Всі, хто мене знає, знають, що арт-критик з мене ніякий. Тому шукати в цих враженнях ознак фаховості та грунтовності марно. Зате, як людина, що ні фіга не тямить в сучасному українському мистецтві, я відкритий свіжим відчуттям і те, що бачу, те й пишу, бо нічого іншого й не маю за душею. Отже, плюс на мінус дає... ну, ладно, до чого тут та математика?...

Словом, відвідав я в "Українському домі" широко рекламований "Великий скульптурний салон". Вся експозиція розміщена на двох рівнях: на другому (якщо першим вважати гардероб і туалети) розташували класику, а на третьому - по колу - сучасних авторів.
Скажу зразу - фотографувати там в принципі не можна, тому я пішов на развєдку без фотіка. Виявилося, що принаймні на третьому поверсі принаймні деякі автори і просто сторожі при експонатах НЕ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ проти фотографування експозиції. Наприклад, приємно, що сам великий Олег Пінчук, ніби, не забороняє клацати свій доробок наліво-направо.
Тому поки ілюструю свій триндьож краденим фотомікстом з інших сайтів, а далі, коли вийде, заміню своїм.

Найперше, звісно, не можу не сказати про Пінзеля. "Українському Мікельанджелу" відвели найкраще місце - центральний майданчик УД - там, де колись стояв біломармуровий Ілліч. Правда, середина арени цього разу лишилася порожньою, а Пінзелеві твори розіпхали попід стіни. Центр експозиції оформили у вигляді такого собі символічного алтаря з розп"яттям, по боках якого встановлені парні фігури святих. Більшість (якщо не всі), понятноє дєло, з Бучача.

Ну що сказать про Пінзеля? Безумовно, це був надзвичайно цікавий майстер, що лишив нам надзвичайно цікаві мистецькі пам"ятки і все це пі-ар-шоу навколо нього, як на мене, цілком випрадане. Честь і слава Борису Возницькому, який врятував, не дав загинути і т. ін. Тут все вірно і додати нічого. АЛЕ!!! Коли вже говорити начистоту і спробувати намалювати якийсь більш-менш реальний "гамбурзький рахунок", то до Мікельанджела нашому Пінзелю, здається, як до неба рачки.

Як це не дивно, але ота сама експресія, за яку так хвалять Пінзеля його сучасні адепти, обертається проти нього. Ну, надто вже її багато!!! Можливо, ми не бачимо всього доробку, може, це така група творів була, а загалом Пінзель і інакше вмів творити, але навіть від оцього невеличкого кола в УД мене почало тіпати. Враження, що всі персонажі чогось з"їли не того і їм зараз ну дужжжже погано! Це не просто експресія, це експресія в крайніх формах і, на мій хлопський розум, відвертий перебір. Боюся, та бучацька дзвіниця виглядала з такою дерев"яною публікою, як каланча в дурдомі - так і дивись, шо когось перемкне і він звідтам стрибоне у небо. Бароко-рококо, канєшно, я все розумію, але міри тут і не трохи бракує. Я вже мовчу про те, що власне сюжет є відверто другорядним для всіх отих напнутих жил, перенапружених м"язів і т. п.
З іншого боку, товариш Пінзель, від якого я досі бачив виключно кілька фігур у львівському Нацмузеї, виявився неабияким затєйніком стосовно техніки різьблення. Скажімо, тканина одягу святих в одних випадках відтворена цілком реалістично - м"якими складками, а в інших - цікавим штучним прийомом - як поєднання багатьох невеличких різноконтурних площин. Така собі мозаїка. Подібний "модернізм" видався надзвичайно цікавим і навіть, як на мене, невігласа, свіжим. Було б цікаво подивитися на це все десь у церкві або й на виставці, але вже без сьогоднішнього дурнуватого натовпу. Доведеться таки їхати у Львів... :)
Найгіршим у Пінзелевій експозиції було її технічне оформлення. Це просто жах і більш нічого! Скульптури встановлені на грубо зляпаних підставках, де побитих, де ржавих. Пояснювальні написи в кількох випадках прикріплені десь у самому низу - на рівні плінтуса, - тому я й не знаю досі, шо там написане.
Нарешті, супровідні тексти до експозиції разом з ілюстраціями приклеєні до допотопних дерев"яних замацаних щитів. Всі фото (і старі, й нові) чорно-білі, всі тексти також. Зробити це все по-людськи не варте великих грошей. Біда, мабуть, в совковому мисленні організаторів. В цьому товаришу Пінзелю не можна було не поспівчувати, бо свого часу він таки дійсно старався...


Трішки вище на другому поверсі розмістилися ще три експозиції класиків.
Ліворуч у залі показували невеличку за розмірами пластику Архипенка - дуже цікаво, симпатично, модерново, але коли хто мені таке над могилою поставить, їй-богу, оживу і задушу. Як некрополіст кажу...
Зал Архипенка виявився напівпорожнім, натомість зайти до нього виявилося непросто з-за черги до залу Родена, яка заповнила весь хол між двома залами і при мені не зменшувалася. Саме тому, я того Родена вживу й не бачив, а інтернетівські картинки дали мені уявлення, що рішуча мистецька перевага товариша Родена над товаришем Архипенком в очах київської публіки полягає насамперед у розкрученості і імпортному звучанні прізвища останнього.

Завершував коло класиків наш вєлікій соврємєннік, автор "Галі на палі" і іншої численної херні, що заполонила історичний центр столиці України - Анатолій Кущ. Буду лаконічний. Мені це не сподобалося. Те саме, що й на Майдані, тіки менше розміром. На моє глибоке переконання, нормальна людина не здатна втямити, чому саме цьому "прорабу пєрєстройкі" доручили поліпшувати візуальний образ стародавнього Києва. Інших причин, окрім корупції та клановості у прийнятті рішень добрати не можу. Висока справедливість полягла лише в тому, що творчий доробок Куща запхали аж за самий ескалатор - туди, де традиційно в концерних залах туалети влаштовують.

Зовсім інша справа - третій поверх. Очі розбіглися, дух захопило, у голові замакітрилося. З десятків прізвищ скульпторів знаю хіба два-три, але сподобалося набагато більше речей.
Ні, є тут і цілком банальні "сувеніри", гідні хіба що на ширпотреб, але й експонатів, коло яких ходиш-ходиш і не находишся, не бракує.

Найперше - банально - Олег Пінчук/i.ixnp.com/images/v3.20/theme/silver/palette.gif" target="_blank">http://i.ixnp.com/images/v3.20/theme/silver/palette.gif); VISIBILITY: visible; BORDER-BOTTOM-WIDTH: 0px; PADDING-BOTTOM: 0px; MARGIN: 0px; VERTICAL-ALIGN: top; WIDTH: 14px; LINE-HEIGHT: normal; PADDING-TOP: 1px; BACKGROUND-REPEAT: no-repeat; FONT-STYLE: normal; FONT-FAMILY: 'trebuchet ms', arial, helvetica, sans-serif; POSITION: static; TOP: auto; HEIGHT: 12px; BACKGROUND-COLOR: transparent; BORDER-RIGHT-WIDTH: 0px; TEXT-DECORATION: none; cssFloat: none" src="http://i.ixnp.com/images/v3.20/t.gif" alt="" />. Блін, так його розкрутили, розхвалили, що за всіми правилами жанру в натурі мала виявитися херня. Аж воно не херня, товариші! Навіть зовсім не херня!!!

Я навіть набір листівочок купив там за 20 гривень і у страшенному захваті навіть не так від фантазії, як від завершеності його штучок-дрючок. Ну, от повне враження, що кожна завершена на 100 % і нічого ти туди навіть за великого бажання не вставиш.

Хоча зовні це все досить декоративно виглядає і все ж!!! Очєнь... очєнь...

Друга зірка - безумовно Андрій Северинко/i.ixnp.com/images/v3.20/theme/silver/palette.gif" target="_blank">http://i.ixnp.com/images/v3.20/theme/silver/palette.gif); VISIBILITY: visible; BORDER-BOTTOM-WIDTH: 0px; PADDING-BOTTOM: 0px; MARGIN: 0px; VERTICAL-ALIGN: top; WIDTH: 14px; LINE-HEIGHT: normal; PADDING-TOP: 1px; BACKGROUND-REPEAT: no-repeat; FONT-STYLE: normal; FONT-FAMILY: 'trebuchet ms', arial, helvetica, sans-serif; POSITION: static; TOP: auto; HEIGHT: 12px; BACKGROUND-COLOR: transparent; BORDER-RIGHT-WIDTH: 0px; TEXT-DECORATION: none; cssFloat: none" src="http://i.ixnp.com/images/v3.20/t.gif" alt="" />. Я навіть у нього автограф взяв (попередньо купивши листівочку за 5 гривень).
Скоро їхня компанія відкриє свою галерею на Банковій, 2 - на місці колись легендарного літературного кафе "Еней" у Спілці письменників - і там, ніби, буде постійна Северинкова експозиція.
Поки ж можу сказати одне - ЖОДНЕ фото не здатне передати всю енергетику і самобутність цих робіт. Розгадка тут проста - на фото матеріали ніби згладжуються, зливаються і перестають бути настільки очевидними, не завжди розумієш, ЩО САМЕ вони собою являють.

На виставці ж ти бачиш кожну деталь, від тебе абсолютно нічого не приховується і навть показово демонструється. Всі ці старі залізячки, уламки різних механізмів, нові і пошкоджені, часом з корозією деталі, навіть сміття якесь - всі вони не перестають ні на мить бути самими собою. Ти їх чудово бачиш, чітко усвідомлюєш їхнє походження, їхню природу і їхню фактуру.

Тобто, все це ЛИШАЄТЬСЯ і водночас з чудернацького їх поєднання з"являється якась абсолютно інша якість, якийсь НОВИЙ СЕНС. І все це одночасно. І все це ОБОВ"ЯЗКОВО в об"ємі - навіть настінні і відносно пласкі якісь композиції.
Блін, мені це страшенно сподобалося!!! Піду ще!!!!