«Бийте російських найманців, як собак, на кожному кроці», - найстарший львівський волонтер 82-річний Іван Шклярський

Ще в підлітковому віці старійшина українського козацтва генерал-хорунжий Іван Шклярський зрозумів, що любити свою Батьківщину потрібно не словом, а ділом. Потрапивши до партизанського руху він побачив все: героїзм, безмежну любов до своєї землі, зраду. На собі відчув, що таке, коли над головою свистить ворожа куля. Тому зараз, в час, коли знову потрібно мобілізуватись, аби протистояти ворогу Іван Шклярський, якому вже 82 роки, почав активну діяльність, спрямовану на допомогу українській армії. «За вагомий внесок у забезпечення військовослужбовців» він отримав подяку від Нацгвардії.

В 14 років юний Іван пішов працювати разом зі своїми братами для того, щоб сім’я українських переселенців з Польщі могла прожити у важкі роки Другої світової.

«То був тяжкий час, ми переселенці і їсти не було що, кажу як є. В мене було четверо братів, один помер, і сестричка була і ми всі йшли по селах, щоб заробити, аби тато мав, що засіяти. Так я попав до голови сільради Дмитра Орищина. Сьогодні це Перемишлянський район. Він, його жінка Марія і дочка – всі були патріоти», - розповідає пан Іван.

Так літньої ночі 47-го чотирнадцятилітній хлопчина проснувся на копиці сіна від того, що хтось приклав палець до губи зі словами «Тихо». В домі ночували партизани.

«Мене розпитали, як звати, хто я, звідки, хто мої батьки. Той, що старший спитав: «Чи ти українець?» Я відповів, що українець, хоч народився в Польщі. Але нас вивезли, тому що ми мали позицію українця. За це польські комуністи разом з комуністами радянськими виселили нас звідти. Тоді він підійшов до мене і каже: «Івасю, ти не боїшся служити в нас, якби ми тебе попросили? Нам треба час від часу посилати посильного, щоб ти попереджав, як будеш бачити якийсь рух, або москалів. Тобі нічого не зроблять, тобі 14 років. Але ти вважай, бо то є дуже небезпечно». А я не боявся. І так я виконував доручення з 1947 по 52-й рік», - згадує волонтер.

І хоч завдання було небезпечним, але почуття патріотизму додавало сили, надавало сенсу жити і відстоювати своє. По лісах майже на кожному дереві вирізали тризуби і допомагали хто як міг, кожен по-своєму виражав свою позицію.

«Так було одного разу, просипаюся вночі, коли ми коні пасли, вдень коні працювали, а вночі ми їх ходили пасти. Підходять до нас хлопці, ми зразу побачили, що то військові і кажуть: «В нас помучені коні, треба нам поміняти, ви не маєте нічого проти?» Я тоді сказав, що коні не наші, але як треба, то треба. Ми помінялися і вони пішли далі. Ціла армія йшла – з возами, зі зброєю, з гарматами…», - розповідає козак, який все своє життя був в опозиції до комуністичної партії.

«Я ніколи не був в комсомолі, хоча мені обіцяли золоті гори. Обіцяли при війську, що відправлять в офіцерську школу - тільки іди в комсомол. Але я не можу двом Богам служити. Я християнин, мої батьки християни і я все життя служив і до нинішнього дня служу Богу і Україні».

І хоч Іван Шклярський не знав багатьох людей з партизанського руху, у зв’язку із засобами конспірації, та його робота цінувалася і врятувала не одне життя. А часом він і сам опинявся за крок до загибелі.

«То було літом, я гнав худобу, а одне телятко відірвалося і почало тікати. Я хотів його догнати і вернути додому. А там, де воно втекло, засідка була і пустили кулю мені над головою. Бачили, що не солдат, а підліток… Мене Бог тоді оборонив. Я коли вирвався, зразу передав інформацію через старшого інформатора, щоб наші знали», - емоційно розповідає про той випадок волонтер.

За сивими козацькими вусами дід ховає посмішку, він має що розказати. Пам’ятає і про тих, які зраджували і про героїзм тих, які захищали і «цілу машину москалів перебили».

Після закінчення війни молодого патріота вигнали з Нафтопромислового технікуму через те, що не хотів вступати в комсомол. З таким ультиматумом пан Іван не раз стикався, проте не боявся відстоювати свої переконання та йшов за покликом свого серця. Після технікуму змушений був служити у війську.

«Я так в комсомол і не пішов і мене забрали до війська. Чотири роки відслужив нашим ворогам, бо шо мав робити… Коли вернувся додому працював слюсарем-верстальщиком, спеціаліст високого рангу, заробляв тоді по 300-400 рублів, на той час це були великі гроші», - сміється козак, згадуючи молоді роки.

Пригадується все: як після служби вчився у Львівському політехнічному інституті, який так і не закінчив через все ті ж причини, про те, як створював свою сім’ю. З гордістю розповідає про своїх дітей, внуків і правнуків, які допомагають йому у волонтерській діяльності.

«Мій життєвий досвід не поступається інститутській освіті. Я багато читав і багато знаю, щоб достойно оцінити те, що було і свою роль в тому числі і зараз не можу просто сидіти склавши руки, тому й роблю все, що можу», - говорить чоловік.

Як тільки почалася війна на сході України він почав збирати гроші, зокрема, в церкві Андрія Первозванного, яку сам будував та досі працює паламарем, передавати військовим свої заощадження з пенсії. Також написав листа військовослужбовцям «Як я люблю москалів», в якому вклонився оборонцям та закликав «не жаліти, бити москалів, як собак, бо й вони нас не жаліють».

«В тому листі я висловив свою думку. Написав, що я старійшина українського козацтва, маю 82 роки. Я душею і серцем з Вами, але мене не пускають діти і вік. Кланяюсь Вам низько, будьте українцями, бийте москалів де тільки побачите, на кожному кроці, не жалійте їх, бо вони нас не жаліють. Бийте їх як собак, якщо вони найманці. Серед наших також є найманці. Але їх треба нищити на самому корінні», - пише у своєму листі пан Іван.

Проживши довге та насичене життя пан Іван закликає українську владу бути конкретнішою та чистити свої ряди, оскільки «в нашому Уряді є дуже багато нечисті, яка не дасть нам спокою» і менше слухати наших західних соратників, які не до кінця розуміють все, що відбувається.

Дивлячись на козака перед очима пробігає вся вікова історія України з її сильним духом, про незламність якого ходять легенди і наводять страх на ворогів. За білим як сніг волоссям та козацькими вусами можна розгледіти життєрадісну людину, в якій досі горить жага до життя. Він і сам говорить, що давно б уже був би там, в окопах та зі зброєю в руках, якби не вік. Прикладом власного життя показує, що свою країну потрібно любити не викрикуючи гучні гасла, а роблячи для неї достойні справи кожного дня, в міру своїх можливостей. Поряд з паном Іваном навіть у тих, хто вже почав розчаровуватись знову загоряються очі, люди знову починають вірити у перемогу, розуміючи, що вона залежить від кожного.

http://www.pohlyad.com/zhyttya/n/97737