Немає рабства безнадійнішого, ніж рабство тих рабів, які себе вважають вільними від кайданів.

мене надихають дитячі майданчики, особливо пісочниця в центрі, і хаотично розкидані пластмасові іграшки

це нагадує фільм, яким насолоджуєшся із затишного крісла, а всередині було б дискомфортно і ніяково

бо дорослішання шкодить справжньості

Смерть – це не сумно
Сумно те, що більшість людей взагалі ніколи не живуть

Ми бачимо світ таким, які ми є самі; те, що у нас всередині, ми бачимо поза собою. Покладіть на стіл мішок із золотом і залиште там дитину. Якщо прийде злодій і викраде золото, чи буде знати дитина, що воно викрадене? - У дитини немає всередині злодія, і він не побачить злодія поза собою. Не говоріть про порочність світу і його гріхи. Плачте, що ви самі все ще вимушені бачити порочність. Плачте, що ви не можете не бачити всюди гріхи, і якщо прагнете допомогти світу, не засуджуйте його. Не послаблюйте його ще більше.

В колонках играет - on air
соковитий, легкий і розсипчастий junior від royksopp став хорошим саундтреком весни 2009

і насичена з кислинкою палітра розливається прохолодними хвилями

Моя родина на відстані у шість сотен кілометрів від Києва занурена у сесію. А я один в квартирі на Троєщині збираю речі для переїзду в іншу квартиру на Троєщині. Один, але не самотній. Симфонія номер сорок соль-мінор створює ефект присутності: ворушіння позаду пальцями ніг і причмокування та злизування меду із склянки з чаєм. Ми тут не сумуємо, нам є про що подумати і про що мовчати. Чим, власне кажучи, і зайняті.

Не треба міфологізувати порожнечу. Порожнеча – це порожнеча. І тому сьогодні оригінальний культурний активізм – це не виробництво візуальних атракціонів для провінційної буржуазії, а інтелектуальний, емоційний, соціальний і політичний заколот. Сьогодні мистецтво не в галереях – воно в серцях і на вулицях. І вибір один: боротьба або їбання в жопу, війна або регіт під час рауту в компанії нудних і нікчемних вицвітлих гномів.

Анатолій Ульянов
Закат спектакля

Для того, щоб зрозуміти сутність і проблематику такого явища, як національна комісія з питань захисту суспільної моралі, можна порівняти її із ринком людських органів.

Де на початковій стадії в рамках окремо взятої лікарні не існує жодного ризику. Медицина на вашому боці. І ви просто лікуєте виразку шлинку у стаціонарі. А через деякий час прокидаєтесь із шрамом під ниркою. Коли ваш орган летить у першому класі якихось європейських авіаліній. І рятує чиєсь життя.

А виразку шлунку вам вилікують. Ви навіть будете вдячні, можливо. Потім будуть реабілітації, судові позови, нервові зриви, але в кінцевому результаті це нічого не вирішить.

Комісія з питань захисту суспільної моралі навідміну від ринку органів – державна інституція. Всі її здобутки – це реальні і законні дивіденди, як інструмент створення авторитарного управління. Наша відтята культура не літає прешим класом. Їй роблять аборт, народжують на початкових стадіях вагітності і вбивають. Це ніби промивка нашим цінностним системам. Втручання в голови наших дітей, що за своєю природою виглядає абсурдно.

І якщо без нирки жити можна, то із обмеженим внутрішнім світом, без мозку жити неможливо. Як мінімум для людини, що має на меті розвиток і усвідомлення себе, як унікальної одиниці Всесвіту.

Мені не за сміття на вулицях соромно. А за нас не здатних прибрати і навести лад власності. І не за політичну систему. А за нас проституток і рабів, які по-маслу функціонують в ній. На корсить психопатів.

Не за депутатів своєї країни мені соромно, не за кабмін, не за президента і судову систему. А за нашу з вами нездатність бути вище всього цього, за рівень суспільної свідомості, за нашу бидло-первинність із теперішніми наслідками.

Мені ніколи не буде соромно за комісію з питань захисту суспільної моралі, і не соромно за всіх тих уєбанів в дубових кабінетах, за їхні абсурдні спроби виховувати мого сина. І не злий.

Мені за нас з вами соромно, сліпих і безруких, тупоголових із олігофренічними нахилами.

Це ж минеться, правда?

цього дня п’ять років тому дмитро олійник вперше спробував на смак радіоефір

Вчора о дев'ятнадцятій ми вечеряли в тиші. Насолоджуючись смаком. А за стіною дуже голосно і несподівано завопіло «С Новім Годам!».

До цього ми декілька місяців не могли зрозуміти хто наші сусіди - японці, китайці чи корейці.

шість годин радіоефіру – це дев’яносто пісень, година реклами, десять хвилин джинглів і п'ятнадцять хвилин розмов ведучого

ти можеш бути освіченою одиницею масовості, мати якісні інформаційні потоки і високий рівень пізнання

і лишатися при цьому бидлом із доктором хаусом і бумбоксом, без міліметра чуттєвості і жодної краплини суті

Моя планета – хронічна вагітність. Від дня останнього менструального періоду і до безкінечності. У довічній агонії, безрезультатних спробах народити. Моя планета приречена носити зародок і горіти в потугах. Моя сучасність - безпорадна реалія і порожні вулиці. Створення видимості повноти, і буття в одвічному екстазі. Псевдо щастя під прошарком сліпоти і глухоти. Ніби ми не ми, а ніхто і ніколи.

сучасність вдягається у псевдо аби набути форм і елементарно мати вигляд. інакше цей світ не взмозі мати ціну і торгуватися. ми граємо за неіснуючим сценарієм, але його тюнінгують покоління після нас, і буде соромно тим, хто сьогодні справжній. сучасність вдягає псевдо аби елементарно бути, і плаче вночі і стогне, але не має альтернативи.

Я знаходжусь в постійному пошуку. Спочатку шукаю зміст, а коли знаходжу, то не можу підібрати засіб для його передачі. Коли знаходжу засіб, мій зміст втрачає актуальність. І так вже багато років, п’ять здається.

З Новим Роком!

Передсвятковий офісний планктон із вічнозеленою посмішкою в депресіях, набутий недосип, і недотрах. Кінцева фаза року без залишків із нулями. Атрафовані спинні м’язи, гострота у рухах, грубість у ході. Психічні розлади, та змістовна порожнеча наче розмова сам на сам. З принтером, айсікью, з монетками і чашкою кави. Корпоративна етика з її витонченою манерою вітатися оголеними зубами. Стінам, шафам, дзеркалам. Конструктивний погляд і бліде обличчя, зненацька у вузькому коридорному провулку. І острах, онімілий стан, ковролін залитий кавою до стелі, сморід доларовий, крихти і рожеві бантики. Заляпані слиною стіни, а склопакети в нашому офісі мають коричневий колір.

І мова не про інструмент. А про основу, на якій створюється субстанція масового впливу. Суть в державі, якій я - батько ніколи б не довірив виховання свого сина. Ніколи і не довірю. Суть в системі, яка є хронічно аморальною, і це доречі виправдано. Без шансів, в жодному з пунктів становлення моєї дитини, під будь-яким маскуванням, і в жодному з надуманих критичних випадків. Тому що це моя сім’я, оригінальна система цінностей, наша на трьох метафізична основа, і це – приватна власність, моє право існуючої фізично одиниці. Держава на має вищого права. Тим паче морального.

а ми контр-yuppie, ми роз'їдаємо мегаполіси з середини в’їдливим дитячим плачем

ми народжуємо нові покоління, не маємо хронічного і пінного з рота остраху і робимо це легкими рухами геніталій, рожевими мозками і світлим минулим

ми псевдо-андеграунд і розріджена маса між рядами офісного планктону, хоч м’які і вразливі, а ви - мейнстрім

ми не цукрові, але й не під майонезом, без приправ, без зайвих інгредієнтів, прянощів, ми без нічого задля нового

ми у колисках вирощуємо синці під вашими очима, і запізнення у затхлі офіси, у квіпи і вконтакти