Нарешті я набула якусь точку фіксації в цьому світі - ми купили квартиру!!! Свою власну квартиру. Навіть не віриться.. Без прихистку життя здається таким неповноцінним і непевним. Настільки, що ми проміняли велике місто на цей прихисток. І не шкодуємо ані крихти! Колись я її сфоткаю і викладу фотки, але не зараз.. зараз вона обідрана як кошеня біля сміттєвого баку. Та це все буде колись, робота тепер лише в радість, навіть якщо її багато, та ти знаєш, що працюєш над своїм, а не на благо орендодавців..
Одне питання, як на це відреагує мій пухнастий клубочок, чи не буде їй сумно в новому житлі, і чи знайде вона собі місця де ховатися від людей..

хе-хе, давненько я тут не була

Іноді життя тече швидше, ніж можеш помітити, ніж можеш відстежити та зрозуміти, що власне змінилося, точніше не те, що змінилося (це принаймні очевидно), а те, яким чином це вплине на подальше, що це за собою потягне. І тебе несе-несе швидкою річкою і ти ще не розгледів як слід, що навколо, а тут уже новий поворот, нові пейзажі, нові небезпеки.. А іноді тебе відбиває від великого русла в тиху, зарослу очеретом затоку.. там качки, там ховається риба, там набагато тепліша вода, але там нічого не змінюється, все застоюється, заростає, туди не потрапляють свіжі прохолодні хвилі. От і постає питання. Що обрати? Той потік, де тебе невідомо куди занесе, де холодна вода, де хвилі можуть щосекунди розбити тебе об каміння, чи затишну затоку, де можна плавати серед ряски, майже нічого не боятись, нікуди не поспішати, чи принаймні нарешті вивчити китайську..

Фотографии _Kitsune_ : Франкфурт

Фотографии _Kitsune_ : Франкфурт

Фотографии _Kitsune_ : Франкфурт

Була у Франкфурті. На минулому тижні. У відрядженні. То було щось неймовірне, таких вражень в мене ще не траплялося - я ніколи ніде не була за кордоном, хіба що в Росії. Звісно ж я про все це читала та бачила у фільмах, але то все дає уявлення, знання, але не відчуття. А відчуття було таке: ото де Європа.. Все геть по-іншому, люди якісь як і не люди наче, вираз обличчя якийсь чужий, риси нетипові. Але власне про німців важко було скласти однозначне враження, оскільки Франкфурт - то є багатонаціональне місто, особливо під час цієї величезної виставки. Там відсотків 50 мабуть німців, усі інші араби, китайці, індійці тощо. Дуже боялась літака, але виявилося, що він на мене аж ніякої негативної дії не має, сиділа собі фоткала крізь віконце хмари і гори. Якби не потрібно було весь день тяжко працювати, то я б мабуть відчувала себе як маленька дитина, що тільки починає пізнавати світ - стільки всього незвичного та невідомого. Але зостатися жити я б там не змогла, це факт, навіть не через якісь патріотичні почуття, а просто я б там втопилася у цьому мотлосі із доріг, багатоярусних метро, переходів, хмарочосів, там би точно не знайшлося для мене місця. Хоча та місцинка, де ми оселилися, Кронберг, була досить спокійна й привітна. В останній день нам вдалося піти трохи погуляти пізно ввечері в центрі - то було надзвичайно. Видовище нагадувало стилізовані листівки із видами старовинної Германії - строкаті будиночки, бруківка, що змією в'ється у напрямі замку на горі, усюди вітрини маленьких магазинчиків, та привітні вивіски ресторанчиків, усюди ідеально чисто та дуже тихо. В один із таких ресторанчиків ми зазирнули і теж отримали море вражень - домашній стиль, усе таке традиційне, сам господар присів до нас за столик, бо ж ми були єдині відвідувачі і багато усього цікавого розповідав, аби ми не нудьгували.. Дуже б хотілося приїхати туди не по роботі, а просто відпочити, погуляти, подивитися навкруги..

Разом із переїздом до великого міста я закинула усі свої починання. От узяти хоча б цей щоденник.. Який там щоденник - тут немає коли зайвий раз посміхнутися собі у дзеркало, не те що.. Закинула вивчення японської, якою так мріяла оволодіти, натомість розпочала вивчати китайську, бо це треба по роботі, для відряджень. А між тим вона мені зовсім не до вподоби.. зовсім. І йогу теж ніколи згадати. Вдома заняття мені коштували 15 хвилин ходу та 20 гривень на місяць аби знімати велику залу з дзеркалами у будинку юного техніка, де справи прийшли у занепад із розпадом совка. Тут же якісь попсові заняттячка, де половину часу вони розминають пальці коштують дикі гроші, і їхати аж на Холодну гору бозна скільки. І весь час ти кудись летиш, поспішаєш, аби вкластися у чужі плани, та не зірвати якісь там поставки. Швидше, швидше, тільки б встигнути, тільки б вистачило часу.. аж тоді зупиняєшся і не можеш зрозуміти, а власне що я маю встигнути і для чого це мені. Розумію, що усі так, усі вже звикли, вони ж тут і народились, інакже може й не вміють. Тут домашнім печивом вважається печиво із купленого в магазині тіста, купленого там же цукорного пороху та знову ж таки куплених в целофані почищених горіхів. А я ж бо думала, що домашнє - це те, на яке витрачаєш три години часу на вихідних, постійно бігаючи до телефону, аби проконсультуватися з мамою, чого скільки кидати і як..
А книжки.. я вже призвичаїлася читати в метро, але 10 хвилин читання в день, це ж навіть соромно якось.. І всі заглядають через плече, а шо вона ото там читає? тю, дурня якась, іще й на "укрАинском"..
Мабуть годі жалітися, це діло я люблю і вмію :) Але як тут жити, як всі ці люди тут живуть і не впадають у розпач, і часу їм нібито вистачає, треба призвичаїтись, як ті метелики коло закопченого індустрією міста поміняли колір на чорний, аби їх не було помітно на чорних стовбурах..

Іноді вихідні проводиш так, що в понеділок намагаєшся згадати, що робив, і не можеш. Не тому, що там перепив чи шо, а тому що просто нічого такого не робив. Дні пройшли марно. От Леха, наприклад, терпіти не може такі вихідні, йому аби щось затівати )) От цими днями їздив у маленький вело похід на вихідних. З Тростянця у Полтаву їхали на вєліках. Класно.. Хоча я б не змогла.. Зате побачив стільки цікавих місць. В Україні СТІЛЬКИ усього такого, що варте уваги, це неймовірно. Проїжджали Диканьку, заїхали в Опішню до музею глиняного мистецтва. Фотки далі. Їм там показували як робити глечики, навіть дали спробувати ))

Вчора була вдома.. справді вдома, у мами. Нарешті я відчула, що воно таке – їхати додому, якщо живеш ти у зовсім іншому місті. Зазвичай я додому поверталася з гостей, а тепер я туди їду в гості. Усе якось і так і не так. Ніби все й як завжди було…, але мама особливо лагідна, обід особливо смачний, ніхто не критикує, всі просто радіють, що я тут. І місто своє пізнаєш з іншого боку. Кожне дерево здається старим знайомим, з яким щось таки пов’язано. Чи довго я ще почуватимусь чужою тут.. чи довго ще буде порожнеча в душі, яку нічим не заповниш? Я ще й досі дивлюся на світ крізь вікно, обклеєне паперовими сніжинками.. і коли скінчиться це дитинство, невідомо..

Фотографии _Kitsune_ : Крым 07

крым

У великого мiста таки э своi переваги )) Вчора пiдключилися вдома до iнету i я дорвалася до локалки! Скачала усього Гришковця, усi альбоми fleur, шо там були, навiть очi розбiгаються, коли я все це передивлюсь та переслухаю ))

Можна сказати, що все гаразд.. так, можна. Я (тобто ми) знайшли, житло, знайшли роботу, тут э друзi. Погано лише одне - на цьому дурному робочому компi немаэ украiнського шрифту. Отака фiгня. А ще я була на морi.. у Криму. Крим зустрiв низкою розчарувань.. моэ улюблене мiсце закрили для туристiв.. бачте це територiя росiйського санаторiю i нашим братам москаликам не подобаэться, що стоять намети.. ото так. Але ми знайшли iнше мiсце. Там було гiрше, але нормально. Там познайомилися з дивним хлопчиною. Вiн сам з Донецька, за професiэю зварник, але вирiшив покинути усе i cтати письменником. От уже майже 2 мiсяцi вiн живе у наметi на березi моря. Ось так от. А книжку вiн пише фантастичну :))

Це так дивно.. Я завжди писала у щоденник якісь речі, навіть не дуже значні, що відбувалися зі мною протягом ледь не кожного дня. А зараз стільки усього трапилось, що навіть якось безглуздо воно виглядає.. Отже, стислий огляд подій :)
По-перше, я одружилася (фотка буде), по-друге, переїхала жити до Харкова (фоток досі немає, хоч фотік ми вже купили), в мене ще немає роботи і я зовсім збентежена усім цим перебігом подій. Місто чуже і незвичне, потрібно звикати до ритму, до людей, до метушні.. Але то пусте, якось звикну. Головне, щоб то був правильний вибір, от і все.
В Харкові веселіше ніж в ЖВ, це звісно факт. Я вже була на концерті ОЕ і в кіно :) І ще багато де хочеться побувати, відчути дух міста, так би мовити. Але я особливо не ідеалізую ситуацію :) В мені прокинувся мій звичайний скепсис і це добре :)
P.S. Я пам'ятаю, що обіцяла написати про Карпати, але це вже так давно було, що неактуально вже. Тож кидаю лінку, там звіт про той похід, складений командиром походу Beskid/
Ось цей звіт, там в кінці є фотки :) Звіт/

Они приходят к нам, когда
У нас в глазах не видно боли.
Но боль пришла — их нету боле:
В кошачьем сердце нет стыда!

Смешно, не правда ли, поэт,
Их обучать домашней роли.
Они бегут от рабской доли:
В кошачьем сердце рабства нет!

Как ни мани, как ни зови,
Как ни балуй в уютной холе,
Единый миг — они на воле:
В кошачьем сердце нет любви!

М.Цветаева

Прикольно спостерігати за деякими колегами.. :) От усі кажуть - ми йдемо до Європи, засвоюємо й переймаємо нове. А я от дивлюся на нього й бачу, хтось може і йде, але далеко не всі. От він займає керівну посаду, встановили йому потужний компьютер, сучасний монітор, все сяє новизною - приємно працювати. І що ви думаєте: захожу я до його кабінету, а він сидить однією рукою щось карябає олівцем на папері, а іншою рахує на совєтському калькуляторі, якому більше років ніж мені.. компьютер похмуро дивиться вимкненим екраном.. і навіщо йому та Європа?

Дякую за симпатію. Надзвичайно приємно :)) Особливо коли це "просто так" :)

І знову моє містечко в центрі уваги.. Але як завжди не від хорошого життя. Сипляться на нас самі негаразди :( Цього разу аварія і викиди на сірчанокислотному заводі.Іноді мені здається, що якби почалася якась там хімічна війна, то вижили б лише таракани та жителі Жовтих Вод - стільки вже на наші голови сипалося всілякої отрути, стільки ми її випили разом з водою та вдихали разом з повітрям, що вже мабуть настало звикання. Ех..

Наснилося сьогодні, ніби я член пожежної команди і маю загасити будинок. А виявляється, що будинок той не горить, а просто в ньому стоїть газова плита, яка час від часу випускає стовб полум'я, що заповнює всю кімнату. Треба лише вимкнути ту плиту, але якщо не пощастить, то вона спалахне саме в той момент, коли я зайду. А потім ще снилося ніби мене душать, десь у морі, чи на сходах.. на сходах до моря, так...

Була в Харкові на весіллі у друзів.. Дійсно, воно все як у всіх, одні й ті ж звичаї, та ж сама послідовність, атрибути, але.. щось таки різниться.. Мабуть очі у всіх різні, і в кожного своє щастя. Я про наречених. І здається, що мені ніколи б не набридло дивитися у ті очі, в кого щасливі, в кого перелякані, в кого гордовиті, цікаві, занепокоєні і т.д. Було там покладання квітів до меморіалу і шкода, що в мене не було власного фотоапарату.. Живучи у маленькому містечку, я до таких видовищ не звикла просто :) Уся площа була заповнена нареченими у весільних сукнях. Хто в білому, хто в рожевому (наша була в світло-зеленому). Їх було стільки! Це б нагадувало бал у 19 столітті, якби не купки напівп'яних гостей, деякі з яких вигляд мали дуже кримінальний і ніяк не вписувалися в антураж 19-го століття зі своїми джинсами та кожанками в якості святкового одягу :)

Рада тебе бачити. :) Залишайся. І дякую за запрошення, я буваю на сторінці ukrainication і може невдовзі шось напишу, коли буде що. :)

Вже починається мандраж перед дорогою. Завжди чомусь хвилююся. Швидше б уже в автобус, перераховуючи подумки усі забуті речі, fleur у навушниках, темна дорога, що її розрізає світло фари (я завжди намагаюся сидіти спереді, коло водія) і починаються усілякі вигадки. Я наприклад завжди їдучі в автобусі вигадую собі, ніби автобус потрапляє в аварію, я усіх рятую, а мені тоді президент вручає медаль :)) або Яник, але в Яника я медаль не беру, бо мені огидно на нього дивитися і я тоді шось кажу і усі мене дивляться по телевізору і т.д. і т.п. А що? можу я хоч іноді думати про всяку дурню??