Це так весело, і так оптимістично, коли кіно починається у двадцять два! Бо комусь вже приїлося, встигло розчарувати, а для мене тільки старт. І збуджує думка про тисячі хвилин кіно класики, що не зачіпала моєї свідомості. Із двох з половиною сотен найкращих за версією IMDb фільмів мені пощастило бачити дванадцять. Лише з десяток визначних і надуспішних фільмів сучасності я з’їв за двадцять два роки свого існування, уявляєте?

Мою кінообмеженість можна було б списати на маніакальні порсання у арт-хаусі, у авторських коротких метрах, але ж це не так. Попри часткове таки порсання, не маю маніакальних в цьому контексті рис і досить пасивний у кількості переглянутих творів. Одним словом, списати обмеженість і відсутність обізнаності в цій темі не має на що, тому почну наздоганяти. Як мінімум, і дівіді-програвач відпочине від творів Кустуріци, Лінча, Іньяріту, Кубріка та євро-авторського скиглення.