так у всьому. абстрактне поняття «хорошої музики» лишається абстрактним тому, що наслідком навіть дуже глибокого абстрагування буде гіпотеза, але не факт.

в нашому ефірі, в кожній годині звучить пісня щонайменше одного виконавця-вегетаріанця.

минуло два роки відтоді, як ми вдвох оселилися у спальному районі головного мегаполісу країни. минуло пів року відтоді, як ми втрьох.

всі ці інді-шмінді, лейбли, довбані рекординги. десятки, сотні малоліток із однаковими гримасами на майспейсютубах. запатлані-розпатлані чорняві білявки і пупсики у тачках з відкритим верхом. мультяшні експерементиекскременти над емобітами, індібрейккорами і тепер вже рожевими айдіемами. ви всі настільки мені приїлися, настільки вїлися, настільки наскільки уявити не можна. ваші лаунжі тріпхопи, голі попи, якісь там суміші дебільні драмендфанкові і психокорові сніданки, ейсідпанкові ланчі, і одна на всіх індівечеря. незалежна залежність, довбані пісюхи-пісюни і ваша суб-а-культура. вигадування давно винайденого. факін мейнстрім, ви ні в чому не винні.

і ми не винні, ніхто не винний. воно мабуть входить в плани соціальної еволюції. всі ці асоціальні культурні експеременти.

пам’ятні місця, пісні, фільми, фотографії, одяг і навіть якісь номери. непотріб збирає пил у кишенях, на полицях, в альбомі і головне - у підкірці мозку. з легкістю можу відтворити подію дивлячись на фото або тримаючи в руках якийсь сувенір, слухаючи особливу пісню можу плакати або істерично реготати. і це не добрий знак, скажу відверто. часом накопичена інформація виливається у напади. це коли намагаєшся пригадати звичайну подію, а в голові в цей момент відбувається пошуковй процес із надреактивним перелистуванням сторінок. після декількох днів у такому форматі голова починає здаватися зайвою, і лише додає дискомфорту. фетишизм – це купа сміття, щось ароматне але не потрібне і вже давно забуте, це коли ти любиш якусь річ, але вона давно на тебе поклала.

В колонках играет - ella fitzgerald
ми знімаємо квартиру на бульварі леоніда бикова. за київськими мірками це дешево і далеко від центру. недільна дорога на радіо забирає годину, плата становить чотириста пятдесят доларів на місяць, або дві тисячі гривень за новим курсом. троєщина, однокімнатна на восьмому поверсі десятиповерхівки. досить затишна мебльована квартира із рожевими стінами і великою кухнею.

зйомна квартира не має гостроти, і практично ніколи не дратує . бо це тимчасове житло, яке залишиться на цьому місці, коли ви підете далі. всі ці двері, вікна, жовта паркетна підлога – лише супровід вас сьогоднішніх. місяць, рік, пять. а завтра ви стелитимете ліжко у новій квартирі, де стіни матимуть блакитний колір, і через вікна падатиме більше світла.

зйомна квартира не має вас, лише ви її. одного разу ви обов'язково знайдете стелю нудною, коридор надто довгим, ванна кімната дратуватиме без причини. все рано чи пізно приїдається, і зйомна квартира приходить на допомогу, бо це перше, що можна у такому випадку змінити. і ви змінюєте, знову і знову, без остраху. позбутися одноманітності легко в будь-яких рамках, поза ними, в них, будь-де.

ввечері, коли малий засинає, ми у ванній кімнаті граємось його іграшками. наповнюємо гумові цитруси водою і бризкаємось. кубічні сантиметри теплої рідини розлітаються в сторони і відверто радують. а жовтий апельсин має більш направлений струмінь, і подобається мені найбільше.

віра – основа формування цінностей. для нової людини, для малюка – важлива складова. без віри будь-яка свідомість буде не повною так, як і без любові. віра – не лише переконання, а ще й сила. елемент, який розвиває сукупність, систему. без віри не існує усвідомлення себе, ідентифікації і плану дій.

так, як для бізнесу замало грошей, так і людині не достатньо їсти. в обох випадках має бути систематизація. бізнес-план і релігія відповідно. має бути схема.

не той у програшу, хто без Бога, а той - хто без віри.

В колонках играет - beck - chemtrails
доречі, в моєму випадку саундтреком першого півріччя дві тисячі восьмого є пісня chemtrails. це схоже на природне явище, воно само собою, без попередження заволоділо і мозком і тілом. це той випадок, коли від залежності отримуєш надзвичайне задоволення, без ризику. новий альбом американця beck-a і трек номер три на диску. chemtrails.

саундтреки до улюблених фільмів запам'ятовуються надовго, часом назавжди. але звуковий супровід власного життя має набагато більше значення, цього точно не стерти. будьте обережні із вибором звуків, колись вони матимуть на вас сильний вплив.

В колонках играет - roisin murphy
є люди, які вірять в те, що телевізор приносить користь. у повному адекваті дають його дітям, і говорять про таку необхідність в світлі розвитку сучасних технологій. вони НЕ вірять в те, що є люди, які телевізор НЕ дивляться. і щиро співчувають нам, недорозвинутим і втраченим.

офіс «просто радіо» знаходиться на шостому поверсі в будинку номер тридцять чотири на бульварі лесі українки. з ефірного вікна добре видно частину харківскього масиву. а ще верхівки дерев у ботанічному саду, недобудовані котеджі і трикутні дахи старих споруд. стояти біля підвіконня із чашкою чаю в руках досить приємно - подобається гра світла, коли хмари пропливають над районами і тягнуть землею темну пляму. відрізок вулиці від тридцять четвертого будинку до бульвару дружби народів збуджує найбільше. хоч це і звичайні сто метрів тротуару, все ж вони мають особливий присмак для мене, тут пам'ять і трохи більше року від травня дві тисячі сьомого. стартує бульвар в районі бесарабського ринку, з епіцентру модних клубів, віайпі розваг і авто з відкритим верхом. там емоцій більше. вони зміксовані скупченням червоних новобудов, офіційними державними закладами і університетом поплавського. а ще гламурні магазини, офіси і ресторани. у закладі козирної карти «казбек», наприклад, можна поласувати фірмовим салатом за сімдесят шість гривень, або випити каву «американо» за двадцять. тут паркують авто віайпі клієнти, і декілька дорогих машин із невдалою аерографією на передніх крилах. часом перехожі намагаються зазирнути через тоноване скло, аби втамувати інтерес і уявити себе всередині. вони впевнені, цього бажає кожний, а хто «не бажає», той просто через заздрість не зізнається. банальні хвороби, які загострюються в напрямку бесарабки, меншають в бік ботанічного саду. а загалом - це печерськ. я біля вікна на шостому поверсі в будинку номер тридцять чотири. чай із шматочками якогось цитрусу. на звалищі металевих мрій, відполірованих фантазій і квартир за пів мільйона доларів.

В колонках играет - Фредерік Бегбедер
Чи варто повторюватися і нагадувати вам, яким чином діджеї захопили владу? У суспільстві гедонізму, та ще такому легковажному, як наше, громадяни цікавляться одним – розвагами! (Секс і гроші не є виключенням: гроші дозволяють відвідувати вечірки, а вечірки дозволяють знаходити сексуальних партнерів.) А діджеї керують на вечірках. Їм тепер замало нічних клубів – вони придумали «рейв» і примушують людей танцювати в ангарах, на автостоянках, у цехах заводів і на вулицях. Саме вони вбили рок-н-ролл і вигадали реп та хаус. Вдень вони панують у гіт-парадах, вночі – у клубах. Від них нікуди не подінешся. Діджеї перетворюють наше існування на низку реміксів. Ніхто на них за це не ображається: адже ми все одно завжди даємо комусь владу, то чому б не діджеям? Вони мають хапальні рефлекси не менші, ніж у колишнього кіноактора або адвоката. Врешті-решт, для того, щоб володарювати, досить уміти слухати, справляти враження культурної людини і уміти заводити публіку. (в лапках)

Сімнадцяте липня. Класичний ранок. Ароматна свіжозварена кава, полуничне тістечко і жовтий автобус. Банальний, затертий до дірок хедівський in rainbows і завчені до вібрацій мікрорайони. Вологість повітря складає дев’яносто один відсоток. Ввечері можливий дощ, але ти дочекайся завершення ефіру. Нас лікуватиме ця свіжість. Обіцяю, буде добре.

Так, мені сумно. Чи я можу про це писати? Можу, без навіть єдиної краплини сумніву, чи міліметра сорому. Здається. Бо мені не має бути соромно ні перед ким за те, що природньо. Це ж не карається кимось? Ну хіба-що за слабкість, так? За слабкість справді можна отримати. З неї хтось може і потішився б, хтось підживився б. Але ж я не слабкий, мені просто сумно. Це емоційна складова, не діагноз. Явище, яке не характеризує ані фізичне, ані психічне, це лише субєктивне відчуття. Така ситуація лише природньо ліквідується, самостійно. Тому не соромно. Я справжній і навіть посміхаюся, коли сумую. Більше того, настрій може бути гарний. Він, доречі, і є такий. Це ж нормально? Ясна річ, без єдиної краплини болю. Це лише самотність. Так? Сумно, бо самотньо. І не соромно.
Треба ще два дні і дві ночі переплисти. Скоро знову обійматиму вас, як раніше. Ми разом будем засинати і прокидатися також. Втрьох.

А може всі ці види амнезії – успіх організму у боротьбі з пошкодженнями? Може, це наслідок вдалого протистояння подряпинам? Може, і справді, кольори та звуки подібно жорсткому диску голкою видовбують в нас дірки? А цей механізм по-живому заповнює в нас кластери, і якась деталь організму намагається зупинити процес? Може, амнезія - це перемога фізичного над психічним, і ніяка не хвороба?

В колонках играет - Чак Палагнюк - Колискова
Можливо ми потраплямо в пекло не за ті вчинки, які зробили. Можливо ми потрапляємо в пекло за вчинки, які не зробили.

Мені подобається назва радіостанції «Просто Радіо». В сучасному світі засоби інформації мають називатися прислівниками. Якщо ви олігарх, або успішний бізнесмен, або продали трикімнатну квартиру в центрі Києва і маєте намір позбутися грошей – створіть маленьку радіостанцію чи глянцевий журнал. Назва має бути лаконічною і обов’язково прислівником. Наприклад, якщо радіо, то «тЕпло FM», або радіо «Легко», «Швидко FM», радіо «Краще», радіо «Завтра», «Завжди» радіо. Жовтий глянцевий журнал має називатися «Аморально», а безкоштовні газети на кшталт пятнадцятихвилинки «Задарма» або «Нізащо», «Ніскільки», зібрання папарацці – «Напоказ», «Умисне». Так, як газета «Сегодня». Це те, що має владу на підсвідомості сучасного потенційного споживача. І ваша реклама, і ваш продукт, і навіть духовні порції виховання. Сьогодні світ відштовхнувся від конкретики і просунувся набагато вперед, де має бути простір. Ми маємо дати людям прислівник. Як одну з можливостей думати. Маємо ускладнити абстрагування.

Привіт. Моє імя Дмитро Олійник.
Коли я в ефірі, мене звуть Діма Тєрєшков. Псевдонім запропонувала Лєра, програмний директор київського Просто Радіо. Вона довго намагалася щось підібрати пристойне, і я погодився на Тєрєшкова, це було більше року тому. Хоча ніколи мене це особливо не цікавило. В Одесі на вулиці Валентини Тєрєшкової у будинку номер п'ятнадцять на одинадцятому поверсі знаходиться головний офіс Просто Радіо. Я там ніколи не був, і мені туди не хочеться. Однак це місце стало відправною точкою моєї назви. Якщо розглядати прізвище за загальною класифікацією, воно не вирізняється гостротою. Це влаштовує, не дратує, тому все саме так, як є. Я Діма Тєрєшков, ведучий Просто Радіо. Привіт.

В колонках играет - Чак Палагнюк - Колискова
Вбити тих, кого любиш, це не найстрашніше. Є речі більш жахливі. Наприклад, без участі стояти в стороні, поки їх вбиває світ. Просто читати газету. Так частіше і буває.

Мені музики. Банально, але вона відірвала частину свідомості, заволоділа нею безсоромно і оселилася у прошарках. Мені не дискомфортно, скоріше навіть комфортно, це схоже на тріп. Це і є тріп, і моя слабка толерантність. Бо тепер я жадаю більше музики, більше емоцій навколо всесвіту, в якому є звуки. Я ними підживлююсь і прощаюся по-троху із собою справжнім. Дрібниці. Так завжди, коли нас захоплює щось не природнє, створене гомо сапієнс.
Я не скиглю. Просто відповідаю на запитання «чого тобі не вистачає?». Та ти й сам знаєш, або як мінімум думаєш, що знаєш. Так, мені не вистачає динаміки, не вистачає активності, місця, де робив би відкриття. Я не маю майстерні. Такої, де міг би писати власні внутрішні шедеври. Натомість маю інше. Те, про що мало, практично ніколи не пишу ані в ЖЖ, а ні в ефірі, і вже точно вустами для тебе чи тобі подібних. Є речі, про які краще мовчати. І я мовчу. І тобі здається, я не щасливий і не задоволений. Ти думаєш, мені боляче від того, що я закрив за собою двері. Думаєш, я не той і не там. Помиляєшся.
А я щасливий. Можливо це перший раз, коли це так. Розумієш? Ні, не розумієш.
Все те, чого нам не вистачає – це задні місця, хвіст хіт-параду наших бажань. Не має значення, яких за масштабом. Це може бути бажання в контексті життя, а може декількох років, чи місяця всього, або навіть дня. Можна хотіти кави, а можна хотіти спати. Ти маєш вибрати і розпрощатися із чимось. Якщо часто відмовлятися від кави, з часом тобі її не вистачатиме. Розумієш? Є шкала пріоритетів. Банально, але це так. На перше місце зазвичай ставлять кар’єру, родину, країну, часом релігію. Є і друге, третє місце, вони менш цінні. Все, що на першому місці – це кінцевий результат, ми маємо його першочергово. А хвіст – наша порожнеча.
Мені не вистачає музики. Вона не в хвості, але і не лідер моєї шкали. Це абстрактна відповідь, яка легше за повітря. Але це та правда, якої я не боюсь. Це настільки незначний мінімум мого життя, що страшно не може бути ніяк, ані за визначенням, ані за обставинами. Вся ця активність, динаміка, вся нестача – вона компенсується. Бо, як мінімум, три перші пункти моєї життєвої пріоритетності реалізовані. Я щасливий, більше ніж це можна собі уявити. Так, щасливий.