карпатському шаманові, що його Євка вигадала торік, наслухавшись етнічного психоделу. Всепривсе мало існувати. І шаман (чи, точніше, відьмак), що гостив їх мухоморами, і бознащо за істота в кущах з достеменною вагою смерті, і нескінченні хащі з голосами забутих людей…
— Е, кінчайте гнати, ви, придурки. Вас гребе, а нас це вже дістало! — Євка шукала в рюкзаку ароматичні палички, намагаючись не виказати свого страху і молячись усім богам на раз. Ні, нічого ж не станеться — вона бачила уривки з елевсинських містерій, свого сну напередодні… Вона намагалась його аналізувати і знайти проблему… Вона збагнула себе дитиною язичницької землі з усіма її духами… Вона бачила Божий собі захист із Духом святим… Не бійся. Тринадцята заповідь.
— Це — священні палички. Чувак з Тибету привіз. Відганяти духів… — в такі наївні побрехеньки діти перестають вірити ще в початковій школі, а потім років у сімнадцятьвісімнадцять починають в них фанатично кохатися. Євка вже й те переросла, але, заспокоюючи інших вішанням часнику при вході і малюючи димові хрести по кутках намету, ледь не почала співати ритуальних пісень. Яких, до речі, не знала. Просто, вигадуючи, долучалась до
великої
лісової
духовної
галюцинативної
(автентичної? гротескної?), (Боже, перегруз!)
е— левsinceKOI
міcтерії, ім'я Якій. [……… ]

А зранку всі були хворі від почутих вночі "ну, наче людських" голосів і рухів довкола намету. Вранці трохи довелося шукати сокиру і знімати з дерев порозвішуване кимсь (а чи не Євкою?) шмаття… Вирішили покинути ту стоянку, вирішили покинути Карпати. "А, однаково моя дримба була нечутною в гірському потоці…", — подумала Євка.

Ой як я була сім літ удовою
То й не чула землі под собою
Де на мене вороги взялиси
Піди замуж або й утописи…


Ми одружимося в церкві святого Етьєна, — написала Євка Дані із Іншої країни, сидячи на іншокраїнному ліжку. І відразу помітила сумну рибу на чужоземному дозволі рибалити карпів. Еге ж, схожа рибина була й на католицькому молитовнику, що його Євка поцупила у церкві святого Етьєна… Євка колупнула в носі й задумалась, яке сьогодні число. Каша у хворій ("больній") голові й таке ж гівно у шлунку, набитому незвичною дорогою їжею. Навть шара не радує. Фе, яка прилизана нудьга…Останній раз нефігово блювалося під традиційну музику з традиційним жиром і вином… "Боже, я ж кохаю його", — лізла в ніс думка зі спекотних провулків. "ну от вона, твоя річка Лу… Я тут, куди збиралася дістатись автостопом. А ні фіга — все відбулося суперцивільно. On fait ce qu`on veut, mais on depasse pas les regles…
Плювати, Євка таки провезе через митницю здоровенного ножа Дані в подарунок. І хрін він там що обріже, той ніж (il coupe l`amitie, чи як там та срака сказала? Ще вона сказала: "Странная какаята дєвачька". Про Євку. А Євка так мріяла хоч із місяць не чути цього дикого юкрейніан рашена в селопристоличеному виконанні несимпатичних дибілів…

…Євка існувала в маленькому сільському будиночку, смакуючи дисципліну вкупі з равликами (ескарго). Вона втішалася трохи замалим ровером, Еллою Фіцджеральд і грою в карти з дівчинкою на ім’я Мелані. Вона запихала гарячкові записки в конверти швидкісної пошти, потім їх відсилали татові в Україну. Потім тато (в Україні) передавав частину тих папірців Дані.

Все живе в естетиці
Старих платівок
Я живлю червоних риб
Малих і карпів
Карпа — карпам
А Богові — Богове
І шум крізь вуха
Святих Етьєні
Вибачте святі
Mais c`est toujours comme ca…
Сова
S`en va.

Вона не хотіла їхати до Парижу нап’ятнадцятьднівобожеякещастя. Ну ти припухла, дєвочка. Ага, Євка час від часу второпувала, де вона, і в цей Час від часу (плоть від плоті?) робилась дурнувато щасливою. "Еге ж, як позіхається. Завтра зміняю грошей і буду на них дивитися. На франки. На добраніч".

Це загальна стадія. Осінньочасниковозротасонний токсикоз. Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Пішли На.
Синтез. Блокування кровотворних органів. Коли вже, мать його, прийде веселеньке оповіданнячко? Треба, каже Артим, стати дійсно мрячною в житті. Та хіба ж я не найперспективніша зануда в світі? Оно сиджу в бібліотеці, фігня, що нічого не роблю, зате сиджу в такому мудрому місці. З французькими філософами і політиками. Мертвими, зате в оригіналі. З нігтями зеленими. Я. Вони в мене просто в зеленці були, то це я їх так, щоб не стригти, бо впадло…

Євка дістала фотку якоїсь давності і замислено стала її роздивлятися. То був зеленуватий знімок осіннього моря, де колишній коханець лоскотав їй живота. На ньому ще була плетена шапка — просто малюнок ЖакаІва Кусто. Євка так і стьобалась тоді з його звички надягати на себе всі можливі куртки і штани, а потім везти весь той мотлох ровером. Здається, то був довгийпредовгий велопохід. Баби ще полізли купатись топлес (зокрема полізла дєвочка, з якою у Євки ну ніяк не кохалося…), і Євка вирішила вигідно відрізнитися. Молочними залозами, яка анатомія quoi. Свято ексгібіціонізму і протест місячним. В море всі епатажні типи… Свято мілітаризму: Євка в широких армійських штанях, з голим торсом і вовчо— американською посмішкою на загорілому лиці. Вся радість ненависті і зневаги до коханця, що попсово лоскоче їй живіт. Вся іронія й прихований іронією жаль щодо недосяжності Хлопчикафотографа, чистого юного створіння, молодшого брата її цинічного коханця. Шторм. Які скажені хвилі на знімку… чому не штормило тоді в душі? Все було сумно пофіг. Плювала тоді Євка на всі гидоти поміж ними — тими, хто вшістьох долав скелясті денні кілометражі і нудні степові ночівки. Вона бачила тоді лише Хлопчика, Гумбольт у спідниці. Пізніше було: "…Тактак, треба подзвонити Льошечці… Милий, незайманий (хм?), незапальцьований, чуйний, чуттєвий, хвилюючий, зволожуючий, вібруючий мої мембрани Хлопчик…Брат мого actually коханця. А пішов би він, той коханець, я з ним навіть не кохаюся. Так, дивлюся просто. Дивилась, точніше. Як у люстро, що постояло років зо п’ять. Люстро молодшого брата.
Зовнішні соціальні прояви?
Гра?
Дякую за гру?
Бляха, де подівся той Вася, якому я ґанджу пробила?
Глухо. Тільки лампи по нігтях світять. Зелеені. ("Олеенно!") Оживає потреба нажиратись на зиму — боюсь холоду. Страх. Необхідний гіркий присмак мого параноїдального кохання.
Привіт, Даню,
раз уже тебе згадано всує…"

Євка запхала фотку назад між сторінки щоденника. Він уже скидався на злоякісну пухлину — з усіма закладками і прокладками у вигляді знимок, видертих блокнотних листків, клаптів туалетного паперу, ресторанних рахунків, візитівок, здертих оголошень, роздрукованих імейлів, прядок волосся і шматочків чиєїсь шкіри…брехня. Брехня була там практично відсутня, що дивно для Євки.
Вона помацала язиком піднебіння, одночасно вітаючи потребу сходити посцяти. "Смерть у кредит". Книжка валялась поблизу того, що "туалет". Селін в оригіналі. Євка збиралась перекласти його українською.
— Та кому це нафіг потрібно, — казав Даня. — Ну подумай, скільки читачів зацікавиться якимось сумнівної якості перекладом французького письменника. У нас же взагалі в рік по 0,3 книжки виходить на душу населення. Тоді як в Росії книжковий бізнес на другому чи третьому місці.
— Ї…ла я в сраку ту Росію, — похмуро відповідала Євка. — Я тут потрібна, я відчуваю це.
Даня був скептичним. Євка не здавалась. Вона діставала ще трохи зла, ще трохи непокори, і, що найгидкіше, байдужості. А потім її розривало від такої суміші. Їй блювалося піврічними депресіями і завислими поглядами, туберкульозними висадками і грибковими захворюваннями, жагою параної (я люблю метеликів!) і страхом психозу. Вона бігла в вересневі ночі збирати по дорозі ляльки вуду під прицільними поглядами білих котів. Вона вчетверте, вп?яте, в сорок шосте ненавиділа Даню і хотіла йому це сказати. Але телефон був зайнятий, поламаний, замацаний, трахнутий, недосяжний, непластмасовий, неймовірний, амбівалентний, аморфний, амперметричний, антагонічний, анафемний. І Даня (зовсім випадково!) забивав собі цвяхи у ноги…
Кров на стелі. Євка згадала, як чавила комарів у Карпатах, як дружбан Петя розмазував їх кишеньковим ліхтариком по білих стінах намету (jобтвоюмать, Пєтя, нунафіга). Видовисько й насправді було показне. Майже, як ноги в мазуті. Коли залишається на шкірі візерунок від велосипедної зірочки. А потім його просто впадло змивати, бо вода навколо лише морська.
Євка байдуже перелистала решту морських пейзажів. Попсово і красиво. Класицизм минулих днів, айвазовочна ностальгія, бее… Мариністи завше були нудними, а їх музеї русифікованими. Хоча останнє, мабуть, дурниця. Так чи ні, Євка більш любила гори. Карпати, Альпи чи Анди. Хочеш, Даню, вони будуть у нас за поліетиленовим вікном? Євка згадала про маленький літачок на два місця, котрий вона намагалася вкрасти минулого літа. Щоб долетіти до Мон Блану, ідіотка. Добре, що їх із Даньою попалив сторож авіаклубу — пального однаково не вистачило б. Прощай, красива смерть, подумала тоді Євка. Дані, схоже, було байдуже. Не літак, так авто, не авто, так дизентерія. Краса у смерті відсутня, це завжди тупорилий епатаж чи епатажний поступ. Даня любив думати про смерть. Особливо в пообідні години. Інколи Євку це страшенно дратувало, хоча досить часто вони плекали певну синхроністичність, бовтаючи ногами на даху висотки чи зависнувши на канатній дорозі понад урвищем.


* * *

— А непогано було б покінчити з собою у цьому готелі… Глянь, яка вузька вуличка там, внизу. І руді дахи, мов щогли. Весь Львів тут, у косому вікні. І ратуша, і костьоли, і чиїсь помешкання…
— Так, у мене теж була така думка, Даня обійняв Євку за плечі і поцілував в потилицю. Кімната готелю "Київ" була кумедно великою як на одну особу (Даня не мав паспорту, тому Євка тут проживала "сама". Три ліжка, мов у піонертаборі, стіл і дві тумбочки. Але то було найкраще помешкання за все їх спільне життя (цікаво, скільки тижнів воно налічувало в сумі?), бо було добре (біле, сухе) французьке вино, збоченський салат, швейцарський ніж, сільські помідори, буржуйський камамбер, католицький молитовник, плацкарт до Києва, бельгійський шоколад, чернігівськольвівськобаварське (Пиво), неаполітанський кекс, львівська кава, Замкова гора, Кульпарківська вулиця, сихівські діахронізми і ще щось, що вони обов?язково мали забути по від?їзді з готелю. Може, обгортка від мила. Її так ніхто ніколи й не знайшов.


* * *

But I miss you most m
Iss you miss you
Of all, my darling. When?
The autumn leaves start to fall
Ну, подумала Євка, це хоча б не “Коли помре твоя краса”. З цієї старої пісні вона знала лише ці рядки англійською. Зате знала оригінальний її текст. Вона, проте, не дуже любила Превера. Але яка тепер різниця? То в Дані вдома, коли в нього він був, трималась величезна бібліотека. Євка шниряла там, набирала купу книжок, двітри з них відразу починала читати. Інколи навіть до кінця. Даня однаково давно вже прочитав більше неї, він, скурвий син, завжди знав відповіді на Євчине “А ти знаєш?”, він навіть деколи ті відповіді не обламувався вимовити.
— Іди до мене, Сонечко…— Даня сказав це вперше за… а, ніхто часу й не рахував.
— Що, рідний, “врода моя колишня до тебе мовила” чи пісня зчарувала? — Євка криво всміхнулась і відразу ж збагнула, як уже втомилася криво посміхатися.
— Ну, не іронізуй. Просто йди сюди… — він навіть глянув в її бік. Євка чула в собі гидкий супротив і незмогу навіть кроку ступити.
— Мать твою, ти йдеш?! — закричав Даня у Євчиній голові. Даня на картонній коробці терпляче чекав. Євчин страх стрибав по кімнаті, залишаючи мокрі сліди, як лишають їх, впавши на підлогу, подушки в плацкартному вагоні. Даня зітхнув і опустив голову на руки. В ту ж мить він відчув Євчині руки, її гарячкові обійми на своїй шиї, грудях, животі… Вона повисла на ньому ззаду, цілуючи зимні мочки вух, потилицю, пестячи гарячим язиком втомлені повіки, жадно хапаючи губами засмаглу шкіру щік і шиї… Обоє не відкривали очей, обоє мацали плоть іншого мовби вперше. Обоє відчували гріховний страх, страх, що мав скінчитися оргазмом. Обоє на раз послали в екзил всі свої старі еротичні фантазії й забавки. Плоть пахла. Вона розквітала, звільняючись від одягу, вона найсильнішим з інстинктів прагнула народження — розв`язки, логічного завершення, смерті своєї суперниціДуші.

… Євку лихоманило. Євку лихо манило, якщо казати повільніше. Воно зваблювало її, спокушало напіввідкритим ротом, крізь отвір якого було видно рожеві блискучі нутрощі. Там, поміж ними, чаївся Кінець. І Євка знала його на запах. Бо імена в її житті всі до одного виявлялись несправжніми. Навіть її власне.
Вона тинялась вулицями, величезна шапка, сповзаючи на очі, заважала дивитися довкола, а нафіг треба. Пальто, довжелезні широкі штани, кеди. Руки мерзли в закоротких рукавах — Євка ні з ким не віталася. Вона ніяк не могла згадати, про що десь ще з місяць тому розмовляла із друзями. Колишніми, неліквідними, тими, що вийшли з обігу за незрозумілих обставин. Як можна було отак годинами смоктати пиво і плести тригодинні розмови ні про що? Таак, життя було “наповнене”, вони мали:
Улюблений паб (просто підвальчик із дешевим пивом);
Чудову рибу (філе копченого оселедця по 9 гривень за кг, гастроном поряд із пабом);
Випадкові лавочки (інколи доводилось серйозно напружитись, щоб знайти порожню й не запльовану).
Мабуть, треба хотіти те все повернути. Поміркувати й дізнатися. Чого на неї образився Славко і куди подівся Стас.
I don`t wanna swim forever…
І Євці було наплювати. Вона ж знала, що скоро кінець. Таке, однак, траплялося щоосені, але в більш загострених формах. Тепер прийшов якийсь молочний спокій. “Старію”, — сказала Євка останньому (“недоробленому”) коханцеві. Він чомусь ніяк не хотів помирати від палкого до неї кохання. Вона ніяк не могла докінчити стьобного оповідання з цього приводу. Ну, ніяк не надходив логічний кінець. І, тим більше, (ще менше) — нелогічний. Просто, якось затяглося дійство з дзеркалами. Треба було щось зробити. Щось розбити. Тільки хто?
Il est brise, n`y touchez pas!
“… Ерік Берн. Люди, котрі грають в ігри. Пусто. Дзеркала, що грають в мене. Пусто. Я, що граю в людей. Просто. Коханий і його криве відображення у комусь навіть невизначеної статі. В комусь настільки нецікавому, що лише я могла ним захопитися. Стоп. Цей хлопець… Чому він був мені схожий на Даню? Невловимий порух — мікронна близькість — однакові хвороби й дати одужання (одруження?). І все. Інше — як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала… Бо казназвідки з‘явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись… А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль… Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:
Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти… гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з‘ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові… або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене — навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло “Софія”. Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо — так, я думаю про тебе, — і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гранпрі — ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. “Хозарський словник” в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 1921. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.
Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів… Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться — лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм… Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи… так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було…
П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?
Може, тут доцільно вжити слова на кшталт “парапсихологія” чи “метафізика”? А потім — “гостра шизофренія”. Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла другяконцепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (неДані). Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту — кому потрібні ці понти”. Клятий невротик”.
Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто “рисувалась” мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті… Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?
— Ну чому то я мовчу? — (Данині слова півторарічної давності). — Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяцьдва маєш вже зовсім інші погляди… Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко…
І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.
А потім Дані не бувало так довго… Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно…
Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:
Такий— от сірий смуток, і вовкисіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.
Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не “около 0 С”. не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами… можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.
Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.
Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути — аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію — велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.
…
пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово — це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.
… (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)
…
Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри — вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися — зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.
Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент — мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою…
Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.
…репетую, як навіжений флагелант про свої гріхи.
… порвати це все на дрантя…
… заспокоююсь.
… сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.
… і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць гетьчисто новий.
Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.
Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.

Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були — світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.

“… Якщо не фокусувати зір на його фотці, він починає бавити своїм обличчям…” — Євка болюче примружувала й розкривала очі. — “Ага, стає навіть трохи страшно: диви, які очиська. І так темні, а тут ще й починають провалюватися…” Ось уже вони стали такими глибокими дірками, що пропалили книжку на 600 сторінок (де та фотка з ними була закладкою), пропалили Євці коліна, пропалили товсте крісло і паркет. “Починається, мабуть, пожежа: СО2 і засинання. Хоча як — усе разом?” Євка сфокусувала зір назад (тобто, просто сфокусувала) і закрила книжку. “Там випав сніг. Даня сказав, що потрапив у бурю. Він тоді саме висів (летів? сунувся? ) на канатній дорозі в Ворохті. Певно, з ним була ще пляшка коньяку і друг Коля з Дніпропетровська…” А Євка в той час ловила сніг всередині себе. “Це як сніжить у телевізорі,” — сказала вона киплячому чайнику. — “І в облом перемикати на інший канал”. Стрибки температури тіла, шкала градусника, перегони температури з тіла в тіло. Перегони. “Ставлю 200 у.о. на номер 8”.
Скільки вам треба грошей на місяць?
За шкалою Фаренгейта.
Фарингосепт.
Хронічний фарингіт, якщо є така хвороба.
Лоботомія. Сстробоскоп і глисти.
Базедова хвороба — “Ой, які в мене великі очі!” — Євка відчувала, що шизується. — “А хіба є це дієслово в теп. часі?” Є, як процес. Бо все, дівчинко, не так швидко, як тобі хотілося б.
My wild love is crazy
She screams like a bird…

— Знаєш, я вже давно не купувала нової білизни. Просто аж ніяк не сподівалася на секс. — Євка запалила цигарку з ганджем. — Хоч(
— Та… — Даня взяв цигарку і повільно затягнувся. — А як можна на нього сподіватися?
— Ха! Можна його ретельно планувати. Скупити півбазара свічок і там паличок ароматичних… Ванну помити можна. Апельсинів у неї наки… — Євка запнулась. Про апельсини — це вже було. З коханцем (до речі, одним із кращих), через якого вона колись ледь не втратила Даню. Була тоді якась дурна і гола весна. Може, навіть, МЖД — свято таке женскоє. Накурилися тоді всі разом на Євчиній квартирі. Євка десь напередодні якраз коханця майже наголо постригла. А йому личило, сучому синові. Гарний був. З нагоди МЖД чи просто так, у Київ приїхав Даня. Євка мала з ним зустрітися на Контрактовій площі, після роботи в обід. Євка ще здалеку помітила його, вона несла в руках жовті мімози — зовсім, як Маргарита, в чорному пальто, простоволоса — а от Даня… Даня був зовсім або майже зовсім без волосся. «Яка іронія,» — подумала тоді Євка. Вони гуляли авітамінозними вулицями, недоремонтованими галереями і незатишними (чомусь воно так переважно в Києві є) кав‘ярнями. А потім було оте горесвято у Євки вдома. Всі накурилися і весело сміялись: коханець, Даня, подружка і приятель. Євка стрибала від однієї лисої голови до іншої, їй усе здавалось бляякимприкольним. Коли всіх трохи попустило і «хаха» змінилось на «умняк», коханець став дзвонити своїй дівчині на Волинь, а Даня до смерті припекло вийти за сигаретами.
— — Та нафіга вони тобі — йди спати!
Не пішов. А нафіга йому спати? Даня видерся навулицю й відчайдушно помівся в незнайомому напрямку (він був уперше на Євчиній новій квартирі). Євка, як в дешевій мелодрамі, побігла за ним. Потім були сльози, нерви і дурні питання, що не мінялися вже протягом століть. Питання, чесна відповідь на які завжди зриває кришку з болю. І тоді його вистачає всім. Бери не хочу. Ой, як же тоді Даня хотів узнати правду, як він просив про це!
— Ну будь ласка, скажи мені, що відбувається. Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!
Євка замалим не повелася вже. Але стало розуму — чи то пак, перевірених життєвих позицій — все більшменш зашифрувати. Згадалася колись почута у дитинстві фраза: «Правда — соціальний меч», який щось там усталене руйнує. Здається, добробут і спокій. Тож Євка вчасно промовчала, сказавши тільки:
— Так, думай про мене найгірше. Все, що ти про мене думаєш — все правда. І сестра твоя права, що я якась «непонятна», і в гості до неї я більш ніколи не піду.
Вони попрощалися наступного вечора на тролейбусній зупинці — Даня ледь не втратив поїзд. Але все обійшлося. Євка цинічно потисла руку своїй совісті, виділивши їй належний час, щоб помучила. Ну, є у совісті такий обов‘язок. А у людини є на нього право. Даня на останок сказав, що чекатиме Євку до смерті, Євка приїхала через два тижні. Даня знав (гиги, ворожка наказала), що проживе до 24 років. Євка казала, що він дурень і збиралася жити вічно. Обоє помилялися.

— А ванна — це класно. Хоча б душ.
— Га? — не одразу виїхала зі спогадів Євка.
— Ходімо в душ. — Даня оцінюючи подивився на цигарку проти світла.
— Е… Там вода жовта. Вона і не холодна, й не ніяка… Та й взагалі то не душ, а… Хоча, (Євка раптом сміливо оцінила епатаж їх помешкання) давай. Пішли. Всетаки це романтичніше за картонні коробки чи, скажімо, холодний унітаз. Пішли.
Євка почала розстібати штани. Даня робив усе синхронно з нею. Вони покидали джинси й светри на бідолашні картонні коробки, і, запхавши босі ноги в черевики, почовгали туди, де мав чекати душ. В руках кожен, мов талісман, стискав брудні шкарпетки.
— Зачекай тут, постій трошки. Я спробую включити нормальну воду. — Даня переступив межу колись білого ваннового барильця, і став длубатися в краниках і ручках. Євка тим часом розглядала свої зуби в істинно реліктовому настінному дзеркалі. Душ, між іншим, мав іще доволі пристойний вигляд. “Чому би тут не спати”, — подумала Євка.
— Все, Сонечко, можеш заходити. — Даня повішав футболку на батарею, зоставшись під душем в трусах. Євка зробила те ж саме.
— О, вона не така вже й холодна… — Євка помацала воду рукою, й тією ж мокрою рукою провела по Даниному животі. Він здригнувся й легенько підштовхнув Євку під струмінь. Вона заплющила очі. Волосся під водою полізло змійками по обличчі, вода стікала по губах, вода падала на груди, вода ловила пипки, що відразу потемніли, стали твердими й настовбурчились. Даня миттю занурив їх у спеку свого рота. Євка вигнулась, як лук в очікуванні стріли. Вона не розкривала очей, тримаючи руки позаду себе, плечима й головою спершись на холодну стіну. Даня не припиняв пестити їй пипки. Він малював по них язиком піктограми, він укривав усе довкола них, він робився шаленим від Євчиних пружних грудей. (Він ніколи раніше не казав їй про це?) Його руки ковзнули вниз її животом, і нарешті дістались до нікчемного клаптика бавовни, навмисне залишеного на тілі…


Тепер я знаю, як буває
Як буває восени…

А Євка тепер знала, що таке зіпсоване (здеградоване, спаплюжене, похєрене, забите, закинуте) мистецтво. L`art pourri. Entartete Kunst. Це навіть було цікаво для забавки: кидати монетку, щоби взнати, яка річ (тіло, дзвінок, ложка, фотка, книга, звук, волосина) СПРАВЖНЯ. Вона прагнула старості, ця маленька руда дівчинка двадцяти років, вона бачила мерців у снах і водила з ними танки. Вона гнила у своєму коханні, вона ненавиділа його, як гидку виразку, вона силкувалась зішкребти його з себе і відмерти. Як метелик на сторінці у юнната в окулярах. В неї було все, і цього було надто мало. Мало, щоби почуватися до кінця нещасною чи якось протилежно цьому. Вже сама її брехня здавалась найвищою праведністю, так нудно було все довкола. Вона чекала на якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала, як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу. Їй не хотілось ні спати, ні просинатися, ні їсти, ні думати. Хіба що сцяти. Так, то велике, непомірне задоволення. Їй інколи хотілося просто довго їздити в поїзді, напиваючись несвіжого пива, а потім вистоювати в черзі до смердючого туалету. Тільки би в кінці отримати цю надзвичайну приємність. Це навіть ліпше тихого джазу, коли в тебе болить голова.
Євка втикала на парах, вона ні чорта не робила, вона пленталась додому і скуповувала старе шмаття з найближчого секондхенду. Анабіоз. Почекати до зими. Проспати до весни. Нічогонічого не чекати. Позатуляти шпарки у хаті товстими книжками і спалити свої конспекти, коли стане холодно. Спати на газових камфорках, коли вимкнуть опалення, бити в хаті вікна, коли низькі частоти задрочать барабанні перетинки. Можна ще приймати друзів і поїти їх осіннім чаєм. Так швидше поширюється осінній токсикоз. Можна складати вірші з назв хвороб і розмахувати своєю лікарняною карткою, вимагаючи її публікації в російськомовному виданні.
We sale tonight to Singapore…

*

— Пожертвуйте грошей на строітєльство храма.
І на мечеть, і на синагогу. І про пагоду не забудьте. Хоча мечеть — найактуальніше. Чи, всетаки, синагога?

?????

Євці було пофіг. Її рвало від того, що всі говорять лише про війну. З великої букви і окличним знаком посередині, в кінці і на початку. Кругом істеричні окличні знаки. Знакова система. Зіпсута сметана. Затягнутий період лактації. Дефіцитарний лейкоцитоз. Тьху.
Євка весь час кашляла. Вона викашлювала час із себе, прагнучи знайти на самому дні структуру моменту — якийсь омріяний маразм. Просто думати їй не було дано. Якась заскладна професія — думати. Її треба вчитися. А вчитися Євка ненавиділа.
— Легше застосовувати рольові ігри. Коли всі грають в лото. Кожен витягає свій шматок дзеркала і пише там своє ім‘я. Потім треба той шматок проковтнути. Коли проходить біль у животі, люди, з обов‘язково (!) відкритими ротами, споглядають одне одного. Так їм легше побачити суть один одного, бо якого ж біса було ковтати ті шматки дзеркала.
Євка зареготала. Принаймні, їй так здалося. А вдома саме нікого не було, щоб сказати їй: “Заткнись”. Чи нічого не сказати, якщо вона сиділа заткнута. Вдома саме застужено хрипів Том Вейтс, слава Богу, поки живий. А от Майлса Девіса не було… Євка припинила реготати. Це було не доречі.
— Погано, коли речі втрачають свою першопочаткову цілісність. Незайманість, якщо хочете. Це так, ніби показуєш комусь незакінчену роботу з невиправленими помилками, а потім… Потім ти ті помилки виправиш, а робота вже померла. Це як дитину видирати на якийсь час із материнської утроби, а потім вкладати назад, аби терміну добігло… — Євка розуміла, що плете якусь нісенітницю на семінарі з політології. Але цього, здавалось, ніхто більше не розумів. Чи просто не помітив. Всі якось дивно позирали на Євчине бліде обличчя й надто вологі очі з великими зіницями. Але ніхто навіть не почав шепотітись.
— Єво, ми так і не визначили суті урфашизму… — спробувала щось кудись скерувати викладачка політології.
— А знаєте, — сказала Євка, — я не можу сказати, що знаю, як вас звати, але ви — класна баба. Іншими словами, ви така ж сука, як і я.
Поки всі однокурснички припухали, Євка підвелася і, спокійнісінько підійшовши до викладачки, поцілувала її в губи. Та, здавалось, і не пручалася. Вона навіть спробувала вчинити якийсь поступальний рух у напрямку Євки, щось схоже на спробу обійняти. Але наступної миті відчула солонуватий присмак крові на губах і випручалась. Євка подитячому посміхнулась всім присутнім і спитала:
— А правда, в мене очі голубі?
Більш в університеті її ніхто не бачив. Одні казали, що вона звалила в Африку з якоюсь благодійною місією, інші — що в дурку у Франківськ, де у неї був знайомий психіатр, за рештою версій Євка:
Вийшла заміж;
Поховала коханого і пішла до схимників;
Народила двох дітей;
Знайшла роботу в швейцарському банку;
Розбилась на вертольоті у Львівській області;
Емігрувала (легально) в Канаду;
Стала проституткою (нелегально) в Сомалі;
Купила собі чоловічий (а який же ще?) фалопротез і живе з вагітною дівчиною;
Поїхала фотокореспондентом у Чечню;
Поїхала медсестрою в Афганістан;
Найнялась витирати порохи в ювелірній крамниці на заході Тернополя;
Вирушила на ровері в зимову (?) довколасвітню подорож.
Все це було правдою. От тільки викладачку політології теж чомусь більш ніколи не бачили.


* * *

А неправдою було те, що Євка просто на всьо забила. Вона сиділа вдома і їла, вибираючи день, КОЛИ. І транспорт, НА ЯКОМУ. Та ще взуття, сумку і, обов‘язково, шарф. Відомо для чого.

Riders on the storm…

Як погода впливає на ваш настрій? Якого кольору небо? Якого кольору дерева? Якого кольору дурна пика того, хто все це запитує? Вибачте, вчителі іноземних мов, бо то йдеться про вас. Методичні розробки ІЗ. Затверджено Міністерством ОС. “Жалко так всіх”, — зітхнула Євка. “Всіхпревсіх. І Даню жалко, хоч він і не майбутній вчитель. Він минулий майбутній юрист. Бідолаха. Як Бальзак, наприклад: ну на фіга йому та освіта? Треба це йому сказати серйозно. Не Бальзаку, звичайно. Не люблю Бальзака. Растіньяків там всяких — безталанних ідеалів дитинства. Хочу цілувати ДжимМоррісона в губи”. І вона поцілувала прозору коробку від компакта “the best of the DOORS”. Моррісону було байдуже, хоч він і народився з Євкою в один день. Шкода, що не того ж року. А от Джона Леннона вбили якраз того ж року. І того ж дня. Коротше, Євка ненавиділа свій День народження. А тепер з огидою розуміла, що до нього залишився якийсь там місяць. І що неодмінно треба щось зробити до настання свого фактичного (“А хай йому грець!”) повноліття.
…
Євка сиділа й дивилася на двері, з яких мав з‘явитися Даня. Невдовзі або невцьомужитті. Однаково все з “не” починається. Тобто починається з кінця і взагалі, це все вже десь було. “Дивно,”— подумала Євка, “Ці двері існували за купу років до тебе, коханий. І, боюсь, вони житимуть довше за тебе…” Їй було сумно і взагалі якось не зрозуміло. “Шотландські скачки. Скотч. Треба заклеїти вікна на зиму. Щоб задихнутися в собісвоєму домі. Заклеїти би й ці двері, щоб Даня в них ніколи не проник. Двері. Знову DOORS.
Break on through to the other side (?)
“Але Ьог приходив неодмінно” — прочитала Євка. Тобто, Бог приходив неодмінно. І тоді одяг залишав опіки. Навіть не стигмати. Бо до крові було так далеко, як до підземної ріки в пустелі. І треба було щось робити. Тобто, втриматись від цієї потреби. Не впустити в себе надутого світу. Не ставати гумовим слоном.
— А сьогодні зранку кльово вийшло, — сьорбаючи чай, розповідала Євка Артурові, — Пам‘ятаєш, розповідала тобі про цю мутку з дзеркалами? Типу Даня і його криве відображення? Так от, неДаня мені вже не давався чути чорті скільки. А тільки зайшов Даня до хати, бац — дзвінок. Хто ти думаєш? Так, каже, треба ж інколи дзвонити. Почути хочу і все таке. Та пішов ти. В кінці все одно якийсь телефон спитав. Мені так ржачно було, що це все не просто мої заморочки метафізичні.
— Да. — сказав Артур.

А тепер Артура вже не було. Він коректно пішов, пообіцявши передзвонити перед тим, як вертатиметься. То була відповідь на Євчине: ”Я встигну потрахатись?” Дані було ще менше. Тобто, не було навіть в районі Євчиного метро. “Та що вже зробиш”, — зітхнула Євка і почала робити своїх 28 розпочатих справ, з яких жодної потрібної.
“Bсе закрито. Вісім огорож. Це пекло у Сартра, здається. Помоєму, огорожа — це добре. Це безпечно і є де вивісити білизну. Ліпше вішати білизну кольорову, щоб не подумали, що ти здаєшся. Бо коли білу вішаєш це як білий прапор…” Євка в черговий раз змінила колір волосся. Це в черговий раз не було помітно. Вона знов боялась завтрашнього дня, знову це кляте небажання покидати “Сьогодні”. Хоча сьогодні живе до самої нашої смерті. Просто воно дико егоїстичне і прагне всієї до крихти нашої уваги.


* * *

“Коханий не приїде сьогодні, подумає, що мене нема… — Євка чхнула. — Правда. Він ще подумає, що я кудись звалила, і його не попередила. Як таке можна думати про мене, коли я ввесь день тільки те й роблю, що його чекаю. Клятий телефон, мать твою, працюй!!!” — і вона знову щосили засмикала за всі дроти, шукаючи міяця, де розірвався контакт чи що там з тим телефоном. Вона щойно повернулась із жахливого сну: істерично нашаривши дві сумнівної вартості телефонні картки (принаймні, одна з них точно вже віджила), простоволоса Євка кинулася надвір шукати телефонний автомат. Їй здавалося, то збігали останні хвилини її життя, і треба було, щоби Даня встиг хоча б на коду. Здіймалась хуртовина. В цьому районі вона здавалась особливо гидкою і наглою: сніг плював у Євчине обличчя, вона раз по раз вступала у грязюку, ризикуючи в ній послизнутися і впасти. Сіра телефонна будка маячила, мов примара на тлі мокрої вуличної чорнухи. Так, ніби якийсь лайдака — дизайнер вклепав її сюди, щоб не пертися до смітника… Євка вклала “неробочу” картку. “Ну, хай хоч ясно стане, що хтось із автомата дзвонить”. Хрін там. Автомат був мертвий. Він НЕ ПІКАВ. Можна, Євко, і не бити так по важелю, і не матюкатись на пів вулиці. Все дарма. Євка посунула далі вулицею: калічні пішоходи й мертвотні вогники, знову болото, ніде ніяких телефонів. “Та, не твій сьогодні день, дівчинко…” — Євка згадала анекдот. Вона вагалась: хочеться ревіти, чи ні. Навіть якби й знайшовся телефон, однаково картки лажові… “Принаймні, вдома на мене чекає гарячий чай. Єдина хороша річ за сьогоднішній день”. Якісь суцільні дежавю. Нудота. Ще раз і ще раз нудота. Купа важливих дзвінків, що їх судилось продинамити природнім способом.


* * *

Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила із двома хлопцями, їх замінили дві порожні кімнати. Третя — з Євкою, в якої абсолютно рвало дах від того, що в неї тепер стільки простору. Вона гасала квартирою, улюлюкаючи і кривлячи пики в нескінченні дзеркала, вона говорила сама до себе на кухні („Гей, що у нас на сніданок?”) і до уявного Дані у ванній чи в вітальні („А віконечка кохане заклеїло, га? Нє? Чьо мовчиш, зуби чистиш?”). Наставала зима. Не надто бридка, бо в Києві був Даня. І був він о восьмій вечора. Плюсмінус. Просто доживав останні дні академки (його якимось дивом збирались поновити, як лише він не намагався спекатись тієї юриспруденції…), займаючи свій час виснажливою роботою. Догляд за племінницею. Ненависне зайняття. („Ви наш новий бебісітер?” — „Ні, я ваш новий мазафакер!”) Все заради того, щоб бути з Євкою у місті. Вона бачила, як він страждав і нудився, і дратувалася ще більше. Їй було мало його, так мало… А поверталася вона додому зла і втомлена, і все, чим вони займались — це готували їжу, і все, про що розмовляли — це як готувати їжу. Даня був прекрасним кулінаром. Євка була посередньою журналісткою. Тому вони:
Мало ходили на тусовки;
Мало розмовляли про мистецтво;
Мало розмовляли взагалі;
Мало спали і на ранок були втомлені;
Дочасний авітаміноз крав снагу до занять коханням.
Після того, як за Данею зачинялись двері (він ішов рано, щоб встигнути до племінниці, перш ніж сестра збиралась до роботи в амбасаду), Євка влаштовувала собі напівсонні ретроспективи:
„…Він завжди йде опів на сьому, чи коли там. Навіть не п‘є кави і мало де вмикає світло. Мабуть, боїться сплячої кухні чи ляльок, що живуть у сусідній кімнаті.
— Подзвони мені у 8.15, розбуди… — і знову собі лягти спати. І прокинутись рівно за хвилину до його дзвінка. А тоді збагнути, що на пари вже запізно. Потім зібратись і пити туди. А пар немає. І болить дупа чекати на якусь хоч трохи цікаву лекцію. Страшенно хотіти спати і думати інфінітивами:
страждати
чекати
втрачати
знову чекати
і
проживати.
Хто і що для чого. А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то — один зі способів сексуального вдоволення. „А що буде, як почнеться війна?”— і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше — з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов’язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно поміщає її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтивоурочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше. Сексуальна наруга, приниження, млоїсте і таємне задоволення та неминуча смерть опісля нього. Оргазм чи інфаркт — яка різниця. Просто втеча від втрати. А як намалювати втрату всього часу? Можна малювати риби, що пірнають в ополонки. Чи в спокійне море. Дірки з риб’ячими хвостами. Нескінченний рибовий караван по діагоналі моря. Бо я точно знаю, що море квадратне. А риби обирають найдовшу дорогу.
Р.S. Жінки таки люблять політику.


* * *

А тоді був час на подарунки: дні народження, нові роки, швейцарські ножі і французькі парфуми, військові ліхтарики і ніжні прибамбаси для догляду за тілом (Даня тонко відчував Євчині унісексові вподобання), запальнички, записники, білизна, кримінальні кодекси та китайські палички (Євка була до нудного практична). Потім наблизилось різдво, запахло родиною і щастя урвалося. Євка завезла Даника у Карпати і там залишила. Не з власної волі й не одразу, звісно. Спершу було валанцання зимним провінційним містечком і усвідомлення того, що нема навіть до кого зайти випити чаю. Були прогулянки до неіснуючих підйомників і намагання покататися на лижах. Була спроба втечі в гори і були лавини, що засипали дітей по радіо. Були родинні істерики одразу після родинних виспівів на Євчину честь. Були несмачні вечері у кафе, коли в хаті, переповненій різдвяними наїдками, їм не відчиняли дверей. Може, просто собі не чули, обурюючись Євчиною невдячністю перед друзями сім’ї. Клани, клани, клани… Євка не належала до жодного, і тому ненавиділа геть усі. Певно, заздрила людській спільноті. А Даня просто всіх тихо ненавидів і забував привітати маму з п’ятдесятиріччями чи з чим там іще…
Євка зібрала рюкзак і поїхала до Києва, перед від’їздом проте, люб’язно попрощавшись із батьками (мама досить мило розбудила її, а тато через свого зама виявив бажання провести її на потяг. Він не прийшов, але яка різниця).
Все, Київ. Метро, пальтовий натовп, відключення сигналізації в квартирі й обривки подарункових загорток. Запах Дані і речі, які він так чи отак поставив. Євчині сльози і дзвінки у Те Місто. Все знайоме. Зимова сесія і зимова апатія. Бридка шмарката відлига. Бридкі відлигові люди. „А відлижіть мені всі!” — навіть це їй було сказати
"… впадло. Впадло кудись їхати, з кимсь зустрічатися. Пішли вони. Хочу спати довгодовгодовго. Щоби не вставати, а надворі холодно. Буду валятися вихідні, виключу телефон. Хочу в гори. Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа з рота. А в мене щоранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під‘їздом. Хворий асфальт — у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, звідки в чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть — то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася сіль. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні. "


* * *

Так. Вхід істерично заборонено. Стій, де стоїш, істото. Не торкайся мене своїми масними щупальцями, збагнула? То йди до сраки. Так. Правильно.


* * *

… Принаймні, в роті тепло. Після перцю. І руки болять. Цікаво, чого: від копирсання вилкою в сухій, загрітій в мікрохвилях, гречці, чи від переписування чужого, нікому не потрібного конспекту. Маленькі гречинки. Напевно, по ним можна ворожити на своє існування. Вони саме того кольору. І тої ж нульової вологості. Тих же глухих і болючих фрикцій. А виделка шкрябає тарілкою, як санчата асфальтом напровесні.
…як нестрижені нігті білим простирадлом у темряві.

Євка розважалась тим, що вгадувала Данине географічне переміщення країною — вона кидала дротики у карту, а потім надсилала у діряве місто чи село телеграму „до запиту”.


* * *

Євка зайшла на пошту. Вона хотіла було відіслати Дані телеграму, але ніяк не могла придумати цивільної версії їх дурнуватих таємних імен. І тому купила конверта. З марками. Б і Д. По Україні. З п’ятизначним індексом бридкого індустріального міста, де, як гадала Євка, дихає, сцить, їсть надворі шаверму, дивиться старі фільми по кінотеатрах, курить гашиш і читає Юнга Даня. "Чорти б тебе вхопили, коханий…" — Євка відірвала шматок від паперу з записом свого сну.
…І з’явиться з темряви гігантська моделька машинки за 180 грн, чи ще, чого доброго, гола лялька "Золушка" моєї сестри?…
Євка розписала клаптик найпохабнішими зізнаннями в коханні і погрозами настання клімаксу, якщо він, сучий син, не з’явиться. "Ти найкраща шмата цього світу. Амінь", — закінчила вона і повільно стала запихати у конверт гроші, фотографію немитих після них із Данею чашок, пляму крові з місячних на доказ невідомо чого (просто кров на бинтах видалась їй схожою на борщ на снігу — колись вони жили в горах у будиночку, перед ганком якого котромусь їх попереднику стало зле буряковим борщем. Певно, то була квасівка, бо пора була Різдвяна).
Все. Синя скринька. Бувай, Данечко.
Cause this is free love
Євка витягла з сумки пожмаканий листок, котрий щойно побував донором Даниному листові. Це зовсім не запис сну. І зовсім не лист 82річній жінці у Францію. Напряжний лист тоді Євці не вдався, бо…
Бо:
В тунелі метро таки був сильний запах лялькового волосся. Так, ніби береш ляльчину голову і нюхаєш її дірявий гумовий скальп із рівними рядами синтетичної парості.
— Ти нюхав лялькам голови? — питаю я у Даника.
— Ні… — дивіується Даник втраченому дитинству. А я ще напруженіше вдивляюся в тунель і щосили тягну ніздрями брехливоперукарський запах. Ану жбо дивись… — кінець історії був запханий в конверт. Його читатиме Даня. Або, якщо Даня помер, першаліпша сволота, що не полінується роздерти конверта з марками Б і Д.
Євка йшла далі вулицею. Погода стояла не полютневому нешмарката, тому навіть чаю (вічного зеленого чаю!) не дуже хотілося.
Понакривані тарілочками горнятка. Хвилю назад вони давали невисокий звук. Звук у темряві, доки я несла у них до спальні чай. То був найпрекрасніший діалог у нашій грі спокою.
— Я зробила чай. Он він, зліва на тумбочці.
Ти треш обличчя і мовчки дивишся на мене. Ти сидиш на тому ж ліжку, де я лежу.
— Дякую, Сонце.
На тобі чорні теплі шкарпетки…
— Пий!
… і жовта, з двома дірочками, футболка. На мені чорні шкарпетки.
— М? — (ти щось прошепотів)…
…і вечірня сукня.
Ти ліг головою до моїх шкарпетів і сказав, на них дивлячись:
— Сьогодні день траурних ніг. — Ти чомусь не хтів пити чай, тільки щось незрозуміле шепотів собі у дзеркало.
Я по черзі кладу голову на тверде (папка з паперами на пружинах стертого матрацу) і м’яке (простирадло в клітинку, зібгане на понищеній м’якості чужого матрацу).
Твоя голова лежить на моїх сідницях. Ти начебто спокійний, але раптом починаєш принюхуватись, заважаєш мені писати. Ти нюхаєш і нюхаєш, залізаючи мені під руки і під шию, мені лоскотно…
Я втомилась.
I`m tired.
I am tired.
Я закапую очі візином. Наркотикам — ні. Але стало легше. Нанюхавши щось цікаве, ти починаєш підкоп під мої статеві органи. Успіх не приголомшує: матрац хоч і убитий, та все ж не розсипчастий. Я пишу муру. НЕХОЧУПИСАТИ. — Останнє нашкрябано лівою. Євка отак була одного разу вирішила писати геть усе, що зринає в вечірніх мізках. Просто так наче фотографувалось життя. Наче цьому шмату дня, як потрібному мерцю, поклали пам’ятник, тоді як інших просто поховали і деколи згадуватимуть за простибіг.

Пізніше Євка вирішил

Так и есть.. есть, есть, воду пить, не болеть...
Сдесь давно меня не было, даж как- то хотелось удалить страницу дабы она лишнего места не занимала...
Это все от полной недостачи времени в сутках..
Кто - то решил, что будут сутки длится 24 часа? а со мной то никто это не обговорил вот теперь живешь по каким - то странным правилам которые придумал кто -то кого я никогда даже не услышу, не то чтоб поговорить, я уже не говору о полном объявлении амнистии этому умнику)))лан, безпридметно все получается...
Да, а еще весь трабл в том, что в свое свободное- таке как сейчас время просиживаю и контакте, мне там веселее!!!
Но на работе, где я в данный момент и нахожусь контакт забанили ((, апро эту лазейку еще никто не знает))
P.s. К стати)) я даж свой пароль не помню)) попал сюда благодаря спамам))
СПАСИБО ВАМ!!!!!))))
Пощел я искать еще друзей!!! :;

Нписал только-что несколько строк и вытер. Вытер из-за вопроса "зачем?". Розозлился на себя же. Ответив "а зачем это все!? Исе что окружает, но успокоился т.к. все что не делается - тому там и место!!!! Да, а еще мне иногда кажется, что я с ума сошел и люди вокруг меня все ТАКИЕ забавные! Иду только и поражаюсь им, и приходит осознание, что это ты странный и неадекватный. Но я не парюсь! Ибо это привыкли называть нежно - ВЕСНОЙ!!!

Я пропал, на время... У меня куча работы, девушка появилась и наконец-то та без которой самого себя тяжело представить без нее - половинка. Съезжаю с общежития на квартиру. В общем жизнь принемает обновленное русло происходящих событий. Надеюсь я сюда буду заходить по чаще. А сейчас надо доделать роботу и домой, точнее к половинке. Спасибо всем кто еще надеется меня *увидеть*.Всем привет! А Грин Гел одельный - С прошедшим днем РОЖДЕНИЯ!!!!!!!!!!!!!

А-а-а-а!Эту заметку я пишу с телефона!Я с 1го числа режиссер монтажа!радует!Я влюблен, не адекватен и полностью готов принять весну! Хочу одеть кеды, легкий верх. Наслождатся солнцем любить капель, мокрые ноги и перепрыгивать лужи в надежде,что эт поможет!ДА! И дышать воздухом первородной весенней природы (че сказал - сам не понял) все. Завтра допишу чет интересней!Целую всех!СПОК-нОК'!

Я сдесь давненько не появлялся.Времени нет и спать по 2часа в сутк - не вариан, зато отличная практика выносливости.Хочется многое написат,но глаза ломают зубочистки, а пластырь натягивает кожу головы на глаза. Завтра есть время поспать. В такие моменты главное, чтоб некто не появился из интересных людей,а болшенство таки интересны.А когда интересно(каламбур получился) могу не думать о сне и еде. Последний днь съемок завтра и это радует.Бля!Веталик пришел.Я ему рад и не рад-смежное чувство.И об этом тож хочется выговорится.Принес Марию иХуанну.
-А-а-а!Нет!СТОП!Я сплю и видеть н е ч е г о н е х о ч у ! ! !Короче, спконой ночи!

Зашла девушка моей мечты и все оборвалось.
Продолжаю.
Православный - веселый дядька с рыжей бородой,он очень просветленный,как для отца в мире новых технологий,событий и всяко такого барахла современости,что меня очень поразило; А вот будист покарил все мое сознание.Он рассказал мне о нашем восприятии и реальности такие вещи,что у меня чуть не открылся 3й глаз.И сам по себе эт очень простой, светлый изнутри,жизнерадостный человек который всегда смотрит в глажа,а еще помоему он курит травушку. Он бест!все блин через 2часа вставать.Всем СПОК-НОК!

Закончился рабочий день.Сегодня мы снемали как представитель ислама принимал у себя католика,православного,будиста и кришнаида.
Мой психоанализ каждого из представителей сошелся на следующем: Исламец много знает,у него очень жесткие преоритеты; Представитель кришнаидов очень позетивный,но многого боится,неверенный чтоли; Ктолик - умный,разговаривает очень депломатично + такой себе семьянин; 80935342724

Проснулся рано,точнее почти не спал-не хотелось.Еду на работу и настроение в духе Амели,ток гармони не хватает.
Вот почему создатель нашей жизни поскупился на звукорежиссеров?Ну чтоб было как в фильмах - хочет реж. передать определенное настроение - добавляет музыку в соответствии.А хотя кому от этого легче будет?И так много создано,а никто по сути не ценит.Все только ДАВАЙ,ДАВАЙ.
Вывод: учитесь ценить!

Да,всегда жизнь преподносит нам выбор.Точнее я даже не знаю че происходит сейчас.Мне это нравится,но в то же время чувство будто стоишь на краю обрыва и есть лишь 2 варианта: 1.Вернутся туда откуда пришел. 2.Научится летать и там начать новый этап своего бытия.
Первый вариант меня вовсе никогда не интересовал.Но из-за этого высота обрыва на столько выросла,что все тяжелее и тяжелее становится вера в возможность преодалеть жизненный каньен.Нет я его конечно преодалею!Но необходимо выговорится.
Мне 19.меня на днях выгнали из универа т.к.вместо учебы я выбрал роботу и об этом родители не знают и преходится им самы наглым образом лгать до тех пор пока не востановлюсь на ражиссу заочку.С общаги выгоняют и целый день прошел в поисках квартиры.Слава Божиньке, что хоть на работе повышение (своего рода) с админа на режа монтажа.А ночные клубы молчат будто досихпор отсыпаются.Ах да и денег нужно 1000у.е.чтоб все оформит с жильем,а сейчас с наличко по моему всем тяжело.
Ну вот,выписался!Тепреь легко! :)Ничего страшного!уже завтра буду вспоминать это как первую двойку по математике.ЦЕЛУЮ ВСеХ!вера возвращается.

С ума сдуреть!!!4:11 на часах,а я за это время столько всего не нужного сделал!Просто не верится!!!!

Фотографии МаякОффский : /////:)

Ну такое...

Настроение сейчас - новогоднее

Все очень изменчиво т.к. был ты маленький,проходит время,а ты все еще такой же,только желания,требования меняются.
Раньше обожал новый год,верил в магию,его загадочность,а теперь это куча дней когда никто,ниччччччччччччем по сути не занимается,и я в том числе.Ну как я могу работать если все так же думают, у некоторых есть свои планы,а у кого нет - нада искать,а как искать если холодина на улице такая,что жалко себя становится.А если кто - то, из домашних, был там - смотришь ему в глаза руку хочется пожать и орден за заслуги перед отечеством вручить!Хорошо, что инет есть! Так сидишь и пялишся в монитор.Я вот от нехватки живого общения даже дневник завел,как видите.
А вчера психанул, созвонился с бывшими одноклассниками и конечно же напился, да так что не помню как домой попал, но зато легче стало!
Эти дни наверное для этого и созданы, чтоб лекероводочная промышленность под конец годаобновляла свои запасы, а мы некоем случае не пили то что давно на складе стоит!

Фотографии МаякОффский : це

Чтоб было какое -то впечатление обо мне.Смотрите "фотографии" скоро на экранах ваших мониторов!!!

Настроение сейчас - философское

почему знак вопроса - эт я сейчас объясню.По сути мы очень редко остаемся совсем одни. За нами всегда кто - то наблюдает. И даже если мы пришли,закрылись в своей комнате - всеравно мы включаем радио или ТВ которое смотрят,слушают еще млн.людей. В случаи с книгой народу становится меньше,но остаться одному не возможно! А телефон? И даже в лесу.. прицепится же какая то назойливая мошка. И все - не один!!!
Но на самом то деле никто нехотел и не хочет быть одиноким! Когда человек кричит,что хочет остаться на едине с самим собой - эт значит -"посмотрите на меня! Я другой!Я человек нового поколения!" Но как бы он не кричал - один он не останется. Ведь даже Маугли и тому скучно не было!
К чему это,а к тому,что себя в данный момент ощущает себя одиноким каждый 2й житель земли, не смотря на то как бы это глупо не звучало.

Фотографии МаякОффский : ц

Новый \\\\\\\\\\год!!

Эт ЭлЕктронная вещь, которая будет терпеть больше всех и однажды не выдержит...