Україна ХІХ століття
Східна Україна, яка знаходилася під владою російської монархії, охоплювала землі лівобережної, слобідської, правобережної України та регіони на півдні. Протягом 19 ст. на цих територіях діяли загальноімперські закони соціально-політичного та економічного розвитку. На них також поширювалась дія російських законів, адміністративно-територіальної системи та діяльність виконавчих органів. Спеціальним едиктом абсолютною владою наділялися генерал-губернатори, які виконували адміністративні та керівні функції.
Царатом було обрано шлях на русифікацію населення східної України. В результаті такої політики російського уряду кількість українців в регіоні на кінець століття знизилася на 80%. Зокрема, національний елемент серед міського населення не перевищував 1/3 від загальної кількості жителів. В результаті інтенсифікації промислового виробництва в цих нещодавно сільськогосподарських землях спостерігалося зміцнення робітничого класу, а також зростання національної буржуазії.
Визвольні традиції українців почали відроджуватися на початку 19 століття. Вони брали початок в національних інтелектуальних колах, особливо серед українських письменників. Діяльність харківських романтиків, українська тематика в роботах М.Гоголя, мали величезне значення з огляду на збереження духу козацтва. В майбутньому цю течію продовжили І.Франко, Л.Українка, Р.Грабовський та Т.Шевченко. Українському національному культурному відродженню сприяло відкриття Харківського (1805) та Київського (1834) університетів та заснування популярної газети „Український вісник” (1816-1863). Наукова діяльність відомих українських істориків також була спрямована на збереження народної та історичної пам’яті про старі традиції національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність та соціальну справедливість.
З самого початку 19 століття український національний культурний рух був тісно пов’язаний з політичним. Багато українців були дійсними членами загальних російських масонських організацій, які просували ідею створення „правового суспільства” - з людей, наділених рівними правами. Вони брали участь у таємних об’єднаннях, спрямованих проти російської монархії. Населення Лівобережжя підтримало визвольний бунт польських землевласників 1830-1831 рр. Етнічні українці пліч-о-пліч з поляками стали на захист свободи Польщі під час повстання 1863-1864 рр.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була важливою складовою шляху до консолідації національного визвольного руху. Це була нелегальна політична організація, створена в Києві в 1846 р. представниками української національної інтелігенції. Т.Шевченко також поширював ідеї національного визволення у своїх поетичних творах. Метою діяльності Братства було досягнення державної незалежності України та визнання її рівноправним членом конфедерації незалежних слов’янських держав з українським політичним центром у Києві. Найактуальнішими завданнями Братства були боротьба за ліквідацію монархічної системи Російської імперії та відміна кріпацтва. Практична діяльність організації була зосереджена на освіті та пошуку шляхів підвищення економічного розвитку України. Російський царат жорстоко переслідував членів Братства.
Ідеї Братства, закладені у національну свідомість, отримали розвиток серед представників соціального руху наприкінці 19 ст. Членів часто нелегальних організацій об’єднували потяг українізму, відданість народу та гордість за його історію. Працівники соціальних організацій здебільшого займалися культурно-освітньою роботою. Вони організовували школи, видавали підручники та популяризували український фольклор.
Ідеї визволення та соціального розвитку також поширювалися серед представників робітничого класу України. Посилення соціального тиску та економічна експлуатація з боку російської монархії наштовхнулися на опір українського селянства та міщанства. Їх відмова працювати та численні озброєні повстання стали найбільш поширеною формою соціального протесту в 19 ст. Повстанці зазвичай вимагали персональної свободи, землі та волі.
Соціальна боротьба перетворилася на нову силу наприкінці 19 ст. В середині 1850 рр. селянський рух охопив 422 селища Київської, Катеринославської та Херсонської губерній. В повстаннях селян зазвичай брали участь студенти Харківського та Київського університетів. Аграрна реформа 1861 р., яка скасувала кріпацтво на Україні, водночас обмежила можливості землеволодіння для селян. Колишні кріпаки відповіли новою хвилею бунтів.
Новий етап визвольної боротьби на Україні був пов’язаний з діяльністю російських популістів (народників). Їхні гуртки та організації працювали в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Народники в основному займалися поширенням серед селян ідей свободи та рівності. Після 1885 р. народники втратили свою провідну позицію у визвольному русі, яку перехопила соціал-демократична інтелігенція, що доклала значних зусиль для того, щоб довести політичні ідеї до свідомості працівників. Перші політичні організації (наприклад, марксистські гуртки) з’явилися в 1880-1890 рр.
Для 20 століття було характерним значне посилення революційної боротьби. Першими під її впливом опинилися українські політичні партії (Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Товариство українських поступовців). Серед їх лідерів були такі особистості, як Д.Антонович, О.Лотоцький, В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та інші. Дехто з цих діячів в майбутньому стали провідними постатями української революції.
Незважаючи на Драконівські закони царату від 1863 та 1876 р. щодо української мови, розвиток української культури піднявся на новий рівень. Це стало важливим фактором національного відродження. Творчі роботи М.Грушевського (зокрема, багатотомна „Історія України – Русі”), праці Б.Грінченка, А.Кримського та М.Аркаса стали визначними літературними явищами. В роботах багатьох поетів увага зверталася на нагальні соціальні та національні проблеми.
Становище українців на землях, які знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, в 19 ст. було не набагато простішим, ніж на східноукраїнських землях. Населення Східної Галичини, Північної Буковини та Транскарпаття (в основному селянство) потерпало від економічних та соціальних утисків, а також національної дискримінації. Розширення на ці території повноважень центральних органів влади сприяло стабілізації економічних відносин між ними та створило умови для їх поступового розвитку. Австро-угорський уряд, під впливом революційної ситуації в Європі, в 1848 році почав проводити реформи, орієнтовані на покращення аграрних відносин в країні. Зокрема, було ліквідовано юридичну залежність селян від землевласників – їм було роздано земельні наділи. Це створило умови для успішної трансформації селянства в активну політичну силу.
У квітні 1848 р. Австрія отримала статус конституційної монархії. Однак проголошені демократичні свободи та національна рівність всіх громадян часто існували лише на папері. Конституційно-парламентську форму управління було відновлено лише в 1860 рр. Прийняття в грудні 1867 р. конституції гарантувало (хоча б формально) рівність всіх мов та національностей. Окремі регіони імперії (наприклад, Галичина) отримали права обмеженої автономії. Заходи, вжиті австрійським урядом, мали на меті інтенсифікацію економічного життя на західноукраїнських землях та їх входження у світову систему торговельних зв’язків. Аграрна реформа 1848 р. відкрила шлях до повної реорганізації сільськогосподарської сфери країни. В результаті розподілу селянських господарств наприкінці 19 ст. було створено ринок найманої праці, що сприяло збільшенню прибутковості сільськогосподарського виробництва. На західноукраїнських землях спостерігався подальший розвиток підприємництва.
В 19 ст. у суспільно-політичному кліматі регіону відбулися певні зміни. Проведення в життя ідей Просвітництва та поширення ідеології романтизму, спричинені посиленням визвольного руху на європейському континенті, сприяли інтенсифікації процесів національного відродження. У Львові та Перемишлі з’явились перші культурно-освітні гуртки. Значно зріс інтерес до історії землі, мови та фольклору. У значній мірі розвиток національного руху залежав від соціально-культурної асоціації „Руська трійця”. Мотиви визволення регіону простежувалися на сторінках публіцистичних статей, альманахів та шкільних підручників.
Революційні події 1848 -1849 рр. мали на західноукраїнських землях значний резонанс. Перша українська політична організація, „Головна Руська Рада”, була створена у Львові в 1848 р. Її програмні документи були наповнені ідеями автономії, демократії та реформ у багатьох сферах політичного та інтелектуального життя регіону. Революційні події також надали поштовху українському національному визвольному руху в Північній Буковині (повстання під проводом Лук’яна Кобилиці) та на Транскарпатті (О.Духнович та А.Добрянський).
Національний рух не зник навіть після придушення революції. Представники молодшого покоління інтелігенції заснували молодіжні організації у Львові, Бережанах, Перемишлі, Самбіру, Тернополі, Станіславі. Серед цих молодих людей сформувалася ціла плеяда визначних політичних постатей України (наприклад, І.Франко, М. Павлик, О.Терлецький). В регіоні наприкінці 19 ст. з’явилися такі політичні партії, як Русько-українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національно-демократична партія та ін. Впливовою силою стала греко-католицька церква під проводом Митрополита А.Шептицького.
Розвиток національного визвольного руху на західноукраїнських землях відбувався не ізольовано, а в тісному зв’язку з аналогічними процесами на Східній Україні. Мав місце інтенсивний обмін думками та ідеями, літературою та періодичними виданнями. Населення українських територій, розділене кордонами, поступово приходило до бачення українців як єдиної нації.
