у хороших sennheiser за інерцією після вчорашнього performance заливаю в організм хороший minimum_maximum з теплих рук kraftwerk, і споміж tour de france на зовні виринає бажання блювати, це схоже на якусь катастрофу, і хочеться пити; хороший знак, і фактична відповідь змістовності сучасного звуку, але я відмовляюся вірити в незамінність і божественість лабораторії kraftwerk

вчора був на закритій party, де грали наживо напівживі kraftwerk. all inclusive in arena square. тобто у повному абсолюті і коннекті з експериментальними 70-ми, із ментальними і далекими, де я не був, але торкався. і сьогодні із вдалою композицією; концептуальним відео за спинами татусів electropopmusic і свіжим повітрям. tour de france, the robots, radioactivity і, ясна річ, autobahn. нектар синтетичного німецького сьогодні. відбиток радості у знайденому через енну кількість років щасті. не первинність, але все ті ж kraftwerk.

в рухах немовляти відсоток спражньості настільки високий, що майже заповнює суть самої дитини. дорослість частку зменшує, а зрілість, як процес взагалі ліквідує. часом здається, на кінцевому етапі десь глибоко зявляється фотошоп, який розмальовує цілу схему будь-якого руху, а потім в абсолютному автоматизмі людина вмирає

природна суть кожного з нас – протистояти появі автоматизму, і збереження якомога більшої частки справжньості

між іншим ми знову в києві складаємо до купи речі акуратно витираємо краї нових меблів вологою серветкою вмикаємо електроприлади і посміхаємось в об’єктив фотокамери а тим часом моє запоріжжя економить на електроенергії даючи її іншим за безцінь і самостійно в темряві стовідсотковій проводить не тільки ночі але й дні а так хотілося повернути голову назад і щоб засліпило мозок сяйво втрачених і залишених хвилин і стояв би і падав би але контекст не підходящий

не курив з 2007 року
позбувся звичок
їсти м'ясо і дивитися телевізор
набрав декілька потрібних кілограмів
і впустив світло в голову
а мій син слухає моцарта і танцює на подушці
а мій світ має колір
і добре смакує з персиковим соком

...викидаю непотріб із власного життя, і мене абсолютно не обходять сторонні з цього приводу думки теоретиків

вся ця ваша масовість поповнення зарядження налаштування всі ці залежності підписані рожевими на глянцевих повернях на пластмасових новобудовах ховаючи неонові світила всі ці запрошення відвідати і використати отримати і мати без зайвих непотрібних рухів в сторони і без готівки пластиком в кредитках всі ці ваші наші насамкінець мої цей мотлох і непотріб зівялості і роздратованість і секс і тупо телевізори до ранку комоди із неоновими цяточками крізь скляні відполіровані новітніми можливостями поверхні у змерзлих багатоповерхівках у ліфтах безшумних високошвидкісних із шевроле авео у дешевих і мяких авто з фольги у прохолодностях калюж і терабайти накриватимуть щовечора у світлих офісах і дні не вихідні і піца з куркою або з кролятиною а пліснява метро оселиться у ваших головах й рецепторах які відповідальні за світосприйняття і всі ці глейди мікроспреї поруч не лежали і навіть не заздрили але впливали у кахельних дешевих туалетах і супергіпергігамаксімаркетах з високими до неба стелями із чергами у пару кулометрів навали знижок в мінуси і ви такі щасливі обдаровані з ніг до голів тефлоновими сковорідками навколо вас і нас естетика мораль і етика і метафізика і глянець глянець глянець кредитування мікромакро і світ такий розбещений в залежності від самостійного від вибору від власного нещастя і дайте там з полиці людям півкіло чуттєвості я гроші завтра занесу

я у скейтерських кросівках dcshoecousa слухаю фортепіано з оркестром моцарта і їм персики із сметанковим сиром

не люблю весільні сукні, смокінги, пластмасові дитячі гірки і панельні будинки. не люблю лімузини, жалюзі і годинник на руці; кока-колу, розчинну каву, нічні клуби, шкіряні туфлі, чай у пакетиках і сіді-диски; мобільні телефони, високі поверхи і літаки; маленькі чашки, червоний колір, майонез і телевізори; неонові лампи і високу швидкість, міста і те, що називають інфраструктурою.

але «люблю» у сотні разів більше. за це і дякую тобі, мамо.

а я би ніжно у коктейлі з ананасів напівліто навпіл осінь і частково від зими схопив би сходами і падав би і би і би. стояла Би весна, а потім Би лягла. і ми такі святково вдягнені у трьох, блін, так яскраво світяться прожектори із будівельного майданчика навпроти, а ми у ліфті, потім на балконі, у снах, у сексі, сексі. ми з тобою. і оргазмуючи на трьох і знову знову знову у коктейлі з ананасом, і не зимно – навіть навпаки. напів засніжені алеї спеку даруватимуть: тобі, мені і наш малий. такий жовтенький, із твоїми-нашими-моїми блим-блим-блим балконом і на сходах і під натиском засніжених доріг і під і над і в. і щоб нам всім, і я тебе люблю, люблю, люблюююююююю…

осінь, осінь, осінь, і ми так само жовті. і ми в новій квартирі на вулиці марини, яку полюбила земфіра. так, так, на вулиці цвєтаєвої в будинку номер п’ять жовто-блакитного кольору, за пупермаркетом білла, на все тій же троєщині, в кінці. сім сотен доларів на місяць, і повний мозок щастя, і пошуки додаткового заробітку, і осінь, осінь, осінь…

з кожним новим днем бажання жити збільшується, і я прозріваю. нехай двічі банально, але про-зрі-ва-ююю, чуєте? вся ця рожева біосфера, із частиночками пилу, всі ці взаємні метафізичні розлади, і ти, і я, і всі ми у єдиному колапсі. у одному на всі сто відсотків ковпачку з поліетиленових відходів. з тонами забитих до смерті курей, собак і поросят. такі залякані, до сказу із відтятим умінням мислити, навколо ніби й двадцять перше століття, а смерд стоїть, немов народжені під лавками торговими у італійських передмістях сотні років назад. цивілізовані дикунки із слинявими думками про наїдені до мозку животи.

Це так весело, і так оптимістично, коли кіно починається у двадцять два! Бо комусь вже приїлося, встигло розчарувати, а для мене тільки старт. І збуджує думка про тисячі хвилин кіно класики, що не зачіпала моєї свідомості. Із двох з половиною сотен найкращих за версією IMDb фільмів мені пощастило бачити дванадцять. Лише з десяток визначних і надуспішних фільмів сучасності я з’їв за двадцять два роки свого існування, уявляєте?

Мою кінообмеженість можна було б списати на маніакальні порсання у арт-хаусі, у авторських коротких метрах, але ж це не так. Попри часткове таки порсання, не маю маніакальних в цьому контексті рис і досить пасивний у кількості переглянутих творів. Одним словом, списати обмеженість і відсутність обізнаності в цій темі не має на що, тому почну наздоганяти. Як мінімум, і дівіді-програвач відпочине від творів Кустуріци, Лінча, Іньяріту, Кубріка та євро-авторського скиглення.

В колонках играет - nine inch nails - the slip
Це так спокусливо,ніби сам диявол кличе в обійми, а ти стоїш і не знаєш, куди, в якому напрямку зробити наступний крок. А з іншого боку, вже знаходишся в його полоні і тільки-но починаєш усвідомлювати, що напрямок не має значення, як щось вологе торкається твого плеча і ти з острахом повертаєш голову назад, і бачив позаду себе баночку із кабачковою ікрою.

В колонках играет - the verve
шукаю контекст: аби було затишно і не далеко від метро, платитиму не більше п'яти з половиною сотен американських грошей на місяць

а ще дві великі черепашки із червоними вухами шукають де б пожити наступні років тридцять. обіцяють бути слухняними за умови доброго відношення з боку гомосапієнс.

а хтось вже слухає новий the verve. той the verve, що не міг не наснитися після дев'яносто сьомого. і закінченому меломану вже подобається авансом. і я слухаю новий the verve, смакую знайомим до болі поєднанням. ліричною романтикою, романтичною лірикою, із дещо жорсткішим звуком та соковитою скоринкою. я слухаю новий the verve, і він такий - не рафінований.

мене надихають вагітні жінки, їхні округлі животики. пожовклість і книжки у твердому перепльоті. вокал roisin murphy і плавлений сир. фільми кустуріци і звукові поєднання тома йорка для мене – земна святість. мені до вподоби старість, я люблю очі похилого віку. а свіжевичавлений сік заряджає нутро любов'ю.

мене надихає посмішка нашого сина. його надзвичайно довірливий погляд, що засвідчує гармонію десь глибше. його каламутна свідомість випромінює радість без надлишків. і суто первинність.

мене надихаєш ти.
і я кохаю тебе.

у дві тисячі четвертому вперше прийшов на радіо. державна телерадіокомпанія міста, випучені очні яблука, кава і півтора року в ефірі.

пам’ятаю, як навчився стріляти влучно, маючи в арсеналі лише холості набої.
я пригадую, як це виглядало зовні і не можу збагнути, чому сьогодні, через чотири роки на відстані у шість сотен кілометрів не вмію поцілити бойовими.

одне з пояснень - моя хронічна прискіпливість. до всього того, що маю, що виймаю. уявна велич значимості, наче туман зменшує швидкість і збиває координацію, аби не наробити помилок, чи то у великих масштабах, чи то в рамках одного міні-нявкання у мікрофон – всюди цей острах із присмаком ризику, із усвідомленням того, що ми не пляма, не стерти зайвого. тому і гальмую, аби виносити той плід, за який не буде соромно. та чи буде потрібен він комусь через довгі дні-місяці-роки? і взагалі, чи має він бути комусь потрібен, навіть сьогодні, навіть будь-який?

коли тобі вдається відмовитись від самого себе заради когось, в цьому і полягає справжня свобода

і після всього в раз вирішую: не хочу, не маю і не бажаю усвідомлювати.
а просто відчувати без «логічних» вкраплень. бути алогічним в цих стінах. у ванній кімнаті, у надгарячій воді, ковтаючи холодне повітря. так, ніби наситився, ніби це мій абсолют, і з ним я сьогодні ознайомлюсь. де колискова крізь повітря, із вуст коханої, де засинає мій син. де кімната напитая соком свіжевичавленим. жовтим. цитрусовим.