Бузок так пахне, як ніколи,

І тінь - на оксамиті трав.

Вражає світло, що довкола

сердечних справ.

  

Стою і слухаю, як дише

весняна прохолода дня,

тихенько день на небі пише

про те, що  більше я – не я.

 

Тендітною лягаю тінню,

клубочусь по окрайку трав,

бузка мереживом і синню

вкриваюсь – ще не маю справ.

 

Я зараз встану, надихнувшись,

піду легенько у життя,

А тінь залишу, обгорнувши

Бузковим раєм забуття.

 

 28.04.16 

Что ты, девочка...

Что ты цепляешься за то, чего нет,

Придумываешь важность…

Зачем-то душу рвешь в ответ,

Когда все уже – данность.

 

Что, девочка, так не любили  тебя,

Что ты растерялась в кровь?

Когда ненависть вбивают "любя"

Наотмашь: не в глаз, а в бровь - 

Ты веришь, что это пройдет,

Утираешь струйку у виска

И думаешь: это любовь,

А я виновата сама.

 

 

Да, милая, ты веришь в ложь

И ничего, что не девочка совсем.

Бывает, посмотришь – и бросит в дрожь,

А оказывается - ложь во всем. 

Ничего, что умна, сильна, крепка,

Что морщина разрезала лоб пополам,

Ты цепляешься за всю эту боль  сама.

Думаешь: ее никому не отдам.

 

Что ж ты девочка… что ж ты опять

Подменяешь смыслы и времена. 

Тебе нечего, милая,  больше сказать

Не цепляйся. Оставайся одна.

 

26/04/16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Це той вік,  коли

кажуть, що життя тільки починається

І хмикають - біс в ребро.

Або

Кажуть:

А кому ти потрібна,

коли он скільки пішло

Років, думок,

дівчат молодих -

Дивляться  на них,

Не на тебе...

А коли треба:

Це той вік,

коли одночасно можеш бути бабусею

 і молодою мамою

Бути самою

чи тою сАмою,

для когось невчасною

А може нещасною у своємо тілі

і у власній душі...

Особливо страшно, коли в душі:

Стільки прожити і не змирити себе з Нею?

Як же так, моя Леле?

 

У цей вік дні

стають коротшими, 

Коханці молодшими

Подруги отаточно справжніми.

А якщо

Пощастить,

То і тіло  від пристрасті тремтить:

Жадання, кохання,творчості

Невимушеної гордості

Від того, що з'являється від пера...

І розумієш: в сорок пора

 пора бути і відбути,

Витворити

Здобути

І сказати:

Я народилася.

Я є.

І все в мені - моє

і Його

Того, хто вдихнув в мене

душу.

Я - є!

19.10.2015

Аліцита Рібера

Я таки знову винна
У всьому.

Я виконую роль карми.
А роль -незнайома.

Я несу зло-
Таке собі диво,

Але відчайдушно
Намагаюся бути щаслива

Я не хочу вмирати
знову,

У мене купа справ
Світанкових,

Я не можу їх ніяк
почати.

Я знову щось
Маю відробляти?


Ти кричиш
не вбивай мене.

А Я не вбиваю.
Я просто карма.

Сама зранена
Але не задарма.

Задля мети
Вбиваєш і ти.

Я знову спливаю
Від гострої твоєї любові

І відпускаю.
Знову. Без крові.

Іди
Дихай. Роби.
Звершуйся...

А що робиш ти.
Щоб мене не нищити?
Алицита Рибера
21. 12. 14.

Я не звикла бути злом.
Я маю призвичаїтись
Приміряти сукню з шипаками
Тими. Що всередину.
Надягнути білу перуку
І підбори.
Я ж маю втілювати горе

Хоча нащо перука.
Я і так для тебе біда
Невимовна ,прикута.
Затягнута

Знати б за що?
За Які життя
І де моя спокута?


21.12.14

Відчуваю себе покинутою дитиною
Такою винною.
Неспинною у своєму самотерзанні
І Це не востаннє.
ЦЕ - не востаннє.

Куди не кинь - крізь негаразди
Нема відрази
Є ця покинутість і невгамовність -
Чиясь двомовність,
Чи недомовність.

Я відійшла від свого шляху.
Куди потраплю?
Без поводИря нічого не бачу
Сиджу і плачу -
Сліпа, не бачу.

Мені стояти б і відчувати,
Своє шукати,
А я заплуталась в чужому болю
І жду двобою.
Когось до бою.

Така покинута- мала дитина,
Але неспинна.
У відчуванні Любові втрати.
Хочу до Тата
Серцем - до Тата.

Я заземлилася до свого грунту.
Мою спокуту
Таку безмірну тра відбувати?
Чи йти шукати
Любов шукати...

15.12,14. 01.26.

Вишукано вишикувались
червоно-жовті
Вийшли на двобій
Зелені..
Войовничою видалася
осінь:
Закривавили землю
червлені.

Барвами бавиться
Життя смертне.
Віддихи на сонцЯ -
різкі.
Хлопця сяючі
Очиська
Дивляться угору
звідси.

А на килимі квилить
 гілка.
ПравеснА і прадоля
Тчеться.
І вливається в землю
Цівка
І душа вертає
до вЕсни.

Осіняють осінь
 сині очі
на скривавлене золото
Задивившись .
І душа обіцяє:
вернеться...
... Коли знову
Прийде
праосінь.

14.10. 2014-15.10.2014
Аліцита Рібера

Не-вы-но-си-мо выносить.
По кругу боль сменяя страхи.
Душа пытаясь сделать вдох,
Остановилась в шаг от краха.
Душа и мир. Стоим. Не дышим.
Безмерным кажется СЕЙчас.
Молюсь тихонько. Ты услышишь?
Я о любви. Услышь же нас.

Не-вы-но-си-мо так стоять.
И не дыша дышать. И ждать.
17.07.14
день, когда сбили самолет... 298 смертей

У паузі – життя
У диханні – затримка
Хвилина небуття
Ввірвалася дарунком.
Прокрапала любов. Протиснулись жадання.
стирала серце в кров. Збувалося єднання.

Кривить душа в собі
І кривиться від болю.
В оманливій пітьмі знайшла свій ключ від долі.
впірнула в каяття. І вийшла з піни плоттю.
Тремтіла в білій млі. І мліла на звороті

На вдихові – буття.
Піддих - на розривання,
Без пауз - не життя,
Без видиху - карання.
На розриві легень не можна довго жити
За вдихом - знов піддих і довгий-довгий видих.

Я зараз буду не про війну
Хоча про війну, але про нашу з тобою.
А ше вірніше : про ту жорстку боротьбу,
що ведемо в собі і з собою.
Я про ту війну, де є біль і кров,
Що стугонить у грудях і скронях.
Про ту, де виступає на прю
Любов проти Зла
Всередені
нашого
двобою.
І зовнішня війна не завадить лити кров
На тому місті, де мала б вирости земна любов.
НЕ судилося.
І в цьому житті. І в минулому
Давньому. Призабулому
настільки, що
Вже не знаєш, чи було, чи тільки наснилося.
Чи чиєсь сновидіння раптом прибилося.
Але точно знаю: ми мали шанс.
Не судилося?
Вином- отрутою залив
І щастя від рук відбив.
І в отруті далі живеш.
І сльози солоні ллєш
По втраченому місцю для любові...
Сотні загублених шансів.
Сотні прощань і пробачань.
Здається, це
вічно
триває
Війна, в якій нищиться шанс.

Вы знаете. А ведь это так просто:
Нужно БЫТЬ,
когда на душе несносно.
Когда не снести и не сносить, то
что должно просто БЫТЬ.
Но это как раз непросто.
Быть. Когда нет сил даже чуточку любить. .

Вы знаете, чертовски сложно
Найти место слову "боль"
Не там, где была любовь.
А где-то рядом с "быть",
И продолжать любить,
Когда совсем несносно.
Это же вроде бы просто:
Оставаться и просто быть..,

Просто?

Так безмерно тяжело
Не кричать от новых "но"
От того, что кровь стала
привычной
Вне жил...
...Где-то погранично
Вливается в землю кровь.
Туда, где не было раньше границы.
Оттого и боль
Там, где должна быть любовь.

***

Так непросто. Вы знаете.
Так непросто понять:
Что те, кто кричал Городу - Мать.
Возжелали убивать,
всех,
начиная с глупого пасынка,
Продающего душу
За понюшку
Тем, кто готов ЕЕ рвать.
С него-то и начали убивать.
А он скалится. Плюет себе в душу.

Так непросто не кричать.
А скукожившись - молчать,
проживая рождение ненависти
И давая ей умирать
в животе,
где нет места нежности,
Только страх .
Наблюдать, как родившись
в безбрежности
он тоже готовится к смерти. ..
А потом становится легче.
***
Кровь...
Там снова кровь.
Больнее, когда своих.
Страшно холодно, когда
Чужих.
Понаехавших и продавшихся.
Просто холодно за них.
Но холод с примесью радости. .
Ведь не наших кровь... Их

Вот бы их похоронить.
По-честному
или по чести?
Как людей.
Вдруг у душ много идей
Как прийти в этот мир с радостью.
Научиться потом "быть"
Или даже честно любить.
Вдруг потом они смогут жить по-человечески?

***
Знаете, когда сил нет
думаешь о тех, кто там,
Где кровь не по жилам.
И нервная дрожь по телам
превращается в силу.
И просто молишься.
И встаешь. Идешь. Что-то творишь
До ужаса маленькое.
Чтобы верой наполнить неверие.
И по капле влить в победу.
Свет увидеть за крайней дверью
И протиснуть в нее любовь

Весна. Боль. Война.
а хочется, чтобы любовь.
Одна ты,
моя страна...
предательство, Вера, вина...

так много в тебе одной.
Так сложен наш путь с тобой .

я знаю, что страхи,
которых не счесть,
мои,
Таких их много,
они
в тебе есть.
А хочется,
чтобы
любовь.

Бессонные ночи
и гнев,
молитвы...
коленями грудь
подперев,
сижу и тихонько молюсь...
О мире. о Свете. о Сне.
О тех, кто погиб, кто в огне.
о тех, кто принес нам войну,
впивается больно в страну...

о мире в себе. о любви.
о том, чтобы было "прости".
от тех, кто несет в дом беду,
"спасая" меня и страну...
О тех, кто им верит спустя
сто тысяч печальных нельзя.
и души растратив на боль,
желает пролить мою! кровь...

Молюсь
о
прощеньи.
Прости. И дай нам
безмерной
Любви.
Люблю я тебя,
Страна.
ты лучшая. ты не одна...
...
"С нами Бог!"
Алицита Рибера.(с)

Господь, дай сил.
простить.
понять.
найти,
узнать, принять всю разность...
и смерть, и жизнь,
пустую праздность.
дай мне простить...

Дай же мне сил
беззлобной быть,
любить...
Любить!
и не за "что-то",
не за радость,
не за душевность,
не за благость
а просто так...
дай Бог любить...

Дай мне простить.
себя, его,
и всех, кого любить
нет мочи.
Дай видеть день
средь темной ночи,
и Свет средь Тьмы...
...
и смысл в каждом многоточье.
и Волю в центре кутерьмы


Дай Бог
ИНЫХ увидеть
в слове МЫ,
и душу
не отдав взаймы,
оставить право
на взаимность...
и для прощенья
проходимость
прочистить в гневе
до души...


Дай мне любить...
и видеть в каждом
искру Бога...
у тех, кто на краю
порога
готов ступить
в объятья тьмы.
У всех, дай Бог,
увидеть Бога.
не допустив
в предсердье злобу
и Душу не утратив в ней.

Молю тебя.
дай сил...

услышь меня.
мое Прости...

пойми меня.
Люби

А.Р (с)

очень хочется, чтобы мы понимали:
все мы разные, но мы люди.
души чтобы не продавали.
люди, это же ваши души!
продают не всегда за деньги.
из боязни, что будет хуже,
что страшнее, за страхи, боли.
из любви к болоту-луже.

изменяться так страшно...
проще,
отдаваться потоку сели.
но душа же там задохнется,
ей бы в благость. в свободу. к цели...

продавать страну, планету?
отдаваться чудовищным смыслам?
стойте. время сейчас для света.
тьма уходит. Тьмы время вышло!

Серия сообщений "самотерапия":
Часть 1 - Без заголовка
Часть 2 - Декупажные бутылки
...
Часть 40 - Осенняя Ялта
Часть 41 - Дом, где осталось мое детство.
Часть 42 - Не продавайте Души
Часть 43 - Японозакладки
Часть 44 - Очищение от лжи
...
Часть 48 - Мандалы плетеные. Самотерапи и красота
Часть 49 - Увольнение. Есть чему поучиться и даже порадоваться
Часть 50 - Небо, как терапия в тяжелые времена:)

И люди будут жить дальше.
Где-то в коллективной памяти застрянет еще одна заноза.
Ее будут подлечивать.
Кто-то светом, кто-то туманом.
Кто-то правдой, кто-то мифом-обманом.
Но люди будут дальше жить.
Любить. Дружить. Трудиться. Смеяться
Вместе что-то строить.
Где-то прощать.
Кого-то бояться.
Но надо же будет как-то прощать.

Ведь придется жить рядом.
Война проходит.
Жизнь остается.
И детям нашим нужна забота.
И нам она нужна.

И прямо сейчас нам с тобой бы задуматься :
Как ты будешь жить потом?
И прямо сейчас к себе возвращаться:
Думать своим, не общим умом.
Сердце включить. Не забить бы на душу.
В ней живет истина. В ней живет Бог.
Ненависть рубит, ненависть душит.
Свет твой погаснет, ведь ненависть с Тьмой.

Жизнь продолжается. Пусть да прибудет.
Вместе с надеждой приходит Любовь.
Ты только это... Верь в свою душу.
Прямо сейчас выбирай-ка любовь.

Людей. Ці очі. Ці серця.
Цю силу, що вироджується з болю.
Люблю всіх тих, що сплили кров'ю.
І Сили Світла, що з нами повсякчас.

Я кличу Світло!
Най приходить його більше.
З небес, сердець,
із Душ всіх тих, що нині уже ТАМ.
його багато знадобиться
нам тьму розвіяти потрібно.
І ще:
Давайте Світло не гасити у собі
Хай лиш прибуде!
Любов живе у душах навіть після сліз.
Хай вічно буде щастя відчуття.
І хай не стане забуття
Про тих, хто все віддав за це.
Я вірю: знайдеться ця любов в серцях.
Я так люблю, тебе, моя країно.

Синові... дуже просто
Ти спиш, моє горобенятко.
Такий великий. Крихітний такий....
А так люблю тебе, моє дитятко.
Чудовий хлопчик. Невгамовний мій.

Ти мудрістю своєю надихаєш,
Нестримним сміхом душу веселиш,
До болю серце інколи стискаєш,
Коли хворієш, плачеш, злишся, голосиш.

Таким буваєш невимовно неслухняним.
І невгамовно- непосИдючим,
Що до твоєї недоучки-мами,
Приходить відчай… що робити з цим?

Як вдячна долі за твої уроки.
За те, що вчиш, розштовхуєш, бурлиш.
За сотні запитань. І без кінця – мороки.
Що сумувати мамі не даєш.

А зараз спиш. Так хороше під щічку,
Підсунув кулачок, тихесенько сопеш.
Веселкою вкриваю – прикрашаю нічку,
І любов’ю-оберегом вкритий весь…

Нехай це молитовне мамине безсоння
твій життєдайний сон і спокій береже,
Прийдешній ранок подарує сонце
Бурхливий і щасливий день зійде...

Хай буде все у тебе якнайкраще,
Любов і радість, в безлічі щедрот
Хай день прийдешній подарує щастя,
Закрутить у Добра коловорот.

Весной повеяло чуть-чуть,
под ноги - лужи, талый снег и хлопья грязи.
у солнца перерывы на обед,
под вечер
серостью клубится
печальный, блеклый след,
того,
что радостной весной должно случиться.
мы в ожидании весны, как мухи сонные трудились,
устали, в окна больно бились,
но не пришли те времена,
когда в прозрачном небе - птицы, трели и бесконечно - глубина
всего того, что мы хотели...
придет весна,
она случится.
и перестанем грудью биться...
Она прибудет,
но сейчас
всем нам до дна испить придется
все тягости недовесны ...
07.02.14
А.Р.

Назым Хикмет
Здесь воздух давит, как свинец.
Кричу,
кричу,
кричу:
— Идите! —
людям
я кричу. —
Свинец
расплавить
я хочу!
Он говорит:
— Зачем кричишь?
Себя ты в пепел превратишь!
Вот, как Керем,
сгоришь,
сгоришь!

"Здесь много бед.
Подмоги нет".
Оглохли
уши у сердец.
Здесь воздух давит, как свинец.
Я говорю
в ответ ему:
— Пусть как Керем,
сгорю,
сгорю!
Ведь если я гореть не буду,
и если ты гореть не будешь,
и если мы гореть не будем,
так кто же здесь
рассеет тьму?
Здесь воздух, как земля, тяжел.
Здесь воздух давит, как свинец.
Кричу,
кричу,
кричу,
кричу:
— Идите! —
я кричу. -
Свинец
расплавить
я хочу!